Текст книги "Бхомбол-ватажок"

Автор книги: Кхогендронатх Митро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Кхогендронатх Мітро
БХОМБОЛ-ВАТАЖОК

Малюнки Г. Забалуєва

_{Перекладено з видання: Кхогендронатх Митро. Бхомбол-предводитель, Детгиз, Москва, 1958}

ЧАСТИНА ПЕРША

1. ВТЕЧА

Якось в середині місяця Ашшін в одному з кварталів маленького містечка зчинився страшенний переполох.

Кожен, хто дізнавався, що скоїлось, спочатку просто німів від обурення, а потім давав волю своєму гніву. «Хлопчиськів треба провчити як слід, вони всім залили за шкуру сала своїми витівками!» – чути було звідусіль.

Старійшини влаштували над «злочинцями» суд. «Засідання суду» відбулося на веранді великого, вкритого соломою будинку добродія Нідху Чокроборті. Перед будинком був просторий двір. По один бік його ріс арабський жасмин, по другий – дерево морунга, а вздовж огорожі вишикувались арекові пальми. Одна з них була зовсім гола, проте й вона разом з іншими схиляла верховіття од вітру.

Добродій Чокроборті був староста кварталу і користувався загальною» пошаною. Випнувши округле черево, з кальяном у руках, він усівся на низенькому стільці. Всі старійшини кварталу примостилися поруч на кушетках і матах. Унизу перед верандою стояли позивачі і звинувачувані. Втекти зумів тільки ватажок «злочинців» Бхомбол.

Позивачами були робітники лісного складу. Звинувачувані – група хлопчаків різного віку.

– Ей, Тогро, підійди-но сюди! – погукав одного з них добродій Чокроборті, надавши ще більше поважності своєму й так поважному голосові.

Тогра з острахом наблизився, його вважали славним хлопчиком, бо він ніколи не пустував. Саме біля добродія Чокроборті сидів батько Тогри. Він дивився на сина поглядом розлюченого тигра.

– Це правда, що ви потопили їхнього човна? – спитав хлопчика добродій Чокроборті, показуючи пальцем на робітників.

Тогра скоса глянув на батька, ковтнув слину і промимрив:

– Ні… так… він сам потонув.

– Човен – не крокодил і не черепаха, він не може сам доплисти до середини річки і пірнути у воду.

– Він ще й бреше! – пробурчав батько Тогри. – Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь!

– Ну гаразд, – мовив добродій Чокроборті, – зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! – закричав він, грізно насупивши брови.

Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу. [1]1
  Пайса– дрібна монета.


[Закрыть]Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав.

– Дядечку, я більше не буду! – пробурмотів він крізь сльози.

– Про це поговоримо потім. Спочатку розкажи, як це трапилось.

– Що трапилось? Човен потонув.

– Яким чином?

– Яким чином? – повторив Феку, засовуючи в рот ріжок дхоті. [2]2
  Дхоті– чоловіча одежа (довгу смугу матерії особливим способом обмотують довкола стегон і спускають нижче колін на зразок штанів чи довгих широких трусів).


[Закрыть]– Це все Бхомбол винен, Бхомболисько. На базарі ми побачили в чародійному ліхтарі морський бій і вирішили теж влаштувати такий самий. Ракхал спитав: «Де ж ми роздобудемо кораблі?» А Бхомбол сказав: «Велике діло кораблі! Візьмемо човна в робітників лісного складу, та й по всьому». Вранці ми на двох човнах випливли на середину річки й почали бій…

Раптом Феку засміявся. Захихикали й інші хлопчаки.

Добродій Чокроборті ще більше насупився.

– Вони ще й сміються! Мовчати! – гримнув добродій Дотто, замахнувшись на дітлахів палицею. – Та ви знаєте, що накоїли?

– Ну, а далі? – спитав добродій Чокроборті.

– Далі? Далі Бхомбол… хоча ні, Манке, який сидів у човні Тогри, штовхнув багром Бхомбола, а Боде вхопився за багор і смикнув його до себе. Тут наш човен перекинувся й поплив за течією.

– А що сталося з тими, хто сидів у човні?

– Вони попадали у воду. Одні попливли, вчепившись за човна. Інші дісталися до другого човна і повлазили в нього.

– А Бхомбол?

– Він зостався у воді. Сказав: «Я – капітан і не полізу в човен, доки вся моя команда не буде в цілковитій безпеці». Потім разом з Лалу і Монглою доплив до причалу біля рибальського селища.

– Та-а-ак, – спроквола мовив Харан Чакі, Бхомболів дядько. – Цей хлопець зовсім як адмірал Того. [3]3
  Того Хейцаіро(1847–1934) – відомий японський адмірал.


[Закрыть]Чи ти ба, не поліз… Річка після дощів вирує і просто кишить крокодилами, а він лишився у воді! Ну й шибеник! Хай-но прийде додому, я йому… – Не докінчивши, він щосили вдарив уявлюваного Бхомбола.

Того дня суд так і не відбувся.

– Приходьте завтра, – сказав добродій Чокроборті робітникам. – Головний злочинець утік, його треба спіймати… А ви йдіть учити арифметику, – обернувся він до хлопчаків. – Хай кожен розв'яже по сто п'ятдесят прикладів.

Була четверта година. На сьогодні був призначений великий футбольний матч з хлопцями того кварталу, де містилася поліційна дільниця. Хлопчаки купили сала в різниці, змастили як слід покришку, заклеїли три дірки в камері, але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він – утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..

На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути було плач шакалів, цвірчання цикад, а зграї світлячків запалювали свої ліхтарики і починали кружляти в темряві.

Ринок, як для містечка, був завеликий. Там же містилися й чималі лісні склади, що належали марварі. [4]4
  Марварі– один із народів Індії. Серед марварі багато купців і промисловців.


[Закрыть]Робітники, які працювали на складах, щодня перепливали на човнах річку, прив'язували їх до пристані, а ввечері з піснею поверталися додому.

2. В ТЕМРЯВІ

Після «судового засідання» минуло години зо три. Смеркло. В храмі бога Крішни [5]5
  Крішна– в індійській міфології одне з втілень бога-хранителя Вішну.


[Закрыть]зателенькали дзвіночки – почалася відправа. Звук дзвіночків чути далеко-далеко, навіть у селі по той бік річки. Після вечерні роздають солодке печиво, і часто дітвора, забувши про уроки, іде в храм. Якщо зумієш заприятелювати з жрецем, можна одержати й добавку; та жрець дуже хитрий: він приятелює не з кожним.

І цього вечора, спокусившись печивом, Манке кинув уроки й подався в храм. Ввійшовши всередину, він побачив, що в храмі зібралося багато люду. Посеред храму на мідній підставці горів світильник, а в притворі була напівтемрява. В сутінках обличчя людей ледь видно, та знайомого завжди можна пізнати.

Манке поглянув довкола, його увагу привернуло щось біле праворуч, коло масивної колони. Деякий час він придивлявся, але так і не міг зрозуміти, що то було. Манке повільно наблизився до білого предмета і, нахилившись, побачив, що це сидить людина, з головою закутана в чадор. [6]6
  Чадор– клапоть тканини; ним обпинаються, як накидкою.


[Закрыть]Помітивши Манке, людина зіщулилась.

– Так ось ти куди втік, Бхомболе! – раптом захихикав Манке.

– Мовчи!

– Чому? Тут же нікого нема. Де ти був весь день? Ми тебе так шукали…

– На індиговій [7]7
  Індиго– синя фарба з рослин.


[Закрыть]фабриці.

Ця фабрика – вірніше, руїни її – стояла в самому кінці міста, на березі річки. Давним-давно там справді була велика фабрика індиго. Але зараз від неї залишилась тільки здоровенна розвалена кам'яниця, великі чани, в яких квасили колись індиго, та уламки машин.

Місце те було безлюдне. Дерева бел і кучеряві фігові дерева кидали густу тінь, і здавалося, ніби ти в царстві злих духів. Навіть опівдні там моторошно. Подейкували, що сам хазяїн фабрики Буль-сагіб [8]8
  Сагіб– пан; так в Індії звичайно величали англійців.


[Закрыть]обернувся в злого духа, що він частенько, примостившись на краю даху зруйнованого будинку і звісивши довгі ноги, горлає англійські пісні, а іноді в білих панталонах і з костуром у руці походжає собі поміж чанів серед густих колючих заростів.

– І тобі не страшно було? – спитав Манке.

– А чого боятися?

Тим часом жрець, закінчивши відправу, просурмив у черепашку й зачинив двері храму. Почали роздавати печиво.

– Ти не підеш додому? – спитав Манке.

– Ні… А нащо ви мене шукали?

– Нас послав добродій Чокроборті і твій дядько.

Бхомбол дуже боявся свого дядька. Той служив управителем у конторі заміндара [9]9
  Заміндар– поміщик, землевласник.


[Закрыть]в Чормадаріпурі і кілька днів тому приїхав у відпустку. Завтра він поїде. Під час свята Пуджі [10]10
  Пуджі– осіннє релігійне свято в честь богині Дургі.


[Закрыть]дядько повинен бути в Чормадаріпурі. Нещодавно він відшмагав небожа лозиною. На вулиці зібрався цілий натовп, щоб подивитися на це видовище. І хоча біль від ударів уже минув, Бхомбол не забув ганьби. І щоб він знову потрапив у лапи цього тигра?

– Манке, – сказав Бхомбол, – відійди од мене, бо одразу всі здогадаються, що я тут.

– Ніхто не здогадається.

– А я тобі кажу: відійди!

Манке злякано позадкував: не послухаєш – Бхомбол обов'язково відлупцює.

Бхомбол знову закутався з головою.

В цей час відчинилися двері, і жрець з кошиком печива в руках увійшов у притвор храму. Роздаючи печиво, він врешті дійшов і до Бхомбола. Побачивши хлопчика в такій смиренній позі, жрець вирішив, що цей особливо благочестивий віруючий самовіддано молиться Крішні, і ткнув йому цілу жменю печива.

Бхомбол затремтів од радощів, йому ніколи не доводилось одержувати так багато печива за один раз.

Тільки-но жрець відійшов, Манке наблизився до Бхомбола.

– Скільки печива тобі перепало? – спитав він.

– Ціла жменя.

– Покажи.

– Не покажу!

– Я йду додому, – сказав Манке, квапливо відступивши назад.

– Вважай же! Про мене нікому жодного слова! – попередив Бхомбол.

– Все одно скажу! – крикнув Манке.

І, прожогом збігши по сходах, зник у темряві.

Бхомбол теж не лишився в храмі.

За храмом стояли порожні качелі, на які у свято ставлять зображення Крішни. Бхомбол обійшов квітник і, влаштувавшись за качелями на помості, заходився спокійнісінько вминати печиво.

Невдовзі двері храму замкнули. Віруючі розійшлись по домівках. Смеркло. Цвірчали коники, кружляли світлячки, та в ставу біля будинку Дотто наввипередки квакали жаби.

Бхомбол озирнувся довкола й побачив, що від будинку Манке наближається вогник.

«А раптом це дядько? – з тривогою подумав хлопець. – Отже, Манке розповів про мене! Чортяка, довгорука мавпа, видра!» – вилаяв він про себе зрадника.

Вогник поволі наближався до храму.

– Бхомболе! – пролунав дядьків голос.

Його шукали.

Бхомбол схопився і, щільніше закутавшись у дхоті, чимдуж помчав до станції.

3. В ДОРОГУ!

Попереду бовванів квартал молочарів. Він увесь просяк запахом топленого і вершкового масла, духом кізяків. Дорога до станції пролягала через цей квартал. Щоб було швидше, Бхомбол вирішив піти навпростець, через обійстя молочаря Фулу.

У дворі Фулу Бхомбол побачив самого господаря і його брата Хорі, які колотили масло у величезному горщику. На веранді глинобитної хатини чадів каганець. Під самим каганцем сидів Джоду, син Фулу. Він учився в одному класі з Бхомболом. Успіхами в навчанні Джоду похвалитися не міг, і вчитель не раз м'яв йому вуха. Джоду щось робив. Підкравшись до паркану, Бхомбол почав підглядати крізь щілини між бамбуковими палицями. Він побачив, що Джоду прив'язує крючок до мотузки. Бхомболу дуже хотілося гукнути його. Він пригадав, що якось Джоду дав йому цілу грудку масла. Та зараз поблизу був його батько, лютий, як дідько. А це значило, що Бхомболу не тільки не перепаде масла, а, чого доброго, його ще й спіймають. Краще вже обійтись без масла.

Бхомбол почимчикував до залізничного переїзду. Біля переїзду стояла будка. Над залізною брамою біля будки горів червоний ліхтар. Зараз брама була зачинена. «Мабуть, скоро пройде поїзд, – здогадався Бхомбол. – Але який? Очевидно, товарний». Бхомбол виліз на браму.

Обабіч залізничного полотна стриміла огорожа з колючого дроту. Вздовж полотна росла трава куш, квіти якої нагадували віяло з хвоста яка. Зараз їх не видно, але вдень вони дуже гарні.

Бхомбол вирішив дійти по шпалах до станції – адже до неї було не дуже далеко. Звідси видно світофори – неначе кілька червоних і зелених зірочок опустилися з неба на землю. Але вночі на колії спали гадюки; нещодавно поїзд переїхав велику кобру.

В заростях біля воріт щось засичало. Невже гадюка? Бхомбол миттю видерся на верхню перекладину брами і, сівши на неї верхи, почав пильно вдивлятися в зарості. Але в темряві нічого не було видно. Сичання затихло, чути було тільки, як квакають жаби і цвірчать коники.

Однак він довго не наважувався злазити: а що як гадюка причаїлась під брамою?

Бхомбол кілька разів ляснув у долоні, щоб прогнати гадюку. Гадюки бояться шуму. Потім прислухався. Ні, сичання більше не чути. Гадюка, мабуть, поповзла геть.

Зненацька почувся перестук коліс і сопіння. Повернувши голову, Бхомбол побачив, що з другого боку до брами під'їхав віз, запряжений парою биків. У темряві здавалося, що то їдуть привиди. Очі у волів виблискували.

– Гей! Відчиняй браму! – закричав візник.

Будка була зачинена. Очевидно, сторож пішов додому вечеряти. По другий бік залізничного полотна, біля бамбукового гаю, був квартал ткачів, і сторожем тут працював батько ткача Чіру – Чойнодді. У нього не було руки по лікоть. Чойнодді добре знав Бхомбола в обличчя.

Побачивши воза, Бхомбол підбадьорився і водночас злякався: батько Чіру побачить його і перекаже дядькові. Він зліз із брами, перетнув колію і вибрався на путівець.

Бхомбол простував до станції. Опівдні пройшов дощ, у вибоях стояла вода, і ноги грузли в багнюці. Повз Бхомбола, мало не зачепивши його, пробіг шакал. За шакалом гналося двоє бродячих собак з кварталу ткачів. Проґавивши шакала, вони несподівано накинулись на Бхомбола. Та запалу в них вистачило кроків на десять, не більше, і вони не завдали хлопцеві ніякої шкоди. Нарешті він вийшов на шосе, вздовж якого подекуди горіли гасові ліхтарі. В далині з'явилися продуктові крамниці; тепер до станції було недалеко.

Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.

– Ти хто такий? – спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель. [11]11
  Бетель– чагарник, листя якого, змішане з вапном і прянощами, жують.


[Закрыть]

– А ти хто? – розсердився Бхомбол.

– Спершу ти скажи.

– Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! – Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.

– Дада, [12]12
  Дада– старший брат.


[Закрыть]він мене вдарив! – зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.

Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.

Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.

Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!

Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…

Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари. [13]13
  Сітара– індійський музичний інструмент.


[Закрыть]

Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі [14]14
  Санніасі– аскет, відлюдник, «свята» людина.


[Закрыть]та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.

Один із санніасі грав на сітарі, другий відбивав такт на щипцях, якими підворушують жар. Хлопцеві була знайома ця мелодія, він не раз чув, як її наспівував шкільний садівник Кхотта.

Бхомбол перейшов дорогу й наблизився до вогнища. Мелодія була набагато приємніша, ніж обличчя людей, що сиділи довкола багаття. Вони скидалися на розбійників. Та Бхомболу не було чого боятися: адже він не мав жодної копійки.

Коли він підійшов, один із санніасі кинув на нього пильний погляд, але не сказав нічого. Бхомбол стояв тихо і слухав музику. Минуло близько півгодини, і сітара замовкла. Та мелодія й далі бриніла в Бхомболових вухах.

Санніасі, що відбивав такт на щипцях, дістав дві спілі груші і подав їх Бхомболові.

– На і йди геть звідси, – сказав він.

– Іди геть, – повторив один з учнів, висмикнувши з багаття головешку й піднісши її до своєї люльки.

Бхомбол більше не сумнівався: це були розбійники, і йому самому захотілося піти від них якнайдалі. Взявши груші, він повернувся на станцію.

Примостившись знову на ящику, хлопець понюхав груші й від задоволення заплющив очі: чудово пахнуть і такі великі! Наспівуючи нещодавно почуту мелодію, Бхомбол надкусив грушу. Не встиг він проковтнути шматочок, як йому захотілося ще. Але що він їстиме завтра? Треба приберегти груші.

Зав'язавши їх у ріжок чадора, Бхомбол пішов дізнатися, котра година.

Годинник показував рівно дванадцять. До приходу поїзда лишалося ще дві години. Можна було трохи подрімати. Та хлопця взяв острах: а раптом він засне по-справжньому і проґавить поїзд? Але ж його збудять крик пасажирів і пахкання паровоза. Бхомбол згадав, що читав у книзі про те, як Наполеон, сидячи верхи на коні, ухитрявся засинати на десять-п'ятнадцять хвилин. Він міг заснути навіть під час бою. Бхомбол і сам бачив, як їхній учитель пан Джогот хропів на уроці, сидячи в кріслі без спинки і з одламаними підлокітниками. Учитель прокидався завжди перед самим дзвінком. Чому ж він, Бхомбол, повинен проспати? Хлопчик ліг на ящику й заплющив очі.

Спочатку йому не давали спати москіти. Ціла хмара їж дзижчала біля самих вух, впивалася в руки й ноги. А один примостився на кінчику носа у Бхомбола й так боляче вжалив, що ніс неначе спалахнув. Щоб урятуватися від москітів, хлопець з головою закутався в чадор і, підігнувши коліна, скоцюрбився, наче дохлий рак. Тільки так йому пощастило заснути.

Бхомбол проснувся від галасу людей, що метушилися довкола нього. Прямо перед ним стояв потяг і сичав парою.

Хлопець миттю зіскочив з ящика, кинувся до поїзда і заліз у вагон. Поїзд одразу ж рушив.

4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ

У невеликому купе пасажирів було небагато. Всі, хто прийшов раніше, зайняли лавки й повкладалися спати. Якийсь пасажир сидів у кутку біля вікна й попихкував сигаретою.

– Що це за станція? – спитав один із тих, що лежали.

– Шаткодале, – відповів чоловік з сигаретою, випустивши з рота хмарку диму.

– Ей, дядечку, дядечку, вставайте! – швидко схопившись на ноги, закричав той, що питав.

Тим часом Бхомбол, висунувшись із вікна, дивився на станцію. Ось поїзд поминув платформу і вихопився в поле. Одразу ж налетів рвучкий вітер.

Бхомболові здалося дивним, що вже розвиднилось. Виходить, двогодинний поїзд уже давно пройшов. А він його проспав! Цей же поїзд ішов не в Калькутту, а з Калькутти. Отже, Бхомбол їхав не в той бік… Це було так несподівано й прикро.

Вдома Бхомбол мало не щоранку прокидався від гуркоту цього поїзда. Розплющивши очі, він бачив, як крізь щілину в даху пробивався світанок. На чампаковому дереві каркала ворона, під лимоновим деревцем скрекотала сорока, а в сусідньому будинку, сидячи на своїй маті у вітальні, позіхав писарчук адвоката Нілмоні і бубонів: «Дурга, Дурга…»

Відійшовши од вікна, Бхомбол присів на краєчок лавки. Стало холоднувато. Він закутався в чадор. Вузлик з грушами опинився в нього за спиною.

– Куди їдеш? – зиркнувши на Бхомбола, спитав чоловік, що курив сигарету.

– В Татанагар, – відповів Бхомбол. Той ніколи не чув про Татанагар.

– Це ж де є таке місто? – здивовано спитав він.

– Он там, – показав хлопчик.

– То чому ж ти їдеш у протилежний бік?

Бхомбол нічого не відповів.

– Ти ходиш до школи? – розпитував далі чоловік з сигаретою.

Бхомбол кивнув головою. Чоловік пильно оглянув Бхомбола з голови до ніг:

– Виходить, ти втік з дому?

Бхомбол мовчав. Поїзд мчав на всю швидкість. Непомітно наступив ранок. Зарожевів схід. Стало зовсім видно. Шаткодале лишилося далеко позаду. Попереду був Танграмарі. Ось уже показалося болото. Над ним летіли журавлі, кружляла чапля. Нещодавно пройшли дощі, і болото було вщерть повне води, як море. В цей час у ньому завжди розплоджувалось багато риби, і рибалки приходили сюди на лови. В далині видно було їхні човни, вишикувані в один ряд.

Якось Бхомбол з хлопцями ходив на болота, що були за три кроші [15]15
  Крош– міра довжини; близько трьох кілометрів.


[Закрыть]від Шаткодале. Дорога до них ішла через Ротонпур. Обабіч неї розкинулись неозорі рисові поля. Коли зривався вітер, колоски спілого рису немов дзвеніли, ніби по полю гуляла Лакшмі, [16]16
  Лакшмі– богиня щастя й багатства в індійській міфології.


[Закрыть]побрязкуючи браслетами на ногах. На болотах було багато лотосів і лілей. Вони росли так густо, що за білими й червоними квітами та яскраво-зеленим листям не видно було води. Там, де ростуть лотоси, треба остерігатися бджіл і гадюк. Якось Бхомболового приятеля Джогу, коли він хотів зірвати лотос, мало не вкусила гадюка; вона причаїлась на лотосі, обвившись довкола стебла й поклавши голову на квітку. Тільки Джога простяг руку до лотоса, як зненацька почулося сичання. Гадюка надула шию. Того разу Бхомбол наловив багато риби, та запотиличників від дядька йому перепало ще більше.

Бхомболу раптом дуже захотілося сплигнути з поїзда і побігати у високій траві понад болотом.

– Чуєш, хлопче! – знову пролунав голос чоловіка, що курив сигарету. – Ти повинен негайно ж повернутися додому. В тебе є квиток?

– Нема, – відповів Бхомбол.

– Тоді тобі буде непереливки! Через три станції прийде контролер.

Бхомболу траплялося бачити, як контролери перевіряли квитки. Вони завжди були дуже суворі. Хлопець вирішив зійти де-небудь раніше і піти пішки від села до села, прямо в Татанагар.

Тим часом поїзд, засичавши, зупинився в Танграмарі. Деякі пасажири посходили. Наступна станція була Алампур. Бхомбол бував і в Алампурі.

Постоявши зо дві хвилини, поїзд рушив далі. Він мчав мимо залитих сонцем нив, пастухів, що пасли корів, селян, які працювали в полі. Нарешті він поминув і Алампур. Тепер у купе не залишилось нікого. Зійшов і чоловік з сигаретою.

Бхомбол дуже зрадів, опинившись у порожньому купе. Під перестук коліс він завів пісню. Наспівуючи, хлопець висунувся з вікна і затремтів від страху: в сусідньому вагоні він побачив контролера. Хто той контролер – англієць чи пенджабець, – важко було зрозуміти: він стояв біля вікна і мав не дуже приємний вигляд. Пильно глянувши на пасажирів, контролер відійшов од вікна і подався в сусіднє купе. Незабаром він буде тут! «Чи не стрибнути з поїзда?» – подумав Бхомбол. Але ж страшно: можна розбитися на смерть або залишитись калікою. А потім потрапиш у поліцію. Краще не треба. Однак залишатися тут теж небезпечно. Може, сховатися під лавкою? Та чи це допоможе? Контролер знає, де шукати. Їздити в поїзді без квитка справді негарно. Ох, коли б тільки можна було врятуватися цього разу! Висунувшися з вікна, Бхомбол поглянув, чи далеко наступна станція. Та попереду нічого не було видно. Обабіч залізничного полотна тягся колючий дріт, а прямо виблискувала колія. «Зараз стрибну!» – подумав Бхомбол. Він тугіше підперезався, а край дхоті, що звисав нижче колін, заткнув за пояс.

Уже лаштуючись відчинити двері, Бхомбол побачив, що попереду з'явився семафор. Семафор стояв, звісивши голову, і ніби посміхався. Тепер до станції було недалеко, але й поїзд уже не мчав так швидко. Бхомбол був страшенно лютий на машиніста: «От ледар, нічого не петрає! Нічогісінько! Наминає, мабуть, собі булку, а поїзд веде кочегар! Таких людей треба карати!»

Бхомбол знову висунувся з вікна, і його охопив жах. Контролер теж виглянув у вікно і дивився люто, неначе тигр. Що ж буде? А раптом він зараз зайде? Бхомболу захотілося відлупцювати машиніста. Але що це? Поїзд зупиняється! Бхомбол перебіг до вікна на другому боці і виглянув – ось вона, станція! Він миттю відчинив навстіж двері. Не встиг поїзд зупинитися, як хлопець сплигнув, швидко проліз крізь дірку в дротяній огорожі і – шукай вітра в полі! Тепер його ніхто не спіймає! За хвилину паровоз дав гудок, і поїзд, вкутавшись димом, рушив.