Текст книги "Бхомбол-ватажок"

Автор книги: Кхогендронатх Митро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

3. НА БАЗАРІ

До базару від контори йти було далеко. Дорога пролягала де затінком, а де на осонні. Обабіч неї ріс низький густий чагарник.

Тут і там серед садків манго і заростів бамбуку видно було хатини з високими солом'яними стріхами. Деякі до самої стріхи були обплутані виткими рослинами.

За одним із будинків серед іншої городини впадав у око великий баклажан. Під поглядами подорожніх він ніби ще нижче опустив на своє лице зелену намітку і навіть повернувся спиною… Та, здавалося, крізь прогалинки поміж листям він потай стежив і далі за ними.

Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.

В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.

– Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! – закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.

– Звертай! – гукав слуга, поспішно склавши парасольку.

Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.

Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?

Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.

Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу; поруч нього сиділа дівчинка. Поки Бхомбол із дядьком ішли вздовж ставу, у хлопчика клюнуло. Маленьке рибеня блиснуло сріблом і затріпотіло в промінні сонця.

На пустці за одним із будинків валялися розбиті банки, череп'я, бамбукове ломаччя. А ще далі на ній розгулювали дикі голуби.

Зненацька вони знялися в повітря і, покружлявши в небі, полетіли саме в той бік, куди йшов управитель з небожем.

Невдовзі Бхомбол з дядьком підійшли до базару. З обох боків його стояли одна повз одну пофарбовані в темний колір крамниці під бляхою. Деякі з них були кам'яні. Ліворуч стояв рундук кравця. На вивісці червоними літерами на чорному тлі було написано: «Білаталі і бр. Тут можна купити будь-який одяг». «І бр.» означало, очевидно, «і брати».

Помітивши цю вивіску і саморобний напис, Бхомбол посміхнувся. Перед рундуком висіли, погойдуючись на вітрі, ситцева сорочка і червона спідниця, облямована чорною тасьмою. У кутку рундука перед запорошеною шафою з розбитим люстром сидів навпочіпки чоловік у вишиваній сорочці з довгими рукавами і, орудуючи велетенськими ножицями, кроїв куртку. Волосся в нього на голові було кумедно підстрижене – драбинкою, ніби йому, коли стригли, одягали на голову різної величини горшки. Зате борода в кравця була дбайливо підстрижена на французький лад. В кутику рота він тримав напівпогаслу сигарету. Поруч із ним сидів хлопець з перснем на пальці і пришивав ґудзики.

Ось кравець виглянув на вулицю. Побачивши пана управителя, він кинув роботу, похапцем вибіг з рундука і, шанобливо вітаючись, сказав:

– Ласкаво просимо, ваша світлість!

Бхомбол і його дядько стояли перед самим рундуком.

«Цікаво було б дізнатися, хто тут сам Білаталі, а хто його «…і бр.», – подумав Бхомбол. Всередині рундука він помітив ще й інших людей.

Однак управитель не став заходити всередину.

– У тебе знайдеться сорочка? – спитав він, стоячи на вулиці.

– Сорочка на хлопчика? – Кравець глянув на Бхомбола. – Звичайно! Будьте ласкаві, зайдіть у рундук! Я покажу вам, що в мене є.

– А на що ви посадите його світлість? – суворо спитав Бога.

Позаду почулося хихотіння. Бхомбол озирнувся і побачив, що довкола зібралися цікаві; вони теж глянули на хлопця.

Кравець видобув із шафи шмат шовкової тканини і заходився змітати з тахти порох, готуючи місце для пана управителя. Хлопець з перснем кинув пришивати ґудзики і встав; чоловік, що сидів у кутку, завмер і витріщив очі на гостей.

Управитель зайшов у рундук і сів. Бхомбол опустився поруч з ним. Кравець знову відчинив шафу, дістав звідти вузол з одежею і, розв'язуючи його, сказав:

– Звичайно, одразу важко підібрати готову річ, але зараз свято, і, на щастя, є кілька пошитих сорочок.

Він вийняв з вузла білу в чорну смужку сорочку з мережкою на рукавах і подав її панові управителю.

– Нікудишній ситець, – зневажливо мовив той.

Бхомбол давно мріяв про таку сорочку, зшиту по-пенджабськи, але не посмів сказати цього.

– Ну як, подобається? – спитав його дядько.

Бхомбол швидко закивав головою.

– Одягни, я побачу, як вона на тобі…

Бхомболу не треба було говорити це двічі.

Скинувши чадор, він почав швидко одягати сорочку.

– Ваша світлість, ви тільки накажіть, – мовив кравець, обсмикуючи і поправляючи на хлопчикові сорочку, – і ввечері будуть готові дві такі сорочки. Ми беремо найкращий ситець у Хартеба. – І він запобігливо глянув у вічі панові управителю.

– Дай ще одну таку сорочку, якщо є! – велів дядько. – Тільки це не справжній пенджабський фасон. У тебе є жовтий ситець? Зший із нього ще дві такі сорочки. Скільки ти хочеш за все?

– Чи варто говорити про ціну, ваша світлість! Скільки дасте, і за те спасибі, – відповів кравець і, скинувши сорочку з Бхомбола, склав її і передав у руки Боги.

Потім він зняв мірку і записав її олівцем у свій зошит.

Бхомбол зазирнув у зошит і не зміг не засміятися в душі, побачивши каракулі кравця.

– Дуже гарно шиє цей кравець, – сказав Бога, коли вони вийшли з майстерні. – Його дядько працює в одному англійському ательє в Калькутті. Хотів і його забрати до себе, та він відмовився.

– Чого? – поцікавився пан управитель.

– Сказав, що не хоче гнути спину на когось.

Дядько гмукнув і одвів погляд.

Крамниця Хардеба була за кілька рундуків від майстерні кравця. Коли пан управитель вийшов від «братів Білаталі», кілька чоловік, що юрмилися біля рундука, пішли за ними. Бхомбол обернувся. Ці люди були босі і майже зовсім голі, тільки на стегнах висіли брудні пов'язки та дехто мав на плечах брудний чадор. Під пахвою один тримав подерту сіру парасольку, що була колись білою. Серед них був також дідусь з сивою бородою і сивим волоссям, навіть брови мав сиві.

– Пане! – проквилив він до управителя.

– Що тобі тут треба? – гримнув на нього Бога. – Іди в контору!

– Пане, я приїхав здалека, – вів далі старий жалібним голосом, – з Майнагарі, а контора зачинена.

– Тобі вже помирати час, – не вгавав Бога, – а ти й досі не знаєш найпростіших речей! Хіба тобі невідомо, що на свята контору завжди зачиняють? Де ти, кажеш, живеш? Чого ти приїхав?

– Дуже треба поговорити з вашою милістю, – бурмотів старий, звертаючись до управителя. – Інакше я позбудусь останнього, що маю.

– Ну гаразд, – змилосердився дядько. – Зараз мені ніколи, а от після обіду приходь у контору – я там буду.

«Після обіду?» – здивувався Бхомбол. Де ж вони обідатимуть? Поблизу не видно жодного готелю. Хлопцеві було жаль бідолашного старого. Він нагадав йому давно забуту сцену. Тоді він був ще маленький і жив у діда; дід часто водив його гуляти. Бхомбол добре пам'ятав усе до подробиць. Якось дідусь повів його в один дім. Він пам'ятав – то був глинобитний будинок, на майданчику перед ним сиділо кілька огрядних засмаглих чоловіків. Один із них курив кальян.

Дідусь увесь час звертався до нього. В пам'ять Бхомбола вкарбувалася частина розмови. «Не занепащайте мене, не примушуйте іти в старці з хлопчиком!» – показуючи на Бхомбола, просив дідусь. Що відповів йому чоловік, який курив кальян, Бхомбол не пам'ятав. Але велике, негарне, чорне обличчя його Бхомбол не забув і досі.

Щоразу, бачачи на кухні чорний закіптюжений посуд, він пригадував ту людину. Коли вони поверталися додому, у дідуся на очах бриніли сльози, і він змахував їх рукавом сорочки…

Почувши слова пана управителя, старий полегшено зітхнув і відійшов до гурту цікавих, які на великій відстані йшли за ними.

Так вони поминули кілька крамничок. Звідусіль лунало:

– Доброго здоров'я, пане управитель!

– Уклін вам, пане управитель!

Була осінь, і стояла спека. Бхомбол умлівав від жари і втоми. Йому хотілося скинути навіть свій тонкий чадор. А дядько йшов собі, наче нічого й не було.

Бхомбол не бачив дядькового обличчя, але по його ході збагнув, що той, мов кам'яний ідол, не помічає людей.

– Це ви, пане управитель? – гукнув раптом хтось голосно й сміливо. – Вітаю вас!

Бхомбол глянув у той бік. Під бляшаним навісом стояв опасистий, лисий, вусатий чоловік, одягнений у чорну ситцеву куртку. Він посміхався, і видно було, що в нього не вистачає двох зубів. Вздовж усього навісу сягала вивіска, на якій було написано по-англійськи: «Аптека. Хорендро Чоудорі Л. М. С.» Після третьої літери була ще одна, заліплена грязюкою. Але що то за літера, Бхомбол так і не розібрав.

Склавши долоню до долоні, дядько ввічливо привітався з товстуном:

– А, пан лікар! Як ся маєте?

– Заходьте – покуримо! Ей, Нодорчано! – погукав когось лікар.

– Ні-ні, не турбуйтесь! Уже пізно, а в мене справи…

– У мене теж справ по горло… А що це за хлопчик з вами? Ваш небіж?

– Так. Я хочу дещо купити для нього. Ну гаразд, бажаю успіху.

Бхомбол був здивований. Досі дядько ні на кого не звертав уваги, а зараз з доброго дива пом'якшав, наче віск. Хіба лікар – значніша персона, ніж управитель? Чому дядько раптом став такий ввічливий?

Біля аптеки пахло ліками. Під навісом на лавці, закутавшись з головою у брудні грубі покривала, сиділо кілька чоловіків і дві жінки; одна з дитиною на руках, друга – уся в прикрасах, навіть у носі в неї блищала сережка. Трохи збоку сиділа бабуся, з головою закутана в сарі. Місце під навісом було розділено навпіл матою. З другої половини долинали дивовижні звуки, ніби там щось молотили; потім почувся дзенькіт розбитого скла,

Праворуч від навісу, під великим старим деревом, стояв віз, запряжений волами. Візник спав на возі; обидва воли, ліниво ремиґаючи, лежали на землі. Може, на цім возі приїхав до лікаря хтось із хворих. Можливо, та жінка з прикрасами…

До іншого дерева була прив'язана булана кобила з роздутим животом і шорами на очах. Вряди-годи вона помахувала хвостом, відганяючи мух. Кобила, звичайно, належала лікареві. За кілька кроків від неї паслося вороне, в білих яблуках лоша. «Коли лоша виросте, – подумав Бхомбол, – воно, мабуть, теж возитиме по селах лікаря. Цікаво, чи годуватиме тоді лікар стару кобилу, чи віддасть у місто, де їй доведеться возити важкі биндюги?»

Бхомбол хотів був трохи побавитись, та коли він нагнувся, щоб підняти з землі камінець і кинути в лоша, дядько і Бога разом глянули на нього. Помітивши це, Бхомбол удав, що забився босою ногою об камінь.

– Що з вами, ваша світлість? Ви забилися? – вигукнув Бога.

– Та нічого, вже перестало боліти, – Бхомбол страдницьки скривився, всім своїм виглядом показуючи, що мужньо терпить біль.

– Спершу зайдемо до Абдулли, – сказав дядько, – купимо тобі черевики, а потім підемо в крамницю Хардеба.

Управитель і Бога звернули праворуч, у вузький провулок. Бхомбол почвалав за ними.

4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!

Тільки-но вони увійшли в провулок, Бхомбол одразу відчув пахощі тютюну і гуру. [40]40
  Гур– неочищений цукор.


[Закрыть]Ліворуч він побачив велику металеву браму, біля якої на землі валялося кілька кошиків з-під гуру.

З брами вийшло троє високих, кремезних парубків. Їхні обличчя, ноги й руки були замащені гуром, а все тіло вилискувало від поту. Бхомбол збагнув, що тут склад гуру.

– Гей, Шаджімошо! Де ти? Досить жартувати! – гукнув один із парубків комусь у провулок. – Ми вже все попереносили на склад, а ти десь швендяєш.

– Це склад Нітайша? – спитав дядько в Боги.

– Так, ваша світлість, – відказав Бога. – Він скуповує також тютюнове листя. Тепер він багатій.

Дядько нічого не відповів, і вони пішли далі. В далині видно було кілька навісів під бляхою, за ними пустку і знову ряд навісів; далі починалися будинки й садки.

Бхомбол здогадався, що на цьому місці відбуваються ярмарки. Зараз тут бігали тільки собаки, обнюхуючи один одного, та чорна коза з двома козенятами пощипувала траву під крислатим фіговим деревом, а осторонь, біля будинку, два червоні півні наскакували один на одного, затіваючи бійку. Там, де кінчалася пустка, два стельмахи робили колеса до возів. Кілька вже готових коліс стояло біля стіни.

– Ваша світлість, – порушив мовчанку Бога, – вам сьогодні довелося стільки потрудитися. Коли б ви взяли паланкін, то впорались би швидше.

– Іноді треба й пішки походити, – відказав пан управитель. – А он, здається, вже й крамниця Абдулли?

– Так, – підтвердив Бога.

Бхомбол поглянув у той бік, куди показував дядько, і побачив не крамницю, а радше майстерню. Кілька шевців-біхарців [41]41
  Біхарець– мешканець Біхару, району на північному заході Індії.


[Закрыть]робили свою справу. Одні шили черевики, інші м'яли і краяли шкіру. Якийсь хлопець змочував у тазі ганчірку і витирав нею підметки готових черевиків. Усі шевці були в брудному одязі. По майстерні були розкидані клапті шкіри, дратва, віск. На довгій жердці, підвішеній до стелі вздовж майстерні, висіло кілька пар готових черевиків. У приміщенні стояв густий запах шкіри, клею, воску і поту.

Бхомбола здивувало те, що всі шевці були з Біхару. В Дургапурі він теж ніколи не бачив жодного шевця-бенгальця. Чому? Та на це запитання, як і на багато інших, він не знаходив відповіді.

Сам Абдулла теж виявився в майстерні. Це була сива, огрядна, висока людина з круглим обличчям і приплющеним носом. У нього теж була борідка на французький лад. Господар був у майці і в лунгі. [42]42
  Лунгі– пов'язка довкола стегон, схожа на довгу спідницю.


[Закрыть]Поруч з ним стояв якийсь чоловік і жував бетель; один кутик рота в нього був замащений вапном.

– Як справи? – закричав Бога ще з вулиці.

Абдулла підвів голову, поклав копили, які тримав у руках, і обернувся.

– Чим можу стати в пригоді? Чого бажаєте? – заметушився він, побачивши управителя.

– У вас знайдеться щось для нього? – кивнув дядько на Бхомбола.

Абдулла глянув на черевики, що висіли на жердці, і кивнув головою.

– Є дві пари. Чудові черевики! – Він узяв стілець, змахнув з нього рукою порох і сказав: – Сідайте, пане управитель!

З будинку Абдулли, який був поряд з майстернею, вийшов юнак з квадратовим обличчям. Жорстке волосся звисало з його сплюснутої з боків голови, наче солома із стріхи, його смаглява шкіра мала якийсь червонуватий відтінок, очі теж були червонуваті, і навіть волосся вилискувало червоним. На ньому був чорний піджак з добротного краму, сорочка, галстук, в якому він скидався на зозулю. На ногах – чорні черевики; тільки замість штанів він носив біле з чорною облямівкою дхоті.

– Принеси з майстерні дві пари черевиків! – наказав йому Абдулла. – П'ятий розмір, он для нього. – Він кивнув у бік Бхомбола.

Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла – його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.

Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..

Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:

– Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? – засміявся про себе Бхомбол. – Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги – люди?» Йому стало весело.

Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».

Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка, [43]43
  В Індії по селах ще поширені ранні шлюби.


[Закрыть]чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах – сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.

«І чого вона рюмсає? – дивувався Бхомбол. – Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі – дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, – писав один Бхомболів приятель, – стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

– Ласкаво прошу, заходьте! – почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому – товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.

Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:

– Ласкаво прошу, заходьте! Сідайте! Чого бажаєте?

– І ви щось купляєте, пане вчитель? – зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.

В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.

– Завтра я їду додому, – відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, – і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі… Що це за хлопчик з вами?

– Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою, завдовжки дев'ять ліктів кожне.

– Для нього? – спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.

Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.

– Чого ви йдете? – Господар не хотів втрачати покупців. – Зараз я дам вам дешеві дхоті…

– Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, – сказав один із селян.

Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.

– То це він утік із дому? – спитав учитель.

– Його піймали, – сказав дядько.

– Хто? Поліція?

– Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. – Управитель нетерпляче обернувся до господаря: – Ну, як там?

– Прошу! – Крамар тримав перед ними дхоті.

А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, – тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті – нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його…

Гіркий клубок підкотився йому до горла. Бхомболові хотілося вирватися звідси і втекти світ за очі. Але йому нікуди податися. У нього немає близьких! Та все одно звідси, від дядька, він утече, бо тут його ніхто не розуміє. Тепер йому нічого не страшно, йому все одно!..

Повертаючись додому, Бхомбол уже не дивився на всі боки. Його ніщо не цікавило.