355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ирэн Роздобудько » Дві хвилини правди » Текст книги (страница 1)
Дві хвилини правди
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 15:47

Текст книги "Дві хвилини правди"


Автор книги: Ирэн Роздобудько



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Ірен Роздобудько
Дві хвилини правди

ЧАСТИНА ПЕРША

…Він стояв під гастрономом, де завжди пив каву, і спостерігав, як клаптик суші під ногами поволі зменшується. Над ним височів балкон другого поверху, але сьогодні він не міг сховати його від потоків води. Раптова серпнева злива перетворила ранок на ніч. Вулиця, щойно жива і рухома, ніби вимерла. Лише він, як завжди, вперто стояв під цим балконом, сьорбав каву з пластикової склянки і палив, хоча вологе повітря і краплі, що залітали сюди, намагалися згасити сигарету. Він любив дощ, любив відчуття самотності під дощем, коли стаєш не таким, як усі. Адже коли інші розбігаються, мов миші, прикриваються парасольками, поліетиленевими пакетами і з жахом поспішають під перше-ліпше прикриття, ти спокійно йдеш вулицею, мокрий і щасливий. І розмовляєш з водою. І кожна крапля розповідає свою власну історію, бо кожна крапля дійсно має свою історію і душу, котру отримала від того, чим або ким була раніше…

Кава від сьогодні подорожчала на тридцять копійок. В принципі, це – дрібниця, бо коштувала вона тут дешевше, ніж будь-де. До того ж, саме в цьому місці вона не гірша, ніж в першорозрядному ресторані. А можливо, вона була смачною тому, що вже багато років його знала продавець, тож і робила таку каву, «на совість», тільки для нього.

Переминаючись з ноги на ногу, він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло. Він лишився сам один, цілком цим задоволений. Він давно вже хотів послати все до бісової мами, але якщо це зробить природа, – чого від нього вимагати? Чудово.

На нього з подивом поглядали пасажири маршруток, що проїжджали, а точніше – пропливали повз гастроном. Мабуть, жаліють мене, подумав. Хіба поясниш, що тобі добре саме тепер, коли вулиці порожні та майже темні від потоків зливи…

Вчора він відзначив свій день народження. Найогидніший день року.

Перед тим – тижня зо два – його вже традиційно ламало, як наркомана. В прямому сенсі викручувало суглоби, муляло, [ нудило] водило. Клятий неприємний стан. І він, захищаючись, аби заглушити цю ломку, почав пити будь з ким ще на тому тижні. Вчора нарешті все відбулося, скінчилося. У роті сухо, руки тремтять. Ненависть до себе і всього зашкалює.

А ще вчора жінка, з якою він прокинувся, власне, з якою прокидався протягом останніх п’яти років, сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. Тепер він шкодував, що сам запропонував цю гру. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш делікатних підстав для того, аби тихо розійтись? А ось так… Це було безжально. Можливо, він так само вже не хотів її чи просто втомився, – принаймні, за останні пару місяців. Але він ніколи б не наважився сказати про це вголос. А вона змогла.

Сьогоднішня злива була дуже доречною. Клаптик сухого асфальту під його ногами нестримно і символічно зменшувався.

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

– Здається, ти догрався, – сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). – Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

– Ти – де? Чого мовчиш?

– А що ти хочеш почути?

– Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

– «Майже» – не рахується. Незамінних людей нема.

На тому кінці зітхнули.

– Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

– Слухай, на фіга тобі все це треба? – здивувався він.

– Ти був кращим серед нас, – сказала вона. – Ти гинеш, Дане.

– Ти в цьому переконана? – посміхнувся він.

– Поговоримо про це завтра.

– А що буде завтра?

– Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це – самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке – без його участі! – аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

– Добре, – сказав він. І подумавши, вирішив додати: – Я тобі вдячний.

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, – це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше – тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

Вона знову згадала про Богдана – нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник – це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.

Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою оборкою [торочкою] внизу і такими ж вставками на боках. Дівчата говорили, що це виглядає «стильно», але хитрість такої стильності була відома лише Єві: форма кілька разів перешивалася зі старої, ще дитячої.

Коли Єва отримала свою першу пачку грошей – а це справді була пачка! – банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.

Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.

Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…

Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе – тої, якою вона була, і почуття заздрості – до тої, яка лишилась на фотографіях десяти– чи п’ятнадцятирічної давності.

Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона – молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.

…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч – аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.

О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів – він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.

О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.

Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» – і Єва вирулила на дорогу.

– Відійшов? – запитала вона згодом.

– Трохи… – відповів він і примружив очі.

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання – сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я – «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто – назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва – перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія – ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…

…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан – і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан – це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.

– Кого їдемо знімати? – запитав він. – Знову передвиборче гівно?

Єва криво посміхнулася:

– Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…

Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець – брешеш? – і вони розреготалися.

– Звісно, гівно… – сказала вона. – Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?

– Тільки не з термосу, – сказав він. – Зупинимось.

– Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…

Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.

– Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, – запропонував він. – Я сто років не був за містом.

– Почалося… – відповіла вона. – Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.

– Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка – металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.

Вона розсміялась і поправила:

– Роз-варювальний. Але – не сподівайся!

Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.

– «Недогарки»! – Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».

Вони зайшлися, немов божевільні.

– А далі будуть – «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! – сказала вона і посерйознішала: – Чому так? Чому завжди – «недоїдки»? Які люди там живуть?…

Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста – «Проценки».

– Супер! – зрадів він. – Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім – навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…

– Здається, тут дійсно ніхто не живе, – сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.

– Ага… А знаєш, чому?

– Чому?

– Дивись наступну!

Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».

Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.

– Все не так, – серйозно промовив він. – Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!

– Ні, не так! – реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. – Дивись, який супер – «Крива Руда»! Крива та ще й руда – це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!

– Зупинимось. Відзнімемо таблички, – попросив він.

– Якого дідька?

– Так, по приколу.

– Ніяких приколів! – вона перестала сміятися. – Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.

– Боїшся? – єхидно запитав він.

Вона поглянула на нього в люстерко:

– А ти?

– Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!

– Ну, тоді у нас ще є трохи часу.

– Для чого? – гмикнув він. – Все відбуло…

– Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.

– Наприклад?…

Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.

Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…

Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.

– Я хочу все кинути, – несподівано для себе бовкнула вона. – Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…

– …а коли закінчаться гроші – пограбувати сільський клуб? – додав він.

– Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.

Ось і буде – середньовіччя…

– Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… – сказав він. – Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?

– Смієшся? А я, до речі, правду кажу…

– Я теж.

– Я можу обійтись без манікюру! – сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, – Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка – така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами – механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!

– Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.

– Але я не можу жити і де - інде, – не слухаючи його, додала вона. – Якби змогла – звалила б звідси… Але – не можу…

Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.

Добре, що Єва взяла його в дорогу…

Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.

– «Чикаго», – прочитала вона. – Господи, це ж треба! І тут – Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.

Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.

– Сядемо тут чи всередині? – запитав він.

– Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.

– Що тобі замовити?

– Спочатку каву, а там – побачимо.

Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…

Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, – це на неї зовсім не схоже.

Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» – подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.

Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.

Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.

А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу – народитися в цьому селі.

Добре, що хоч не доярка чи трактористка.

А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні – таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.

Підійшла Єва.

– Помітив, яка тут гарненька офіціантка? – ніби вгадуючи його думки, запитала вона.

– Слово гарненька їй не підходить, – заперечив він. – Вона просто не впи-су-єть-ся.

– Що?

– Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.

– «Давай її відзнімемо»? – засміялась вона.

– Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!

– Ага. Поляну б накрив.

– До речі, це ідея!

– Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.

Вони взялися за філіжанки.

– Я ще замовлю коньяк, – попередив він. – І ще щось. Я не на дієті.

– Ок.

Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.

– Вона дійсно цікава, – сказала Єва. – Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком – сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.

Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.

«Як же тобі тут нудно, подруго… – подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва. – Цікаво, з ким ти тут спиш – з такими от очима?… Прикро…»

– Ден, ти заснув? – почув голос Єви. – Кажи, що замовлятимеш? – і трошки тихіше вона додала: – Уяви, вона – глухоніма!

– Хто? – не зрозумів він.

Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.

– Так що тобі замовляти?

– Коли ти встигла дізнатися?

– Поки ви, сер, ловили ґав! – відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: – Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…

Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком – все тепер здавалося йому жалюгідним.

– Пауза затяглася… – прокоментувала Єва. – Ти жерти будеш?!

Несподівана печія знищила апетит.

– Коньяк, – сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину. – Який у вас є коньяк?

Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.

– Сто «Закарпатського», – сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій. – І твої апетитні сідниці на закуску!

– Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш? – обурилась Єва. – Я ж тобі кажу: вона читає по губах!

Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.

Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.

Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.

– Мабуть, з неї вийде чудова дружина, – міруквав уголос Дан. – Мовчить і нічого не чує.

– Ти цинік, Даню, – відповіла Єва. – Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…

Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!

У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» – сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».

– Так. Так. Так… – киваючи, повторювала вона.

Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.

Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.

Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це – все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.

– Як тебе звати? – запитав він.

Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.

Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд – її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.

Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.

– То як?

Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».

– «Соля» – це «Соломія»? – перепитав.

Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль – погана прикмета…

Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.

Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.

– Її звати Соля, – сказав він.

Єва, жуючи, кивнула.

Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.

– Як кицька… – сказав Дан.

– Що? – не зрозуміла Єва.

– Кицька… – повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!

Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє – не зрозуміє?

Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…

Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто – підкорилася. І цього ніхто не помітив!

«Я диригент німої ляльки… – подумав Дан, – Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо – ги-ги! – розсунути ноги…»

Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.

Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» – і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» – і завмер в очікуванні.

Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика – адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей – і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!

То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!

Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»

Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.

Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.

– «Тихо сам із собою»?… – іронічно посміхнулась вона.

Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.

– Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка? – байдуже запитав він.

– Офіціантка?

– Ага…

– А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?

– З мене досить, – сказав він. – Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.

– От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… – Єва підвелася.

– Ти куди? – знітився він.

Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.

– Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.

Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.

Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»

Дівчина відвела погляд.

Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого? Нудно, нудно, [Нудьга, нудьга]панове…

Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.

– Отже, слухай, горе-Казаново, [горе-Дон-Жуане] – весело почала вона. – Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.

Розповідаючи це, Єва сиділа до дівчини спиною. Але Дан помітив, що та напружилась і свердлить очима Євину потилицю. Справді – кицька з шаленою інтуїцією!

– Ага, – сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. – Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.

– Чому ж – не відомо? – образилась Єва. – Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.

– Знову одне й те саме…

– Як вертатимемося, – зло перебила Єва, – я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!

– Які коники… – спроквола сказав він. – Які можуть бути коники?! Життя – гівно. В ньому не лишилося місця для коників.

Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот – як робот.

Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.

– Чого ти переймаєшся?

– Не знаю! Не знаю! – сказав він. – Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…

– Перепрошую, – посміхнулася Єва. – Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…

– Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, – відмахнувся він. – Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні – «тут» – це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки – адже звикли до крутих ресторанів – і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона – приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…

– Ти часом книги не пишеш? – увірвала його Єва, примруживши очі.

– Не пишу, – не звернув він уваги на її іронію.

– І філію товариства матері Терези не очолюєш?

– Не очолюю.

– Тоді… – сказала вона, – задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…

– А ти добряче змінилася, Євпраксіє… – замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.

– Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.

Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.

– Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю