Текст книги "Дві хвилини правди"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. АУГУСТИНА

…Аугустина була археоптериксом.

Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.

Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.

Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.

Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…

Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, – Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно – аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…

Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:

ЇЇ ДИВАЦТВА

…Аугустина вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму – адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.

Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…

ЇЇ МАРЕННЯ

…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів – довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…

Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.

Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.

…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.

Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, – мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»

…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні – та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…

…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів – туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…

…Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами, і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого бличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі. З тіла жінки колючками стирчали загуслі чорні нитки крові, а стегно пронизував спис автобусної рейки…

Багато чого бачила Аугустина. Певно, через те, що ще в утробі почула, як її кличуть, – почула і вийшла зарано, не позбувшись пам’яті, з якої зіткана ноосфера, в якій крім померлих душ плавають зародки немовлят.

ЇЇ ПОМИЛКА

…Аугустина була впевнена, що таким зором володіють й інші.

ЇЇ ВІК

…Аугустина не мало віку.

ЇЇ ЛЮБОВ

…Якби Аугустину запитали, чи кохала вона коли-небудь і хто саме був її обранцем, вона би промовчала, розкурюючи люльку, з якою не розлучалася з п’ятнадцятирічного віку. Промовчала, бо не могла і не хотіла брехати.

Коли б сказала правду, її б засудили – вголос, а позаздрили б – подумки.

Аугустина любила двох. Двоє любили Аугустину. Між ними не було суперництва, адже ті двоє могли віддати життя один за одного, і обидва життя – за Аугустину. А от Аугустина не могла б віддати своє життя за них, адже було воно у неї одне на двох, а як розподілити його між ними вона не знала.

Можливо, ці двоє були незбагненною помилкою природи, що змилостивилась, не зробивши їх сіамськими близнюками (це було неможливо ще й тому, що їх народили різні матері), подарувавши два окремих тіла і два протилежних характери, які могли хіба доповнювати одне одного – і лише разом утворювали одну гармонійну людину. Гумор, легкість, веселість одного компенсувалася розважливою філософічністю іншого. Збираючись втрьох, вони відчували, що становлять одну гармонійну систему – нерозривне коло, безперервну замкнену лінію.

Захоплені цим відкриттям, вони пішли далі, і з ретельністю геометрів-астрологів довели, що їхнє коло – сварга, універсальний символ давніх слов’ян, символ єдиного Роду, цілісності та єдності, первинної досконалості. А трикутник, що волею-неволею утворювався всередині, із перевернутою верхівкою, – як свідчили давні й досить химерні для їхнього реалістичного розуму вчення – символ Мари, діви смерті або… Венериного трикутника.

Все починалося з несамовитої жаги досліджень. Вони жили в одному дворі, разом ходили в один дитсадок, і там, граючись в «лікарню» під час тихої години – гру, що вигадала Аугустина, – прискіпливо вивчали анатомію своїх тіл. Це не мало нічого спільного з чуттєвістю чи брутальністю. Пізніше вони так само вивчатимуть різні стани організму під час вживання алкоголю, паління чи під дією пігулок. А потім з такою ж пристрастю накинуться на книжки і живопис, сперечаючись про найменший епітет чи штрих, або слухатимуть «ворожі радіостанції» і порпатимуться в «самвидавах», щоб скласти власне уявлення про ті речі, котрі їм вкладали в голови вчителі.

Світ в їхньому колі був яскравий і дивний, а з набуттям досвіду та знань – ще більш, ще невідворотніше [неминучіше] нерозривним.

Тому, коли настав час вибору – вони його проминули, адже руйнувати коло не було можливим. Це коло, мов легким серпанком, було сповнене ніжності. Це неможливо було пояснити іншим – краще приховувати, як злочин, аби ніхто із зовнішнього світу не прийшов за ними із довбнею суспільного обурення.

Дві повістки до армії, котрі вони принесли показати Аугустині, були як дві «чорні мітки» з піратського човна. Але самотньо чекати двох для Аугустини виявилося кращим, ніж залишитися з кимось одним. Вона зупинила час, немов справжній археоптерикс застиг в камені.

В один із таких днів чекання, Аугустина несподівано заснула посеред білого дня – просто схилилася над недописаним рядком листа і поринула під воду якоїсь дивної галюцинації.

І побачила таке. Синю товщу води перетинала чорна тінь днища старої баржі, оброслої молюсками. Баржа трималася [погойдувалася] на воді, а під її заіржавілим килем, майже притиснувшись до днища і наростів, незворушно прилаштувалась маленька тінь. Невидима Аугустина підпливла ближче і з жахом побачила одного з них [кого?]– він висів у позі зародка, зі стиснутими кулаками, а біля його обличчя плавала [теліпалася] трубка, певно, випущена ним з вуст, і немов пуповина, простягалась до порожнього балона за його заокругленою спиною.

Аугустина відкрила очі, побачила останній рядок свого листа: «…мені здається, що море, яким ти мариш, це синя паща без жодної надії для тих, хто в неї потрапляє…»

Аугустина зрозуміла, що того, кому вона писала, більше немає. А згодом збагнула, що невдовзі втратить й іншого. Хоча листи від обох, щойно отримані, лежали перед нею.

Аугустина взяла аркуш і тремтячою рукою вивела: «27 грудня, в понеділок, о 16.37 ти матимеш можливість залишитися. Зроби це. І залишся!»

До цієї дати лишався місяць. Аугустина швидко написала адресу і помчала на пошту…

27 грудня, пізно вночі, коли на заставу, де служив другий, надійшов цей лист, його вже п’яту годину розшукували в гірських ущелинах.

І не знайшли.

Ще кілька років поспіль формулювання «пропали без вісти» давало надію обом родинам. Але від початку пошуків – у різних кінцях країни – лише Аугустина знала: всі пошуки марні. Знала і те, що лише вона з точністю до одного метра може вказати місця знаходження тих, хто складав магічне коло її життя. Проте вона мовчала.

Відтоді їй одразу виповнилося сто років. І вона виїхала з міста…

СПРАВЖНЯ БІОГРАФІЯ АУГУСТИНИ

…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти – Аугустина, – говорив голос. – Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти – Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в будь-якому випадку, але та, що носить тебе, через два місяці не впорається із завданням…»

Аугустина витягла палець з рота і перевернулася, обмацуючи долоньками круглу сітку судин.

«Аугустино, – казав голос. – У тебе є вибір…»

Так вона вперше опинилася перед вибором і несамовито заборсалась, шукаючи виходу.

Далі – все не цікаве. Вона закінчила школу, вступила до інституту, що не мало жодного відношення до її захоплень. Заміж вона так і не вийшла, пам’ятаючи про розірване коло.

А згодом, поїхавши до села доглянути бабцю, вирішила там залишитись. Природа міцно вхопила її за п’яти, і поклик, який вона вчула ще в утробі матері, нарешті став зрозумілим.

Відбулося це після того, як вона витягла уламок трубчатої кістки із зуба старої Палагни…

Палагна була вже беззуба, але дещо усе ж таки залишилось, і це «дещо» несамовито боліло вже кілька років, руйнуючи ясна, що повсякчас кровоточили. До лікаря Палагна не їздила – не могла покинути худобу та пияка-сина, котрий одразу або спалив би хату, або розпродав би її по частинах. Всі вважали, що в бабці на старості літ різався зуб мудрості і це теж неабияк засмучувало стару; коли вона приходила до ще живої бабусі Аугустини, розмови точилися лише довкола цього. Запізніла мудрість і завжди перев’язана щелепа старої стали предметом жартів навіть для тих, хто втратив останній розум.

Августина не витримала і наказала старій роззявити рота.

Побачила: між двома вцілілими зубами ледь помітно встромлено розщеплену кістку. Августина дістала пінцет для прорідження брів – тоді вона ще доглядала за собою – і витягла уламок. Змочивши вату в самогоні, заткнула нею фонтан крові, котрий бризнув з рота старої. Аугустина не знала, що це лікування обернеться для неї незворотнім шляхом.

Адже наступного дня Палагна привела з собою сина, в якого печінка роздулася до розмірів бичачої, а живіт скидався на дванадцятимісячну слонячу вагітність.

Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.

А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…

Наступного тижня довкола хати зібралася черга.

Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.

І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.

Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…

ОДИН ІЗ РАНКІВ АУГУСТИНИ

…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років служила [допомагала] їй, не впливали на її звички.

Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.

Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці – подарункові якогось магната – стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.

– День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… – сказала вона, виходячи зі спальні. – А в мене сьогодні болять ноги.

Марія співчутливо похитала головою:

– Ви погано спали. Я чула…

– Так, – відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. – Навіть це вже не допомагає…

– Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.

Вона випила каву. І прислухалась до повітря.

– Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.

Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.

Аугустина посміхнулася…

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН

– Що це за черга? – зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.

– Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… – посміхнувся Дан.

– Ти що?! Таке було сто років тому! – заперечила Єва. – Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту – де ми є?

Дан витяг з бардачка карту.

– Слухай, – сказав він за хвилину, – ми завернули не в той бік.

Єва пошепки вилаялась.

– Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, – підтвердив Дан. – Тепер доведеться робити коло…

– Два кола! – скрушно вигукнула Єва. – Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!

– У нас є нагода дізнатися! – весело проказав Дан.

– Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.

Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки – яйця, хліб, молоко, – годували дітей, неголосно перегукувались.

– Ти тільки поглянь… – прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.

За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…

– Зупини хоч на хвилину! – не витримав Дан.

Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.

Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.

– Це надовго? – навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:

– Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…

– Ого! – присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.

– Жити захочеш – постоїш… – пробурмотіла вона.

– А що це означає? – наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.

Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.

– Значить так, – сказала вона. – Це будинок святої Аугустини…

– Що? – не зрозумів Дан.

– Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…

– Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… – ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.

– І тобі це зовсім не цікаво?

– Зовсім.

– А от мені цікаво! – різко відказала Єва. – Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.

– Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!

– Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!

– А що я можу сказати, не я ж тут керую… – пробурмотів Дан.

– Ну от і гарний хлопчик! – зраділа Єва, – Тільки у нас із тобою один «мінус» – немає цукру.

– Якого ще цукру?

– Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.

– Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!

– Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, – згодилась Єва.

– Звісно, поспати на них ми не встигнемо.

Вони засміялись.

Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…

Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки – таких, які вона бачила лише в дитинстві.

Дан сів поруч.

В якусь хвилину черга загула і зарухалась – певно, надійшов час «прийому».

– Слухай, а навіщо це нам? – не вгавав Дан.

– Візьмемо інтерв’ю, – безапеляційно заявила Єва. – Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… – смикнула його за рукав.

Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.

На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.

Жінка в фартусі промовила:

– Десять жінок із дітьми до трьох років!

Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.

– Не люблю я всього цього… – промовив Дан.

– Я, в принципі, також…

З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.

Далі все пішло досить швидко:

– Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!

– П’ять осіб із болями в шлунку!

– Сім безплідних жінок до тридцяти років…

І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували – нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.

– Маячня… – посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. – Зараз викличе безногих… Потім – безруких… Село…

Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.

Дан штовхнув Єву в плече:

– Це – нам?

Єва озирнулась – за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.

– Камеру взяти? – запитав Дан.

– Спочатку домовимось… – пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.

– Доброго здоров’я, – привіталась із ними жінка. – Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».

– Камери у мене немає… – чомусь зніяковів Дан.

– Проходьте.

Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.

Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…

Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.

Єва і Дан привіталися. Єва хотіла одразу перейти до справи – домовитися про бесіду і запропонувати гроші, але Аугустина випередила її вдих:

– Бувають у мене і такі, – сказала вона, – з фальшивим цукром…

– Ну, це ви могли бачити з вікна… – ніяково промимрив Дан.

– Отже, Євпраксіє, ви приїхали мене перевіряти? – не зважаючи на репліку Дана промовила жінка із буденною і навіть трохи лукавою посмішкою. – Чи тебе слід називати Євою?

Кавалок цукру вивалився з Євиних рук, вона поглянула на Дана, шукаючи підтримки чи пояснення. Але він відвів очі, адже, промовляючи, Аугустина пильно розглядала кишені його джинсової куртки.

– А ти не бійся, – нарешті звернулася вона і до нього. – Нехай все іде, як іде…

Єва знову відкрила рота з наміром промовити щось більш-менш слушне для такої ситуації, але Аугустина знову перехопила її вдих.

– Я не маю часу вислуховувати, – сказала вона. – Мені це нудно. Я не відповідаю на запитання. Я говорю сама. Якщо, звісно, ви не проти. Але можете зупинити мене будь-якої миті, – вона затягнулася вишневим димом і додала: – Люди не завжди хочуть слухати те, що про них говорять… Єдине прохання до Богдана: віддай свою куртку Марії – вона повісить її у передпокої.

Ніяковіючи, Дан стягнув куртку і скинув її на руки служниці, яка з’явилася невідомо звідки і так само швидко зникла в темряві.

– Ну ось так набагато краще, – сказала Аугустина. – Я говоритиму не довго.

Вона поглянула на Єву.

– Ти вагітна.

Такого знущання Єва не чекала. Її обличчя перекосилось, ніби вона ледь стримувала істеричний сміх. Аугустина зітхнула.

– З тобою розмову закінчено! – сказала вона.

Єва роздушила підбором цукор, котрий досі валявся на підлозі.

Повернулася до виходу.

– Ти вагітна вісім годин і двадцять дві хвилини. – Аугустина поглянула на годинник, що висів на стіні, і додала: – О! Вже двадцять три…

Стоячи до провидиці спиною, Єва досить безцеремонно зігнула руку в лікті та поворушила в повітрі пальцями: «Па-па!»

Аугустина знову зітхнула:

– Бувай! – просто сказала вона і додала слово, яке Дан не зрозумів: – «А-блі-коси»…

Проте побачив, як Єва хитнулася, наткнувшися на одвірок і ледь втримавшись, щоб не впасти. А потім прожогом вискочила з хати…

Дан із подивом поглянув на жінку. Та спокійно зробила ще одну затяжку – в клубі диму і в темряві Дан погано бачив її обличчя.

Він хотів кинутися за Євою, але під її поглядом не зміг зрушити з місця.

– Ну, – сказала Аугустина. – А що хочеш почути ти? – і за своєю звичною манерою говорити не дала промовити йому ані слова. – Все, що ти хочеш почути, ти почуєш. Але не від мене. А щоб почути, – ти маєш оглухнути. Принаймні, припинити слухати лише себе. Для чоловіка це важке завдання… Я тобі співчуваю.

Дан знизав плечима.

– Ти вже чуєш, – посміхнулася Аугустина. – Ти почав чути і злякався. О! – вона підняла палець догори, – Тебе кличуть звідти, звідки ти приїхав! Дуже кличуть. Поквапся! Кидай свою машинку!

– Яку ще «машинку»? – Дан наважився подати голос.

– Ту, яка завжди при тобі! Ти прагнеш марної слави… Але це не мої справи. Роби як знаєш. Вода все поглине, якщо не навчишся бути глухим…

– Це все? – запитав Дан.

– Все буде тоді, коли ти житимеш на горі… Без машинки…

Вона замовкла, натякаючи, що аудієнцію закінчено.

В передпокої Дан зняв куртку з цвяха і вийшов на світло. Одразу ж у нього вп’ялося кілька сот пар цікавих очей. Він пройшов крізь шанобливий натовп і поглядом почав шукати свою супутницю. Цукор він ще тримав в руці. Не знаючи, що з ним робити, сунув його в кишеню джинсів…

В машині за склом побачив Єву. Вона сиділа, вчепившись у кермо і дивилася вперед.

– Ну і як тобі це все? – запитав Дан, падаючи поруч. – Задоволена?

Єва мовчала. Дан помітив, що у неї тремтять коліна, а пальці на кермі побіліли.

– Ти, подруго, вагітна, а я маю оглухнути! – знову весело почав Дан і, напоровшись на Євин погляд, замовк.

Навіть крізь скло вони почули, як гуде поле. Гуде, гуркоче, як море, перекочується хвилями. Чомусь вони уникали поглянути одне на одного, кожен боявся, що думка, яка виникала в кожного з них, не співпаде з бажанням іншого. Висловити її було досить важко, адже тоді б зникла спасенна іронія, з якою вони звикли сприймати життя.

Єва нарешті відліпила пальці від керма, розім’яла їх кількома рухами. Дан помітив, що долоні стали як воскові. Єва знову взялася за кремо, натисла на газ, зробила різкий розворот. Дан зітхнув з полегшенням.

Дорога…

* * *

– Перша порція є.

– Ну і як? Ви вже можете зробити якісь висновки?

– Ви знаєте мене багато років – навіщо питати? Ви чудово розумієте наскільки я ціную справжність, невимушеність і реальність у мистецтві.

– Отже, ви хочете сказати, що вам подобається і з цього щось можна буде зробити?

– Так.

– А коли буде наступна? І взагалі – хто цим займається?

– Наші люди.

– Підсадні?

– Не зовсім. Просто люди. Доброзичливці. Вони виконують звичайне завдання: забрати і переслати звичайною поштою.

– А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?

– Навіщо їм це? Це прості люди, їм важливо виконати доручення і отримати кілька незайвих гривень. Нічого незаконного в цих діях немає.

– А в наших до речі?

– Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але – по факту…

– І сума гонорару?

– Звісно. І сума гонорару.

– А якщо…

– Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!

– Навіщо?

– А тому, що, запевняю вас, ніхто – чуєте – ніхто! – не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем – тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.

– Ось, випийте…

– Дякую. Я виглядаю смішним?

– Ви – велика людина…

– Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?

– Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.

– Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…