Текст книги "Бхомбол-ватажок"

Автор книги: Кхогендронатх Митро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! – крикнув Мохеш.

Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.

– Мерщій іди сюди! – поманив його рукою Мохеш. – Пан управитель тебе кличе.

Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах – парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав:

– Ваша світлість, ви кликали мене?

– Ішоре, – сказав пан управитель, – ці люди зганьбили наше село.

– Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?

Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.

– Я розумію тебе, – погодився пан управитель. – Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.

Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.

– Ваша милість! – розгублено мовив він. – Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.

– Я все чудово розумію… – Погляд пана управителя став колючим. – Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?

Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:

– Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії, [47]47
  Рупія– основна грошова одиниця Індії; одна рупія дорівнює приблизно восьми копійкам.


[Закрыть]і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! – гукнув він. – Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.

Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.

– Гляди, не здумай утекти! – сказав дядько, даючи йому дві рупії.

– Та що ви, пане!

І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:

– Вистава називатиметься «Відхід у ліс».

«Хто ж ітиме в ліс? – міркував Бхомбол. – Пандави чи Рам? [48]48
  Пандави– брати-герої із староіндійського епосу «Махабхарата»; Рам– герой староіндійської поеми «Рамаяна», був вигнаний у ліс на чотирнадцять років.


[Закрыть]Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:

– Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.

– Мені не хочеться їсти, – відповів Бхомбол.

– Поки дійдеш додому, захочеш! – І дядько відійшов убік.

Бхомбол знову пригадав розповідь Шорупа, Таємнича мечеть не давала йому спокою. Коли б зараз був хтось із його дургапурських друзів, Бхомбол негайно б вирушив до мечеті й оглянув її.

Трохи згодом до Бхомбола підійшов слуга з ліхтарем і палицею в руці; слідом за ним ішов пан управитель.

По дорозі додому Бхомбол весь час прислухався, сподіваючись почути плач у лісі. Але стояла тиша, тільки з бамбукового гаю долинало виття шакалів та в селі валували собаки.

8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ

Коли Бхомбол разом з дядьком повернувся після вечері на місце святкування, вистава вже почалася. Стоячи позад усіх, Бхомбол побачив, як по освітленій сцені ходять дві ляльки.

Глядачі мовчки, зосереджено спостерігали за тим, що відбувалося на сцені. Чути було тільки звук флейт, які приємною мелодією супроводжували виставу.

Тільки-но з'явився пан управитель, як усі одразу розступилися, і він разом з Бхомболом пройшов уперед. Панові управителю принесли стілець. Бхомбол сів поруч з ним.

Усі глядачі сиділи на землі. На сцені було напнуто брудну, закіптюжену завіску, за якою ховалися актори, що тримали ляльки. Самих акторів не було видно.

Бхомболові дуже сподобалась вистава. Хлопчаки, вмостившись на землі перед самим помостом, так галасували, що заглушали музику. Вони перемовлялись один з одним, кричали й сміялися і час від часу навіть зчиняли бійку. Старші пробували втихомирити розбишак, але марно… Намагаючись заспокоїти дітвору, дорослі самі зняли такий крик, що хлопчаків не стало чути.

Скориставшись із цього, Бхомбол спробував непомітно глянути за завісу, йому було цікаво дізнатися, що там. Та він нічого не побачив – стирчали тільки чиїсь чорні ноги.

Тим часом почалася сцена, в якій Рам лаштувався йти до лісу. На сцені з'явилося багато ляльок – тут були і мати Рама і його батько-раджа; усі вони плакали. Але Бхомболові спочатку не жалко було Рама. Та коли вслід за Рамом до лісу пішли його дружина Сіта і брат, Бхомбол розчулився й заплакав. Хлопчаки, які ще хвилину тому галасували, притихли і стали серйозними. Багато хто з дорослих утирав сльози. Жінки, які сиділи окремо і дивилися виставу крізь щілини спеціальної загородки, мабуть, теж плакали. Бхомбол читав це місце в «Рамаяні», але тільки зараз він відчув, яка сумна ця сцена.

Адже й він, Бхомбол, залишив свою домівку і забився так далеко. І хоч ніхто не плакатиме за ним, ніхто не помре з горя, від самої тільки згадки про домівку у хлопчика защеміло серце.

Бхомбол уявив собі будинок у Дургапурі. Перед будинком – велике подвір'я. В однім його кінці росте кучеряве дерево кул. В місяці Marx [49]49
  Marx– десятий місяць індійського календаря, відповідає січневі-лютому.


[Закрыть]воно все обсипане білими квітками. Потім на ньому з'являються овочі; вони стають дедалі більші і починають жовтіти. За деревом викопано колодязь, його кам'яні стінки потріскалися. Колись Бхомбол посадив біля колодязя лимон. Зараз дерево вже виросло.

За лимоном – занедбаний став, далі починається бамбуковий гай. Смерком там виють шакали. В пору дощів став наповнюється водою; в ньому завжди квакають жаби.

Кухня стоїть у тому кінці подвір'я, що виходить на північ. Вона вся, до самого даху, обплетена гудиною гарбузів. За кухнею ростуть двоє великих хлібних дерев. Їхні плоди, поспівши, репають і падають на землю. За хлібними деревами – висока ліса. Там починається подвір'я сусіда. Біля ліси росте дерево шоджоне. Коли воно цвіте, усе довкола сповнюється запахом.

Перед будинком ростуть три мангові дерева. Вони вже старі, але щороку родять. В їхньому густому вітті гніздяться птахи. З південного боку подвір'я, біля паркану, ростуть сливи; там же стоїть дерево чампа. Біля цього паркану Бхомбол давно колись посадив дерево. Тепер воно вже велике, весною на ньому повно білих квіточок, схожих на дзвіночки. Хлопчаки часто приходять до того дерева смоктати солодкий сік його квітів.

В обідню пору, коли все затихає, на гілці мангового дерева перед будинком воркує голуб. Якщо стати під цим деревом, то ліворуч побачиш річку. По той бік річки – піщана обмілина; за нею зеленіє великий ліс. В далині, в блакитному мареві, мріє сусіднє село. Під час дощів цю обмілину затоплює вода. Тоді дощ вдень і вночі лопотить по даху. Вночі він особливо наганяє сум. Коли слухати дуже довго, то починає здаватися, що хтось монотонно молиться на пустельному березі річки, граючи на шанко і глухо видзвонюючи дзвіночками. Під час дощу по ріці плаває багато човнів…

Коли Рам пішов у ліс, ляльки трохи пожурилися, і на цьому вистава скінчилась. Всі почали розходитись. Бхомбол і Шоруп теж пішли додому.

Вранці, щойно прокинувшись, Бхомбол пригадав учорашню виставу. Він вийшов надвір і під великим деревом шіуль біля паркану побачив незнайому дівчинку; вона збирала цвіт, який пообсипався з дерева.

Відчувши, що на неї дивляться, дівчинка оглянулася і, побачивши Бхомбола, завмерла.

Бхомбол хотів був заборонити їй збирати цвіт, але одразу ж подумав, що йому ж він не потрібний. А дівчинка, мабуть, збирала цвіт, щоб його одваром фарбувати білизну.

– Нащо тобі цвіт? – спитав Бхомбол.

Дівчинка, нічого не відповідаючи, перестала збирати цвіт і сумно подивилася на пелюстки, що валялися на землі.

– Як тебе звати? – знову спитав Бхомбол.

– Молоті. Я дочка добродія Мухурі.

Молоті нагадала Бхомболові іншу дівчинку – з Дургапура. Її звали Бульбулі. Вона була така сама смаглява, мала таке саме трохи довгобразе обличчя з очима навскіс і широкими бровами, кучеряве волосся, а на підборідді – таку саму ямочку. Навіть носи у них були схожі. Однак Бульбулі була менша на зріст, тендітна і навіть хвороблива.

– Чого ти злякалася? Збирай цвіт! Ніхто не буде сваритися, – сказав Бхомбол і хотів був підійти до дівчинки.

Та Молоті не стала збирати цвіт. Вона ще раз глянула на дерево, поправила легким рухом волосся, що спадало їй на лице, і швидко пішла геть.

«Ну й боягузка!» – подумав Бхомбол.

Позаду пролунав сміх. Бхомбол оглянувся. Сміявся кухар, що чистив зуби біля колодязя.

– Чого ти смієшся? Що ти побачив таке смішне? – сердито спитав Бхомбол.

– Я не сміюсь. Ви помилилися… Я кашляю, – збрехав кухар.

«Бреше», – подумав збентежений Бхомбол.

Кухар же, наче нічого й не було, витер лице рушником і зник у хаті. Пан управитель ще лежав у постелі. Помітивши, що Бхомбол одягся і хоче йти, він спитав:

– Куди ти?

– Трохи погуляю.

І, не бажаючи вести далі розмову, Бхомбол вийшов на вулицю.

З-за гаю сходило сонце. З майдану долинали звуки флейти. Високо в небі пронизливо кричав яструб. Бхомбол не знав, куди йти. Йому пригадалася вчорашня вистава і розповідь Шорупа про таємничий плач біля мечеті.

Бхомбол спитав у Боги, як до неї пройти.

– Ідіть увесь час прямо, – відповів Бога. – Як тільки поминете село Джолапара, побачите купол старої мечеті.

Почувши, як спокійно говорить Бога про мечеть, Бхомбол посміливішав.

«Треба сходити туди, – подумав він. – Нічого страшного там нема. Даремно Шоруп лякав мене».

Бхомбол квапливо закрокував по дорозі. Не встиг він пройти й сотню кроків, як з будинку праворуч вийшов кремезний широкоплечий хлопець років п'ятнадцяти, горланячи пісню.

 
В Англії живе любий наш король… –
 

співав він, стоячи посеред дороги.

Бхомбол читав ці рядки в шкільній хрестоматії. То була навіть не пісня, а вірш, написаний на честь англійського короля Едуарда VI.

У Дургапурі біля будинку добродія Тхакура часто відбувалися збори прибічників руху свадеші. [50]50
  Свадеші– рух проти англійського панування в Індії за національну незалежність країни.


[Закрыть]Бхомбол завжди брав участь у цих зборах, він командував юними добровольцями. Звичайно, Бхомбол не верховодив усім, як добродій Шошті Рай, що носив тюрбан, гарний пояс і роз'їжджав на коні, але дорослі, бачачи, як бігає і старається Бхомбол, виконуючи різні доручення, казали: «Оце то молодець! Оце справжній патріот!» Після таких похвал Бхомбол ладен був одразу ж кинутися на англійців з кулаками, гнати їх з Індії. Якщо почнеться війна з Англією, усі підуть воювати за волю батьківщини, – в цьому Бхомбол був упевнений.

– Гей ти, замовкни! – крикнув Бхомбол, підходячи до співака.

– Сам замовкни! – огризнувся той.

Бхомбол скипів. Хлопець, задерши голову і відбиваючи такт паличкою, знову завів:

 
В Англії живе…
 

Бхомбол розмахнувся і дав йому ляпаса.

– Свиня! – закричав хлопець. – Я тобі покажу!

З цими словами він кинувся в дім і за мить вибіг звідти, тримаючи в руці великого гострого ножа.

– Ану, підходь до мене, ти, мазунчику! – люто кричав він Бхомболові.

Очі в нього налилися кров'ю, волосся на голові стало сторч. Він кинувся на Бхомбола, але той устиг схопити палицю, що лежала на дорозі.

– Якщо підійдеш ближче, – крикнув він. – голову розвалю!

– Що-о-о? Гляди, щоб тобі першому не розвалили!

Хлопець розмахнувся і шпурнув ножа. Ніж уцілив Бхомболові в ліву руку, та він, не звертаючи уваги на біль, неначе поранений тигр, кинувся на кривдника, звалив його на землю і здавив обома руками за горло.

– Ти що робиш?

Хтось ззаду схопив Бхомбола за плече і одірвав від хлопця.

– От негідник! – кричали родичі хлопця. – Як він сміє бити нашу дитину?

Хтось ударив Бхомбола ногою, і він мало не впав.

– Віддубасити його завжди встигнемо, – зауважив чоловік, що перешкодив Бхомболові покарати кривдника. – Спершу треба дізнатися, в чім справа… Навіщо ти його давив? – звернувся він до Бхомбола. – Адже ти міг зовсім задавити його. Чи ти гадав, що тобі все дозволено?

Тепер Бхомбол упізнав цього чоловіка: то був Ішор. Хлопець відчув, як нестерпно болить поранена рука. Він глянув на руку, потім перевів погляд на Ішора та на селянина, що вдарив його, і сердито сказав:

– Про все, що трапилось, я розповім моєму дядькові, панові управителю.

Слова Бхомбола справили на юрбу таке саме враження, як заклинання фокусника на розлючену кобру. Жінки мерщій сховалися в будинку, усім стало ніяково.

Чоловік, що вдарив ногою Бхомбола, наче відчув раптовий біль у ній. Тільки на Бхомболового ворога його слова не справили ніякого враження.

– Я не знаю, – сказав Ішор, – чи небіж ти пана управителя, чи ні, а от у тому, що цей хлопець – син мого шуряка, я впевнений

– Поглянь, – сказав Бхомбол, закочуючи рукав і показуючи кров на руці, – що зробив син твого шуряка!

Рука в Бхомбола посиніла й напухла.

– Добре, що ви ще залишилися живі, – зауважив хтось із селян, що стояли навколо. – Треба мерщій дістати води з колодязя й опустити руку в холодну воду.

– А ти не одвертайся, негіднику! – гримнув інший на кривдника Бхомбола. – Дивись, що наробив! Ось вижену тебе з дому – знатимеш, як кидатись на людей!.. А ось і поліцай!

Бхомбол побачив Шорупа, котрий поспішав до них.

– Що трапилось? – тривожно спитав Шоруп, помітивши кров у Бхомбола на руці. – Ну, стережись! – сказав він хлопцеві. – Ти міг зовсім убити його. Чим це він?

– Чим?.. Де ж його ніж?

Обдивилися кругом, але ножа ніде не було.

– Думаєш, тобі це так і минеться? – сказав Шоруп хлопцеві. – Ану, ходімо мерщій!

У Бхомбола дуже боліла рука. Ще добре, що ніж уцілив не лезом, а лиш важкою колодочкою. Та найприкріше Бхомболу було те, що йому не дали самому поквитатися з хлопцем.

Біля будинку вони зустрілися з паном управителем, котрому вже все було відомо.

– Треба негайно привести лікаря! – вигукнув він, побачивши племінникову руку. – А ти, Бого, приведи сюди всіх цих бандитів.

Бога подався виконувати наказ. Незабаром він повернувся. Разом з ним прийшов і лікар.

– Там уже нікого нема, – повідомив Бога.

– Як – нема? – роздратовано вигукнув дядько. Пан управитель скидався на розлюченого тигра.

– Не страшно, в бійці все буває, – посміхнувся лікар, перев'язуючи хлопцеві руку.

Бхомбол теж посміхнувся. Та на душі в нього було невесело. Серце боліло більше, ніж рука. Адже набили його, а не він.

9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!

Стояла полуднева спека. Бхомбол сидів біля контори під кучерявим манговим деревом. Він боявся притулитися до стовбура дерева, бо під ним був великий мурашник.

Довкола було безлюдно, як уночі. В повітрі сонно дихав гарячий полудень. Дорогою пройшов чоловік, тримаючи над головою розкриту парасольку. Дві білі корови паслися на луці. Вони ліниво жували траву, час від часу помахуючи хвостами. З дерева повільно впав жовтий листок. Виходить, прийшла осінь. Хмари на небі наче задрімали. На дереві якась пташина ретельно довбала стовбур. Зненацька з кущів поблизу, закаркавши, знялися ворони.

Бхомбол обернувся й побачив, що поруч із ним сидить людина й дивиться на нього.

Це був темношкірий худий дідусь, одягнений у коротке брудне дхоті. Жили на руках і ногах у нього понабрякали і були схожі на чорні мотузки. Волосся на голові стирчало на всі боки, лице заросло напівсивою щетиною. Великі очі дивилися невесело. В руках він тримав батога.

– Салям, ваша світлість! – посміхнувся старий, помітивши, що Бхомбол зиркнув на нього, і додав: – Ви небіж пана управителя? А я – пастух. Мене звать Мобарок Алі.

Бхомбол недовірливо посміхнувся. Хіба старі бувають пастухами?

– Я живу ген там, під баньяном, – вів далі дідусь. – Наше село дуже бідне. Та що вдієш? Мабуть, небо розгнівалось на нас. Інакше я не втратив би обох своїх синів. Старшому було стільки років, як вам зараз, коли його вкусила гадюка, і він помер. Лікарі нічого не могли зробити. А молодший простудився і на третій день помер. Скільки не замовляли, скільки не давали йому пити святу воду. – Усе даремно. І ось тепер ми, я і моя стара, зосталися самі, як палець. Ми старі, і нам важко працювати. Була земля, але і її продали за борги. Серце моє крається од горя… – І він так глянув на Бхомбола, що тому здалося: старий от-от заплаче.

Бхомбол не знав, як утішити пастуха. Хлопець не пам'ятав своєї матері. Вона померла, коли йому було два з половиною роки. А молодша сестра, котру Бхомбол дуже любив, у сім років занедужала на холеру і також померла. Погляд бідолашного пастуха нагадав Бхомболові погляд батька; так він дивився на сестру, коли та помирала. Він теж не плакав. Бхомбол, мабуть, не витримав би, побачивши батькові сльози…

– Ваша світлість, – жалібно промовив пастух, – от коли б ви попросили пана управителя, щоб він дав мені хоч трохи землі…

Дві білі корови наблизились до дерева і почали швидко спасувати траву навколо нього. Праворуч від дерева, вздовж огорожі, обсадженої гарбузами, пролягав вузенький шлях. Одна з корів підійшла до огорожі, зробила в ній рогами дірку, просунула туди голову і спробувала дотягнутися до гарбуза.

– Ось я тобі дам! Ти куди? – сполохався пастух.

Він схопився і побіг до огорожі. Але корова, не чекаючи, поки він підбіжить, відійшла від огорожі й зникла в кущах.

Бхомбол підвівся й пішов вузькою стежкою, що губилася в бамбукових заростях. Після розмови з дідусем на серці в хлопця було невесело.

Біля бамбукового гаю стояли хати. У дворі однієї з них було позакопувано в два ряди паколи і намотано на них нитки. Між паколами ходила жінка, в одній руці тримаючи велику котушку, а в другій – паличку. Жінка швидко переходила від одного пакола до іншого і щось швидко робила руками. Це було селище ткачів.

Біля однієї хати квочка, оточена курчатами, мирно дзьобала зерно. Несподівано з дерева на курчат налетів яструб. Квочка тривожно за кудкудакала, і курчата сипнули під великий кущ.

Бхомбол рушив далі…

Поминувши село ткачів, він вийшов на велику дорогу. Десь збоку чути було стук барабанів. Бхомбол пригадав, що сьогодні дев'ятий день місяця, останній день свята Дургі. Йому стало сумно. Тепер це свято настане тільки через рік. От якби свята тривали цілий рік!

Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.

Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.

– Ну що ж, згоден, – сказав, встаючи, відвідувач.

– Де ти був цілий день? У мечеті? – спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.

– Ні, – відповів хлопчик.

– Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?

– Трохи болить, – Бхомбол стомлено присів на ліжко.

– Лягай краще спати! – в дядьковому голосі бриніла ніжність. – Вечерятимеш?

Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:

– Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…

– Що?! – В голосі дядька з'явилися тверді нотки. – Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.

Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.

– А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? – сказав він уже іншим тоном. – Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.

Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.

– Я можу поїхати й сам, – сказав Бхомбол. – Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?

– Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені довелося найняти човен.

Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.

Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.

Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він – кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…

Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він – звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? – спитала б вона, посміхаючись. – Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! – гордо відповів би Бхомбол. – Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.

«Бабуню Аджі, я хочу їсти, – сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: – Ну, не пустуй, стій спокійно!»

Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.

Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.

Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:

– Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.

– Стеж і далі за хатою, – насупився дядько. – Їх треба спіймати хоч би там що.

– Сходімо подивимося мечеть, – вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.

– Чи варто, ваша світлість? Мечеть – не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.

– Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.

– Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, – посміхнувся Харан. – І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.

– Як – «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.

– Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників – переносити статую богині Дургі. – І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.

«Піду сам», – вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.

Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.

Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.

Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.