Текст книги "Дві хвилини правди"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Тобто?

– Ну, наприклад, – це було півроку тому – побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він – бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…

Єва дивилась на нього круглими очима.

– І часто ти так жартуєш?

– Раніше бувало частіше…

Вони замовкли.

– Зараз я попрошу рахунок, – рішуче сказала Єва, – і піду до машини. А ти можеш робити свої чудеса. Але затям, я знаю, чим все скінчиться: ти викинеш її на іншій дорозі. Причому, не я, а саме ти! І, до речі, той твій бомж, котрому ти з панського плеча скинув сотню, прокинувся і впився увсмерть. Бути добрим легко. Якщо не думати про наслідки.

– Ти жорстока.

– Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!

Він ображено засопів. І Єва збавила тон:

– Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка – це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…

Єва махнула рукою, потерла у повітрі пальцями. Офіціантка кивнула, принесла паперове паспарту з рахунком. Єва поклала туди гроші, встала і швидко попрямувала до траси, де стояв рено. Дан залишився чекати на здачу, адже Єва поклала цілу сотню. А цього було забагато.

Коли вона принесла книжечку з рештою, він вже майже ненавидів її посмішку! Він почав відраховувати чайові, міркуючи, скільки лишити – п’ять чи три. Вона стояла над ним і він відчував, що ця хворобливо-виклична посмішка ллється на нього зверху, мов окріп. Звісно, подумав Дан, скоріше за все, це у нього самого хвороблива уява щодо людей із вадами. Вони – як звірі. Беззахисні і природні. Їх, якщо вони жіночої статі, можна безкарно ґвалтувати. І вони мовчатимуть.

Це був напад люті. Такі напади траплялися тепер досить часто. Йому несподівано закортіло вдарити її в обличчя. Бо він ще ніколи такого не робив – не бив жінку. Скоріше за все, таким чином він хотів помститися тій, іншій, котра так просто і жорстоко сказала, що більше його не хоче. А ще у нього майнула підступна думка, що ця – не заверещить…

Він підвів очі. Вона не посміхалась.

І це його так само роздратувало. Пригадалися Євині слова: про сарай і сто гривень.

Він залишив в книжечці розрахунків десятку. Якщо їй важливіша ця десятка, тоді питання відпадає. Нехай бере і йде якнайподалі у своїй червоній спідниці! У цій викличній, дурнуватій спідниці із претензійним білим фартушком…

– Тобі тут не місце, – сказав він. – Хочеш, поїдемо з нами?

Можливо, цього разу артикуляція була не чітка, бо вона залишалася незворушною. І гроші не взяла.

З траси почувся сигнал Рено Кліо. Йому здалося, що німа здригнулася. Вона виглядала схвильованою.

Дістала з кишені блокнот і олівець – то був інший блокнот, не той, в який вона записувала замовлення – і простягнула йому. Він був новий, чистий з першого аркуша.

«Поїдеш з нами?» – написав Дан, дивуючись, як швидко вона припинила розуміти ворушіння вуст.

Вона поглянула на напис. І почала розв’язувати стрічки фартушка. Дан посміхнувся. Він виграв. Шкода, що не заключив з Євою парі!

Вона кинула фартушок на бильце пластикового крісла.

Дан подумав, що їй, певно, треба зайти до прибудови і забрати звідти якісь необхідні речі. Він кивнув поглядом на її помешкання. Вона похитала головою. Він взяв її за зап’ястя і вони швидко пішли до машини. Ніхто не звернув на це уваги.

Дан відчинив задні двері, вона пірнула на сидіння.

Двері клацнули. Все сталося надто просто.

Дан сів вперед, поруч із Євою. Єва посміхнулась і повернула ключ.

Авто рушило з місця.

Дорога…

…Соля не була Солею. В дитинстві вона називала себе Мією – від «Соломії».

Але тепер їй просто подобалося розсипати сіль…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Коли тобі усе байдуже, ти сідаєш в авто чи потяг і їдеш світ за очі. Ти хочеш відшукати таке місце на землі, де барви будуть яскравими, а звуки нефальшивими. А слова зовсім зникнуть, розчиняться у барвах і звуках. Тому що істина полягає не в словах, навпаки: істина ховається за словами, зникає і тане в них.

Я ніколи не була в Албанії. Але мені здається, що я живу саме там. Чому там? Тому що я там ніколи не була. Тому що чула, що це маленька і бідна країна, якою мало хто цікавиться. А можливо, Албанія – це я? Я існую на мапі ні для кого не цікавою крапкою. Нікому не спаде на думку вчити мою мову – адже я не маю Нобелівських лауреатів, винахідників та більш-менш відомих акторів, що підкорили Голівуд (хоча, раптом – вони є? Треба при нагоді зазирнути до Інтернету)…

Отже, мене звуть Албанія. У світі гадають, що я страшенно переживаю через те, що мало хто згадує мене в телевізійних новинах, газетах та інших джерелах інформації. Хіба що коли на моїй території розгораються локальні війни і маленькі вперті албанці вбивають одне одного через розбіжності в питаннях віри. У світі гадають, що мені неодмінно потрібні світові шоу з зіткненнями літаків, руйнуванням хмарочосів, розлученнями Тома Круза та кольоровими революціями. Тоді про мене заговорять! Але я – хитра маленька Албанія (нагадую, це – моє ім’я!): сиджу собі тихо на мапі, посміююсь, бо мені на все це нас…ати. І я із задоволенням це роблю [зроблю] на свіжому повітрі – посеред мальовничих гірських краєвидів.

Я люблю їсти здорові харчі – часник та цибулю. З хлібом, котрий сама випікаю. Через цю корисну їжу я найчастіше мовчу. Адже як дмухнути [дихнути] на Тома Круза часником? Хоча, гадаю, він так само іноді їсть цей продукт. А коли має зйомки на природі, то якщо припече, може й свіжим зеленим листям підтертись.

Маленьку хитру Албанію теж можна любити. І теж – по різному. В авто чи за сараєм, бо вона – досить невибаглива. А коли іноді виходить на широкі міжнародні простори, до неї може залицятися і сам принц іншої держави. Тоді маленька хитра Албанія пару ночей проводить на шовкових простирадлах.

А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї – і батьківщина, і туалет водночас…

– Ти задоволений? – запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.

– Цілком, – сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.

– Що вона там робить?

– Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, – сказав Дан, – Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.

– Ага… – єхидно почала Єва. – Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…

– Я ж не винен, що вона згодилась, – знизав [здвинув] плечима. – Мабуть, їй було там нудно.

– Ага… – знову повторила вона. – Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…

– Не бійся, я його зніму! – засміявся він. – Нас – двоє.

– Троє… Твоєю милістю… – зітхнула вона.

– Ти сама мене спровокувала! – сказав Дан.

– Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо – ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.

– Шкода… – посміхнувся він.

– А мені – ні.

– Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!

Вона штовхнула його в плече. І додала:

– А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.

Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі – працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.

– Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… – сказав він. – Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…

Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.

– Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… – Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. – Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.

– Що за нісенітниця? – не зрозумів Дан.

Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.

– Вже задрімала… – задумливо повідомила вона і продовжила: – Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє – чоловік із нареченою – пішли прогулятися на природу.

Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона – чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона – чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену – проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом – безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.

Що зробив наш герой? Спершу відчув шок. І… залишився лежати, тримаючи на плечі голівку своєї нареченої. Далі були різні рефлексії. Він думав про те, що дівчині нічим вже не допомогти – її закрутило у вирі і знесло далеко від цього берега разом із велосипедом. Якщо він здійме галас, йому доведеться давати свідчення в поліції, виправдовуватись, чому не кинувся за нею у воду. Зрештою, це відкладе весілля. Зрештою, наречена подумає, що він – боягуз. Зрештою, вона… спить і свідків цієї події немає. Вони підіймуться і поїдуть в місто. Все забудеться. І він лишився лежати! Ніби нічого не сталося. Потім наречена прокинулась, він ніжно поцілував її і вони попрямували до станції. Цілком задоволені прогулянкою на свіжому повітрі. Потім, вже пізно ввечері, він подумав, що дівчину на велосипеді можна було б врятувати. Тим паче, що плаває він добре… А ще про те, що тепер із ЦИМ йому доведеться жити. До скону.

– Божевільна історія…

– Типова, в метафоричному сенсі… В ній не написано лише про те, що було б, якби він її врятував. Певно, його життя склалося б інакше… Часом одна мить вирішує все і перевертає життя з ніг на голову.

Або навпаки…

Єва замовкла.

Вони їхали повз лани з похилими, вигорілими голівками соняшників. Він подумав зупинитися і набити ними багажник – чи хтось би зупинив їх?

Дорога, рух дивним чином сколихували мозок. Минуло години зо три, як вони виїхали з міста. І зо дві, як на задньому сидінні опинилася офіціантка.

Дорога не була надто мальовничою, а траса – зручною і гладенькою, якими вони бувають за кордоном. Машина увесь час підстрибувала і Єва стиха лаялась. Дан думав про камеру в багажнику. І про те, хто і як живе в селах, що пропливають за вікном.

Можна було уявити, як, впоравшись із господарством, жінки сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але – подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало – маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

– Ти буваєш в церкві? – поцікавився Дан.

– Не часто. Не люблю столичних церков.

– Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно – ще там в метушні її роботи – кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони – зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони – єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

– Я стала черствіти, Дане, – раптом сказала Єва. – Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я – штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно – слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква – попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

– Не знав, що ти така вразлива, – сказав Дан. – Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

– Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому – не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, – вона поглянула на годинник, – так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

– Ти перепочила? Пішли? – сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину – вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

– Ось абсолютно щаслива людина, – сказала вона.

– Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом – крізь трохи примружені повіки, хитро.

– А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

– Пішли. Зайдемо – і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

– Щось не так? – запитав Дан. – Ти якась бліда…

– Все нормально, – стенула плечима Єва. – Просто цей тип дуже схожий на…

– Який? – не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

– Ну той, на вулиці, із фарбою…

– На кого?

– На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

– Твого музиканта…

– Так, так, – швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

– Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

– Ні, – знову перебила Єва. – Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка – худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

– Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

– Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

– Жах виганяють жахом, – сказав Дан.

– Що ти маєш на увазі?

– Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

– Ще один прикол? – посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

– З міста? – запитала вона.

– Так.

– Як там нині? Тихо? – запитала старенька.

– По-різному, – невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: – А хто це там у вас на дворі? Служка?

– Та де там, – радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. – Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

– Що за видіння? – поцікавився Дан.

– Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить – перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

– Зрозуміло, дякую, – сказав Дан. – Справді, видіння – велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

– Що тобі сказала стара? – запитала вона.

– Розповіла про те, як цікаво бути богом, – невизначено мугикнув він. – Ну, що – рушаймо далі?

– А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

– Ще ні. А що?

– Нічого, – посміхнулась вона. – Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

– А я так точно бачив… – промимрив Дан. – Це ж треба!

– Що саме?

– Нічого. Так…

– Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

– Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! – несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.

І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто – дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.

Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.

– Я прихильник чистого кольору… – спроквола відказав він.

– Зараз не буває нічого чистого, – заперечила Єва.

– Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.

– А ви вже досягли великої мудрості життя? – посміхнулась Єва.

– Не зовсім, – сказав він. – Але намагаюсь.

– Цікаво… Чого ж вам не вистачає?

– Того, чого і всім, – свободи.

Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.

– Свободи?… – посміхнулась вона. – Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.

– Так, – погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї. – Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.

– Недалеко – це куди? – розчаровано запитала Єва. – Я не таксист.

– Звісно, таксі тут не ходить… – погодився він. – А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.

Єва поморщилась:

– Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті! Ви серйозно?

– Ви почали кокетувати. А це означає, що – серйозно.

– Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що – психолог? – засміялась вона.

– Не без того! Природа спонукає…

Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.

– Місто вичавлює з людини всі соки, – вів далі він. – А природа – то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?

– Авжеж.

Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас – усе було б інакше.

Вона хитнула головою:

– Заздрість – погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?

Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.

Вона зітхнула з полегшенням – він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть – регоче, мов божевільна…

Біля авто так само корчився Дан.

Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.

– Так не буває? – сказав він.

– Я про це щойно подумала, – відповіла Єва.

– Значить – буває! – кивнув він і простягнув їй руку, – Іван.

Все ще сміючись, вона назвала себе і додала:

– А там – Дан.

Вони пішли до авто.

– Підкинемо людину, – сказала Єва.

– Авжеж, – сказав Дан, простягаючи руку. – Сідайте тут.

Він відчинив перші дверцята.

Коли Дан влаштувався на задньому сидінні, офіціантка вже прокинулась і без найменшого подиву дивилась на четвертого супутника.

Єва натисла на газ. Авто повільно від’їхало від маленької церкви.

Дорога…