Текст книги "Дві хвилини правди"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

…Будинок стояв на березі затоки і нічим не відрізнявся від інших – двоповерховий, обшитий чорним деревом. На подвір’ї, посеред охайно підстриженої галявини нереально синьо світився басейн.

Дон Санта сидів біля нього в білому шезлонзі, вкритому пухнастим махровим рушником.

Дон Санта думав про своє життя і дивився на воду.

Колись давно він і гадки не мав про Малакську затоку. Вірніше, не уявляв, що матиме тут прихисток у вигляді будинку з мансардою та басейном. А коли надійшов час щось вирішувати, просто тицьнув пальцем у карту. Із зухвалою думкою про те, що може собі це дозволити. В який куток потрапить палець, було байдуже – головне, це було можливо. Хоч і безглуздо, по-хлоп’ячому. Проте тепер він може двічі на рік тікати сюди від справ. І думати про своє життя. Так, як оце зараз.

Дон Санта відкрив бляшанку пива. Він не міг відучити себе від юнацької звички пити пиво лише з бляшанки.

Думав про те, що в нього вже все є. І багато чого було. І саме тому більше немає чого бажати і на що сподіватися.

Хоча він чудово розумів, що думати так – зарано. Але думав, бо відчував: це – правда.

Свята правда…

Він посміхнувся. Тому, що Санта – його ім’я! Адже все, до чого він ставився серйозно і відповідально, він називав «святим». Така звичка приклеїлась давно. І для багатьох стала його іменем…

Отже, гріючись на вологому, як і його рушник, сонечку, Дон Санта подумав про те, що… зараз з будинку вийде його дружина. І він скаже їй:

– Помасти мені плечі.

Або ні, не так. Вона вийде і скаже сама:

– Ти спечешся. Давай я помащу тобі плечі.

Візьме жовтий тюбик, вичавить з нього крем. А потім невагомими дотиками почне змащувати його тіло.

Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:

– Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!

Потім вони захочуть їсти.

І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.

Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі – відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.

За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:

– Я вагітна.

І додасть, ледь стримуючи посмішку:

– Свята правда…

…Потім вона довго буде вагітною – безкінечних дев’ять місяців!

За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, – в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.

Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.

Потім настане період його найбільших хвилювань – сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:

– Я надто стара для всього цього!

А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це – цілком природно.

А ще він скаже, що у неї – веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.

Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи – не для нього!

– Свята правда, – скаже він. – Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!

– А якщо я тебе вкушу за неї? – хитро примружиться вона.

Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»

І вони сміятимуться.

А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він – не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…

…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці – як у сицилійського хрещеного батька.

Назвала – і більше ні про що не хотіла чути. Лише – Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.

Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.

І ось – на тобі!

Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.

«Треба підрівняти газони… – подумав Дон Санта. – Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»

Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?

Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.

…До низького паркану під’їхав листоноша – знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.

Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…

– Мерсі… – сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…

«Аб-лі-ко-си» – знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло – її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.

– Годі. Рушаймо, – коротко сказала вона. – Дощ закінчується. До міста – година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.

Доведеться переночувати.

Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:

– Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана – дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?

Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.

– Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, – Єва натисла на відбій і завела мотор.

До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.

– Що за готель? – запитав він.

– Відомчий, – відповіла Єва, – На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…

– У нас єдиний вихід – наламати соняхів, – сказав Дан. – Я вже зголоднів.

Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.

Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.

– Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите – село не з бідних! – пожвавився Дан.

– Я можу вийти тут… – тихо сказав маляр.

Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.

– Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, – відповіла Єва.

Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.

– А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…

– Що за маячня? – процідила Єва.

– А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі – жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! – весело наказав він.

– Навіщо? – спитав Іван.

– Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але – набагато веселіше.

«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник – бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.

На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.

– Що ти надумав, чудовисько?

– Нічого особливого, – відповів Дан. – Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І – щоб пісні лунали на все поле!

– Здурів?

– Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!

Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.

Єва покірно натисла на кермо.

Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.

Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.

Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.

– Доброго здоров’я! – весело привітався Дан. – Гостей приймаєте?

– Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? – напружено відповіла жінка. – А хто ви такі, звідки?

Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.

– Будемо знімати сюжет! – повідомив він. – Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?

– Ой! – заклопоталася жінка, – а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…

– Нічого страшного, – сказав Дан. – Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра – продовжимо. А який дозвіл? Зараз – свобода слова. До того ж, наше завдання – робити гарні замальовки. Так що – фарбуйте губи, мадам!

Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».

Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.

– Біжи-но швидше до голови! – наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. – Проходьте, будь ласка, – вона відсторонила бюст від дверей. – Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова – розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина – і ви б тут нікого не зустріли.

– О! Весілля! – зрадів Дан. – Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.

Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!

Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори – потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.

– Зара, зара… – приказувала вона, дістаючи з шафи великі чашки. – Такі гості… такі гості…

Єва із задоволенням відзначила, що чашки були такі самі, як колись у її бабусі – трохи пощерблені, із синім кобальтовим обідком. Офіціантка почала допомагати господині, як і годиться офіціантці. Іван оглядав картину на стіні, а Дан – увімкнув камеру.

– Як вас звуть? – запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.

– Марією називають, – відповіла та.

Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.

– Такі чашки були в моєї бабусі, – чомусь сказала вона, – Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…

– Ну ось… – сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. – Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…

Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.

– А от і він! – радісно зітхнула Марія.

Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!

До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.

– Петро Петрович! Петро Петрович! – назвався, звертаючись до кожного. – Дуже, дуже приємно! Зараз негайно – за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої – весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні – фух! – щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи – завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!

– Ми не проти, – сказав Дан, – весілля нас теж цікавить!

– А як воно мене цікавить! – радо відгукнувся Петро Петрович. – А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую – скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам – дрібниця, а мені – приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!

– Ну що я казав? – підморгнув Дан супутникам. – Все законно. Ми бажані гості!

– Маріє, зачиняй-но все тут! – звернувся голова до жінки. – Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!

Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.

«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.

Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро – від дощу. Під ним – довгі столи, поставлені літерою «П».

Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.

Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»

Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.

– Ну от, контакт відбувся! – полегшено зітхнув Дан, сідаючи. – Тепер – навертайте виделками, панове!

А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.

За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.

Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.

– Прогуляємось? – запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.

– Чи зручно ось так виходити з-за столу? – засумнівалась Єва.

– Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.

– О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!

– Не хвилюйся. Переночуємо в людей, – сказав Дан, киваючи на присутніх. – Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.

Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.

Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва – попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли – хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…

Вона добігла першою і – пропадай костюм! – впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони – останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників – лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?

Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини – маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя – або лігво брехні, або – пастка [лігво] безкінечної самотності. Хоча, власне, ти, як чоловік, маєш на все це свою точку зору… Тобі ліпше відомо, що ти і твої брати за нижньою частиною тіла,яку ви так плекаєте, не здатні на вірність. Це називається – полігамія. Так от, я ніколи не погоджувалася з цим. Якщо полігамія існує, вона повинна поширюватись на всіх, незалежно від статі!»

А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»

Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.

«Я, мабуть, тварюка…» – подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…

«Звичайно, тварюка, – відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. – Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було – тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти – ніщо…»

Небо було жорстоким і Дан застогнав, заплямкав губами уві сні.

Іван та Єва розсміялися, а потім принишкли, притискаючи пальці до губів: мовляв, нехай спить. Іван подав Єві руку, вони підвелися. Єва запитально поглянула на Мію: долоня тої була затиснута в руці Дана. Нічого не поробиш, стенула плечима Єва, лишайся і пильнуй! Похитуючись, вони пішли на світло весільних вогнів; Іванові навіть довелося обхопити Єву за плечі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Той резервуар, в якому нормальна людина зберігає сльози, вичерпався в неї того дня, коли помер той, для якого вона хотіла навчитися готувати… Раніше Мія плакала досить часто. І відчувала полегшення. Разом із тим давнім коханням, таким давнім, що годі було згадати, щезли і сльози. Якби вони були – зволожили б простір довкола Мії, як зволожували колись – і на цьому зволоженому просторі щороку виростала б нова трава. І тоді Мія ще б трималася. Але довкола Мії одна за одною, як під час великої посухи, почали розтріскуватись і розповзатися на різні боки глибокі ущелини. І Мія відчувала себе павуком, що висить посеред такої розтрісканої камінної сітки. Коли це відчуття дійшло до краю, вона розвернулася і пішла. Спершу цей рух відбувався всередині неї, потім – вона зробила крок за двері свого помешкання і вже не могла зупинитися. Адже понад усе цінувала послідовність.

Вона навіть вважала, що це відчуття послідовності, котре визначає людські вчинки і наслідки, – варто дописати в одинадцяту Божу заповідь. Гріх непослідовності здавався їй одним з найтяжчих. Тому, вирішивши йти, – вона пішла, полишаючи за спиною все, що більше не любила. Якби у неї була можливість розповісти про те, чому вчинила саме так, історія вийшла б досить банальною і вмістилася б у кілька простих речень. Адже не знайдеться в світі людини, злети і падіння якої не були б пов’язані з любов’ю. Навіть якщо вона, ця людина, заперечуватиме цю істину і присягатиметься, що не надає цьому почуттю жодного значення.

Погано лише тим, хто ігнорує цю рушійну і водночас руйнівну силу. І ніколи не відчув її руху чи руйнації. Мія пережила і те, і те. Їй більше не було чого робити в цій царині неспокою. Вона жила всередині кам’яного кола і ретельно, ніби воїн фортечні мури, укріплювала його своїм мовчанням. Від того простір її кам'яного простору звужувався. Спочатку це їй навіть подобалось. Потім вона почала задихатися, не відчуваючи геть нічого – ані руху, ані руйнації.

І коли до кав’ярні під’їхала машина, з якої вийшли елегантна жінка в білому костюмі та чоловік із хитрим виразом обличчя, вона несподівано відчула: вони приїхали саме по неї…

Мія тихо випростала пальці з міцно стиснутої руки Дана. Вона остерігалася доторків…

Від руху, який уві сні здався йому небезпечним і незрозумілим, Дан раптом розплющив очі – так легко, ніби й не спав. І знову побачив над собою невмолиме небо, що продовжувало опускатися. І зірки вже сліпили зіниці, ніби лампочки на допиті в кабінеті слідчого. Він не одразу усвідомив, де він і що саме вислизнуло з його руки… Механічним жестом поворушив долонею і наштовхнувся на шовк спідниці. Ага. Пригадав. Прокинувся. Офіціантка лежала навзнак, схрестивши руки на грудях, мов небіжчиця.

– Агов… Ти жива? – тихо погукав Дан і одразу згадав, що вона не може його чути. Він легенько поторсав дівчину за плече і Мія повернула до нього скуйовджену травою голову.

«Матір Божа, – подумав Дан, – які очі… Це ж треба!» Очі жінки, підсвічені бо-зна чим – зірками, що так низько висіли у темряві – волого світилися і видавалися великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму.

Несподівано Дану здалося, що все вже колись було: ніч, поле, що пахне морем, жінка поруч… Кохана жінка після годин любові в копиці скошеної трави.

Небо вже не тисло на нього. Музика на подвір’ї стишилась, тепер чулося лише нерозбірливе гудіння голосів тих, хто засидівся за столами.

Дан відвів погляд. Соромно, але йому кортіло заплакати. Дивне відчуття. Дивне і зовсім йому непритаманне. Якби він міг собі це дозволити! Отак просто припасти щокою до плеча незнайомої жінки і – непомітно для неї! – пустити «довгу чоловічу сльозу». Бр-р-р…

Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.

Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я – тварюка…»

– Ось що дійсно вічне… – пробурмотів він. – А решта – хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?

У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.

Вона просто посміхнулась. Як завжди.

Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.

– Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!

* * *

– Їх – четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.

– Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…

– Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…

– А щось вже є?

– Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…

– Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?

– Так.

– Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.

– Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…

– Не впевнений. Не впевнений.

– Це нове слово у мистецтві!

– Від нього тхне.

– Слова – не пахнуть.

– Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?

– В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.

– У вас вже є певна концепція?

– Їх кілька. Якась і спрацює…

– Ну і?…

– Перша – найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.

– Помідори – це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.

– Ну, знаєте… Для когось і це – неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.

– Поки що ви мене не переконали.

– Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?

– Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?

– Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.

– Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?

– Четверте… Тут складніше… Їх четверо – і це велика удача.

– Ви натякаєте на…

– Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?

– Тільки обійдемося без порнографії, добре?

– А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!

– Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно – наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І – заради чого?

– Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку – всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.

– Та все ж…

– У вас мобілка дзеленчить…

– А, дякую. Перепрошую.

– Будь ласка…

– Алло. Так. Так. Ні…