Текст книги "Бхомбол-ватажок"

Автор книги: Кхогендронатх Митро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

13. ВИСТАВА

Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.

Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.

– Он іде посланець Вішну! – закричав хтось.

Всі одразу повернулися в той бік.

– Де він? – пролунав чийсь голос.

– А он, бачиш, біла борода?

– Тьху! Та це ж Нітаїв дядько – Удхоб Халдар!

Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.

– Зараз почнеться, – сказав один із них.

– Звідки ти знаєш? – спитав другий.

– Пан Рай прийшов.

Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада, [32]32
  Нарада– ім'я легендарного мудреця.


[Закрыть]Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.

Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.

– Принеси стільця для Вішну, – сказав він своєму сусідові.

Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:

– Хазяїне, потрібен стілець.

– Потрібен стілець, стілець для Вішну! – одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.

– Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? – спитав господар трупи.

– Тоді два стільці.

Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.

Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.

– Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! – пролунав знову хрипкий голос.

– Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! – закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну – Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

– Повелителю… – прохрипів він, звертаючись до Вішну.

– Голосніше! – закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

– Будь ласка, трохи голосніше, – підтримав його інший.

– Казав йому, – розлютився господар трупи, – щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

– Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

– Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

– Спробував би сам…

– Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла – мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать – Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

– Ганеше, давай хор! – наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:

 
О раджо Кансо,
Твій рід буде знищений!
Твій погубитель
З'явився на світ.
 

Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.

– Насувається буря, стережіться! – зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.

Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…

Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.

Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.

На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.

14. У СВЕКРА ПАДМИ

Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.

Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.

Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.

– Я дійду цією дорогою до станції? – спитав хлопець.

– До станції? Хіба там станція?

– А куди ж мені йти?

– До Шалукданги. Сюди не ходять поїзди.

– А вчора один чоловік сказав мені, що до залізниці треба йти в цей бік.

– У цей бік? – повторив селянин. – Хоча так… Кантінагар там, за ставом. А ти куди прямуєш?

– До залізниці.

– А що тобі там потрібно? Ти що, поспішаєш на поїзд?

– Еге ж, – відповів Бхомбол.

– Але ж там ходять тільки вантажні поїзди. Ти хочеш сісти на нього? От баламут!

Бхомбол промовчав.

– Ти чий? – розпитував далі селянин. – Мабуть, прийшов до пана Рая? Гайда додому! Приїхав до родича в гості і пустуєш!

Бхомбол зрозумів, що справи його кепські, і знову повернувся в село. На другому кінці села він побачив дорогу, яка йшла греблею в південно-західному напрямку. В далині мрілося друге село. Це, очевидно, був Кантінагар. По дорозі вервечкою рухалися запряжені волами хури з джутом.

На одній хурі сиділо двоє селян. Один із них, затуливши вуха долонями, голосно співав:

 
Не кажи мені більше про Крішну…
 

Бхомбол пішов услід за возами. Ех, вилізти б на воза! Але хури через милю звернули на схід. Хтозна, яке там село…

Бхомбол ішов старою дорогою. Милі через три знову показався канал, за каналом неподалік видно було село.

Біля самої води цвіла трава каш. За каналом розкинулись неозорі рисові поля. Три буйволи залізли по шию у воду, заплющили очі і блаженно сопіли. На цьому березі каналу купалися й плавали пастушата. Деякі, скинувши одяг, ловили ним рибу. Трохи далі здіймався вузенький бамбуковий місток. Під містком було зовсім мілко. Селянки, зайшовши в воду, мили голови. Інші, сидячи на березі, прали брудну подерту білизну і балакали про хатні справи. На перилах містка сидів зимородок. Він мав надзвичайно серйозний вигляд, ні на що не звертав уваги, неначе розв'язував про себе якусь складну задачу. Несподівано він пірнув у воду і вилетів на верхівку бамбукового дерева з рибинкою в дзьобі; проковтнувши здобич, птах знову замислився.

Бхомбол ступив на місток. Канал був довгий і вигинався із сходу на захід. Обабіч каналу простяглися поля. В одному місці був великий шлюз. Через ворота шлюзу текла вода, далі видно було рибальську сіть. Коли сіть піднімали, в ній тріпотіли сріблясті рибинки.

Від села швидко наближалася якась людина. В такт її бігу теленькав дзвінок. Коли чоловік підбіг трохи ближче, Бхомбол зрозумів, що це листоноша. За спиною в нього висів ранець з листами, а в руках була палиця з тупим наконечником. До палиці було прив'язано два дзвіночки… Він ніс урядову пошту, і всі мали звертати йому з дороги. Кажуть, листоноша, як носоріг, з дороги не звертає. Якщо не зійдеш з дороги, прохромить живота своєю палицею.

Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.

– Яке це село?.. Кантінагар? – спитав Бхомбол.

У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:

– Чітеджурі.

– Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?

Не перестаючи бігти, листоноша кинув:

– Наступне село, – і затупотів по містку.

Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.

Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.

Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!

Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.

Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.

Жінка була одягнена в сарі [33]33
  Сарі– жіноча одежа з цілого шматка тканини. Один кінець сарі збирають у вигляді спідниці, другий – вільно накидають на плечі або на голову, як шарф.


[Закрыть]з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:

– Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?

Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола – Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.

– Я піду, – сказав він.

– Куди? – Падма квапливо піднялася по сходах. – Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! – сказала вона. – Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.

– Ходімо зі мною, – сказала Падма, схопивши його за руку.

Бхомбол не рушив з місця.

– Ну, любий братику, ходімо додому! – повторила Падма.

Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:

– Я все одно не повернуся додому.

– А куди ж ти підеш?

– В Татанагар.

– Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.

І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.

Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:

– Невістко, кого це ти привела?

– Ви знаєте Харана-бабу?

– Ще б пак!

– Це син його старшого брата.

– Двоюрідний брат Рані?

– Атож.

– Он як!

«Це, мабуть, свекруха Падми», – подумав Бхомбол.

Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.

– От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, – мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.

Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.

– А як ти думаєш дістатися до Татанагара? – спитала вона наприкінці.

– Пішки.

– А зможеш?

– Звичайно.

– Молодець! – Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.

Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки – лице як лице.

– Я йду, – заявив Бхомбол, коли настав вечір.

– Отак проти ночі? – здивувалася Падма. – Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.

– Ні.

– Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.

– Та-ак! – сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. – Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

– Еге.

– То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

– Їж рибу, – припрошував він. – В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

– Їж, – підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.

На даху каркали ворони. Швидко схопившися з постелі, хлопець обережно прочинив двері. Вони рипнули. У старої був гострий слух.

– Хто там? – одразу ж озвалася вона.

– Це я.

– Хочеш вийти?

– Еге ж, – відповів Бхомбол і вискочив надвір. Було ще темно. Бхомбол квапливо закрокував по дорозі.

15. В КАНТІНАГАРІ

Сонце підбилося вже височенько. Бхомбол дуже поспішав. Він кілька разів оглядався – чи не женеться за ним чоловік Падми. Ні, позаду не було нікого.

Пройшовши ще трохи, хлопець знову озирнувся. Позаду хтось їхав на велосипеді. Бхомбол пригадав, що бачив велосипед у чоловіка Падми. Невже це він?

Серце в хлопця калатало в грудях. Але куди бігти? З обох боків тяглися голі поля. Рис був уже скошений, джут також, на нивах стирчала сама стерня. В далині зеленіли зарості цукрової тростини, та поки до них доберешся, велосипедист буде вже поруч.

Біля дороги росла фінікова пальма, оточена густим чагарником. Бхомбол мерщій сховався в кущах. Гілки загойдалися. Хлопець спробував притримати їх, та вони непокірно погойдувалися й далі.

Минуло тільки три хвилини, але Бхомболу вони здалися вічністю. Велосипедист і досі не з'являвся… По тілу в хлопця забігали лісові мурашки. На плече впала гусениця. Перед самим його носом лісовий павук заходився снувати павутину. Спина свербіла – її обліпили комарі. Бхомболові було вже несила терпіти далі.

Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його – він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?

Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!

Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.

Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості – з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.

У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.

Бхомбол побачив сад, за садом – храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.

Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.

У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.

Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.

– Ану, хлопче, підставляй пелену! – сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.

Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.

Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.

16. В ЧОРМАДАРІПУРІ

Минула ніч.

Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:

 
Вставай, вставай, моя мати,
Та заплети свої коси…
 

Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.

«Закінчиться Пуджа, – думав він, – і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».

Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.

Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім – комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.

Біжучи, він оглянувся на село – чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.

Дорога була погана – невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі – птах-водяник – плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», – забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.

Бхомбол злякався й оглянувся – чи не йде, бува, чоловік Падми. Адже зараз його шукають по всіх усюдах. Отепер він ускочив у халепу! Вони знайдуть його в Татанагарі, на заводі, де виробляють залізо. Вони можуть спіймати його й на залізниці… Попереду не було видно жодного села. Бхомбол озирнувся довкола, шукаючи ставу: його теж ніде не було. Скільки оком кинеш лежали неозорі поля.

Надходив вечір. Небо на заході почервоніло. Полем до села, помахуючи хвостами, брели корови. Почало сутеніти. По дорозі Бхомбол зустрів кількох селян, але вже не розпитував їх про залізницю і про те, як зветься найближче село.

Хлопець дуже поспішав, але завидна до села так і не дістався. Зійшов місяць, його бліде світло відбивалося в каналі. На дорогу лягла мережана тінь від листя. Попереду заблищали вогники якогось села чи станції. Звідти долинав бій барабана. І в цьому селі святкували?

Бхомбол побіг. Звичайно, зараз там іде відправа. Бій барабанів ставав дедалі виразнішим. Очевидно, барабанів там було багато.

Тепер уже недалеко. Бхомбол ввійшов у село. Бій барабанів долинав зліва. Кілька жінок і дітей, розмовляючи, ішли в тому напрямку. Бхомбол подався за ними. Виявилося, він мав рацію: перед ним стояла велетенська статуя Дургі. Відправа вже почалась. Брахман розмахував кадилом перед зображенням Дургі, усе довкола було оповите димом. Бхомбол проштовхався крізь натовп наперед. Йому хотілося підійти якомога ближче до самої Дургі, але статую оточувала бамбукова огорожа. В огорожі він помітив дірку. Бхомбол вирішив зайти з іншого боку.

Несподівано його хтось схопив за руку:

– Бхомболе! Бхомболе!

Бхомбол, здригнувшись, підвів очі і… побачив свого дядька. Той обняв небожа обома руками. Тепер Бхомболу не втекти. Замість Татанагара він потрапив у чормадаріпурську контору…

Новина одразу облетіла все село: знайшовся небіж пана управителя.

– Бийте дужче в барабани – матимете частування! – сказали розсильні барабанщикам.

Барабанщики оточили небожа й дядька і завзято гупали в барабани.

У Бхомбола по щоках текли сльози, йому здалося, що барабани вимовляють: «Татанагар пропав, Татанагар пропав!» А цимбали потихеньку підтакують: «Томбол-дада, Томбол-дада, Томбол-дада!»