Текст книги "Мисливці на снігу. Вірші і поеми"

Автор книги: Костянтин Москалець

Костянтин Москалець
Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Чуттєве світіння слова Костянтина Москальця

Він говорив про чуттєве світіння, крізь нестямне захоплення якого просвічується надчуттєве…

Мартін Гайдеґґер

«Із розмови про мову»

Поезія Костянтина Москальця вабить особливим внутрішнім світлом. Це світло породжується завдяки тонкому вчуванню в навколишній світ, глибокому усвідомленню його трансцендентних основ та відчутті особистісного долучення до цих основ. Поет «переступає» межі індивідуального та тимчасового й прагне осягнути ті сутності, що визначають універсальні властивості буття. Крім того, слово Москальця плекається у просторі великої культури висловлювання. Така культура передбачає витончене чуття змістових обертонів та нюансів слова, вміння висловитися стисло та значущо, здатність дотримуватись певного (часто складного) ритму мовлення, спроможність вдало працювати в різних поетичних жанрах й невимушено та легко активізувати ігрові потенції слова. Інакше кажучи, світло поезії Москальця породжується дивовижною зустріччю Абсолюту та Мови. І тут доречно пригадати поширений дзенівський образ «місяця у воді»: коли немає води, то немає і «місяця-у-воді»; коли ж місяць піднімається, то вода «не чекає», аби прийняти його образ; і щойно пролита маленька краплина води, то місяць «не чекає», аби кинути на неї своє зображення.

Згаданий образ виявляє не лише глибинну пов'язаність Мови та Абсолюту, коли у певний спосіб оформлена Мова спонтанно «відображує» якісь трансценденталії. Він також передає те променисте світло, що струменить з текстів Москальця, манячи своєю містичністю, інтенсивністю й подекуди насторожуючи своїм прохолодним блиском. З іншого боку, ідеальний час цієї поезії – це ніч, коли люди з їхніми щоденними клопотами та проблемами засинають, природа завмирає, а в місячному світлі навколишній світ постає в інших візіях, аніж удень. Погляд фокусується тут не на деталях чи зовнішніх обрисах, а на суті баченого та відчутого. Саме у час тихої місячної ночі поет отримує найкращі можливості для своїх зосереджено-споглядальних медитацій, для викшталтовування таких мовних форм, які б могли краще передати сяяння трансцендентного.

Власне отаке представлення «місяця-у-воді» формує не лишень основний сюжет «Мисливців на снігу», а й виявляє неповторність відблисків поетичного слова Москальця в контексті української поезії. Звичайно, що в текстах пропонованої книжки так чи так відлунює українська поетична традиція: ескапізм духу «в гори, де правда живе свята» та жанрова різнобічність Григорія Сковороди; прагнення проникливого розуму осмислити життєві ситуації й представити ці осмислення ритмічно увиразненим словом Івана Франка; діалог із образами високої культури попередніх часів та рідкісна дисципліна висловлювання Миколи Зерова; розкриття самозначної природи поетичного слова й плекання естетичного вчування у світ Василя Голобородька тощо. Однак всі ці властивості набувають у Москальця іншого нюансування або певної видозміни, стають складовими елементами цілком оригінального поетичного мовлення, що відображає нові тенденції часу кінця XX та початку XXI ст.

У книжці «Мисливці на снігу» простежується унікальна в українській поезії втеча в «нікомуненалежність», яка тільки й уможливлює справжнє існування людини та поета. «Нікомуненалежати» – це не лишень перебувати поза «законами отари» (схожі заклики до уникання конвенцій суспільного існування можна побачити також у згаданого Сковороди), а й бажання пробувати у «дійсності, чистій у своїй безіменності». Адже саме у такій дійсності стає можливим максимальне «чуттєве світіння», крізь яке просвічується «надчуттєве». В поемі «Для троянди» автор приходить до ідеї повного заперечення мови, яка не відображає дійсність, а лишень творить ілюзію цієї дійсності і тому руйнує чистоту просвічування «надчуттєвого». Це твердження виявляє як прагнення позбутися поширених мовних шаблонів та віднайти більш «чисті» мовні форми, так і важливе усвідомлення недостатності мови як такої у представленні трансцендентного. Однак у поета немає нічого іншого, окрім мови. І тому він робить відчайдушну та цікаву спробу окреслити завдяки мові те щось, що постійно вислизає від мовних форм (прагне передати у воді зворотній бік місяця). У згаданій поемі тим щось є троянда, яка й являє собою «чисту в своїй безіменності дійсність». Ця троянда не має ні маски, ні ролі; вона просто є. Натомість можна побачити та помилуватися її «безмірно сяйним тілом», «чистим в доцільності», «сильним, пружним і струнким». Іншими словами, троянда втілює трансцендентне, зовнішніми ознаками чого є її краса, внутрішня доцільність, нікому неналежність.

І тут у світоосягненні Москальця-поета виринають цікаві висновки. Троянда є еманацією трансцендентного, і тому будь-які інші його втілення (наприклад, кохання або ж творчість) асоціюються з цією квіткою. Власне саме трансцендентне своєю присутністю тут і там забезпечує таку єдність. Тому Москальцеве ототожнення коханої з трояндою – це не поширений риторичний прийом, а утвердження вищої буттєвої єдності коханої та квітки. Трансцендентне формує світ прекрасного та нікомуненалежного й творить його цілісність, з одного боку. А з іншого – відчути це трансцендентне можна лишень у його земних екстеріоризаціях – у «срібному полі, теплим небом налитим по вінця», в леті «пожовклого листя з верховин», у сердечній розмові за «молодим вином» про вічність «із цитуванням давніх поетів». Москалець здатний побачити та явити у майстерно викшталтуваному образному слові різноманітні еманації трансцендентного, вловити у часовому позачасове – в цьому і полягає його основна поетична сила. В той же час він чудово усвідомлює людську та мовну безсилість в осягненні того, що лежить за межами пізнаваності, трансцендентного як такого. Тому поет робить чесний та єдино можливий у цьому випадку крок – означує трансцендентне як Ніщо. Це Ніщо ( ні-щось) є повним скасуванням видимості та тілесності; цілковитим виявом того, що лежить поза межами фізичного світу й у той же час визначає його буттєву сутність. У вірші «якби ти була моїм голосом» Ніщо репрезентується займенником Ти, який заміняє невідомо яке ймення. Не можна сказати з певністю, що стоїть за цим Ти – чи кохана, чи мова (або поезія), чи земля, яка, за Гайдеґґером, має «свій голос». Однак автор знає, що оте Ти є «всім що може бути і може не бути»; тобто тим, що має абсолютний статус, втілюючись зокрема і в коханій, і в мові (або в поезії), і в промовляльній силі землі.

Однак погляд на Абсолют як Ніщо – вельми характерний для дзен-буддистської духовної традиції та не характерний для української поетичної творчості – є однією лінією внутрішнього поставання Москальця-поета. В іншій такій лінії він йде за християнською духовною традицією й бачить, як з «німотної праоснови чистого буття» породжується Логос, який надає буттю смислового оформлення; виявляє, за Сергієм Аверінцевим, «життєдайну» зустріч німотності та слова та ознаменовує початок любові. У своїй поезії Москалець намагається осмислити втілення Логоса у просторі буття, що призводить до єднання світу і людини, появи такої чи такої форми гармонії. Поет також долучається до «мовлення» Логоса, намагаючися пережити й осмислити (у слові) його як певну чуттєву та смислову даність. Іншими словами, поетична творчість Москальця є своєрідним проявом цього Логосу. Зрозуміло, що проявом недосконалим (зумовленим хоча б згаданою недосконалістю самої мови), та все ж таким, який вивищує поета як духовну особистість і наближає його до абсолютного.

Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.

Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere – вирощувати, сприяти, успадковувати;і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни – Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований – такий малий і такий великий – клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.

Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен – Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен – їхнє коло насправді є значно ширшим – та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі – за звичні – закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.

Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним – допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи – страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.

Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого – пройти цей шлях із повною віддачею сил.

Не більше, і не менше…

Тарас Пастух

Думи (1989)

 
Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен
відшукає імено своє, а навпроти – і суд над іменом.
 
 
Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, —
ти неси їх, як воїн останній – останнє знамено.
 
 
Земле, книго моя, проминуло усе – безпечальність, високії думи,
де ж я був, скільки часу я стлумив?
 
 
Земле, я повернувся, чи стерпиш?
Найколючішим терном вколи моє серце натруджене.
 
 
Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров
між розбуджених.
 

 
…І знову братися за справу українську —
писати вірші, сіяти зерно
і думати про військо запорізьке,
якого вже немає так давно.
 
 
Не відректися нам своєї вдачі,
як білці колеса, як зорей – небесам…
Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?
Чого ти знову сам не свій – і сам?
 

 
Стерня висока і високі зорі.
Між ними літо бабине летить.
Між ними вітер грається у мить,
якої через мить уже не стане
у слові над пошерхлими вустами
вже літньої, ще гарної жони.
Не спиниться від того Віз Чумацький,
вода не переллється через край
в залізних ночвах.
                                Слово «рай»
промовить жінка серед ночі.
 

 
Ще буде всього вище стріхи —
снігів і ластівок сторать.
Ще прийде Муза щедрувать,
і ти їй винесеш горіхи.
 
 
За спис узявши чорнобривець,
узявши сонях за пищаль,
ще буде впертий несміливець
свою Ламанчу захищать —
 
 
від вітряків, а не від вітру,
від сірників – не від вогню.
Співатиме свойму коню
і сам йому сльозину витре.
 
 
Тебе любитиме дорога,
та як настане час прийти,
кому ж бо звіришся тоді,
що був щасливим не від того?
 

 
Усміхнений Господь, безлюдний світ.
Украдені плоди, нікому не потрібні.
Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні,
із небом, пурпуровим, наче ад.
 
 
І в’ється Гад поміж руїни раю.
Отруєних добром та злом немає.
Маруся не живе. Грицько не помирає.
А небо – небо! – тихо догорає.
 
 
Лягає попіл на третину вод.
Розносять скон вітри, вітри, вітри.
…Якнайскоріш написане зітри:
є люди, світ є.
                         І заплаканий Господь.
 

 
Коли о п’ятій ранку сніг паде,
досліджуючи зими кам’яні,
сягаючи святинь і змінюючи їх
на ряд понять, цілком алгебраїчних;
коли без батька п’ю своє вино,
дописуючи вірш, нікому не потрібний,
домислюючи ніч, як долю своєрідну, —
тоді приходить Бог. І вибива вікно.
 

 
Порятунку мені не треба
дай тільки дай тільки
дай помаранч
 
 
зимовий
у візерунках як скло
 
 
дай мені цю венецію
помаранч
 
 
ущерть повний алкоголями світла
і усамітнення і тендітності рук
 
 
що простягають помаранч
замість порятунку
 

 
Мої надії стали прахом,
тривоги Ваші стали сном.
А стиглі яблука над дахом
перемінилися вином.
 
 
А білі клавіші в розлуку
пішли – я зовсім не тримав,
бо їх торкались Ваші руки,
а я ті руки цілував.
 
 
Усі тривоги стали прахом,
усі надії стали сном.
На брудершафт жоржини пахнуть
із вечором. Перед вікном.
 

Галинці

 
Кличу тебе з далини, де трамваї
так-таки просто бруківкою котять.
Тіло, згоріле в званні ненастанному,
кличе тебе з далини.
Кличе тебе з далини, де узвози,
камінь, замерзлий у кризі мережаній,
друзі, застиглі на фото за кавою,
і передзвін, як урожай Лаври.
Із далини, де немає дітей,
де пишуться книги, сумирні, як нетлі,
де є повітря, прозоре і мертве,
і у ньому літає нехрещене листя каштанів.
Товпляться столики у переходах підземних,
топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,
томляться губи у пошуках вуст,
точиться чорне вино у келішки без дна.
– Помер? – Помер. Виноград нависає із хмари,
в’ються стебла зелені і кам’яні.
– Помер? – Помер. Шутри сонячні
розсипають робітники по узбіччях.
Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,
як чай чи тятива, стане міцнішою.
На паперах лиш відсвіт зловісний
вісті, гостя з галузкою, кого треба…
 

 
За шклом старенькі привиди і сніг
нічна година борзо втіче з ними
ще можна грати в шахи con sordino
із відображенням у темному вікні
 
 
і вірний пес пантрує карим оком
як дзиґар вибирає цілу ніч
між гніздами що високо у горах
і тими що є глибоко в мені
 

 
Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати
про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком
і чекати на жінку нестриману сіру і сарну
каву скороминущу у трунок гіркий підливати
 
 
а гітара за ксьондза а свічка за велену радість
хвиля хóроше б’є видноколо як свіжа рілля
жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нáдійсь
і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять
 

Надійці Дроган

 
люби мене коли уже не любиш
           коли вже вдосталь сиґарет маєш
           коли щодня розцвітає твій кактус
           із наколотими на голки монетами
що й досі перебувають в обігу у країні Дроган
           країні волосся каштанового
           сірих очей і ночей
           де маленька Ізольда приміряє чи личить
           маленьке імено надії
де Трістан потрісканими як камінь вустами
           ще раз повторює: люби мене
           і виходить з крихітної кімнати
           коли уже не любиш
одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши
           тобі все до лиця Надійко
 

I. Реставрація зими

 
З руїн зими дими дбайливо виростають,
погойдуючись, зустрічаються одне з одним,
погоджуються: «Так-так, мандрагора,
так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,
 
 
і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,
на тяжкі фоліанти без заголовків – коли поодинці
та цегла, а вкупі вона розсипається – так, на жарини,
а от кров, і гора, й довгі мандри – єднають її».
 
 
Зупиняє машину водій серед темного лісу,
руки прозорі йому не здригнуться,
доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.
 
 
Іншу машину інший водій серед темного міста
спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —
а вранці вже нова зима і гліцинії нові.
 

II. Nevermore

 
Тлін усе виправдовує – вежі, вигнанців,
мапи і мзду, в одному сувої загорнені,
лиш обітницю, дану колись королівні
малим горбанем з поржавілим дзвіночком, —
 
 
лиш злиденну її не торкається тлін,
і в колчан повертаються хвилі його,
сакраменту позбавлені першого, другого,
злотого, срібного, потай вдоволені цим.
 
 
…Швидше вежі обернуться на вигнанців,
радше мзда порідниться із картами,
яже вість принесуть королю вістуни:
 
 
«О, Жаданий, труну струхлявілу
принесло нині море до берега Твого —
лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».
 

III. Євхаристія

 
Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста,
закутавшись у блиск і пил,
у пошарпані плащаниці з чужого плеча,
грудку землі взявши, грудку землі.
 
 
Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями,
сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу,
ретельно витираючи за собою тіні сутулі,
ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема.
 
 
По дорозі тій, трудній і невечірній,
зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент;
хто повторить Вовчиці виття,
 
 
змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями,
як один по одному заходять відважні квіти
до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я?
 

IV. Відвідини

 
Князю, мовчи, дослухайся таємного руху
темних сонетів, байдужих до гніву твого,
до багатства твого, у ченців одчахнутого,
тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі.
 
 
Князю, мовчи, не хапайся за меч, не волай,
закликаючи варту, – не встане вона, сон міцний,
і святого хреста не торкайся рукою тремтячою —
нешляхетна вона, ця рука, не твоя, не твоя.
 
 
Князю, мовчи і не зводь пережаханий зір з свого двору,
де стоять екіпажі гостей невідомих, струнких, —
ти однак не впізнаєш обличчя у масках червоних,
 
 
а рука твоя – це вона – більше потрібна Йому,
іншому князеві, завше на чорно убраному…
Все закінчилося, маєш ось вату, бинти.
 

V. О, зроби мені очі

 
В потрійних небесах денний Париж кочує,
так – високо, так – поруч, так – внизу.
Сліпе дівчисько смутні кроки чує
до веретена в трикутній груді.
 
 
В подвійних небесах нічний Париж —
як дивний знак на лицях у сліпої,
його проставить рук чужих стрімке тепло;
ти спи в незнаному донині супокої,
 
 
а вранці на рум'яний сніг поглянеш —
чужі сліди засвідчать сотворенність
того, що бачиш ти. Білúзна, хмари,
 
 
художник у худесенькім вікні
на тебе дивиться – струнку і сірооку,
з серцями в незакінченій груді.
 

VI. Апокаліпсис

 
Потай зривається листя – канони велять, —
кривди у тому не бачить, ні свята;
ти не повернешся – біле, вогнисте, вузлисте,
ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон.
 
 
Дай мені шибку, туманна і зимна князівно,
наймані гратимуть гірше, хай грають свої,
хай у кімнаті знайдеться остання пташина —
я попрощаюся з нею. Вона полетить.
 
 
Ви голосніше, білі священики, ви голосніше,
юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця
в пальцях князівни ніжнішає вищістю
 
 
слів, із якими туманна та зимна до мене іде:
«Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне,
знову Ірейко святий у копиці складе».
 

VII. Фуга бароко

 
Взяти в ліву долоню юних сліз бароко,
взяти в праву долоню тендітну дівчину,
взяти в стиглу долоню дрібних доріг,
взяти в смарагдову долоню друга-бога.
 
 
Взяти в бідну долоню темних руж бароко,
взяти в багату долоню світлих ножів,
взяти в сьому долоню злотих криниць,
взяти в чисту долоню мертвих міст бароко,
 
 
Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко,
взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко,
взяти в святу долоню ранню пташку бароко,
 
 
Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто,
криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, —
випустити їх на спраглу, зайву волю.
 

VIII. Кохання

 
Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто,
забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» —
і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні,
долоні важкі від дарів тих сумлінних.
 
 
Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом,
відьма убралася – чисто твоя цьоця Марта…
На партах вирізуєш хрест і троянду —
під дзвони, під відьми денної постать тонку.
 
 
Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення,
з кожної парти стирає твої мальовидла,
пронизує пломінь вузенький свічковий
 
 
срібним ножем та пророслим зерном,
що насипали зорі із сакв полотняних,
яких і тобі вже ніколи не відректися.