Текст книги "Потойбiчне. Українська ґотична проза XX ст."

Автор книги: Иван Франко

Соавторы: Гнат Хоткевич,Юрій Клен,Мирон Левицький,Богдан Лепкий
сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

Гість з-під Монте Санто

– Думаєте, пане доктор, що це неврастенія? – махнув рукою адвокат Борецький і нетерпеливо порушився на вигіднім, шкірянім кріслі. Напроти нього сидів визначний лікар нервових недуг, доктор Н.

– Будьте спокійні, пане меценасе, – повторив з певністю і переконанням лікар. – Це звичайні неврастенічні прояви, які не тяжко усунути. Маєте розстроєні нерви. Забагато працюєте, замало вживаєте спорту. Зрештою, всі ми, що перенесли на своїх плечах війну – неврастеніки. Вам треба змінити окруження, виїхати на довший час у гори, не читати часописів, не стикатися з людьми. Добра також легка фізична праця. А поки що я запишу вам деякі ліки.

Меценас Бобрецький стукав пальцями по поручнях крісла.

– Не знаю, як маю переконати вас, пане доктор, що, власне кажучи, почуваюся здоровим. Мої думки функціонують правильно, нерви реаґують справно. Так бодай мені здається, незважаючи на те, що сказав вам ваш молоток і моє коліно, чи мої пальці, якими ви перед хвилиною казали дотикати носа.

Лікар усміхнувся.

– Не перечу, пане меценасе. Зовсім не перечу. Тільки цей ваш неоправданий неспокій, про який ви говорите… Це і є ваші хорі нерви, які потребують лікування, спочинку. Ще одно, пане меценасе. Маю вражіння, що ви ввесь час скриваєте щось переді мною. Коли ви почуваєтеся здоровим, коли ваші нерви, на вашу думку, реаґують справно, то чого ви запросили мене сьогодні до себе? Я, як лікар, ствердив, що ваші нерви нездорові. Але я хочу знати щось більше; хочу знати, що саме їх тривожить і розстроює.. Тільки усуваючи причини недуги, зможемо усунути саму недугу.

На чолі адвоката Борецького зарисувалися борозди зморшок. Дрібна сітка жилок довкола очей виступила помітніше і надавала його обличчю виразу втоми. Він подивився розгубленим зором на лікаря, що сидів проти нього, і ніяково перевів їх на його білі, пухкі руки, що лежали сплетені на круглих колінах, як два колачики з солодкого тіста. Було в цих руках щось заспокійливого і теплого. Вони якби додали меценасові відваги. Він нагло підніс голову і спитав:

– Чи ви вірите у духів, пане докторе?

Хвилину панувала мовчанка. Адвокат Бобрецький наляв з боклажки, яка стояла коло нього на низькім столику, дві чарки і вихилив свою чарку, не чекаючи на лікаря. Потім почав говорити:

– Я може висказався занадто тривіяльно. Чи ви вірите в астральні тіла, в астральну субстанцію, яка не гине разом зі смертю людини, а живе далі своїм окремим життям у космічних просторах, може прибирати колишню подобу людини, матеріялізуватися і виконувати всякі конкретні вчинки? Ні? Ви як лікар не можете вірити у всі ті окультні шарлатанства?

Меценас Бобрецький потер рукою чоло.

– Ні, ви мене не переконуйте, пане докторе, – казав по хвилині, коли лікар хотів дати йому кілька вияснень. – Тут нема аргументів. Тут може бути тільки віра або невіра. Випадок, про який хочу вам оповісти, я пережив перед десяти літами. Льоґічно, науково можна його дуже легко пояснити. Можна врешті сказати, що був це тільки дивний збіг обставин. Я також пробував так переконати себе. Я вже навіть погодився був з тою розгадкою, яку даєте ви, яку дає здорова, матеріялістична льоґіка дрібного міщанина, який просто волить не вірити в ті так звані надприродні явища; волить не вірити тому, щоби думки про ріжні астральні тіла, флюїди, позагробове життя і подібні речі не перешкоджали йому в інтересах і не мутили його супокою. Смерть. Що це є смерть, пане докторе? Чи взагалі існує смерть, коли з неї ще отворені дороги до життя? Коли там поза нею існують людські почування: приязни, любови, ненависти, пімсти?

Адвокат на мить замовк, потім говорив далі:

– В ґімназії я дружив з одним товаришем, що звався Микола Павлусів. Малі підростки люблять порівнювати себе із клясичними героями, і тому товариші називали нас Кастором та Поллюксом. Ми були нерозлучні. Так, як тепер дивлюся на це, то наша тісна дружба мала своє підложжя в наших дуже відмінних вдачах, які себе добре доповнювали. Я подивляв його холоднокровність і зрівноваженість, які проявлялися у нього вже в дитячих літах, а також силу волі, яка межувала майже з зухвалістю, він любив мене за мою більше м'яку, по-дитячому безпосередню вдачу і за дрібку того поетичного полету, який у мене тоді ще був.

Після ґімназії ми разом записалися на право і скінчили саме перший рік студій, як вибухла війна. Війна нас розлучила. Миколу занесла на сербський, пізніше на італійський фронт, а мене кидала ввесь час по східнім фронті від Перемишля до Риги. Всетаки ми досить часто листувалися і мали докладні відомости один про одного. Писали тоді просто на те, щоби дати знати другому, що один з нас ще живий. Було багато днів, коли людина не вірила у можливість завтрашнього дня. Ви, пане докторе, кажете – неврастенія – це ще мало! Ми всі повинні бути божевільні по тій війні. Ми не перенесли її на своїх плечах, як ви це кажете, – ми перетягнули її, як млинський камінь, на своїх нервах!

Меценас нахмурив брови, якби хотів зловити думку. Потім хитнув головою.

У травні 1916 р. мене ранили відломком ґранати в ногу. Як виздоровів, я дістав чотири тижні відпустки, яку я рішив провести у Відні, бо Галичину тоді займали москалі. Про свою відпустку я написав Миколі, який воював тоді на італійському фронті, і наказав йому, щоби конечно постарався вирватися бодай на кілька днів з фронту та приїхав також до гарної столиці Австрії. Там ми мали стрінутися. Вже у Відні прийшла від нього відповідь, що дістає явний приказ на три дні і що в неділю 21 червня нічним поїздом приїде. Просив мене бути в тім часі у каварні «Аліянс» біля полудневого двірця, куди він прийде просто з поїзду. Поїзд повинен був прибути до Відня в 10.25 вечором.

Назначеного дня я був уже в дев'ятій годині в каварні «Аліянс». Мої милиці, на яких я мусів ще ходити, звертали на мене загальну увагу. З усіх сторін стрічали мене погляди, повні цікавости та співчуття, тим більше, що по тяжкій рані я був вихуділий та виснажений і справді виглядав, як примара. Щоби скритися від цікавих поглядів, я засів у відлюдному кутику на м'якій канапі, засунувся глибоко у подушки і при чорній каві почав гортати ілюстровані журнали та часописи.

Читання не йшло мені. Я був утомлений. Рана відзивалася млосним шарпанням, а світло лямпи мерехтіло в очах ріжноколіровими колісцятами. Я відсунув часописи, опер голову на м'яку спинку канапи і так чекав.

На приятеля можна часом чекати з більшою терпеливістю, як на дівчину. Я цього досвідчив тоді.

В міру того, як наближалася година приїзду Миколи, напруження огортало мене. Тому я не можу повірити в те, щоби я заснув. Очі я мав увесь час отворені. В голові не було жодних думок крім одної – ось за кілька хвилин отворяться двері й ввійде Микола.

Годинник напроти мене на стіні показував 15 хвилин перед одинадцятою, коли справді отворилися двері і на порозі станув Микола, у сірім однострою старшини і в гострій уланській шапці на голові. Я не зірвався зі свого місця, щоби його привітати. На те забракло мені чомусь енергії, а може, й сил. Я подумав собі, що це зайве. Микола відразу звернувся в мій бік і не, скидаючи шапки, підійшов до мого столика. Йшов так, як люди, які не хочуть дати пізнати по собі того, що вони п'яні, або хворі: просто, виміреним, рівним кроком, не похитуючись ні вправо, ні вліво. Весь час дивився на мене. Без слова сів напроти мене і перевів погляд на купу часописів, що лежали на столі. Взяв один з них, розгорнув на кінцевих сторінках і, вийнявши з кишені своєї блюзи червоного олівця, закресли в якийсь відступ. Ще раз подивився на мене, встав і вийшов таким самим рівним виміреним кроком, як прийшов. Це все тривало, може, одну хвилину.

Я не здавав собі справи з того, як довго я сидів потім з очима вліпленими у двері, за якими зник Микола. Коли я нагло прокинувся з мого отупіння, було вже поза північ. Каварняні гості розійшлися. Сонний кельнер маячів поодалік на кріслі, як біла пляма на темнім тлі неосвітленої салі. Він зрезиґновано дивився в мою сторону, чекаючи коли я надумаюся відійти. Я, видно, не робив вражіння сплячої людини, коли він не важився звернути мені увагу на пізню годину. Одинока лямпа на другім кінці салі над буфетом, за яким куняла касієрка, і друга над моїм столиком простягали до себе бліді руки через пустку округлих столиків і позакладаних крісел.

Я кликнув на кельнера «платити». Заки він видав мені решту з банкноти, мій погляд мимоволі впав на часопис, що лежав переді мною. Це було останнє вечірнє видання «Вінер Таґбляту». Як крізь мряку пригадався мені Микола. Аж тепер прийшло мені на думку питання, чи Микола дійсно приходив до каварні, чи, може, це мені так снилося. Мені нагадався рух червоного олівця у руці Миколи. Я зацікавлено схопив часопис. Маю його ще й тепер у себе в хаті. Ніякого знаку олівця на ньому не було. Але мій зір відразу впав на те місце, яке зазначив Микола. Це було останнє вечірнє видання з великою, звичайною тоді рубрикою: «Полягли на полі слави». Я читав між десятками назвищ відступ:

«Микола Павлусів, поручник ЗО. п. п. ур. 30. IX. 1896 р. поліг 19. 1916 р. в бою за Монте Санто».

Микола Павлусів не жив уже від двох днів, – закінчив своє оповідання адвокат Бобрецький.

Він зітхнув, тяжко піднявся з крісла і підійшов до вікна. Осінній вітер кидав унизу по вулиці плахтою брудного, ґазетного паперу, а сухі листки, що спадали з дерев, вганяли за нею, як зграї горобців за сполошеною совою.

– Чи те, чим ви тривожитеся тепер, зв'язане з цим дивним випадком з-перед десяти літ? – спитав лікар.

Адвокат Бобрецький раптово обернувся від вікна і непогамовано закричав:

– Так! Це він! Це Микола переслідує мене!

Лікар підбіг до свого пацієнта і взяв його за руку. На чоло адвоката виступив дрібними краплями піт, його обличчя було бліде. Він відтягнув двома пальцями комірець від шиї, мовби не міг зловити повітря. Потім зітхнув глибоко і подивився безпорадним поглядом на лікаря.

– Заспокійтеся, пане меценасе, – заговорив лагідно лікар, подаючи йому склянку води. – Сідайте. Розкажіть мені все, що вас тривожить. Це все можна направити.

Майже силою посадив його знову у фотель.

– По війні, – почав по хвилині меценас тихим, змученим голосом, – коли я скінчив студії і практику, я створив адвокатську канцелярію, яка, як знаєте, йде мені добре. Перед двома літами я оженився. Те, що я взяв собі за жінку колишню наречену Миколи, повинно переконати вас, що я зумів розумово вияснити собі ту мою галюцинацію в каварні і той дивний збіг обставин з ґазетою. Зрештою, вічно зайнятий своєю працею, я не мав часу ані охоти думати про такі справи. Чи мав я в'язатися спогадом давньої дружби, коли Микола вже вісім літ не жив?

Очі меценаса неспокійно забігали по кімнаті.

– І тоді почалося це. Зараз по нашім шлюбі. Перед тим цього ніколи не було, розумієте?.. Перший раз в овочарні*. Вертаючись зі суду я купував звичайно у поблизькій овочарні цукорки або овочі для моєї подруги. Купець був знайомий мені вже здавна, людина у моїх літах. Здалека витав мене і кланявся. Того дня я ввійшов до його крамниці, щоби купити дві помаранчі. З гостей крім мене не було нікого. Я з насолодою вибирав великі, пахучі овочі з білого, плетеного коша. Ніжний запах тонкими струнками овівав мене, а гарячий, сочистий колір помаранч нагадував соняшні краєвиди полудневої країни. І тоді нараз огорнув мене дивний неспокій. Я цілою своєю істотою відчув, що хтось станув позаду мене і дотикає мене своїм напруженим, холодним зором.

Пам'ять записує все докладно в такі хвилини. Я запримітив, що пальці моєї руки побіліли і тремтять разом з помаранчею, яку я тримав у долоні. У голові стукнула мені думка – Микола! – хоч я перед тим зовсім про нього не думав.

Помаранча випала мені з руки назад у кошик. Я притьмом оглянувся. У крамниці крім мене і купця не було нікого. Купець стояв у другім куті крамниці і здіймав з високої полиці якусь коробку.

– Чи пан меценас вже вибрали помаранчі? Чим можу ще служити? – склонився услужно, запримітивши мій наглий рух.

– Здавалося мені, що ви говорили щось про Монте Санто? – спитав я. – Про чудові помаранчі в долинах під Монте Санто в Італії?

Я поставив це питання, хоч знав, що ніхто не говорив про Монте Санто.

– Ні, пане меценасе, – здивовано запереречив купець. – Але ці помаранчі правдиві італійські. Палестинські тут у другім кошику.

Меценас опустив руки на коліна і, схиливши голову, принишк, немов нагадував собі щось болюче і важке.

– Відтоді почав переслідувати мене. Спершу рідко, потім щораз частіше. Стрічає мене на вулиці, приходить до моєї канцелярії, стає у брамі моєї кам'яниці, коли іду зі суду, і я мушу перейти попри нього. Пізнаю його по тім неспокою, що нагло опановує мене в його присутності. Часом показується мені на мить у сутінках бічних, неосвітлених вуличок. З блідим, нерухомим обличчям, в острій уланській шапці, у військовім однострою, стоїть за вуглом якоїсь кам'яниці і дивиться на мене. Сліпий жах огортає мене тоді, жах, пане докторе, розумієте, що це значить? Жах. Ношу його в собі, присипляю, оманюю льоґікою думки, борюся з ним силою цілої моєї істоти, але він причаюється в мені і нагло, зрадливо, підступно розпружує свої хапальця, гидкі, волохаті хапальця поліпа.

Меценас забився в куток великого шкіряного фотелю, притиснув скорчені руки до грудей і непевними, недовірливими очима дивився на лікаря.

– Ви не смієтеся з мене, пане докторе? Ви не смієтеся? Це така нісенітниця. Коли я говорю голосно про це, я бачу, яке це смішне. Але я – терплю, пане доктор. І коли б ви могли помогти мені…

Мій знайомий, доктор Н., якого я просив, щоби дав мені якусь тему до новелі зі своєї лікарської практики, оповів мені цю історію одного свого пацієнта. Я переказав її у формі оповідання. Коли він скінчив оповідати на цьому місці, приблизно так, як я це передав, спитав мене:

– Це один з цікавіших випадків моєї практики. Чи зможете з нього щось зробити?

– Розуміється, пане докторе, потвердив я. Тільки ще закінчення. Яке закінчення цієї історії? Вона надто нагло обривається. Чи це справді був тільки розстрій нервів? Було б добре, якби оповідання закінчилося якимсь доказом, що тут дійсно входили в гру надприродні, окультні сили. Але ви таких доказів не можете мені дати, бо в ті сили не вірите.

Лікар почав сміятися.

– Бачите! Я казав вам заздалегідь, що випадки з моєї практики, хоч часом дуже цікаві, але для вас надаватися не будуть. Вам потрібно якогось закінчення, яке вияснювало б усю інтригу оповідання. Мої випадки занадто правдиві, щоби мати закінчення – доки пацієнт ще живе. А вже майже ніколи не мають вияснення інтриги, бо вважайте, що це хворі люди, для яких існує окрема льоґіка фактів, яка не існує для нас. Цей мій випадок кінчився б також на цьому місці, якби винятково не несподіване закінчення, завдяки якому я згодився вам його оповісти.

– Я цікавий, пане докторе. Але дозвольте ще одно питання щодо інтриги, – спитав я. – Виходило б, що ви, пане докторе, не маєте певности, що це все були тільки галюцинації нервово хворої людини?

Лікар здвигнув плечима.

– У науці ми дійшли до того, що вміємо пояснити вже всі факти, не вміємо тільки часом пояснити дивного їх пов'язання. Напримір, звичайна галюцинація фізично і нервово виснаженого після рани Бобрецького в каварні і факт, що на столі лежала рівночасно ґазета з оповісткою про смерть поручника Миколи Павлусева. Це не було б таке дивне і, може, справді мало б який зв'язок з останньою напруженою волею умираючого приятеля, якби поручник Микола Павлусів був справді помер…

– Як то? – схопився я і недовірливо подивився на лікаря.

– Я вам казав, що цей мій випадок мав винятково несподіване закінчення, – усміхнувся лікар. – Коли б не те, що я був при ньому присутній, і бачив це все на власні очі, я ніколи не повірив би в можливість подібної прецизности* у тій великій машинерії, яку називаємо долею. Раз у житті довелося мені бачити правдивий випадок deus ex machina, і якщо ви в нього не повірите, я зовсім не буду вам дивуватися. Але повірте, що є в житті міліонів людей на світі якась одна, могутня, всевідуча, незрозуміла для нас льоґіка чи нельоґічність, яка зводить людей в один згори призначений момент з найдальших кінців світа, а других розлучує на цілі літа тоді, коли вони всією своєю істотою змагають до того, щоби сполучитися.

Після того доктор закінчив своє оповідання приблизно так:

– Я успокоїв, як міг, меценаса і поручив йому виїхати негайно до одної з гірських санаторій. Я саме писав рецепту на заспокійливий лік, який він повинен був тимчасом заживати, коли хтось застукав до дверей кабінету. «Прошу», – відізвався я, забуваючи, що находжуся в чужім домі. Було вже запізно перепрошувати господаря, бо в тій хвилині двері відчинилися, і на порозі станув мужчина середніх літ з вихудлим обличчям, у витертім, старім пальті. Не хочу описувати вам того, що сталося в тій хвилині з меценасом. Це занадто прикре. Словом, це був поручник Микола Павлусів.

– Неймовірне! – крикнув я.

– Так, неймовірне, – потвердив лікар. – Він зовсім не згинув під Монте Санто. Звідомлення у «Вінер Таґбляті» було хибне, так само, як багато тодішніх неправдивих звісток про смерть того, чи иньшого вояка на фронті. В дійсності поручник Павлусів був того дня тяжко ранений у наступі на Монте Санто і дістався в італійський полон. Після розвалу Австрії зголосився з табору полонених до протибільшовицького лєґіону добровольців, яких вербувала Антанта в допомогу армії Колчака на Сибірі. Перебув цілу кампанію з армією Колчака, попав у більшовицький полон, і, як полонений, п'ять літ працював на примусових роботах у копальнях олова на Уралі. Саме того дня після довгого скитання приїхав з транспортом поворотців і опинився в місті без даху над головою. Першою особою, до якої навідався, був колишній його приятель меценас Бобрецький.

– А меценас? – спитав я, коли лікар замовк.

Він здвигнув плечима.

– Після нервової атаки його треба було відвезти до санаторію, де знайде, мабуть, своє остаточне закінчення його неймовірна, але правдива історія.

_______

Овочарня – фруктова крамниця.

Прецизність – точність.

Мирослав Капій

Народився 5.05.1888 р. в с. Коцюбинці поблизу Гусятина на Тернопільщині в учительській сім'ї. Закінчив Тернопільську гімназію та філософський факультет Львівського університету. Поезії став публікувати ще в гімназії у часописах «Світ», «Бжола», «Будучність», «Неділя». Його вірші були поміщені в антологію «Українська Муза» (Київ, 1908).

Після закінчення університету викладав у різних гімназіях, в тому числі у Лежайську та Ярославі (міста, що у 1945 р. відійшли до Польщі). М. Капій зібрав багатющий фольклорний матеріал, частина якого була опублікована, решта зберігається в архівах, багато перекладав, зокрема шість романів Жуль Верна.

Мирослав Капій автор фантастичної повісти «Країна блакитних орхідей» (1932) про першу експедицію на Марс, повісти «Із-під срібного Сяну» (1937). У 1939 р. готувалася до друку збірка «Неймовірних оповідань», які перед тим публікувалися в «Новому Часі», але через воєнні події не вийшла.

У 1930-их роках поселився у Косові, де й помер 22.03.1949 р.

Оповідання передруковуються з ґазети «Новий Час» (1934).

Талісман

Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров – тепла ще, червона…

В такі ясні, погідні дні осінні, калина вилискується червоними, спілими кетягами до сонця, а журавлі у вирій відлітають…

Вже п'ятий день сиділи ми замкнені в будинку головної пошти і відбивалися від настирливого супротивника, що з усіх вікон, піддаш та пивниць довколишніх будинків слав нам оловом своє привітання у свято нашого відродження…

Вже п'ятий день незрима смерть снувалася по всіх закамарках того понурого будинку й косила нашу невеличку залогу…

П'ятого листопада діялося це, того пам'ятного року великих надій, і поривань, і великої смути…

Ми з четарем Березюком сиділи схилені біля наріжного вікна в кімнаті листарів*, а між нами на двох пачках стояв скоростріл* з наряженою лентою й дулом, спрямованим на вулицю, що засягав в один бік Оссолінеум*, а в другий – вулицю Коперника, аж ген там, де вона починалася.

Цікавий був і дивний отой мій поневільний товариш, що з ним іграшка долі звела мене біля скорострілу. Стрункий, чорнявий з лиця юнак, мовчазний, то знову хвилинами дивно говіркий, здавалося, цілою своєю істотою пригорнувся до скорострілу й закам'янів біля нього.

Я не знав його і вперше побачив аж у хвилині, коли наш відділ дістав приказ зайняти будинок головної пошти, і ми оба опинилися біля наріжного вікна в кімнаті листарів. Студіював, здається, перед війною у Ґрацу чи Відні, бо згадував инколи німців та віденське життя, але звідки походив, не знаю, бо якось і часу не було, ані охоти, ані на думку не спадало запитати. За весь час нашої спільної обслуги скорострілу рідко траплялася нагода обмінятися словом. Цілий час стежив він за кожним найменшим рухом противника й стріл його був недаремний.

В душі подивляв я цю його справність та холоднокровність, що заспокійливо діяла на мої пошматовані нерви.

Було ще два кріси біля нас, що з них ми на переміну стріляли. Щохвилини влітали крізь розбиті шибки вікон ворожі кулі й, розбиваючи тиньк, застрягали з бренькотом у протилежній стіні. Так одноманітно, з якоюсь тупою, здавалося, послідовністю летіли одна за одною! Часом деяка розбивалася об залізні віконні ґрати й рикошетом падала недалеко нас на долівку.

В такі хвилини я здригався, хоч силкувався не дати пізнати по собі, що мене бентежить і жахом проймає оте дзижчання та протяжний свист кулі! Я відвертав тоді мої очі кудись убік, немов лякаючись стрінутися з поглядом Березюка; я соромився своєї слабосильности перед самим собою. І тямлю в одну таку хвилину: Березюк, якось так дивно вдивляючись в мене, відізвався спроквола:

– Лякаєшся?.. Ну, так! Є й чого! Та бачиш, людина не повинна лякатися того, з чого ясно здає собі справу, що бачить своїми очима й знає його суть!.. Жах? Що таке жах? Тільки щось нез'ясоване, недовідоме може пройняти нас жахом, щось, чиєї істоти не в силі ми просякнути до самої його суті!.. Так, так, та я не дивуюся тобі! Зі мною що иньшого. В мене, бачиш, є щось таке, ну, назвім його талісманом… він дає мені змогу безжурно слухати тієї музики, що так тебе бентежить, це щось, що, мов янгол добрий, береже кожного мого кроку, де не ступлю, куди не повернуся. Ти й не повірив би навіть!.. Та це довга історія!..

І замовк, не звертаючи уваги на моє чи то засоромлення, чи то ніяковість, що її, як мені здавалося, можна було читати з мого лиця, немов поринув у задуму, чи вслухався в мельодію пролітаючих поодалік нас куль. Лиш инколи торохтів і наш скоростріл, повільно повертаючись на цілу ширину свого обстрілу, й тоді на хвилину мали ми спокій. Противник зміняв свою позицію і підшукував кращого прицілу. Та це рідко бувало, бо муніції було обмаль і треба було її щадити.

В такі хвилини Березюк повертав свою голову в мій бік, і з уст його падало слово «лента», а його руки занурювались у кишені, нервозно отрясаючи з них залишки тютюну, що між закладками ще полишився. А за хвилину знову налягав на скоростріл, пестливо пригортаючись до нього, мов дитина до матері. І так минали ці довгі, довгі години, що вічністю нам здавалися, хоч осінню день короткий, і вже незабаром з полудня тіні, що падали від дерев на узбіччях цитаделі, снувалися по кімнаті й ховалися по кутках.

Нам всього бракувало. І харчі, й амуніція, і виснажені сили наші добігали краю. Відтяті від світа, не знали ми нічого, що діється кілька кроків подалі від нас, на другій вулиці. Ніхто не приходив нам на зміну, ніхто, здавалося, не цікавився нами. Хіба тільки невидимий противник не забував піклуватися нами, а то світ цілий, здавалося, забув про наше існування, бо навіть ранкове сонце не всміхалося до нас своїм промінням, тільки аж геть під полуднем кілька малих промінчиків крадькома зазирало у нашу кімнату!

Часом, та це тільки як вже стемніло, вбігав до нас командант нашого крила, четар Ліськевич, розпитував про ситуацію, про те, звідки дістаємо найсильніший вогонь, кидав кілька приказів на найближчі години й зникав, прощаючись:

– Нічого, хлопці! Тільки витривати, усе гаразд буде!

А ми знову залишалися самі, знову мовчки стежили за противником крізь окрайок вікна, відки видно було перехрестя вулиць Коперника й Словацького та дашок будки, що стояла по другому боці вулиці, біля пішоходу.

І ще, але то вже десь далеко по опівночі, коли втихала на якийсь час стрілянина, приносили нам із поштового подвір'я, що межувало з будинком семінарії, трохи теплої кави, яка тхнула чомусь нафтою, а на смак скидалася на вивар з бурачиння… Тоді то Березюк підносив з якоюсь дивною повагою своє горня до уст і, попиваючи ту каву, звертався до мене:

– Пий, Івасику, пий! Це божеський трунок, що кріпить сили і підбадьорює духа! Це нічого, що вона трохи пахне! Нам на італійському фронті ще не таке давали! Раз тямлю, на цісарські ім'янини дістали ми кінський ґуляш з підливою, що ще більше тхнула, та зате делікатніше, бо заносило її бензиною!..

Якась усмішка з'явилася на мент на його лиці, немов підтверджуючи теорію про зв'язок між добрим настроєм людини і повнотою її шлунку, але зникла в тій хвилині, коли Березюк відклав своє порожнє горня у куток… Знову мовчки підійшов до скорострілу, попробував замок і знову почав вдивлятися своїми задумливими очима у темінь ночі. А вчора, то й про свій талісман розказував мені!

Це тоді, коли «запашна» кава на мент розвіяла його задуму, й погідний настрій так і прояснював його лице. Став говорити, як ніколи жваво, що дивно контрастувало з його звичною мовчанкою. Віднайшов ще десь у закамарках своїх кишень доволі великий недокурок і запалив його, прикриваючись полою плаща:

– Може, й не повіриш мені, може, й засумніваєшся у правдивости тієї пригоди, про яку розкажу тобі, а проте це правда, я маю талісман, що хоронить мене на кожному кроці і, як бачиш, оберіг мене досі, хоч усяке доводилося переживати. Було це в самих початках війни, у серпні, чи вересні чотирнадцятого року. Я служив у віденському стрілецькому полку між самими німцями. Гіркі були оті перші тижні моєї воєнної служби. Коли ти не знаєш німецької молоді, не знаєш їхнього духа, їх способу думання, звичок, то й уявити собі не зможеш моїх переживань. Мене незавидна іронія долі кинула в саме кубло вояцького життя, яке творила сотня мого стрілецького полку. А мусиш мати на увазі, що за мною не було того досвіду, який дала війна, де кожний крок ніс за собою смерть, де кожна хвилина навчала, ах, як гірко навчала, що тільки той буде горою, хто подужає противника, байдуже чим – п'ястуком, проворністю, чи підступом…

За мною був тільки шум подільських ланів і мелодія тужливих співанок, і те з покоління в покоління передаване: «Вчися, сину, то станеш паном, инакше підеш до шевця», і трохи скупих відомостей про «ablativus absulutus» та Горацієві трохеї… Ну, й ще туга за широкими полями, що виростили мене, за ясними очами нені, що плакала, коли я прощався, відходячи на війну. А душа в мене була цивільна!.. Я з нехіттю прислухався до суперечок про те, що у Фріца біцепс твердіший, ніж у Фреді, або, що цей калібер револьвера кращий за той… З якою огидою брав я вперше до рук кріса! Авжеж, цивільна душа була в мене, та не тільки в мене, в усього нашого покоління, вихованого батьками, для яких «мала птиця, а великі гроші» та «гній – душа господарства»* насонною лектурою були, а мандат до віденського райхстаґу кошмарною візією сон із вій проганяли… Очима поколінь, які, затуливши всі вікна фіранками, щоб, борони Боже, хто не почув, поспівували собі під периною: «вже більше літ двісті як козак в неволі»*, з тугою дожидали тієї хвилини, коли то «загальнолюдське братерське єднання визволить всіх трудящих синів бідної, заплаканої неньки з кігтів всіх її воріженьків», такими очима дивився я на світ…

І тепер дивно мені, що мої очі не вбачали цього бурхливого, кипучого життя, що плило довкола мене й розливалося через край, а яке ніяк не хотіло втиснутися в рамки вселюдського братерства і єднання!.. І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики «гайль» вуличної юрби на пішоходах. Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте «гайль», що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної…

Не розумів я ще тоді й того тремтіння голосу, яким віденська перекупка вимовляла «Унзер Кайзер»… Так, бо він справді був їхній, виріс між ними і з ними, втішався їх радощами, сумував їх смутками. А я ж був сином народу, в якого не було «нашого» кайзера, ні наших синіх шеренг з піснями і стукотом чобіт о вуличне каміння…

І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.

На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики «гайль» і «ґрісс Ґонт», замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.

Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе. Нараз мене огорнуло якесь нез'ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі…