Текст книги "Потойбiчне. Українська ґотична проза XX ст."

Автор книги: Иван Франко

Соавторы: Гнат Хоткевич,Юрій Клен,Мирон Левицький,Богдан Лепкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)

Михайло Мочульський

Народився 13.09.1875 р. в м. Миколаєві на Львівщині. Літературознавець‚ перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Помер 14.02.1940 р. у Львові.

Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Львів: Ізмарагд, 1936)‚ з якої походить оповідання «Мумія».

Мумія

І

Небо накинуло на себе важке, олов'яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.

Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.

Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.

– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.

– А де ж би? На даху?.. Тут! – бурмотів дверник.

Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.

– Ну, де? Не жартуйте пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…

– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..

– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…

– А де комірниця?

– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…

Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.

Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.

Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».

Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.

Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.

Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.

Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.

* * *

Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний, чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв'язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.

Скільки років було в неї, – не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам'ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова, – не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.

Відки брала гроші на життя, – теж не знав ніхто.

Коли не коли з'являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.

Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.

Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала шпильку.

Коли зустрінув її хто по дорозі, буркотіла щось під носом і порскала слиною.

Комірники з камениці, де жила Оленецька, особливо жінки, незвичайно живо займалися нею. Але вона була для них темною загадкою, що її не могли розгадати ніяким робом. Це й було причиною, що довкола її особи творилися різні, суперечні, фантастичні казки. Для одних вона була героїнею сенсаційного роману, для иньших жертвою чернечих інтриг, покутницею за якісь важні гріхи, для ще иньших марнотраткою, старою чудачкою, або просто божевільною, про яку не варт тратити марного слова.

Оленецька мовчала й не показувала своєї душі нікому.

* * *

По двох роках свого життя в офіцинах, Оленецька захоріла. Два дні не виходила із своєї кімнати і комірники з камениці були певні, що вона померла. Тоді двірник прикликав шлюсаря й цей витрихом відчинив двері.

Оленецька лежала на софі майже нежива. Віддих був у неї короткий. Серце билось слабо. Уста були зварені гарячкою.

Сторожева – на імя Ксеня – принесла чашечку чорної кави й силоміць напоїла її. На лікаря не було грошей і Оленецьку взялася лікувати Ксеня. Це була старша досвідна жінка й зналася на зелах. У неї не було дітей і кожну вільну хвилину вона присвячувала хворій самітниці. Щодня вона варила для неї ромен, шальвію, м'яту, якісь чудотворні корінці, й давала їй пити цю мішанину. Золоте серце Ксені та її солодкий голос і лагідні, добрі очі з'єднали собі хмарну душу недужої. Вона слухала її та приймала з її рук ліки й поживу. Крім неї вона не допускала до себе нікого. А коли хто иньший з'явився в її кімнаті, схоплювалася із своєї поламаної софи, плювала й кидала на нього незрозумілі слова, так, що цей мусів зараз відходити.

Після трьох тижнів Оленецька видужала. В неї грошей було скупо й вона просто не знала, як має віддячитися своїй лікарці. Купувала ласощі, парила чай, і вечорами запрошувала до себе Ксеню. Раніше хмарна й мовчазна, як сфінкс, тепер почала усміхатися до неї й несміливо, мов слимак ріжки, показувала їй кінчики своєї закривавленої душі.

II

Був чудовий майовий вечір.

Місяць сипав через одкрите віконце малої кімнати срібло на сиве волосся Оленецької. Квітки посилали їй у дарунок свої пахощі. Стара липа скрипіла під віконцем й оповідала їй якусь веселу казку, бо усміх снувався по її обличчі. А соловейко співав у садку любовну пісню.

На підлозі шипів самовар. Стара парила чай, була весела й сама говорила з собою:

– Де ж моя Ксеня? Чому не приходить? А є запашний чай… Є солодкі тістечка… Нектар! Амброзія!.. Гей, служба!..

Оленецька сплеснула в долоні, підскочила й почала виконувати якісь рухи танцюристки. Але скоро отямилася й засоромилася.

– Чи я збожеволіла? Ну, бачите, чого старій забагається…

Але ніхто не бачив її у підскоках, вона заспокоїлася, заслонила вікно й засвітила свічку.

Небавом скрипнули двері й непомітно увійшла Ксеня.

– Всякеє диханіє хвалить Господа Бога! – скрикнула удавано Оленецька.

– І я хвалю! – відповіла Ксеня.

– А-а!.. Прошу, прошу ближче! Високодостойна пані зволять зайняти місце! Може на оцей фотель?..

Оленецька ніби протирала очі й з вишуканою чемністю підставляла Ксені дерев'яний стільчик. Ксеня не сідала, лише дивувалася:

– Фі-фі-фі! Що я бачу?.. У пані баль! Тістечка з кремом… пляшечка коньяку…

– Таки так, що баль! Раз козі смерть! Їдж, пий і веселися!

– Цісар був у пані?

– Що цісар?! Молодий королевич – як намальований…

Оленецька була сьогодні в незвичайно веселім настрою. Ксеня ще не бачила її такою.

– Але що тут балакати дурно! Ліпше пити чай, бо вистигне!..

Оленецька поставила на стіл дві чашки й налила чаю.

Дві приятельки посідали й пили чайок з коньяком та їли тістечка. А добрий, гарячий напиток робив жінкам збитки та малював на їхніх обличчях червоні камелії і кресав з очей іскри.

– Гей, гей, коли б вернулася моя молодість! Коли б заграла кров молода! Та що ж? Не вернеться молодість… Пропало!.. Смерть клепає косу! – зітхала Оленецька по пару чашках чаю з коньяком.

– Певне, мали гарну молодість, коли так бануєте за нею. Розкажіть, пані, я так люблю слухати, коли хто оповідає про свою молодість! – просила несміливо Ксеня.

Оленецька мовчала. Але коли Ксеня стала просити її своїм солодким голосом та гладити своєю теплою рукою її худі руки, вона промовила:

– Ви не думайте, що я завжди була така бідна, така дуже бідна, така саміська! Я не завжди була така стара, пом'ята, пожовкла, мов осінній листочок, битий негодою… Я була красива, з темно-синіми очима, з блискучим чорним волоссям, завше замаєна пахучими, багровими рожами… Ех, і сама ж я була рожею, дикою, колючою рожею!.. Колись молодою дівчиною я жила у своїх батьків, мов безжурна птаха, мов метелик барвистий. Гуляла, веселилася… Та на однім балю закохався в мені один молодий панич, Богдан Лелін. Стрункий, чудовий, гордий… Божеволів за мною. Молився до мене й тратив розум, коли бачив мене… А знаєте ви, Ксеню, що таке кохання?

Ксеня засоромилася й не відповіла нічого.

– Я вам скажу! Кохання – це вогонь, що диким полум'ям обхоплює ціле тіло. Це непоборима сила, що один пол кидає в обійми другого. Це голод цілого тіла! Закохана людина не бачить нічого, не чує нічого, не тямить нічого, – вона губить розум! її душа кричить і шукає заспокоєння голоду. І заспокоює цю жадобу – тільки в сполуці двох відмінних полів, що знайшли себе силою таємничого споріднення. Коли злилися два полум'я в одно, перетопилися дві душі в одну – тріюмфує кохання. Инакше, – відіпхнута одиниця страждає, нераз огонь спалює її волю й вона кінчить самогубством, або до смерти носить у серцю незагоєну рану… Ось, справжнє кохання! Тріюмф життя або танок смерти!.. Таким справжнім коханням кохав мене Богдан! А я? – Я була горда його палким коханням, розпалювала довкола себе вогонь, але сама була холодна. І це пімстилося на мені. Чи я кохала Богдана?.. Ах, як я кохала його!.. А проте…

Коли раз на бальконі, в тихий, зоряний вечір, Богдан тремтючими устами благав мене, щоб я назавсіди віддала йому своє серце, – я відмовила йому. Чому?.. Або я знаю?.. Він зблід, бо не сподівався цього й вийшов мовчки до саду. За хвилинку мені стало його жалко, я побігла за ним‚ але не застала його в саді. Слуги оповідали мені, що він сів на свого карого верхівця, натис на очі капелюха і помчав кудись. Я чим скоріше післала до нього гінця з листом, але він не застав його дома. Що діялося тоді в моїм серці, – годі описати. В мене було вражіння, немов грім ударив у моє серце й розшматував його на двоє. Я згубила половину свого «я» й не могла вже знайти його. Я довідувалася про Богдана листами й усно, але всякі сліди загинули за ним… І чому те кохання так пізно заквітло в моїм серці? Чому?.. Мій розум не в силі з'ясувати собі цього!..

Оленецька захлипала гірко, але скоро обтерла сльози й говорила далі:

– Мені не могло поміститися в голові, що маю втратити Богдана навіки, і завжди мала я надію знайти його й відплатитися йому за серце серцем. Я тужила за ним і бажала побачити його бодай у сонній уяві. Та моє побажання довго не сповнялося… Аж раз він з'явився мені у сні…

Десь іду я темним, густим бором, і захотілося мені пити. Дивлюся. Стоїть скеля, а з неї б'є вода. Наближаюся, щоб напитись тієї води. Протираю очі: таж це не скеля – це Богдан. Стоїть він, блідий, сумний, у чорнім убранні й тримається за серце. Богдане! – питаю – а де ж скеля, де вода? Спрага спалила мені уста, хочеться страшенно пити… – Я скеля, – відповідає Богдан – з мого серця тече вода й до кінця світа тектиме. Пий!

Тут зняв він свою білу руку із серця й з нього пустилася вода. Ні, не вода, а кров. І тече та кров, тече – тече… Далі зробилася з неї ріка. Я потопаю, кричу, і вже – вже маю втопитися, аж тут хтось схопив мене за руку і посадив у човен. Дивлюся– біля мене сидить Богдан. Срібний човен тягнуть білі лебеді, а десь далеко-далеко грають дзвони. Жах обняв мене. Хочу кричати – так не можу. Пливемо мовчки далі. Пливемо… Богдан узявся знов за серце, кров перестала текти з нього, і ми причалили до пристані. А червона ріка, срібний човен і білі лебеді десь ділися. Богдан узяв мене за руку і веде… На небі ані одної зірки. Темно і лячно. Довкола нас літають чорні мотилі. Перед нами біжать босоногі дівчатка в білих шатах, з міртовими віночками на кучерявих головках, і одні з них присвічують нам смолоскипами, иньші кидають нам під ноги багрові троянди, сині васильки й білі лелії. Так зайшли ми до якогось монастиря. Напроти нас вийшов чернець сивий, мов голуб, і повів нас до церкви. Там провів нам шлюбну присягу й говорив про подружні обов'язки. А коли ми вже відходили, я побачила перед собою велику срібну домовину. – Що це має значити? – я поспитала Богдана з острахом. – Не бійся! – відповів він‚ – це наша палата! І хотів втрутити мене до домовини, але я почала шарпатися, кричати і пробудилася в гарячці…

Цей сон мучив мене три дні. Страшне прочуття не давало мені супокою. Аж надійшов четвертий день; була це неділя. Пам'ятаю, як сьогодні… Старенька церква кликала срібними дзвонами на богослуження. Весняний вітер приносив через відчинені ґотицькі вікна запах ірисів та лілей. Одягаюся й чую стукіт кінських копит. Серце б'ється неспокійно в грудях. Що ж знову? Адже хіба нічого нового?.. Хлопець привіз пошту. Вибігаю на ґанок. – Є що до мене? – питаю хлопця. – Є листи! – відповідає. Беру від нього торбу й нервово висипаю листи. Дивлюся – є до мене лист із Корфу. Від кого ж би? Розкриваю конверту – читаю… Ах, краще було осліпнути, запастися в глибоку могилу, як читати такого листа. Читаю й не вірю своїм очам. Чернець з Ґастурі писав коротко: «Всевишньому сподобалося покликати Богдана Леліна до своєї хвали. Просив вас, щоб ви простили йому, коли чим прогрішився проти вас, та змовили за його душу Отченаш. О. Аркадій».

Слова о. Аркадія вразили мене до глибини і я впала мов мертва на землю. Батько на власних руках заніс мене до ліжка й сам занедужав з жури. Лікарі сказали, що я дістала запалення мізку, і стратили вже надію на моє одужання. Мати оповідала мені, що я часто схоплювалася з ліжка і з відкритими очима кричала несамовито: «О-о!.. Богдан!.. Сміється… Танцює… О-о!.. кров сочить з його серця… Давайте дзбанок, той великий, срібний!.. Наточимо крови! Справимо весілля!.. Геть беріть його!.. Ловіть!.. Ратуйте!.. О-о!.. Душить мене!..»

Коли я трохи подужала, взяла від батьків гроші й поїхала до Ґастурі, села, що лежить на острові Корфу. Там, недалеко від славної палати цісаревої Єлисавети, що зветься «Ахілейон», стоїть на горбку монастир. У тім монастирі я знайшла старенького о. Аркадія й просила його, щоб він розповідав мені дещо про Богдана. Але о. Аркадій не багато вмів сказати мені про нього. Він рідко ходив до села й перший раз побачив Богдана, коли братчики принесли його півмертвого до монастиря. Ченці гаряче бажали врятувати молоде життя, але це їм не вдалося. Рана, що її завдав собі Богдан револьверовою кулею, була смертельна. Серце було нарушене й він мусів умерти. По смерти о. Аркадій знайшов у його кишені карточку з просьбою, що її й виповнив, піславши мені листа, про який згадувала.

Кілька місяців я майже прожила на Богдановій могилі. Довкола мене цвіли помаранчі й мигдали, а в мойому серці цвіла чорна квітка смутку. Я плакала, молилася, але все було запізно. Я поставила на могилі Богдана обеліск з білого мармору, посадила смутні кипариси, щоб плакали над його недолею, але все було запізно, запізно…

Тим часом довідалася родина, де я пробуваю. Приїхав батько до Ґастурі й силоміць забрав мене відти. Але дома я не могла жити і тинялася по світі. Як довго жили батьки, посилали мені гроші, коли ж вони померли, й я дістала спадок, – я гайнувала його. Рідня взяла мене в курателю. Літа йшли, я постарілась на чужині. Мій маєток меншав і куратор писав мені, що коли не вернусь, то незабаром не матиму з чого жити. Я вернулась, але краще було покінчити самогубством… Я застала руїну. Після обрахунку залишився мені невеличкий капіталик. Ці гроші примістив куратор при одному монастирі, мені дали келію, й я мала жити черницею. Але там я не могла довго витримати і – втекла. Гроші якби пропали!.. Черниця, що приходить до мене щомісяця, дає мені з моїх колишніх фондів стільки, щоб я не згинула з голоду… І так доживаю я свого віку!.. Остання жебрачка живе краще від мене!..

Оленецька попала у важну задуму, її обличчя захололо раптовно й було жовте, мов віск.

Ксеня не знала, що має робити з собою, їй було якось ніяково… Вона закрила своє бліде обличчя руками і відійшла мовчки.

А свічка догорала.

III

Так говорив раз равві Симеон: «Що за дбайливість виявив Всевишній при сотворенню оруддя мови! Всякі иньші важливі члени тіла лежать вільно зверху й ідуть просто вгору, або звисають униз. Лише язик сидить у ямі, покладений плоско, щоб завсіди міг лежати супокійно й тихо. А щоб завжди міг залишатись у тих природних межах, Господь обмуровав його двома стінами. Одна – зо слоневої кости; друга – з м'якої матерії. Щоб стримувати його невгамований огонь, Єгова обвів його навіть вічно текучим потічком. І що ж з того? Язик усе ж коїть багато лиха! Скільки то через нього горя, скільки знищення!»

Ці слова Симеона читала колись Оленецька. Вони нагадалися їй тепер, і пекли її мозок мов розтоплене олово.

Стільки літ вона не дозволяла свому язикові переступати «природних меж» і добре було їй з тим. А тепер дозволила йому вільно погуляти і що вийшло з того?.. Пониження й нестерта пляма сорому на чолі! І навіщо ж було їй розкривати криваві рани свого серця? Адже тайна, яку вона так дбайливо берегла у собі, стала публичною власністю. Кожному вільно тепер заглянути в середину її серця зблизька й оплювати його… Ох, яка огида… Яка огида!..

Холодний піт виступив на чоло Оленецької. Розпука запустила кігті в її серце й немилосердно шарпала його.

Вона впала в безодню і не бачила виходу з неї. Оглянулася і привиділися їй гадюки. Вони виповзали з усіх кутків кімнати, простягали свої страшні пащеки до неї й хотіли проглинути її.

Оленецька скрикнула божевільно. Кинулася до столика, вийняла свічку й засвітила її.

Гадюки поховалися по кутках.

Зашелестіла стара липа.

Оленецькій здавалося, що хтось кличе її. Вона відслонила вікно й побачила труп'ячо-бліду голову Богдана, прив'язану за волосся до галуззя липи.

Оленецька мерщій заслонила вікно, очі закрила руками, сіла на софу й довго трусилася мов у лихоманці.

Потім відкрила очі й тривожно розглядалася довкола. Але, не побачивши нічого замітного, прижмурила очі й бажала заснути. Та сон не приходив…

Встала й хотіла ходити по кімнаті. Але втома й гарячка путали їй ноги. А очі бачили різнобарвні цятки, що мішалися з собою й творили дивоглядні великі плями.

Сіла знову на софу й шептала щось ніби молитву. Перехрестилася й усміхнулася. Якась думка, наче огник, блиснула в її замраченім мізку. Схопилася із софи, вхопила обіруч столик, поставила його на середину кімнати й вискочила на нього. Там зірвала з шиї червону хустинку, зробила з неї петлю, закинула петлю на шию, кінці її прив'язала до гака, що стирчав серед стелі, і відіпхнула столик ногою.

1913 р.

Стефан Грабинський

Народився у 1887 р. в Кам'янці Струмиловій на Львівщині. Батьки його були українці греко-католицького віросповідання. Батько, Денис Грабинський, повітовий суддя, належав до кола староруських патріотів, а брат був уніятським священиком.

Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Мешкав з родиною спочатку під Самбором, а згодом перебрався до Львова.

Видав кілька збірок моторошних оповідань – «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) та ґотичних повістей – «Салямандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго».

Його творчість дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.

У квітні 1931 р. Грабинський отримав літературну премію Львова, яка врятувала йому ще кілька літ життя. Влітку 1935 р. спробував ще раз загамувати хворобу і подався з матір'ю до Кут на Косівщину. Але побут у горах не дав бажаного результату, повернувшись до Львова, Грабинський дістав крововилив. Звідтоді майже не вставав з ліжка. Помер 12.11.1936 р., похований у Львові.

Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усі редактори й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця.

Оповідання «Смалюх» походить зі збірки «Демон руху», «Погляд» – зі збірки «Несамовита оповідь», «Чад» – з журналу «Pro Arte» (1919, № 2).

Смалюх

Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований «службовим купе». Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п'ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.

Він погасив ліхтарика, що висів на грудях, поставив його високо на полицю, зняв і повісив на гачок шинелю.

Добове чергування настільки було забите усілякими справами, що він навіть перекусити не встиг. Організм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси і зайнявся їжею. Сірі вицвілі очі кондуктора нерухомо втупилися у віконне скло, немов вдивляючись у світ, що миготів повз нього. Скло тремтіло від нерівного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним і непроникним.

Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудному плінтусі вагонного коридору.

Повечерявши, кондуктор запалив люльку. В службовому приміщенні, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.

Пахучий дим – тютюн був чудовий, контрабандний – клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, по коридору. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…

З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири, мабуть, перебували у доброму настрої.

Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:

– Комівояжери! Гендлярська зграя!

Кондуктор Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому – в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.

Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати иньших людиськ з того ж метушливого стада.

– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.

Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ломилися у вагони все так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм як тільки міг за будь-якої оказії. Про неабияку суворість кондуктора свідчив вже сам вигляд його вагонів: ніколи вони не бували переповненими, ніколи не виникало там горезвісної тисняви, яка стільки крови попсувала його колегам.

Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав.

Самовідданий і ревний у виконанні службового обов'язку, він і пасажирам не давав спуску, вимагаючи неухильного дотримання всіх розпоряджень зі справді драконовою суворістю. Не допомагали ні хитрощі, ні влесливі домовленості, ні спроби дати «в лапу» – Боронь не продавався. Кілька разів навіть писав скарги на кривдників, а одного типа навіть виляскав по щоках, зумівши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося і так, що десь на півдорозі на глухому полустанку, а то і просто посеред чистого поля він ґречно, але рішуче висаджував з вагону знахабнілого пасажира.

За всю свою довгу службу тільки двічі зіткнувся кондуктор Боронь з гідними пасажирами, що більш-менш відповідали його ідеалу мандрівника. Першим представником цієї породи, що так рідко зустрічається, був якийсь безіменний волоцюга без гроша за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обідранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсім без потреби, їде він просто так, без мети – в нікуди. Йому подобається їхати, от і все. І кондуктор не тільки визнав його цілковиту рацію, але і всеньку дорогу турбувався про зручності для рідкісного гостя, нікого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблуді половину своїх харчів і навіть розкурив з ним люлечку під час захоплюючої бесіди на тему: подорожі абияк.

Ще один такий справжній подорожній попався йому кілька років тому на шляху з Відня до Трієста. Ним виявився якийсь Шигонь, здається, поміщик з Польщі. Цей симпатичний суб'єкт, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямує, відповів, що пункт неважливий, куди привезуть, туди і гаразд.

– Коли так, – відказав кондуктор, – вам, мабуть, краще за все зійти на найближчій станції.

– Ще чого! – обурився багатий заєць. – Я неодмінно повинен рухатися, мене жене вперед якась сила. Виправіть мені квиток на свій смак, куди вам подобається.

Відповідь настільки зачарувала кондуктора, що він дозволив зайцю їхати до кінцевої станції безкоштовно і більше не докучав. Шигонь цей, напевно, вважається пришибленим, думав Боронь, нехай, зате скільки любови до процесу руху!

Так, не перевелися ще на білому світі справжні мандрівці, але вони були рідкісними перлами в морі людської нікчемності. Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…

Відкинувши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь рівномірний перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.

Ґазові ріжки під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію ґазу, який підживив померклі лямпи. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в'їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…

Раптово кондуктору здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.

– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…

Боронь відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута в пружинисту дугу фігура.

Боронь затремтів: Смалюх знову об'явився в потязі.

Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася недалеко від Знича, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Боронь дотепер пам'ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Був він тоді тридцятитрирічним молодиком з міцними нервами, чергував у хвостових вагонах, може, тому і уцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Катрусю, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Не забути довіку, як сидів він у неї в купе і посеред бесіди його раптом незборимо потягнуло в коридор. Не відаючи навіщо, вискочив назовні і в тамбурі, на самому виході, угледів зникаючу постать голого велетня: тіло його, замурзане від сажі і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.

Боронь кинувся за ним навздогін і трохи не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…

За якусь годину їх потяг зударився зі стрічним швидким…

З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за декілька хвилин до того, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося декілька осіб, але загиблих не було.

А п'ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Кракова, кондуктор запримітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грав ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, підняли його на сміх і обізвали вар'ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через міст, що підгнив, звалився у прірву.

Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з'являвся, нещастя не обминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо вірував в зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.

Смалюх з організмом потягу творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потягу, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, густів і втілювався у свій образ.

Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною. Всі зусилля, спрямовані на уникнення біди, яку він провістив, виявляться марними і порожніми, бо Смалюх був як доля.