Текст книги "Потойбiчне. Українська ґотична проза XX ст."

Автор книги: Иван Франко

Соавторы: Гнат Хоткевич,Юрій Клен,Мирон Левицький,Богдан Лепкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)

Пішов далі в напрямку села, посміхаючись до місяця, до піль, до темної плями села, що маячіло недалеко. Думав про любов і неприємний спомин стягнув на хвилину його брови. Це було в горах, на літнищі, перед війною. Молодиця гуцулка вибігала до нього вечором у сад, а в неділю стрічалися звичайно в лісі, серед гір, куди вона виходила буцімто по афини*. Одної такої неділі підстеріг їх у лісі гуцул, її чоловік. Улашин побачив його, як він твердими кроками брів по глибокому мосі в його бік, підійшов і без слова вдарив Улашина кулаком в обличчя. Поручник не міг тепер уявити собі, як це сталося, що тоді, після удару в лице, він з роблено-погірдливим усміхом на устах, так само без слова чим швидше відійшов. А коли так незвичними рухами зсувався чим хутше зі скал, поринаючи щохвилини в повені мохів, почув за собою сміх. Це сміялися тамті – обоє. На другий день складав саме свої речі, щоби забратися з того села, як до його кімнати ввійшла гуцулка. На устах і очах мала зальотний, а разом якийсь материнський усміх.

– Паничу, – сказала, – якби мій був знав, що не віддасте, то бігме, був би не бив. Лишіться, паничу! Мій казав, що вже вам нічо не ме казати.

Ах, як палили його тепер при спомині ці слова! Щойно тепер, на війні, він зрозумів цілу глибінь тодішньої своєї нікчемности. Так, щойно тепер, коли приходилося йому йти самому і вести людей на кулі і смерть, коли кожний стріл учив його нової твердої фільософії життя, а кожна рана вчила його боготворити тіло та кров, з яких родиться дух. Тепер, після шести літ, дзвенів у його вухах цей глумливий сміх гуцула і гуцулки, немов шаркіт сталевого ножа на твердім точилі його теперішньої душі.

Перша хатина, якою зачиналося село, стояла по правому боці, близько біля дороги. Малесеньке подвір'я перед одиноким вікном не мало тину, тільки два похилені стовпи замість воріт. Напіврозвалений карничок стояв біля хатини на чотирьох широко розставлених лапках, немов сліпе безсиле щеня. У межу з цією хатиною, відгороджена рівним, плетеним грабовим тином від вулиці і обшарпаного сусіда, серед просторого подвір'я німіла своїми замкненими дверима, немов багацька молодиця з ціпко стисненими устами, висока хата з новою стриженою, надміру високою стріхою. На середній дошці високої фами вгорі виднів до місяця великий, синькою намальований трираменний хрест, а на фіртці, завішена на цвяху, висіла стара почорніла ікона Пречистої. Поручник Улашин посміхнувся. Такі ікони висіли тут у кожному евакуйованому селі, майже на кожних воротах, їм останні слізні погляди селян лишали під опіку свою святу землю.

Поручник простягнув руку, щоби зняти ікону і приглянутися їй ближче, коли почув нараз поза собою тихий шелест. Обернувся нагло, немов ударений у спину елєктричною іскрою, і побачив на яких десять кроків від себе причаєну, велику буру собаку: її тулуб майже сидів на підтягнених під запалий живіт задніх ногах, а передні широко розставлені лапи, дрібними хижими кроками посувалися вперед. З острокінчастої косматої пащі шкірилися два ряди білих, міцних зубів, з-поза яких видобувався спершу тихий, а далі щораз голосніший низький, глухий гаркіт. Він ріс спроквола, але постійно, рівно степенований, немов пнувся щораз вище по ступнях собачої люті.

Положення поручника стало неприємне і разом смішне. Не мав зі собою ні револьвера, ні навіть баґнета, необачно залишивши їх перед вечерою у свому шатрі. Доки стояв, не ворухаючись, спертий плечима проти фіртки, собака посувалася тільки незначними кроками вперед. Але знятий нечайним приступом жаху перед дикими, фосфоризуючими очима голодної бестії, поручник перекинув нагло праву руку понад фіртку, щоби розщіпити зісередини защіпку і в тій самій хвилині щелепи бестії розтворилися, почувся скажений крикливий свист роззявленої гортанки і на судорожно витягнену ногу поручника впало з розгоном м'яке, космате тіло. Хто переживав коли-небудь таку мить, коли почував своє тіло, хоч би навіть у грубому, безпечному військовому черевику, в пащеці роз'юшеної собаки, той знає ту нервову дриґоту, що перебігає тоді тіло від стіп десь аж до заглибин мізку. Одна мить. Харкіт, шарпання грубої шкіри черевика і сильний товчок перед себе. Собака заточилася, метнулася вбік і, вже безустанно гавкаючи та в'їдаючи, почала кружити довкола поручника в диких, скажених присідах.

Фіртка була висока і защіпки з другого боку не можна було досягнути. Поручник Улашин стояв, притиснувшись плечима до фіртки, немов цирковий блазень, якого штукар обкидує навкруги ножами. Він раз-у-раз витягав перед себе то праву то ліву ногу, відбиваючи занадто близькі напади, а рукою у вільну хвилину поправляв на носі цвікер*. Не зважаючи на небезпеку, почав вже сам здавати собі справу з комічности цілої ситуації, коли нараз правдивий жах вколов його ледяною колючкою в серце і воно немов розтріснутий м'яч упало похололе на дно грудей. Від сторони села почувся далекий гамір собачого брехоту і сковиту. Далека буря голосів летіла від села і, наближаючись, тремтіла в повітрі гамором розгнузданої скажености. Думки Улашина, мов стадо сполоханих горобців, спурхнули нараз і розлетілися в ріжних напрямках, мигаючи в голові калейдоскопом найріжніших предметів і ситуацій. Високий тин, полковий табор, сьогоднішня вечірня розмова за столом, тічня здичілих собак, відхилені двері малої необгородженої сусідньої хатини, бура собака, що звернулася тепер у сторону надлітаючих голосів і скаженим дрібним гавкотом наглила їх до поспіху, стара ікона Богоматері на фіртці, тонке сукно його обтислих ґаліфе, навіть якесь викривлене злобою обличчя одного з його колишніх учнів і глумливі слова: «заїли собаки» і добродушне, опецькувате обличчя його чури, все це стало нараз шаховим полем його думок. Потім усі ті розгублені на мить думки збіглися, немов розсипані горіхи, по якійсь похилій площі в одну, ясним, гострим різцем заглиблену лінію і покотилися по ній одна за другою:

– Допасти до відхилених дверей малої необгородженої хати!..

Поручник Улашин не був боягузом. Мав за собою на війні навіть хвилини і вчинки, що їх люди називають подвигами відваги і за які дістав медалі хоробрости. Був кілька разів ранений, а недавно поражений гарматнім стрільном, і за те відпочивав тепер у запасних частинах під фронтом на службі перекладача. Але коли б у цю хвилину стояв перед поручником російський солдат із виціленим крісом, поручник боявся би, мабуть, менше, а в усякому разі инакше, не так по звірячому, не так підло.

У хвилину найбільшого напруження нервів і волі до рішаючої втеки блиснула Улашинові спасенна думка. Сягнув до кишені своєї блюзи і, коли, відступаючи вбік попри тин, почув нервами цілого тіла вишкірені зуби собаки біля своєї ноги, засвітив їй нагло в очі своєю елєктричною лямпкою. Собака, осліплена білим світлом, кинулася вбік і, підгорнувши під себе хвіст, шугнула з-під сліпучого снопа світла, немов з-під струї холодної води. В ту ж хвилину поручник, кидаючи поза себе світло лямпки, рвонувся попри тин на вузьке подвір'я з похилим карником, домчав до прочинених дверей хатини і затраснув їх за собою.

Тремкими від поспіху руками засував дерев'яну засуву і в тій самій хвилині, коли почувся вже безпечним, станула йому перед очима ціла не вояцька смішність його дикої утечі перед собакою. Мусів опертися на хвилину плечем об двері, щоби перевести дух. До дверей скажено добивалася знадвору собака. Нараз замовкла. Крізь двері почувся тоді чимраз ближчий гамір, немов шум і гук надходячого паровозу, який зближався бистрою лявиною роздертих звуків і розбився вкінці довкола хати голосами десятка голодних бестій. Поручник стояв у малих, закиданих сміттям і хворостом сінках, з яких настіж відчинені, низькі двері вели в таку саму низьку одиноку кімнату. Коліна втиналися ще трохи під поручником, коли поступився вперед, щоби переступити поріг. Зробив крок і аж у тій хвилині почув, що вдихає в себе не повітря, а щось немов гидку, смердячу гущу. Треба було якнайшвидше добитися до вікна і відчинити його. З витягненою перед себе елєктричною лямпкою ступав Улашин вперед, схилившись у низькій хатині, щоби не вдарити головою об сволок. Нараз посовгнувся. Світло лямпки, звернене на долівку, показало йому калюжу чорної, майже засохлої вже крови і неподалік біля постелі трупа старого, сивого мужика. На білій бороді застигла тонка, чорна течійка сукровиці, що плила з кутика сухих, землистих губ. В широко отвореному роті жовтіло кілька самітних пеньків, а глибоко завернені очі, немовби шукали чогось під лисим, випуклим лобом.

Поручник привик до таких картин. Задихнувся тільки ще більше їдким сопухом, що йшов від трупа і впав майже задурманений на ослін. З трудом відчинив одну кватирку вікна. Крізь нього вдерся подув чистого, нічного повітря. Віддихнув глибоко, і, якби під дотиком цілющої внутрішньої купелі, його змисли віджили, щоби датися опанувати новим вражінням.

Мале, залите блідим місячним світлом подвір'я кипіло, клубилося, дерлося сотнями собачих голосів. Тічня здичілих собак, що облягала хату, в'їдала, скавуліла, гризлася поміж собою, драпалася до стін. Дикий галас охриплих голосів вдирався зі свистом у вікно. Вискалені, гострі, білі зуби та отворені пащеки, здавалося, видихували зі своїх гарячих, кровожерних челюстів якісь душливі, отруйні випари.

Поручник Улашин сів на ослоні, звернений обличчям до вікна, з якого плила до нього животворна струя повітря, а разом з нею дивна, п'янка, дика візія звірячої стихії. На дворі скаженіли собаки, наче у пароксизмі шалу. Думки поручника починали відмовляти послуху і виводити під цю собачу музику такий самий розгнузданий, сполошений танець. Здавалося йому, що за вікном палахкотить якесь шалене полум'я, яке витягає до нього свої червоні язики. Неспокійно перекидав шматками думок, немов старими ганчірками.

Нагла думка про якийсь вихід з такої ситуації протверезила його трохи. Який вихід? Не було инакшого, тільки ждати до ранку. Відвернув на мить голову і поглянув у чорне нутро хати. Голова тяжіла йому на в'язах і здавалося йому, що, відвертаючись від вікна, пробуджується від якогось сну на яві. З-за потилиці, з-за плечей, з середини хати почав знову підходити до його свідомости і доторкатися до його змислів труп, що лежав на долівці. Під його дотиком поручник ще більше протверезився від суґестії собачого видовища, яке заслонювало досі від його змислів всі иньші вражіння. Здригнувся від огиди. Мерзкий сопух вдирався йому разом з повітрям у ніс, у горло, в легені, у кров. Поручник вихилив кілька разів голову на одну мить крізь кватирку вікна назустріч роз'їдженим пащекам, що млівіч підскакували і дерлися до нього, однак це не помагало. Подразнені і перечулені нерви з огидою корчилися від кожного віддиху грудей, і йому здавалося, що цей нестерпний труп'ячий сопух чути щораз більше і більше. По деякім часі почув шум у вухах і дістав млости. Підвівся в розпуці на ноги і знов упав на лавку. В тій хвилині світло елєктричної лямпки, яку тримав у руці, упало на долівку і на трупа.

Нагле рішення вернуло поручникові свідомість. Зірвався з лавки, поступив кілька кроків вперед і нахилився над трупом. Стримуючи в собі віддих, взяв старого дядька за рукав цундравого короткого сердака і за шкіряний ремінь, якими були підперезані широкі, полотняні штани та підніс його вгору. Тоді голова трупа перекинулася набік і звисла в долину, відкриваючи трошки вище закривавленої, немовби чорними взірцями вишиваної обшивки, чорний проріз впоперек горла. На долівці лежала, разом з довгим ремінцем відчеплена від пояса «рибка», сільський залізний ножик, якого колодка та отворене вістря з налиплим і засохлим на лезі хлібом були, немов політуровані чорною мутною шкаралущею крови.

Поручник, задихаючись, рішучим рухом підтягнув трупа до вікна та опер сціпеніле тіло спиною проти лавки. Смуга білого місячного світла падала крізь шиби вікна на худе, туго землистою шкірою обтягнене обличчя з острим тонким носом, обрамоване білою стриженою бородою. Світло-молочним відблиском відбивалося у шклистих жовто-білих очах і тонко обрамовувало чорну, глибоку пляму отвореного рота. Поручникові аж тепер мимохіть набрело на думку питання, звідки взявся тут цей труп? Такі питання на війні, при фронті бувають даремні, для вояка не цікаві, але якась підсвідома, м'яка струна симпатії казала Улашинові застановитися над тим гниючим трупом старця з підрізаним горлом. Тиха, нікому незнана, залізними кігтями війни, немов сліпою куркою пропорена, трагедія сина його рідної землі промайнула крізь змучений, зачаджений мозок Улашина. Смерть добровільної жертви мініятурного, старечого патріотизму, пасивної любови до власного порога.

– А все таки, діду, дарма, що ти зарізав себе, щоби не покидати на старостиліття свого рідного порога, я викину тебе крізь твоє власне вікно, – сказав із млосним усміхом Улашин, – і розідруть тебе там твої власні голодні собаки. Бо я не можу дихати, діду! Ти мені стоїш на заваді. Смердиш, страшно смердиш, діду!

А все ж! Тепер, коли відвернув свою увагу від собак, коли пововтузився кілька хвилин над трупом, звикаючи до його сопуху, і коли відкрив мимохіть загадку цієї трагічної смерти, стає для нього цей умерлий лисий дідок неначе давно знайомою людиною. Знав тепер наскрізь ціле його незавидне життя сільського самотника-чудака. Бо що дідок був самотний, одинокий на світі, це було ясне. Прийшла хвилина, коли цей сільський чудак під багнетами салдатів мав покинути свою низеньку хатину, свій невеличкий загонець землі і свій похилений карничок на незагородженому подвір'ї, в якому з року на рік підгодовував такого самого, як він, самотника, молодого підсвинка, що його купував кожного року з весною на ярмарку в сусідньому містечку. Старий чудак зробив тоді своє останнє найбільше чудацтво. Може, в тій хвилині, коли його ножик-рибка черкав своїм острим лезом по його горлянці, він подумав востаннє про добре, усміхнене личко молодої жінки, що давно-давно перед літами відумерла йому і лишила його таким одиноким самітним чудаком у тій хатині, де ще досі береглися сліди її дорогих рук?

– За вікно, за вікно! – закричали нараз знову всі змисли поручника, бо здавалося йому, що дід ось-ось заговорить і голос замість крізь рот буде гугнявити крізь проріз у горлі немов харкіт його веприка. Але в тій самій хвилині мигнула йому в голові забобонна думка, що мертвий дід не дасть викинути себе крізь вікно, на жир собакам. Ця думка поразила нерви поручника. Нечайний страх дрібними пальцями залоскотав його по спині. Звичайний, позарозумовий страх не перед смертю, а перед тим, що вже вмерло. Воно тут же біля нього вирізувалося з темноти, залите таємничим місячним світлом, оперте спиною проти лавки, закинувши назад свою підрізану голову, що дивилася до місяця якось бундючно, а разом і так дуже безпомічно.

Поручник тихо відсунувся від мерця. Потім нагло нахилився до кватирки вікна, наче шукаючи там рятунку. Подих свіжого повітря і ясна літня ніч, якби пересякла стихією тих життєвих інстинктів, які продовжували кидати тічнею собак під вікном хатини, заспокоїли його. Засвітив знову лямпу, взяв діда обома руками за рукав короткого сіряка і за широку матню полотняних штанів та виніс у куток до сіней. Потім щільно зачинив за собою сінешні двері.

Почував себе страшно змученим. Опер голову об лутку вікна і довгий час без ніякої думки вдивлявся в кип'яток звірячих тіл на дворі. Нагло затремтів. Пригадалося йому нараз слово «клікуша» з вечірньої розмови і дивне російське повір'я про місячне світло.

– Клікуша… станеш клікушею… – шепнула йому думка, навмисне тому, що він не хотів цього думати, тому що хотів відсахнутися від цієї думки. – Станеш клікушею…

Поручник зірвався з лавки, але в ту ж мить засміявся і на злість своїй внутрішній тривозі, немов прикований до вікна невидними ланцюгами, знову сів. З упертою цікавістю став тепер приглядатися собакам. Вони почали цікавити його з зовсім иньшого боку, як досі. Старався зглибити їх психіку в кожнім русі, в кожнім скоці. Цілою силою волі збирав свої розгублені і змучені думки і помічував, думав, аналізував. Однак там у найглибшій закутині його душі щось тихесенько неспокійно шкрабало і тої дивної підсвідомої тривоги він ніяк не міг вже прогнати.

Собаки поволі втихомирювалися. Неначе зневірені прилягли один за одним на землю, витягали перед себе свої косматі лапи і клали на них довгі, гострі морди. Час до часу ті, що лежали, немов прокинувшись нагло, підносили голови вгору і хвилину брехали разом з иньшими, більше невтомними, потім знову застигали у своїй причаєній непорушності. Нараз один із них підніс вгору свою гостру, лискучу морду, писнув проразливим зойком і завив потім протяжним, безконечно сумовитим виттям. Поручник здригнувся. Прислухався. Решта собак немов збентежилася на хвилину, затихла і тільки вслухувалася у розколихані тони. Потім, розпізнавши знайомі звуки, піднімали й собі один за одним голови до місяця, тривали так хвилину, немов ждучи надхнення і прижмуривши великі випуклі, блискучі очі, заливалися своїми дивними, немов людськими голосами. Спершу були це голоси злоби і скарги, уривані, скиглячі, а далі вирівнювалися, насталювались якоюсь одною вищою силою і злітали в одній дикій, безмежно тужній симфонії у всесвітні простори. Виглядали наче стадо пінгвінів, що сидить непорушно у місячну ніч при морському березі, їх виття нагадувало шум морського прибою. Нагадувало не слуховими тонами, а якоюсь внутрішньою, невловною подібністю, внутрішнім ритмом припливу і відпливу.

Чи ви вслухувалися коли, як виють собаки, у ту їх молитву до місячного бога, але з бажанням вчутися в її зміст і музику? Чи не наливалася тоді ваша душа дивними тривогами підсвідомих бажань, чи не будилися у вас якісь невідомі струни, не манили вашої душі якісь незбагнуті голоси віків кудись у стихію первобутности, кудись поза страшні тюремні ґрати часу і простору, в хороводи причаєних, кровожадних тіней, в оргію розгнузданого життя інстинктів? Спитаю просто. Чи не хотілося вам вити, вити разом зі собаками? Вити до білого, блідого місяця, вискаливши до нього свої білі зуби? Може це мав би бути ваш плач, може це мав би бути ваш сміх, яким ви хотіли б виказати те, що оживало в вас, чого ви не могли досі збагнути. Чи не хотілося вам тоді молитися разом з собаками до тої величі нерухомого безмежжя, що розіпняло над вами свої безкраї крила, стратити свідомість себе і розплистися в стихії всесвіту.

А врешті! Може і я, що пишу ці рядки, і ви, що відчуваєте так само, як я, ми лише нервово перечулені люди, як був ним поручник Улашин, нещодавно поражений гарматним стрільном? Кажуть, що ці прояви розвиваються на нервовому, істеричному підкладі.

Чи поручник Улашин здавав собі справу з того усього, коли сидів при вікні в дідовій хатині, сперши тяжку толову об лутку вікна, і коли дивився у малу кватирку, немов на срібний екран, на якому місяць розгортав свої чаклування? Мабуть, ні. Він сидів довго, довго без думки. Його змисли озиралися чимраз ширше і зливалися в одну якусь надвражливу площину, на якій хвилини цієї білої ночі, немов білі одноднівки виводили свій містичний танок під музику собачого хоралу. Місячне світло гладило його чоло, його очі, вливалося в його уста, в його кров. І він бачив, як по білих ниточках місячного проміння, обнявшись у щільних обіймах, в головокружних вирах туги злітали вгору в безмежний, безкраїй простір всесвіту собачі душі. Вільні, свобідні, білі душі звірів.

Час до часу пронизувала його тіло дриґота. Часом сморід трупа підповзав під нього своїми подувами. Щось біле одчайдушно вертілося в його мізку і немов тонкою голкою безусипливо свердлувало його. Собаки вили. Потім те біле, що вертілося в його мізку, гамувалося, лагідніло, мутніло у голові, а всі нерви солодко бриніли. У грудях завилася якась давно забута мельодія колисанки. Щось повторяло в ньому цю мельодію, насувало на горло, на язик. Огортало його тихе, солодке почуття, так, як тоді, коли перестає шалений біль зуба. До рота почала набігати слина і текла тоненькою струйкою з кутка напіврозхилених уст на брудний підвіконник. Потім щось підкотилося під його гортанку і вибігло з уст.

Поручник Улашин слухав, як з його грудей моталася біла тремтюча нитка голосу і навивалася на місяць, наче на клубок.

В актах VII німецької дивізії находяться два цікаві для нас документи з двох ріжних джерел. Один з датою 24 серпня, це звіт команди №-того куреня про дезерцію поручника австрійської армії Василя Улашина вночі на 23 серпня з табору біля села Маличі, а другий з дня 25 серпня. Це повідомлення жандармерії в прифронтовій смузі на Волині про те, що придержали там чоловіка, запідозреного у шпіонажі, в австрійському однострої і з документами на назвище австрійського поручника Василя Улашина. Цей підозрілий чоловік волочився по лісах у прифронтовій смузі, а побачивши стежу, старався втекти. При кінці рапорту жандармерії подано заввагу, що арештований прикидається божевільним і що його відставили поки що до тюремного шпиталя при команді корпусу – для розпізнання.

_______

Афини – чорниці.

Цвікер – пенсне.