Текст книги "Бхомбол-ватажок"
Автор книги: Кхогендронатх Митро
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)
5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА
Це була невеличка станція. По один бік платформи стояв крихітний будиночок, укритий соломою. На будиночку і з двох кінців платформи великими чорними літерами по-англійськи і по-бенгальськи було написано: «Шалукданга». [17]17
Шалук– лілея.
[Закрыть]
Бхомбол поглянув довкола. Ніде не було навіть ставка, не кажучи вже про лілеї. Тільки де-не-де на рисових полях блищала вода. Серед нив на пагорбі лежало село; воно неначе скоцюрбилось і підібгало ноги, боячись замочити їх. Від станції через село гадюкою петляла дорога; вона вела кудись далеко-далеко на схід. Обабіч неї росли високі, схожі на парасольки дерева.
Із станції по дорозі котився запряжений волами критий віз. Ззаду на ньому висів строкатий брудний чадор. На возі, мабуть, їхала жінка.
Раптом із села назустріч виїхав велосипедист у тюрбані і чорному піджаку. Порівнявшись із возом, він задзвонив.
Воли, злякані несподіваною появою велосипеда, вирячивши очі, потягли воза з дороги в поле. Бхомбол не міг утриматись від сміху. Воли біжучи пригинали голови, намагаючись скинути ярмо, але довжелезні роги чіплялися і заважали їм. Усі інші спроби вирватися з ярма були даремні. Кінець кінцем жінці таки пощастило втихомирити їх і знову виїхати на дорогу.
За станцією, біля великого фігового дерева стояла крамничка кондитера.
Бхомбол перетнув залізничне полотно, підійшов до крамниці і, зазирнувши в неї, побачив, що кондитер саме краяв тісто для печива. Він навіть не глянув на хлопця. Бхомбола мучив голод. Від солодкого запаху гарячої патоки в нього потекла слинка. Та, кинувши погляд на дорогу, він остовпів. Велосипедист під'їхав уже зовсім близько. То був молодший брат добродія Чокроборті – дядько Шошті! Він служив підрядчиком. Дядько Шошті, звичайно, помітив його. Про всяк випадок Бхомбол вирішив сховатися за крамницею. Від страху серце в нього калатало в грудях.
За крамницею починався густий чагарник. Росла там і кропива. Бхомбол обжалив нею ногу, і тепер її пекло вогнем. Чухаючи ногу, хлопець підкрався до крамниці.
Попереду виднілися залиті водою рисові поля, праворуч і ліворуч – безлюдна дорога. Втікати було нікуди. Звичайно, можна б сховатися в полі, але у воді є п'явки. А нема гірше, коли п'явка присмокчеться до ноги. Краще залишитись і почекати, що робитиме дядько.
Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.
– Вітаю вас! – сказав крамар, підводячи голову.
– Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? – спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.
– Гей, Мадхобе! – гукнув крамар. – Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут – і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!
– Я бачив тут якогось хлопчака, – зауважив дядько. – Може, то він?
Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.
– Та й мені так здалося, – відказав Макхон. – Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.
– Добре, – мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.
Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.
Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!
Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.
Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.
Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.
Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.
Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.
– Ти звідки? – здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.
– З Дургапура, – відповів Бхомбол.
– А де це Дургапур?
– Он там, – показав Бхомбол. – Я дуже хочу пити. Дайте мені води.
– Води? – Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.
Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.
6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН
Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.
Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:
– Хто це там виліз на дерево?
Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.
– Злодій! Злодій! – пронизливо кричала вона.
На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.
– Злазь! Негайно злазь! – кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.
Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.
– Злажу, злажу! – сказав він. – Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.
– Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, – відказав гончар. – Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?
– Добродія Чакі.
– Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.
– Він усе бреше, – встряла гончарева дружина. – Злодюга!..
Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», – вирішив він.
– Злазь, бо я сам стягну тебе! – погрожував гончар.
– Ану, спробуйте! – відказав Бхомбол.
– А, то ти так! – I гончар поліз на дерево.
Праворуч була кухня; гілля лимонового дерева майже торкалося її даху.
Бачачи, що гончар лізе на дерево, Бхомбол почав дертися ще вище.
Обидва виявилися мастаками лазити по деревах. Але Бхомбол мав велику перевагу: він був легший.
– Тримай, тримай його! – репетувала знизу гончарева дружина, розмахуючи чаплією. – Хапай його за ногу!
На галас прибігли сільські дітлахи. Побачивши на дереві гончара якогось незнайомого хлопчика, вони й собі заходилися голосно кричати.
«Кінець, – подумав Бхомбол. – Тепер я уже не викручусь! Але все-таки треба спробувати якось утекти».
Здавалося, гончар от-от схопить його.
Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.
– Тримай його, тримай! – заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.
Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні – гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.
Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними – став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.
Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:
– Розбійник, негідник, смердючий щур!
7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ
Бхомбол ішов, відсапуючись.
По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої – хлів.
Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.
Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.
Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.
Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.
– Ти чуєш, негіднице! – кричала вона. – Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…
Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.
Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.
– Шурі! – знову погукала бабуся. – Люба моя Шойробхі!..
Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.
Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.
– Іди до мене, попий рисового пійла, – примовляла бабуся.
Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.
Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.
Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.
– Хто це там? – спитала вона нарешті.
– Я, – відповів Бхомбол.
– Хто «я»?
– Бхомбол.
Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:
– Як ти сказав? Томбол?
Бхомбол розсердився.
– Ні, не так! – щосили закричав він. – Бхомбол!
– Це все одно, – відказала бабуся. – Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи – і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!
Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.
– Ти чий? – спитала бабуся.
– Добродія Чакі.
– Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?
– Ви все одно не знаєте, – відповів Бхомбол.
– А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.
– В Дургапурі.
– Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. – На очах у старенької забриніли сльози. – Зараз ніхто не зостався в живих, – додала вона. – І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?
– Ні.
– То як же ти тут опинився?
Бхомбол мовчав.
– Розумію, – сказала бабуся. – І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?
– Ні, – похитав головою Бхомбол.
– А мати?
– Теж нема.
– Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? – І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. – Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо – це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!
Проте Бхомбол не рушив з місця.
– Не соромся, – сказала старенька. – Ходімо, ходім! – Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.
Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.
– Ну чого ти? – спитала його старенька. – Почекай трохи…
Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:
– Сідай.
Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.
Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.– Бабусю, а що мені робити з лимоном? – спитав Бхомбол, беручи кошика.
Старенька, радісно посміхаючись, спитала:
– Як ти мене назвав?
– Бабуся…
Старенька посадила Бхомбола перед собою і, так само посміхаючись, спитала:
– Де ти дістав цей лимон?
– Вирвав у гончара в садку.
– У гончара Моте? Не їж його, синку. Я почастую тебе гарним лимоном. Викинь його. Я прожила сімдесят років і ще ніколи не бачила такого скнари.
Та Бхомбол не викинув лимона. Він поклав його біля себе і взявся до їжі. Старенька принесла йому води у блискучому мідному глечичку.
– Їж, їж! – припрошувала вона. – А я піду нарву городини і спробую наловити рибки.
Ополудні вона нагодувала Бхомбола вареним рисом, квасоляною юшкою та городиною. Риби їй не пощастило спіймати. Старенька дала Бхомболові цілий кухоль густого молока від тієї самої Шойробхі. Шар сметани на молоці був товстий, як килим. Бхомбол дуже любив сметану. Наївшись донесхочу, хлопець ліг на мату і добряче виспався. Коли він прокинувся, над бамбуковим гаєм уже сідало сонце.
– Лишайся в мене, – запропонувала старенька. – Ця хата і став мої. Є в мене і рисове поле. Все це перейде до тебе.
Та нащо хата і став Бхомболу? Він іде в Татанагар. Там він багато що взнає, побачить… А тут? Чого він не бачив у цьому селі серед полів!
Нічого не відповівши бабусі, Бхомбол став посеред двору і спробував визначити, в якому напрямку лежить Калькутта. Там, де сідає сонце? Він уявив собі географічну карту. Еге ж, так воно й є! Головне, дістатися до Калькутти, а звідти потрапити в Татанагар уже не важко. До Калькутти звідси можна доїхати й поїздом, та коли б не потрапити до рук тих, кого послав дядько… Він же певно наказав скрізь шукати його! Скільки ж миль [18]18
Миля– міра довжини, дорівнює 1609 метрам.
[Закрыть]до Калькутти? Від їхнього містечка було приблизно сто десять миль; виходить, звідси близько ста тридцяти. Бхомбол підрахував, що коли щодня йти по десять миль, то можна дістатись до міста за тринадцять днів. Не страшно!
Тим часом небо вкрилося хмарами, здійнявся великий вітер.
– Нікуди не ходи, – сказала йому старенька. – Насувається буря.
Голосно мукаючи, прибігла додому Шойробхі. Бабуся одвела корову з телям до хліва, дала їм сіна, налила води. Вона не стала замикати хлів, бо за великого вітру й грози могла трапитись пожежа.
Бхомбол поблукав трохи по двору і пішов на веранду. Тільки-но посутеніло, як по небі прокотився грім, заблискотіла блискавка, линув дощ. Почалася гроза.
Увечері старенька влаштувала для Бхомбола справжній банкет, почастувавши його смаженим рисом, молоком, бананами і патокою.
Коли Бхомбол ліг спати, бабуся почала розповідати йому казку:
– Жив собі один раджа. І було в нього сім жінок…
Та казка тривала недовго. Дійшовши до слів «поїхали за тридев'ять земель», старенька захропіла. А Бхомболові не спалося.
Було темно. По стрісі лопотів дощ. У ставу квакали жаби. До їхнього хору приєдналися птахи з очеретів. Цей перегук не припинявся до ранку. Всі наче змовилися не давати Бхомболові спати. В думках він полинув. туди, де на березі річки стояло їхнє містечко. А по той бік річки тяглася неозора піщана мілина. І Бхомбол згадував: якось періщив такий самий великий дощ, а він сидів біля вікна і співав…
На світанку все стихло, і Бхомбол заснув.
Ранок підкрався непомітно. Старенька, побачивши, що хлопець спить, пішла на став.
Коли вона повернулася, мата була порожня, а Бхомбол наче у воду впав.
«Зараз він прийде», – вирішила старенька.
Та сонце починало припікати, небо очистилося від хмар, а Бхомбол не повертався.
– Томболе! Гей, Томболе, де ти? – вийшовши на дорогу, гукала старенька тремтячим голосом.
Та де там! Бхомбол уже пройшов цілу милю на захід по манікпурському шосе. В руці в нього була бамбукова палиця, а під пахвою – батавський лимон.
8. БИТВА
Від села Шалукданга до Манікпура було чотири милі з гаком. Дорога пролягала через рисові і джутові поля. То там, то тут високо підстрибували зелені коники, а на одному із стебел джута вмостився тунтуні – птах-кравець. Вершечок молодої стеблини одразу нахилився мало не до самої землі, але птах не злетів, а почав гойдатися. Взявши грудку землі, Бхомбол кинув її на птаха. Тунтуні спурхнув і зник з очей.
Зранку в хлопця був нікудишній настрій. Бабуся так ласкаво поставилась до нього! Особливо сумно ставало Бхомболу, коли він згадував про сметану. Яка густа сметана! Ще й зараз у роті він відчував її смак. Коли б він залишився, бабуся щодня частувала б його сметаною! Та Бхомбол не міг проміняти Татанагар на сметану! От коли він стане майстром, тоді повернеться до бабусі…
Сонце підбивалося дедалі вище, тіло горіло від страшенної спеки. Зате до Манікпура було вже недалеко. Із заростів виглядали хатки. На луках паслися корови й телята. Пастух з гирлигою в руці біг за однією коровою і щось репетував на всю горлянку.
Прискоривши ходу, Бхомбол нарешті ввійшов у село.
Коло дверей першого ж будинку, біля огорожі, обплетеної гарбузовим огудинням, стояв жебрак і співав:
«Бонг-бонга-бонг, – бриніла його ектара. [21]21
Ектара– індійський однострунний інструмент.
[Закрыть]– Бонг-бонг-бонг-бонга, бонг-бонг, бонг!»
Бхомбол добре знав цю пісню. Постукуючи однією рукою в такт ектарі по батавському лимоні, який він і досі тримав під пахвою, Бхомбол почав стиха підтягувати жебракові: «О Гірірадже, коли ж ти повернеш коханую Уму…» Перед святом Пуджа від цієї пісні тремтіло небо над їхнім містечком.
Ідучи по вулиці, Бхомбол побачив в одному місці велетенський баньян. Багато років тому майданчик під деревом залили цементом. Тепер цемент потріскався, і крізь щілини виглядала цегла. З товстих гілок дерева, неначе гадюки, звисало коріння.
За баньяном був став. В одному кінці його росли лілії. Ставові, мабуть, було стільки років, як і баньянові. Цементові сходи, що вели до води, зовсім порозвалювалися. У ставу, весело галасуючи, купалися хлопчаки. Розгойдуючись на висячому корінні баньяна, вони стрибали у воду, підпливали до берега і знову вилазили на дерево.
Бхомболові було дуже жарко, йому теж захотілося скупатися. Та в нього не було чистої одежі. Хлопець вирішив, що він закутається в один край дхоті, поки другий сохнутиме.
Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.
Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…
Хлопчаки забули про купання, всі – хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, – не зводили очей з Бхомбола.
Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.
Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов – лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…
Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.
Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну, [22]22
Вішну– в індійській міфології бог-хранитель
[Закрыть]далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.
Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.
– Пусти! – сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.
– Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! – крикнув він.
Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.
Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.
– Що сталося? – спитав один. – Ти хто такий?
Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.
– Нащо ти вкрав мій лимон? – спитав він.
– Пусти руку, чуєш! – сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. – Хіба це твій лимон?
– Ти що, написав на лимоні своє ім'я? – загаласували хлопці всі разом. – Пусти його!
– Ідіть геть! – сказав Бхомбол. – Нічого тут командувати, а то…
– Ой-ой! Куди ми потрапили! – залементував раптом один із хлопчаків. – Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, – додав він уже іншим тоном. – Бо дістанеш прочухана! – І він штовхнув Бхомбола.
Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.
Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.
Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.
– Ей, Нело! – закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. – Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!
Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:
– Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!
Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.
