Текст книги "Шості двері"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
Велику частину вiльного часу Анна-Марiя просиджує на своїй розкладачцi – читає. Читає до запаморочення, до болю в шлунку. Сидить тихо, як мишка, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона ще не знає, що уваги їй не уникнути.
Тiтка Валя, що вже помiтно посивiла, але так само голосно грає щовечора свої гами, недавно зупинила її на сходах:
– Ти ж менi, як рiдна, – сказала вона. – Коли вийдеш замiж за принца – не забудь запросити на весiлля!
– Який там принц! – махнула рукою Анна-Марiя.
– Ну, ти ж у нас – як принцеса! Подивися в дзеркало!
Але Анна-Марiя не любить розглядати себе. По-перше, над цим процесом, священним для будь-якої шiстнадцятирiчної дiвчини, насмiхається Олекса, а по-друге, який у цьому сенс, якщо маєш у своєму гардеробi тiльки одну коричневу формену сукню, чорну спiдницю зi старомодними широкими лямками i розтягнутий синiй светр?!
Однак слова Валентини змушують Анну-Марiю замислитися. Увечерi вона зачиняється у ваннiй кiмнатi i, не звертаючи уваги на стукiт та шепiт Олекси, прискiпливо розглядає себе в дзеркало. Пiд очима – блакитнуватi тiнi, вiд цього очi видаються непропорцiйно великими на худорлявому загостреному обличчi. Рот теж занадто великий. Волосся дивного кольору – попiл iз молоком! – звисає з плiч, як сувiй. Принцеса з погорiлого королiвства, знизує плечима Анна-Марiя. Але й Сiдловська, що нинi перетворилася на пухку руду булочку, говорить: «Менi б, Машко, твоє волосся!» I що? Невже для повного щастя їй бракує такого волосся?!
Анна-Марiя бiльше не боїться i не зневажає Сiдловську. I не тiльки не зневажає – тепер вони подруги. Ада Сiдловська – єдина, хто не насмiхався з похорону Альфонсiно. Навпаки. Вона навiть принесла з дому гарну картонну коробку вiд якихось iмпортних цукерок iз прозорим слюдяним вiконцем посерединi й без тiнi посмiшки спостерiгала, як Анна-Марiя копає дитячою лопаткою вологу землю. А коли над могилкою вирiс охайний горбок, Ада дiстала з чималої кишенi пляшку з червоним вином.
– Ти вибач мене за тi дитячi дурницi, – сказала вона, розливаючи вино в пластмасовi склянки з туристичного набору. – Ти ж не ображаєшся бiльше? Давай пом'янемо твого пацюка, Царство йому небесне…
I вона простягнула Аннi-Марiї склянку.
Потiм вони довго сидiли пiд похиленим дерев'яним «грибком» пiсочницi. Накрапав дощ. I Анна-Марiя вперше розповiла все: про Калiостро, про Лю-Лю, про велетня Стасика з прозорими очима, про слона Балу… Ада обiймала її за плечi й час вiд часу змахувала сльозу зi своїх круглих щiк. Потiм Анна-Марiя слухала iсторiю про Адиних «предкiв», у яких зовсiм «з'їхав дах».
– Уявляєш, – шепотiла Ада в саме вухо подруги, – в нас усi стiльцi й дивани вкритi полiетиленовою плiвкою, щоб не протерлися! А сидимо ми на старих табуретках… Книги купуються пiд колiр шпалер… Треба линяти звiдси, поки не пiзно! Ти, до речi, куди збираєшся вступати? Давай разом – в торгово-економiчний! Там є перспективи. I вдвох усе-таки веселiше. Батьки допоможуть винайняти квартиру в столицi… Поїдемо, га?
Пiсля цього вечора Анна-Марiя стала часто заходити до Ади. Та вмикала програвача, розрiзала навпiл великий батон i намащувала на обидвi половини густий шар згущеного молока. Вони жували i слухали «Зодiак», вiдкинувшись на слизькому полiетиленi. Уламок розжареного металу, що лежав на серцi Анни-Марiї, поступово охолоджувався, зменшувався. Його мiсце тепер зайняла м'яка глевка булка, що розпухла в шлунку до неймовiрних розмiрiв, забила подих, колом стала в горлi… Анi назад, анi вперед.
Той, кому пощастило народитися пiзнiше, не знає цього огидного вiдчуття – безперспективностi. Ти можеш лежати на диванi, слухати платiвки, об'їдатися згущеним молоком, божеволiти вiд читання книжок – i стояти на мiсцi, поступово вкриваючись лускою байдужостi. Твiй свiт замкнений, i ти сам замкнений у ньому. Всi твої рухи – по колу: вулиця, школа, диван, платiвки, батон, намащений чимось солодким чи гiрким…
Анна-Марiя обходить цирк десятою дорогою, рветься з мiста, яке так наполегливо й методично всмоктує її у своє черево. «Тобi тут нема чого робити! – згадує вона слова старого Калiостро. – Я був у Парижi й скажу: ти – викапана парижанка! Тут ти нiколи не знайдеш собi пари…».
***
– Тобi теж сняться ЦI сни? – Миколка з другого поверху пiдсiдає до Анни-Марiї на пiдвiконня у пiд'їздi.
Миколка – той самий хлопець, що живе за жовтими дверима на другому поверсi. Щоправда, тепер вони оббитi чорним дерматином, а дзвоник витьохкує сорокову симфонiю Моцарта. Анна-Марiя добре пам'ятає Миколку кучерявим ангелом у бiлоснiжнiй сорочцi, метелику й чорному пiджачку – таким вiн уперше вийшов на подвiр'я. Тодi його привезли з Пiтера Сашко i Свiтлана – молоде подружжя, що мешкали на другому поверсi. Як виявилося пiзнiше, батьки хлопчика загинули в автокатастрофi, i Сашко забрав небожа до себе. Миколка, звичайно ж, нiчого не знав, поки Ада Сiдловська не розповiла йому про його кругле сирiтство. Тодi маленький Миколка, одягнений, як принц, довго ридав, уткнувшись у колiна Анни-Марiї. А потiм поцiлував їй руку… Як дорослий.
Анна-Марiя здогадується, якi сни має на увазi сiмнадцятилiтнiй Микола, вона навiть упевнена, що в цих снах вона, Анна-Марiя, головна дiюча особа. Саме – дiюча.
– Куди ти зникла на два тижнi? – знову запитує вiн. – Я шукав тебе, де тiльки мiг. Алекс казав, що ти на Сан-Бабiло (так у мiстi називали майданчик, де збиралися повiї).
– I ти що, повiрив?
– Нi, звичайно. То де?
– Не має значення… Тепер нiчого не має значення. Може, справдi, пiти на Сан-Бабiло – це гарна iдея… Та спочатку… – Анна-Марiя пильно дивиться йому в очi, вiд чого нiжна Миколчина шкiра на щоках вкривається червоними плямами. – Слухай, а ти пам'ятаєш, як поцiлував менi руку?
– Звичайно. Я навiть пам'ятаю, що тодi подумав: обов'язково одружуся з тобою, коли виросту.
– Нiзащо! Я нiколи не вийду замiж. Я це зрозумiла дуже давно. Цi пупси на автомобiлях, кульки, п'янi гостi… Кому це потрiбно? Тобi це подобається? Ти збираєшся ТАК одружитися? Утiм, навiщо я запитую – ти одружишся саме так. Як усi. I буде це ну-удно. Як поглинання булки.
– Що з тобою? Ти дуже змiнилася останнiм часом… – Миколка бере її за руку, перевертає долоню й пiдносить до вуст, тулиться до неї теплими, просто гарячими, як вугiлля, губами. У пiд'їздi прохолодно, але, починаючи з долонi, все тiло Анни-Марiї раптово сповнюється незнайомим досi млосним теплом.
– Послухай, – шепоче Миколка, – послухай…
Але сказати йому нiчого – все зрозумiло без слiв.
– Тобi не здається, що всi люди навколо говорять про дрiбницi? – У Анни-Марiї сьогоднi дивний настрiй, вона й сама не розумiє, звiдки з'явилася ця хвиля незрозумiлої агресiї. – Ти не звертав уваги, якi одноманiтнi нашi рухи вже з самого ранку? Мене починає нудити, коли я розстеляю й застеляю постiль, ставлю на плиту чайник, чищу зуби, прокручую в замку ключ… А подумай, про що ми всi говоримо! Про кiно, про погоду, про ганчiрки, про грошi… Менi здавалося, що, коли я виросту, буду дуже розумною. А тепер розумiю, що розумною я була ТОДI. I вiльною також. А слова, по-моєму, взагалi не мають жодного значення – це всього лише звуки, якi ми зронюємо в порожнечу…
– Даремно ти так… – Микола супить брови, морщить чоло i, немов пiрнальник перед стрибком, вдихає в себе якнайбiльше повiтря. – Я так не думаю. Є й iншi слова. От послухай:
Пiвнiч чорна, наче вугiль,
Ходить тiнь на площi Юра,
В'ються обручами смуги
На блискучих сiрих мурах.
Мiсяць – таємничий перстень,
Вправлений у ночi гебан.
Будеш в срiбнiм сяйвi мерзти
Пiд холодним дахом неба…
– Це що?
– Це Богдан-Iгор Антонич. Минулої недiлi ми з Сашком їздили в лiсосмугу за мiсто – там спекулянти книжки продають. Прямо iз землi… Є такi раритети – початку сторiччя! А от iще:
…I сиплеться тютюн мiж тонкоти
листкiв – на аркушi й рядки нерiвнi,
де зовсiм як птахи – спiвзвуччя дивнi
за пiвнiч кличуть просто так зайти…
За пiвнiч вiкна – вхiд, звiдкiль пролiг
У царство шахiв шлях – ступнеш ногою
Й скуштуєш достославного напою
Й не знатимеш нi добрих, анi злих!
– Богдан-Iгор Антонич? – iз задоволенням вимовляє Анна-Марiя досi не чуте прiзвище. Жар не йде з її тiла, Миколка ще тримає її руку у своїй.
– Що ти! Це жахливi вiршi!! – вiн страшенно нервує й Анна-Марiя розумiє:
– Твої?!
– Не має значення. Просто, розумiєш, є зовсiм iншi слова. I заради них варто жити! Я не одружуватимуся з лялькою на капотi. Я також це все ненавиджу.
– Та все одно колись це має статися! – Анна-Марiя висмикує свої пальцi з його долонi. – Адже ти сам говорив про цi сни… Гормони заграли! I це нормально. А менi огидне все нормальне. Розумiєш?
– Тодi, – вiн знову бере її за руку, але цього разу дотик здається Аннi-Марiї несподiвано владним, а замiсть теплої млостi її охоплює незнайоме тремтiння, що передається вiд його руки. – Давай будемо ненормальними! Без ляльок. Адже все одно, якщо я колись i одружуся – то тiльки з тобою!
Напевно, за iнших обставин вона сказала б: «От дурень!» чи щось подiбне, але цiєї митi їй на думку спадає чудова iдея. Це саме те, що зараз найпотрiбнiше – упасти якнайнижче.
– От i чудово! – каже вона. – Я згодна. Але врахуй – це буде одноразове одруження.
– Тобто?
– Що ж тут незрозумiлого? Я прийду до тебе, коли скажеш, але тiльки один раз. Позбудешся своїх снiв…
– Ти серйозно? – Його голос тремтить, як i рука. – Жартуєш?
– Я ж сказала. Можеш призначати день. I швидше, поки не передумала.
– Чекай, чекай… – Миколка намагається поки що не думати про серйознiсть пропозицiї, адже йому треба визначитися – коли й де? – це його чоловiчий обов'язок, а усвiдомлювати своє щастя можна пiзнiше. – Завтра Сашко зi Свiтланою їдуть в експедицiю. Прийдеш завтра?
– Я ж сказала, що так. Завтра – то завтра.
– Що… що тобi приготувати?
– Ну, я ж до тебе не їсти прийду! Приготуй менi… яблуко. Одне велике червоне яблуко – таке, як продаються на центральному базарi.
– Гаразд. А ти впевнена, що хочеш цього?
– Звичайно. Не бiйся, – Анна-Марiя торкається рукою до його чуприни, й усе змiнюється у свiтi.
– Тодi бiжу за яблуком! – Миколка дiстає з кишенi маленьке кругле люстерко й розламує його об пiдвiконня на двi частини. – Ось твiй пароль. Як сказав один поет: «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо!»
Анна-Марiя бере свiй осколок i їй здається, що подiбне вже колись вiдбувалося… Але де, коли?…
Миколка вже встиг перескочити через двi сходинки, але знову повернувся до Анни-Марiї:
– Послухай… Я, звичайно, не зовсiм тобi вiрю… Але… може… поцiлуємось?
– Чом би й нi?…
I Миколка цiлує її. I замiсть забуття, запаморочення чи iнших захопливих вiдчуттiв, про якi так часто й багато говорили однокласницi, Анну-Марiю розбирає неймовiрна цiкавiсть. Вона величезна, вона розпирає зсередини i, можливо, саме вiдтепер стає для неї рушiйною силою, котра й визначатиме майбутнє…
– Все! Помчав! Я дiстану тобi найбiльше яблуко у свiтi! – пошепки кричить Миколка. – Завтра прогуляємо школу. Приходь удень – мої їдуть iз самого ранку. Вiн перестрибує через сходинки, за мить унизу грюкають дверi пiд'їзду.
***
– … бiг кудись, як навiжений… Який жах! Така страшна доля… – долинає з кухнi чиясь приглушена розмова. Анна-Марiя дивиться на годинник – рiвно сьома. Мачуха вже стоїть на порозi, готова йти на роботу, i з кимось неголосно розмовляє. Крiзь сон Анна-Марiя впiзнає голос сусiдки тiтки Валi. – Треба буде ввечерi зайти, допомогти…
Сьогоднi Аннi-Марiї нема куди квапитися, i вона натягує ковдру на голову. Нехай сьогоднi Олекса сам розiгрiває собi снiданок, якщо хоче, а вона буде спати. А потiм помиє голову, одягнеться i прикинеться, що йде з будинку. I нiхто не дiзнається, що попрямує вона не далi вiд другого поверху, пiде на побачення, як найостаннiша грiшниця. «Так-так, – думає Анна-Марiя, – все повинно бути саме так. Майже випадково, майже мiж iншим. Щоб не було потiм вульгарних очiкувань, фантазiй та iнших рожевих сиропiв. I нiяких освiдчень…» Хоча навряд чи Миколка утримається вiд освiдчення…
Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.
– Вставай! – каже вiн. – Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!
Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер – мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.
– Ти брешеш! – скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. – Iди геть! Iди! – кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги – ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина – i нема». Але ж людина – не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами – невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер – де вони, цi вуста?…
Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» – зринає в пам'ятi Миколчин голос…
Непомiтно спадає вечiр – начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок – чирк! – i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це – не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:
– Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка – чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!
Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.
– Добре, я помчав! Коли що – ми з мамою внизу!
«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, – воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. – В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр – як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…
Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя – Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд – порожнє мiсце… От що називається – битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але – у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…
А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… – думає вона. – Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…
***
…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках – червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi – погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.
– Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала – чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…
Бiльше нiчого не треба – нi запитань, нi думок – «Чому? Навiщо? Як?» – усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.
– Сонечко, ну, не плач, не плач, – шепоче мама i гладить її по головi. – Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…
Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком – начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.
– Ось тут я й живу…
Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.
– Влаштовуйся, – каже мама. – Я приготую тости й каву.
Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.
Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.
– Як ти живеш? – iз побоюванням запитує вона. – Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…
– Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, – зiтхає мама. – Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.
– А тепер?
Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.
– Ти що, куриш? – Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.
– Так, iнодi… А ти?
Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.
– Я – нi. Ти одружена?
– Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.
– Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… – задумливо промовляє Анна-Марiя.
– Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад – воля, можливо – мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…
– Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…
– Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя – вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.
– Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?
– А навiщо? – вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.
– Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого – це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…
– I тобi теж?… – вона знову взяла сигарету. – У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…
В Анни-Марiї перехопило подих:
– Ти говориш про Дверi?
– Якi дверi?
– Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…
– Дурненька моя, – мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. – Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам – це зрозумiло. А ще?
Анна-Марiя знизала плечима.
– Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.
Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря – повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг – туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари – сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.
– Це найменший округ – другий, – розповiдала мама. – Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку – La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка – лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…
Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.
– Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… – задумливо сказала Анна-Марiя.
– От i чудово, – зрадiла мама. – Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?
Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала – вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.
З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.
– Це найдорожчi ресторани в мiстi, – розповiдала мама. – У Парижi життя взагалi дуже дороге…
Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi – вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.
За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…
– Сонечко, – вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. – Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси – я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв – аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?
Мама дає їй кольоровий папiрець.
– Зайдеш он у ту кав'ярню – вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, – сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» – вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!
Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:
– А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!
I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.
Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…
***
– Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! – Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. – Який у тебе бал буде в атестатi?
Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi – на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.
– Потерпи мiсяць, – умовляє подругу Ада, – i звалимо звiдси…
Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки – ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.
Анна-Марiя намагається не дивитися на майданчик перед пiд'їздом – на ньому лежать зiв'ялi, вже притоптанi квiти…
Їй дуже хочеться виїхати звiдси негайно.
– А ви з ним… – Ада робить красномовний жест рукою – кудись угору, – цiлувалися?
Анна-Марiя згадує недавнiй поцiлунок у напiвтемному пiд'їздi, i її починає дiймати внутрiшнє тремтiння. Чому вона не вiдчула нiчого, крiм цiкавостi? Хiба так мають поводитися закоханi, i хiба Миколка, її вiдданий друг, заслужив таке холодне помiрковане ставлення? I взагалi, хiба так починається кохання?… Анна-Марiя стискує холодними долонями скронi й намагається згадати, як це було – пiд'їзд, гаряча Миколчина долоня на її руцi, його губи. Але в пам'ятi постає той, маленький Миколка, яким вiн уперше вийшов на двiр: у чорному пiджацi, з оксамитовим «метеликом» пiд бiлим комiрцем…
– Так, ми поїдемо, – невлад вiдповiдає Анна-Марiя. – У мене буде вiдмiнний атестат…
Увечерi й усi наступнi днi вона сидить над пiдручниками. У неї з'явилася мета. Вона ще не знає, що вiднинi визначена цiль, i дорога до неї – головне, що буде спрямовувати все її життя.
Травень, що впав на маленький двiр квiтковою зливою, божевiльний щебет птахiв, спокуса викупатися в мiсцевiй рiчцi – все вiдкинуто, вiдкладено на «потiм». Однак Анна-Марiя твердо знає, що й у цьому «потiм» для всiх цих розкошiв не знайдеться мiсця. Як заведений механiзм, вона складає всi iспити, з почуттям полегшення вiдбуває випускний вечiр, на який довелося вдягти дивом збережене мамине плаття з крепдешину в дрiбний синiй горошок.
А потiм вони з Адою йдуть купувати квитки до столицi…
А потiм пiд трiумфальним поглядом мачухи вона складає металеву розкладачку, вiд нiжок якої на кухонному лiнолеумi залишаються характернi (ненависнi!) вiдбитки…
А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…
I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях – осуд i попередження: «Пропадеш…»
I вона показує їм язика.
***
…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!
– Зараз поїдемо за цiєю адресою, – керує Ада, розгортаючи папiрець, який їй дали батьки. – Влаштуємось, а потiм одразу – до iнституту, подамо документи. Тодi трiшки погуляємо. Я дам тобi свою бузкову блузку…
Господиня, з якою домовилася Адина мати, живе в самому центрi, їхати недалеко. Анна-Марiя iз захватом дивиться у вiконце тролейбуса. Мiсто барвисте, як палiтра художника, на вулицях люди якiсь iнакшi, нiж там, звiдки вони приїхали – веселi, усмiхненi, гарно вбранi. Найбiльше враження справляє молода жiнка в елегантних туфельках на високих тонких пiдборах. Анна-Марiя вирiшує, що обов'язково купить собi такi самi, а там – хоч трава не рости! На радощах, що Анна-Марiя вiд'їжджає, мачуха видала їй величезну суму – аж 200 карбованцiв, за умови, що це буде перший i останнiй внесок на облаштування життя пасербицi у столицi. «Далi – думай сама…» – сказала вона на прощання.
I тепер Анна-Марiя їде в тролейбусi, ковтає смачне лимонне повiтря великого мiста i вперше думає не про сенс життя, а про новi туфлi на високому пiдборi.
Цього ж вечора, стомленi, аж розiмлiлi вiд перших годин самостiйного життя, збудженi, щасливi, ледь перекусивши печивом, яке привезли iз собою, подруги виходять у мiсто на першу прогулянку. Iспити починаються через два тижнi, але дiвчатка не збираються гаяти цей час, вiдсиджуючись у будинку!
