Текст книги "Дві хвилини правди"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

…Ззаду до мене нечутно підходить Єва. Я не обертаюсь, але знаю, що це вона. Я не обертаюсь, аби подовжити мить нового впізнавання. Певно, тепер вона зовсім інша – інша вся, а не тільки очі. Але – яка?

Яка жінка живе в цьому будинку? Чи схожа вона на свого двійника, що метушиться на екранах світу? А ще я не обертаюсь тому, що не знаю, які очі будуть у мене…

Ми дивимось на малюка. Він – єдина точка, на якій схрещені наші погляди і в них в цю мить немає неправди. Пес відступає на крок і дихає привітно – впізнав хазяйку і заспокоївся.

Я киваю головою на малюка.

– Він просто розкішний, – кажу я.

– Так, це Розкішний, – каже вона і мені незручно і трохи моторошно чути її спокійний голос.

– Ти знаєш, – додає вона, – він народився із таким волоссям! Мені досі шкода його стригти.

– Ти знаєш, – каже вона, – Він вже говорить! Так, так, він говорить такі цікаві речі!

– А колодязь бачив? – каже вона, – Це його робота!

– Ти знаєш, – каже вона, – З тої пори, як він з’явився, я зовсім не відчуваю часу! Зовсім. Ніби ми народилися водночас.

Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.

– О, – каже вона, – Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само – довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І – уяви собі! – ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…

Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.

Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.

– А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.

Хоча для мене це не дуже приємна історія… – додає вона і замовкає.

І я розумію, що це – справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.

Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.

Нарешті я обертаюсь.

І бачу Єву…

У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.

– Ти сюди – як? – з посмішкою питає вона, – Проїздом? Хочеш – лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє – сир, молоко… Ти такий худий.

Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.

Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.

З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.

Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні – вся заплетена хмелем. І знову еклектика – в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.

Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…

– Я не сподівався, що ти ще тут… – кажу я.

Єва обертається, посміхається.

– Дурень… – каже вона, – Який же ти дурень, Данику…

І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…

Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.

– Впізнав? – посміхається Єва, – Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?

Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.

– Я не надовго… – невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.

– У тебе гарне авто, – каже Єва, – Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.

Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.

Ми говоримо про хлопчика.

У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний – це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.

– А знаєш, хто вона? – хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: – Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.

Я німію.

Я задихаюсь.

Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…

Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва – це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…

КАРТИНА

…Майстерня вже не була тим стерильно-респектабельним місцем, яким була до розлучення художника із дружиною, тепер тут панував безлад, такий самий який був відпочатку. Американец ходив сюди майже щодня.

Він навчився пити горілку з соком, потім – без соку, з закускою і без закуски, підсмажувати сірником нутрощі вобли – «делікатес» для посвячених, вимовляти ідеоматичні конструкції ненормативної лексики, доходячи до третього, а то й четвертого «поверху», брататися «по-циганському», спати на топчані в одязі, троєкратно цілуватися, пити третій тост «за любов» і не чокатися на четвертому – «за тих, кого немає».

Але Микола (так звали господаря майстерні) ані на тверезу, ані в хмелю нізащо не згоджувався продавати полотно!

Під час застілля він виголошував довгу промову про американську субкультуру, на боротьбу з якою він мусить віддати останню краплю своєї безціної крові, а на тверезу твердив, що продавати картину не має ніякого морального права.

Американець міг би натиснути на його дружину, яку пам’ятав з тої першої вечірки і яка б клюнула на величезну суму, яку він весь час подвоював, але дружини вже не існувало: Микола мотивував розлучення тим, що все життя ненавидів, як вона посміхається.

Американець терпляче вислуховував сімейну драму, замішану на цій фатальній посмішці і гнув своє.

– Навіщо тобі ця картина? – говорив Микола.

І американець замовкав, починав палити цигарки «Отаман», до яких спочатку ставився з неабиякою огидою, а потім звик і навіть полюбив у цій майстерні.

Йому давно вже пора було повертатися додому, до своїх справ. Він розумів, що марнує час, займається в чужій країні дурницями, а картина – лише привід залишитись.

Адже, так само як і до майстерні, він наполегливо ходив

до телецентру. І чекав там, крутячі в руці низку чорних перлів. Вона перетворилася для нього на чьотки, по яких він відраховував дні. Але чорні кульки вже пішли десятим, а потім і сотим колом – і він так само йшов замкненим колом своєї незрозумілої туги на незрозумілій йому землі із незрозумілими людськими стосунками, де посмішка може служити причиною для зруйнування священих родинних уз.

На телецентрі йому говорили, що та, котру він шукає, ще рік тому повідомила про своє звільнення поштою. Він змусив керівництво знайти цю телеграму, а потім довго відшукував назву місцевості з якоївона прийшла на мапі, жахаючись і нічого не розуміючи.

Нарешті самотужки накресливши маршрут, він арендував авто і рушив у путь. Його попереджали, що це небезпечно, пропонували допомогу, казали, що краще звернутися до міліції чи приватного детектива. Але, подовживши візу і свою акредитацію, він сів за кермо.

Як людині прагматичній, йому не вистачало останньої крапки над «і», а він мусив її поставити, адже добре знав: поїхавши звідси назовсім, більше ніколи не поврнеться, але не матиме спокою все життя.

Отже, він вирушив, кленучи дороги, полущені стихією, жахаючись дерев’яних вказівників із дивними назвами місцевостей і придорожніх генделиків, в яких гомоніли, співали, а часом билися люди.

Але навички, почерпнуті в майстерні, далися взнаки і за кілька днів він вже міг порозумітися із дальнобійниками, навчився позичати чи віддавати бензин і спілкуватися з даїшниками. Для більшої гостроти вражень, він припинив ночувати в мотелях, а надавав перевагу ночівлі в «добрих людей», котрі поїли його самогоном і зі знанням справи розпитували про Клінтона, Буша чи Опру Уінфрі.

Була вже холодна пізня осінь. Вологий сірий вітер бив його по обличчі, як погано віджата білизна, щойно він висував носа з авто, розпитуючи про шлях до Сливовиці – місцевості, зідки надійшла телеграма.

– Це дні зо два путі, – сказала йому бабцяв одному з сіл, – А якщо піде сніг – то всі три!

Він попросився переночувати. І весь вечір мав слухати якісь фантасмагоричні історії про відьом, попиваючи гаряче молоко із медом з вищербленого глиняного кухлика. Вночі йому снилися упирі і вурдалаки з пов’язками на довгих синіх шиях.

Ранком він придбав цей щербатий кухлик за сорок доларів, а на додачу (не за своєю волею) ще й трилітровий слоїк молока та два десятка яєць, вислухавши при цьому ще одну історію про вбивство в цьому селі шабашника, котрий насправді виявився артистом, хоча його труп бабця обмивала особисто і точно знає, що це було тіло небіжчика. Хоча потім вона своїми очима побачила це «тіло» – тобто досить жвавенького актора – в якомусь фільмі. Побачила навіть себе – тобто дуже подібну до себе стару («Такі старі мавпи, як я, всі подібні одне на одного!» – додала вона), котру вбиває банда гангстерів.

Він подякував за цікаву розповідь і хутко пішов до машини, ледь тримаючи в руках непотрібні йому покупки…

Назавтра дійсно випав сніг. Наступної ночі він спав в машині обабіч дороги. Молоко і яйця, закинуті до багажника, померзли.

Дивлячись на білі рівнини він згадував картину – вона ніби ожила і стояла перед його очима і він сприймав це за знак того, що скоро в цій заметілі знайде те, що шукає і натискав на газ, збільшуючи швидкість.

До Сливовиці він в’їхав вранці. Село, все накрите снігом, було порожнім, наче вимерло. Лише всередині деяких будинків блимали вогники. Він постукав у першу-ліпшу хату і запитав, чи не з’являлися тут останнім часом нові мешканці. Йому відповіли, що хтось оселився на закинутому хуторі, кілометрів за десять, глибше до лісу.

Він в’їхав у ліс, позираючи на компас. Авто обступили дерева, дорога зникла. Була мить, коли він хотів повернути назад…

Потім серед дерев він побачив те, що люди називали «хутором» – чорну хату посеред білої галявини. Проїхати туди було неможливо. Він закинув авто і пішов пішки, його вії обважніли від інею.

Він дерся крізь замети і думав про свій блакитний бассейн із білим шезлонгом.

Хата була досить великою, подві’я – запущеним. Він не знав, як увійти, адже на дверях не було замка – і він просто штовхнув їх з усієї сили. Вони зарипіли і піддалися…

…Вона сиділа біля печі, в якій блимало вогнище, закутана в плед.

Вона обернулася до нього і в її очах засвітився жах. Вона не впізнала в цьому зарослому і засніженому лісовику мешканця Південної Америки. Проте він впізнав її. І йому здалося, що вона хвора, що вона збожеволіла,що її треба негайно рятувати. І він заметушився.

Скинув капелюха, пригладив волосся, змахнув сніг з обличчя, аби вона впізнала його і присів перед нею, беручі її руки до своїх. Він уявляв, які вони мусять бути холодні. Але її руки були теплими…

– Нарешті я тебе знайшов, – скоромовкою заговорив він, – Ти не приїхала до Малаки! Я чекав усе літо! Я взів відрядження сюди, але тебе ніде не було! Що відбувається? Що ти тут робиш? Тут холодно! Я негайно забираю тебе звідси!

Хвилюючись, він говорив англійською.

Говорив, говорив, говорив.

Вона дивилась на нього широко розкритими очима. Потім із співчутливою посмішкою провела рукою по його вологому волоссю, струсила сніг з пальто.

Він хотів упіймати її руку аби піднести до вуст, поцілувати. Зігріти і, можливо, заридати від щастя, що він таки зміг її знайти. Але вона швидко сховала долоню під плед.

– Що відбувається? – знову заговорив він, – Збирайся. Я проїхав стільки кілометрів…

Те, що вона відповіла, він погано зрозумів, адже вона більше не говорила його мовою. Він напружено дивився, як ворушаться її губи, як змінюється вираз очей і бачив лише одне – обличчя коханої жінки, яка із кожною незрозумілою фразою віддаляється і зникає в білому тумані, як на тому розтриклятому полотні, яке так само йому не належить.

Вона говорила щось нереальне – що їй тут добре, як ніде і ніколи. Що тут не холодно, а зовсім навпаки. Що вона щаслива. Що йому не варто було її шукати. Він розгублено оглядав простору, але захаращену кімнату із зловісними синіми тінями по кутках і думав, що неправильно її розуміє.

Вона просила пробачення і умовляла не сердитись. Він крутив головою і повторював: «No, no, no…».

Тоді вона взяла його за руку і повела нагору, в мансардну кімнатку. Із ще більшим здивуванням він побачив там щось на кшталт майстерні – посеред скошеного приміщення стояв грубо сколочений мольберт із недомальованою картиною. Він закляк, адже це було другим потрясінням: він впізнав руку художника…

– Що це? – хриплим голосом запитав він. – Хто це малює?

І почув ще неймовірнішу річ.

– Це батько моєї дитини… – і вона поклала руку собі на живіт.

Приголомшений і принишклий він спустився за нею вниз.

Довго мовчав, з болем оглядаючи обідране помешкання. Лише тепер помітив, що всередині кімнати з круглого отвору, зробленому прямо в підлозі росте невеличке дерево. Вона впіймала його погляд.

– Тут буде гарно, – сказала вона, – Але ти цього не побачиш, тому що більше ніколи не приїдеш сюди. Не дивись на мене, як на хвору… Я б усе одно втекла від тебе. Тобі треба їхати – ввечері дорогу зовсім замете. Пробач…

Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…

Це був кінець.

Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини – привід лишити в цьому домі гроші. А гроші – запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення – запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.

Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.

– Я це не вирішую, – сказала вона.

– А з ким я можу поговорити? – запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.

Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.

Вона стояла і запитально дивилася на нього. Він витяг з-під поли чорного песика. Вона вхопила його, заплескала в долоні, поцілувала в ніс, поставила на плетену доріжку. Вони обоє присіли, схилились над ним, пестячи і лоскочучи з усіх боків.

Він дивився на все це з кутка широко розкритими очима і йому здавалося, що він потрапив до божевільні, в якій розлучаються через посмішку, а одружуються посеред лісу, в мороці і холоді…

Він згадав свій дім на березі Малакської затоки, увесь наповнений світлом і теплом, коттедж в Берлінгтоні, що потопає в кущах бузку і не міг збагнути, чим ці засніжені рівнини і схили кращі за все те, що він приготував для неї.

Потім на якусь мить уявив, що це він прийшов з морозу в дивному кожусі і дістав з-під поли песика – і вона кинулася на шию йому. І вони разом пестять маленьке клешоноге створіння, переплітаючись пальцями і поглядами, об’єднані таємницею свого відлюдництва і її вагітності…

Нарешті вони набавилися із цуценям і настала ніякова пауза, під час якої він мусив вийти зі свого укриття і покашлюючи, підійти до свого ворога, до крадія, до покидька, до суперніка… Він мусив видряпати з нього якщо не жінку, то картину, яка тепер точно має належати йому.

Він представився і сказав, що приїхав у важливій справі – заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

– Ви можете забрати її просто так, – сказав художник, – Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це – минуле…

– Ні, – сказав він, – Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

– Це багато, – сказав художник.

– Це мало… – заперечив він, – Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць – певно, колишнього тину – засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…

– Що це за картина? – запитала Єва.

– Я писав її, як оповідання… – сказав Іван.

– Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися – а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста – ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах – праведних і неправедних, вони вибилися з сил – посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона – відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона – у відрядження, він – відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного – в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

– І що? – запитала Єва.

– І… далі пішли разом… – посміхнувся він і додав: – Дивний цей американець…

– Дивний… – сказала вона.

* * *

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат – на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло – воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти – дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.

Згадав про жовту потвору, на якій ми їхали гірськими звивами, вже вдвох, лишивши Єву з Іваном у забутій богом Сливовиці…

Певно, саме тоді я вже почав вагатися щодо ідеї-фікс зробити переворот у мистецтві. Вів авто невідомо куди, вище і вище по крутих схилах, часом – над прірвами, на дні яких золотились прозорі озера.

Мне обуяла дика думка – а що якби раптово повернути кермо? Природа довкола здавалася тим, що я називав вічністю: величні, непорушні гори, стрункі стовбури дерев із широкими кронами, за які чеплялись такі ж величні то білі, то сині, то чорні із золотою чи рожевою смужкою, хмари. Ось яким чином можна увійти у вічність – злитися із нею, стати єдимим цілим, сховатися за її горами, деревами, небом.

Я відчинив віконце, і повітря, замішане на хвої і воді, поглинуло, вдарило в голову, порушило всі думки і наміри.

Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш незбагненну урочистить моменту, ніби саме в цей час відбувається найважливіше в твоєму житті. Хоча й нічого особливого не відбувається – просто вітер з гір дме в голову. Що взагалі коїться?

Ми, чотири недоумки, були «натурою, що відходить», археоптеріксами, як Аугустина, птеродактелями, монстрами, плазунами. Ми ще пам’ятали такі речі, які поволі зникали з ужитку – справжня музика, справжні книжки, справжнє кіно…

Біда полягала у тому, що в голові лишалися звивини, які з нас не могла вилучити нинішня дійсність, адже ми починали жити на межі застою і руху, романтики і прагматизму, зла і добра, які нині перемішалися в одну сіру масу. Я боюся казати «ми», не маю на це ніякого права. Можу лише іронізувати над собою. Але в очах молодших за себе я ніколи не бачив тої відчайдушності, дикої жаги пригод і змін, спраги довести, що ти – існуєш або навпаки – ігнорувати жалюгідне існування обивателів, і що ти маєш право на власний, ніким не продиктований вибір.

Я отямився і поглянув у дзеркальце, на заднє сидіння.

І мене охопив сором: я думаю казна про що, відчуваю себе ледь не героєм, агентом 007, що виконує важливе завдання, а вона просто їде зі мною, світ за очі і цей світ не тримає її ні на якому повідку.

Золота кулькова блискавка…

Я стискав кермо і думав про те, що втратив свого майже єдиного товарища – хоч як це дивно, ним була саме Єва – і тепер ніхто мене не зрозуміє з напівслова, не підхопить ані недосказанного речення, ані настрою, який

так швидко змінювався у нас обох. Вона здуріла, вона геть здуріла, злився я.

Певно, мені варто було б сказати їй про славу, яка на нас очікує, про здійснення всіх мрій, про переворот у мистецтві, до якого буде причетна і вона. І ми перестанемо бути «натурою, що відходить», навпаки – ми підем у наступ!

Я брехав самому собі ще декілька хвилин, доки не підвів очі і поглянув у дзеркальце на заднє сидіння. В цю мить я думав про Єву і ніби почув її голос – хриплуватий, із тою іронічною інтонацією, яка зникла після того, як ми відвідали обійстя Аугустини.

«Даник, – почув я, – Ти ідіот. Ти був і лишаєшся ідіотом. Хіба ти досі не зрозумів, що тремтиш і казишся від одного погляду на цю жінку? Ту, на яку нині дивишся із удаваною відстороненістю в це вузьке дзеркальце над своєю дурною головою?! Зніми маску, придурку! З першої ж миті вона була твоєю. Не дури себе своєю ж зверхністю. Я давно тебе розкусила. Ти завжди дбав лише про себе, про свої почуття, свої емоції. Випробуй іншу насолоду – дбати про іншого. Якщо ти ще здатен на це мистецтво…».

Можливо, то були інші слова, але тишу і шелест дерев за вікном сприйняв саме так, а, можливо, це були не Євині, а мої власні думки.

Я знову поглянув в люстерко, але тепер зовсім іншим поглядом і цим іншим поглядом лише тепер помітив, що щоки Мії палають якимось неприроднім рум’янцем. Простягнув руку і помацав її лоба – він був гарячий. Мія заперечливо похитала головою і заплющила очі.

Я щосили натиснув на газ.

В райцентрі, останньому великому містечку, я на кілька хвилин зупинився біля магазину, закупив повний багажник продуктів, включно з купою шоколадок та консервів. А потім великими витками ми знову почали здійматися вище в гори.

Коли пізно вночі ми дісталися першої-ліпшої хати на околиці села, назву

якого я не розгледів у темряві, Мія була вже непритомна.Я швидко домовився із господарями про те, що знімаю у них флігель, що стояв в метрах двохстах від головної будівлі на схилі гори. Для них це не виявилось дивним, адже «зелений туризм» тут давно увійшов до моди і флігель було непогано обладнано якраз для туристів.

Побачивши Мію, хазяйка сказала, що можна було б викликати фельдшера з райцентру, але він приїде дня за два, а може і взагалі не приїхати, враховуючи складну серпантинову дорогу і своє пиятцтво. Тому тут завжди обходяться старими дідівськими методами – травами, молоком, медом і розтиранням настоянками. Вона це все принесла і запропонувала свої послуги. Але я відмовився…

Я поклав її на широке дерев’яне ліжко и почав розтирати від кінчиків пальців на ногах якоюсь настоянкою із запаморочливим ароматом, в якому перемішалися всі запахи лісу. І раптом занімів – такі вони були ніжні, маленькі, рожеві, мов видовжині виноградини, що світяться зсередини. Світіння її тіла передалося і моїм рукам. Клянуся, я бачив його! Доторки до неї були схожі на плавання в нічному серпневому морі, переповненому безліччю невидимих фосфорецидних істот, котрі запалюються лише тоді, коли ти розгрібаєш воду руками. Міріади блактиних зірок спалхують під пальцями. А до того – вода чорна і темна, мов нежива. Варто лише торкнутися – і починається плавання в нічному небі.

…Потім розпочався довгий сон, схожий на японські хокку. Кожну наймізернішу річ, яка відкривалася моєму зору я сприймав, як частину світобудови, ніби одразу потрапляв до її середини. І наново вивчав суть живих і нежевих істот.

Міг відчути себе комахою, грудкою цукру, що лежить на столі, свічкою, краплею воску на скатертині, глиняним глечиком чи візерунком, намальованим на ньому – все це для чогось потрібне або кимось вигадане саме таким, яким існує нині.

Тут було зовсім інше повітря – воно мало запах розрізаного яблука. І стояла така дивовижна тиша, що, доки не звик, у мене боліли вуха.

Непомітно почалася зима. Поки дорога не закрижаніла, я з’їдив до райцентру, отримав грошовий переказ і накупив різні необхідні речі. Навіть купив їй теплу шубу з кролика – інших не було, мріючи, що колись дам їй все, чого вона потребує зі своєю витонченою красою, яка вразила мене з першого ж погляду.

Кожен ранок на кухні нас зустрічало вогнище, розпалене в каміні і сніданок, зроблений нашими майже невидимими господарями. Вони тактовно не турбували нас, займаючись своїми справами. Ми снідали і якщо не було різкого вітру, йшли до лісу і лежали там в снігу, дивлячись на верхівки високих ялин і на небо за ними, по якому пливли хмари. Вони то з’єднувались, наздоганяючи одна одну, то знову пускалися в самотні подорожі. Ми, як і ці хмари, існували окремо від світу. Я відчував, що з кожним днем люблю її ще сильніше, ще божевільніше, з відчаєм злочинця, котрий не може зізнатися у скоєному. Хоча всі честолюбні плани відступили, згорнулися у нікчемний клубочок, кінець якого я свідомо випустив з рук.

Але я мав сказати їй правду, а вона мусила її знати і… І пробачити.

Адже рано чи пізно нам доведеться повернутися до міста і розпочати інше життя – купити квартиру, народити дітей, працювати і потім померти в один день…

Був пізній вечір, вона вже лягла. Я сів на краю ліжка, почав говорити щось незначне. Вона посміхалась, читаючи по губах. В останню мить я схибив – не витримав і повернувся до неї спиною. Моя сповідь в нікуди була репетицією, спробою впорядкувати і більше-менш виструнчено розповісти правду пізніше, коли наважусь. Я розповів, як отримав цікаву і незвичайну пропозицію, як запалився ідеєю, як почав знімати крихітною міні-камерою, і через які муки сумління мусив пройти. І ще маю пройти до тої межі, за якою «переможців не судять». А ми будемо переможцями, адже це буде незвичайне кіно – те, про яке я мріяв все життя… А ще сказав, що ніколи нікого так не любив.

На цих словах я повернувся до неї обличчям. Вона лежала, повернута до стіни в тій позі, в якій колись спала на горищі в одному з сіл. Але тепер я міг обійняти її, дихати її волоссям, торкатися і цілувати її лопатки. Певно, вона заснула.

…Прокинувся від холоду – її не було поруч. Дослухався, чи не розворушує вона поліна в каміні, чи не торохкотить чашками, готуючи каву. Але в приміщені стояла тиша. Я вскочив, оббіг все і побачив, що на цвяху немає її шуби, а на подвір’ї від гаражу і до воріт тяглися дві вже закрижанілі ринви – сліди від шин.

Я кинувся до хазяйського помешкання…

– Ваша дружина виїхала ранком до райцентру, – знизала плечима хазяйка, – Я відмовляла її – дорога зара погана. Але вона сказала, що їй необхідні якісь речі… Косметика… Чи ще щось подібне…

«Косметика», «сказала»? Що за маячня?!.

– Моя дружина не розмовляє і не користується косметикою! – вигукнув я.

– Вона так сказала!

Дурниці. Брехня. Я повернувся до флігеля і почав чекати.

…Я втратив всі відчуття реальності. Ходив до лісу, до нашого місця і там голосно вив. У кожній паузі на мене зрушувалась нестерпна тиша лісу, який без неї був ворожий до мене. Я втратив голос – міг лише ось так вити на зірки, розгрібав їх руками, намагаючись плисти, але вони, мов леза різали руки своїм гострим промінням.

Наступного дня я попрощався з господарями і почав спускатися. Скільки йшов, не знаю.

На одному з віражів на дні озера в глибині вузької вущелини побачив жовтий капот машини. Тої машини, яку ми так весело фарбували влітку, вже знаючи, як нам добре разом…

Не пам’ятаю, як дістався найближчого міста, як їхав у потягах, з яких мене зсаджували люди у формі. Їхні удари в обличчя і теплі струмені крові сприймав, як ознаку того, що ще живий. Я втратив голос і можливість розуміти людську мову. Не міг бачити і чути людей. Підбирав «бички» і палив, сідаючи перепочити біля смітників. Нарешті із подивом побачив у вікні чергового потягу, в якому простояв ніч в тамбурі, обриси столичного вокзалу. Побрів містом. Кілька разів наздоганяв силует у схожій шубі, одного разу навіть вчепився в комір і розвернув жінку обличчям до себе – вона дала мені ляпаса і втекла. Якийсь чоловік з усієї сили штовхнув мене і я здорово вдарився головою о скло вітрини. Повільно осідаючи на землю, бачив у чорному склі якусь потвору в брудній розірваній куртці. З магазину вискочила жінка і сказала: «Геть звідси, блохастий!»