Текст книги "Шості двері"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
– Куди поїдемо вiдзначати подiю? – запитала Ада, плюхнувшись на сидiння. – У «Сорок чотири»? У «Корону»? У «Нобель»?
– Пропоную – в «Омнiбус»! – юнак повернув ключа запалювання й запитально подивився на обох жiнок.
– Ларушка, помовч, коли говорять дорослi! – фиркнула на нього Ада. – Отже?…
– Давай i правда – в «Омнiбус». – Аннi-Марiї хотiлося побадьорити сина подруги. – Я там сто рокiв не була…
Ларiон радо кивнув i натиснув на газ. Машина виїхала з майданчика перед будинком суду.
– Ну, от i все, подруго! – Ада дiстала сигарету, клацнула запальничкою. – Тепер ти вiльна, як птах…
Анна-Марiя спiймала на собi в дзеркальцi заднього руху стривожений погляд Ларика й вiдповiла на нього легкою напiвусмiшкою.
– Так… Напевно, все на краще…
– Звичайно! – Ада випустила дим у ґрати кондицiонера. – Влад для тебе занадто дрiбний. I як ти жила з ним стiльки рокiв?
Запитання було риторичним. Проте Анна-Марiя задумалася – i справдi, як? I… навiщо? I чи можна було назвати любов'ю те, що вiдбувалося з нею всi цi роки? I що таке взагалi – любов? Коли люди читають тi самi книжки, розчулюються вiд однiєї i тiєї ж мелодiї, пам'ятають i люблять тi ж епiзоди з фiльмiв, вiддають перевагу театру, а не бiльярду, тверезостi, а не сп'янiнню?… I все це – не змовляючись? «Неправда, неправда… – Анна-Марiя кинула швидкий погляд за вiкно: авто стояло в заторi на мосту, й Ларик знову дивився на неї в дзеркальце незрозумiлим поглядом. – Менi завжди здавалося, що кожна людина – неповторна, як вiзерунок шкiри на пальцях. Чому ж iз таким диким егоїзмом нам хочеться вiрити у схожiсть?» Вона раптом пригадала, як чоловiк (тепер уже – колишнiй) старанно читав її улюбленого Камю. Занадто старанно. А згодом жартома називав її снобкою…
Потiк машин повiльно рушив у бiк центру. «Омнiбус» мiстився на територiї стадiону, що нинi перетворився у величезний торговельний центр. Удень стоянка перед рестораном була напiвпорожня, i Ларик загальмував прямо бiля входу. Червона «голлiвудська» дорiжка вела нагору. Ларик рушив було за ними, але Ада рiзко зупинила його:
– А ти куди? Нам поговорити треба. Можеш їхати. Ми викличемо таксi!
– Дякую, Ларику! – пом'якшила її суворий тон Анна-Марiя. – У тебе, напевно, багато своїх справ?
– Та якi в нього справи? – роздратовано кинула Ада. – Замiсть навчання бозна-що в головi! Давай, їдь додому!
Ларик пересмикнув плечима, однак заперечувати не став, а, махнувши рукою, рушив до автомобiля.
Жiнки зайшли до ресторану. На них вiдразу ж дихнуло прохолодою.
– А пам'ятаєш, подруго, як ми за десятку одного разу i наїлися, i напилися, i натанцювалися до знемоги?… – мрiйливо промовила Ада, всiдаючись за круглий мармуровий столик. – А тепер тут хiба що мiнералки можна випити за цю цiну…
Вони замовили сушi, «Шардоне» i легкий зелений салат. Ресторан був майже порожнiй. У кутку сидiло двоє чоловiкiв, у яких поперемiнно дзвонили мобiльнi телефони. Бiля шинквасу працював телевiзор. Iшла програма, закуплена декiлькома центральними каналами. Нова зiрка скандального телешоу – молодий актор в обiрванiй футболцi от кутюр, яка оголювала гору накачаних м'язiв, рясно вживаючи слова ненормативної лексики, знайомив глядачiв iз сiмейними парами, що бажали перетрусити на публiцi свою брудну бiлизну. Цього разу в шоу йшлося про зради. Чоловiк i дружина (Анна-Марiя пiдозрювала, що це були не дуже успiшнi артисти провiнцiйного театру) звинувачували одне одного в усiх смертних грiхах. Публiка в залi – в основному юнi поборницi справедливостi й лiтнi матрони – активно брали участь у процесi з'ясування правди. Анна-Марiя поморщилася: побут, ниций i нецiкавий, оточував з усiх бокiв, у жодному проявi так званого життя не було й натяку на диво, романтику, вiдбиток дитячої казки. I навiть цi двi чоловiчi спини навпроти – напруженi, як на полi бою – викликали вiдразу, адже вона могла переповiсти їхню балачку до найменших подробиць. Вона була пiсна, як сiно…
Офiцiантка принесла двi пляшки «Шардоне» – вона впiзнала Анну-Марiю, i їй хотiлося сяйнути знаннями, якi вона нещодавно отримала в школi сомельє.
– Яке вино бажаєте? Це – мальтiйське, це – з iспанського винограду…
– Мальтiйське, – замовила Ада й звернулася до подруги. – До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?
– Збиралася… – задумливо вимовила Анна-Марiя. – Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу – завжди вiдкладаєш на потiм.
– От i не вiдкладай! З'їздь – хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки – справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!
Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.
– Подумаємо про це завтра…
– Як Скарлетт?
– Що? – розсiяно озвалася Анна-Марiя.
– Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…
– А-а… Не читала…
– Ну що – за твоє нове життя?! – Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.
Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.
– Як почуваєшся? – бадьоро запитала Ада.
– Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина – неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми – до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще – Бунiн, Фаулз…
– Не знаю… Менi читати нiколи, – ображено гмикнула Ада.
– Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя – iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного – свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший – волi…
– А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що – повний холодильник, бiлизна – чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.
– Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…
– А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?
– Це все дурницi… – Анна-Марiя почервонiла. – То було не через нього. Просто захотiлося пiти…
– …i саме тодi, коли ми ставали на ноги. Я ледве з глузду не з'їхала… На тобi ж усе трималося.
– Давай не будемо згадувати минуле. Я не хочу оглядатися!
– Добре. Але ми так рiдко можемо побалакати просто так. Як ранiше… Ну, не про постачання ж мальтiйського вина нам говорити зараз! Я, наприклад, давно хотiла запитати, чи знайшла ти свою матусю, коли їздила в Париж?
Анна-Марiя опустила на тарiлку палички iз сушi й витягла з Адиної пачки сигарету. Офiцiантка, що стояла в кутку зали, вiдразу пiдiйшла й послужливо клацнула запальничкою…
– Одного разу… – Анна-Марiя випустила тоненьку цiвку диму й на мить замислилась – чи варто розповiдати Адi про свої дивнi видiння. – Одного разу, сто рокiв тому, як менi здається, я вже була в неї… Утiм, це було щось схоже на сон. Менi снилося, що я бачила її будинок, блукала з нею мiстом… Коли приїхала в Париж, перше що зробила – вiдшукала адресний стiл, я знала iм'я чоловiка, з яким мати виїхала звiдси…
– До речi, а чому вона не забрала тебе iз собою?
– Батько не дав згоди. Але, мабуть, не з батькiвських почуттiв – очевидно, просто хотiв зробити їй боляче. Адже я, як ти знаєш, не особливо була йому потрiбною. Отож у мунiципалiтетi менi сказали, що цей шлюб давно розiрвано, а жiнка з таким прiзвищем… померла. Але адресу я все-таки отримала. Коли зайшла в будинок, менi здалося, що я тут уже була колись… Цей пiд'їзд iз вазонами… Знайомий запах… Жовтi квiти… Я стояла в напiвтемрявi й чекала її крокiв iз горiшнього поверху…
– Чому вона померла?
– Нова мешканка сказала – викинулася з вiкна…
– Оце так! Дивна у вас була сiмейка…
– Звичайна. Просто мама шукала вихiд… Я її розумiю. I не засуджую. Вона не могла знати, що свiт – однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижi, Римi, Нью-Йорку, Амстердамi… Але це можна зрозумiти, коли маєш можливiсть вiльно перемiщатися в ньому.
– Я не зовсiм розумiю, про що ти… Але все одно, Марiчко, я тебе обожнюю! Я падлюка, ти знаєш. Я йду по трупах, – Ада влила в себе порцiю вiскi, яке невiдомо звiдки взялося на столi. – I тебе по них повела… Але я без тебе – нуль… Ти – голова, Машуню! Я це знала ще тодi, коли ми ховали твого чортового пацюка!
– Це було в iншому життi…
– Ти так говориш, нiби шкодуєш за ним…
– Я шкодую за собою! – Анна-Марiя розчавила недопалок у попiльницi. – I… годi про це!
Ада знала, що заперечувати не варто – занадто знайомим та небезпечним був цей владний рiзкий тон, наче з гуркотом зачинилися залiзнi ворота, за якими двi дiвчинки пили портвейн iз пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком i мрiяли виїхати.
Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…
***
– Ганно Юрiївно, я до вас! Пам'ятаєте, ви вчора менi призначили зустрiч на дванадцяту! – дiвчина стоїть на порозi кабiнету i з цiкавiстю розглядає стiни – теракотового кольору цеглини, обробленi й викладенi навмисно нерiвно. На стiнах – фотографiї у важких тьмяних рамках, пучки засушених трав, китайськi маски й вiяла.
– Так, я пам'ятаю. Заходьте. Кави?
Вона набирає двi цифри телефону i просить принести каву. Дiвчина дiстає iз сумки диктофон i глянсовий журнал, з обкладинки якого на всi тридцять два зуби всмiхається Дженiфер Лопес.
– Я вас слухаю.
– Моя рубрика в журналi називається «Успiх», – вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. – Я б хотiла написати про вас нарис.
– Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?
– Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!
– Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?
– Хоча б годину…
– Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, – вона вiдкидається в крiслi, на обличчi – вираз утоми й нудьги.
Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.
– Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? – здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут – надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу – казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано – грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, – креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю – вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї – Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi – в ресторанi в самому центрi столицi – також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона – вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу – вiдрiзанi.
А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.
Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.
– Куди тебе несе?! – вривається до кабiнету Ада Павлiвна. – Через тиждень рада акцiонерiв!
– От i лишишся – за мене…
– Ти що – занедужала?
– Будемо вважати, що так… Зупинiть землю – я хочу зiйти…
– Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?
– Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…
– Ой, не подобаєшся ти менi!
– Я нiкому не подобаюся.
– Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.
Ада, як завжди, великою вогняно-рудою кулею вилiтає з кабiнету i її рiзкий голос уже долинає з першого поверху офiсу…
***
«…Я й дотепер не знаю, що погнало мене сюди, на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну, котра з висоти пташиного лету нагадує лiгво гiгантських рептилiй… Бажання смертi? Але чому саме сюди? Невже тiльки тому, що в одному з модних журналiв (чтива, як на мене, занадто претензiйного) одного разу потрапила на очi рекламна статейка й один рядок розбурхав уяву: „Час тут зупиняється. I стоїть, немов ложка в склянцi з густим медом…“
Справдi, ледь ступивши на територiю готелю, що мiстився на самому березi моря, Анна-Марiя почувалася трохи дивно. Тиша, немов безмежна ватяна сфера, огортала острiв.
Курортний сезон iще не розпочався. У п'ятизiрковому готелi, крiм неї, перебували ще з десяток родин, в основному – iталiйцi.
У готель Анна-Марiя потрапила пiзнього вечора. Її ще трiшки погойдувало пiсля чотиригодинного перельоту (сервiс був чудовий, проте лiтати вона все одно боялася). Люб'язний портьє вiднiс її речi до номера й трохи затримався бiля порога, чекаючи на чайовi. Отримавши своє, розповiв про кращi блюда мiсцевої кухнi i з гiднiстю пiшов, побажавши приємного вiдпочинку. Їсти Аннi-Марiї не хотiлося… Вона вийшла на балкон. I вiдразу ж її оповив потiк майже вiдчутного на смак солодкого повiтря, сповнений ароматом петунiй i хвої. Вiн, цей запах, влився в кiмнату, заповнив собою весь простiр – густий i природний, зовсiм не схожий на парфуми, але такий само солодкий i насичений. З висоти п'ятого поверху Анна-Марiя бачила, як на острiвцях свiтла, утворених лiхтарями, порядкує родина їжачкiв. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рiвна, гладенька плiвка, з-пiд якої просвiчувала зеленуватим неоновим свiтлом мiсячна дорiжка.
„Умерти саме тут було б дуже романтично… – подумала Анна-Марiя, – але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.
Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв – цих „цвинтарiв бiфштексiв“ – не могла йти на серйозний карб.
Тiльки речi мають право на безсмертя – вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.
З певного часу Анна-Марiя вiдчайдушно заздрила (заздрiстю нескiнченно бiлою, як чистий аркуш паперу) художникам, музикантам, поетам – не через їхню славу, а тому, що вони надiленi вищим щастям – залишати пiсля себе свої полотна, партитури чи книжки. Хiба мiг умерти Моцарт? А Мiкеланджело чи Петрарка?! Вона чудово усвiдомлювала, що Бог не дав їй жодного таланту. Жодного. Крiм умiння працювати. Але знання всiх тонкощiв бухгалтерiї, хитрощiв комiвояжерства й усiх ринкових новацiй, здiбнiсть до точних наук, iнтуїцiя й економiчне чуття не могли забезпечити їй безсмертя. Що вона могла б зробити задля цього? Придбати дiлянку на Мiсяцi, як це робили iншi товстосуми? Купити маленьку планету пiд мiльярдним номером i дати їй своє iм'я? Заморозити свою плоть до третього тисячолiття? Але навiщо їй, Аннi-Марiї, ТАКЕ безсмертя – дурне, непотрiбне i смiшне?
Були часи, коли вона сподiвалася, що проголошена Незалежнiсть – це всесвiтнє свято для дiтей – щось змiнить у її життi, поки з подивом не усвiдомила, що вона, незалежнiсть, завжди жила всерединi неї, вiд початку, коли вона вiдчула бажання самiй розпоряджатися не тiльки своїм життям, а й спробувати приручити смерть. Нинiшнiй стан речей зовсiм вiдбив у неї волю до життя. Спочатку Анна-Марiя помiтила, що перестала вiдчувати запах i радiти смаку свiжих черешень. Це сталося тодi, коли вона вже мала змогу обирати новiтнi аромати найдорожчих парфумерних фiрм i купувати взимку португальську полуницю. Разом iз цим вiдчуттям вiд неї пiшла любов. Спочатку вона перестала годувати своїх акварiумних рибок, а пiзнiше без вiдрази могла дивитися тiльки в обличчя старих i дiтей.
– Таким, як ти, треба жити на безлюдному островi, – сказав їй чоловiк. – У тебе в очах – долари, як у дядечка Скруджа…
Проте це не було правдою. Анна-Марiя не могла пояснити, що вирватися з безупинного залiзного млина можна тiльки цiною власного життя.
Зараз, стоячи на балконi готелю чужої країни, яка оп'янила її запахом хвої i петунiй, вона думала, що iдея з безлюдним островом, мабуть, таки має сенс. Є люди, створенi для самотностi, котрi блукають у лабiринтi власного „я“ i знаходять у його завулках усе, що створено зовнiшнiм свiтом. Такi люди можуть бути пасiонарiями, якi вiдбувають довiчне ув'язнення у тюрмах або ж, навпаки, вiдданими певнiй iдеї дiячами, тому що бурхлива дiяльнiсть для них – зворотний бiк перебування в нiрванi власної душевної органiзацiї. Їхнього „я“ занадто багато в них самих. I щоби тебе не рознесло на шматки, треба дiяти, робити будь-що i робити – наодинцi, не зв'язуючи собою iнших.
Однак щоб зрозумiти це, необхiдно побувати всерединi механiзму, пройти крiзь його колiщата… Анна-Марiя ледь стримала вигук. Чому вона не зрозумiла цього вiдразу, рокiв п'ятнадцять тому?
Отже, отже… Що було тодi? Тодi вона збиралася вийти замiж. Бiла сукня висiла на дверцятах скрипучої шафи в кiмнатi, яку вона тодi ще винаймала в бабусi-самогонницi. Такi самi бiлi туфлi стояли пiд вiшалкою. Був пiзнiй вечiр. Анна-Марiя дивилася на широку смужку мiсячного свiтла, що навскiс розрiзала сукню на три частини: двi темнi й одну слiпучо-осяйну посерединi. Вона думала про майбутнє i боялася його.
Тремтячою рукою накреслила пiвколо, туманно пригадуючи, що лiнiя має бути рiвною, заплющила очi, притулилася обличчям до стiни. I почула рiвний шум працюючого двигуна…
***
– Отже, кажете – Анна-Марiя?… Дивне iм'я якесь…
Вона розплющила очi й зрозумiла, що перебуває в салонi лiтака. Також зрозумiла й те, що рокiв чотири як замiжня… Але до чого тут лiтак?!
Хоча що тут дивного? Чому купiвля якогось столу чи крiсла здається природнiшою, нiж поїздка в незнайоме мiсто?
– У вас там родичi? – знову набридає сусiдка лiворуч. – Нi, немає? Замовлено номер у готелi? Нi? Бували там коли-небудь? А-а-а… Гм… Зрозумiло…
Спiвбесiдниця знизує плечима й переводить погляд на тонкi нервово зчепленi пальцi (на безiменному – обручка), заглядає в очi (зiницi здригаються, як вода в блакитному емальованому вiдрi).
– Чоловiк там служить?
Знову нi? Чорт знає що з цими новомодними дiвками – летить невiдомо куди й навiщо…
– А чоловiк де?
– Вдома…
– Ага. Ага… Ну-ну. Приємної поїздочки!
Злiт лiтака схожий на початок любовi. Подив i пронизливе тремтiння: що зараз станеться, що? Ревiння двигуна, як фатум, як дев'ятий вал, що завис прямо над головою. Незмога пручатися – оглушлива, знесилювальна могутнiсть машини втискає у спинку сидiння, паралiзує волю. Повiльно починається розгiн. Немов мiж iншим. Нiбито попереду – нiчого особливого… Боже мiй, що там попереду?! Майнула злiтна смуга, перетворюючись на суцiльну швидкоплинну рiку. Все швидше i швидше. Що попереду? Швидкiсть перекреслює все – i страх, i цiкавiсть. Швидкiсть – це пристрасть. I вже не має значення, що попереду – можливо, стiна?… Зупинка перед злетом болiсно вiддається у всьому тiлi. Що буде, те й буде, тiльки – не зупинятися! А в iлюмiнаторi вже небо. Лети-м-о-о!
– Вам погано, голубко?
– Нi.
(Це я, я зусиллям волi пiдняла вас у повiтря! Тепер нехай працює двигун, а я вiдпочину… Так, напевно, вiдпочивають породiллi: голова вiдкинута, чоло в бiсеринках поту. Серце стукає все повiльнiше, повiки важчають, очi заплющуються самi собою.
„От я i байдужа до всього… I цей важкий шум – дратує…“)
– Напої, льодяники, будь ласка.
Перед очима виникає таця з пластиковими фiлiжанками.
– Скiльки часу будемо летiти?
Без вiдповiдi.
– Напої, льодяники… – лине далi бортпровiдниця.
– Квапитеся? Так, так… Справа, зрозумiло, молода. А я от до свекрухи їду – щось прихворiла бабуся. Ми, як одружилися, в неї жити не стали – крута бабенцiя була. Потiм дiти пiшли. Старший, Василько зараз… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу…
…Поштовх шасi, що доторкнулися до землi, як останнiй поштовх серця, пiсля якого – порожнеча й тонкий комариний писк у вухах. Усе.
У вiкно iлюмiнатора видно будинок аеропорту.
От вона й у Мiстi! Зовсiм сама.
Немов у грi „Завмри-вiдiмри!“ заворушилися люди, замигтiли над головами гребiнцi, запахло помадою i парфумами. Неструнким рядом, один за одним ввiйшли до аеропортiвського автобусу, вiдразу вiдчувши ворожiсть i роздратування до випадкових попутникiв. Випадкове – воно i є випадкове!
У цьому мiстi дихається вiльнiше. А може, просто йде дощ… Куди тепер? Кицька розтягує задоволення, перш нiж схрумати мишу. Вона вже пiвгодини блукає аеровокзалом, нетерпiння лоскiтно перевертається в грудях. Треба спершу заглушити його, щоб схвильований вираз обличчя й палаючi щоки не виказали хвилювання. Вона вкотре переконується: пошуки мети завжди кращi вiд самої мети. Їй потрiбне не Мiсто, а дорога до нього. I, бажано, нескiнченна…
У буфетi мати годує дитину. На тарiлцi – сiра рисова каша, у матовiй склянцi – теплий сiк. Не дивлячись, мати тицяє дитинi ложку й потрапляє то в нiс, то в пiдборiддя. Ложка – в бiлих вапняних плямах. Чорна окантовка нiгтiв у обох. На пiдлозi – картатий вузол. Iз нього стирчить дитяча шкарпетка…
Треба йти на автобус. Поки заповнюються мiсця, входить маленька бабуся в чорному чоловiчому плащi й коричневiй пуховiй хустцi. У неї сухi, жилавi руки, нiгтi зi старечою синявою, нiс чомусь заклеєний клаптиком газети. Очi – дуже темнi, як у плюшевих iграшок. Бабуся простягає руку й наспiвує тоненько:
– I синочкам вашим, i донечками… I вам, люди добрi… Здоров'я, щастя, благополуччя…
У долонi подзенькують мiдяки.
Маленька бабуся виходить – можна їхати. Але вже неможливо уявити, що її – не iснує.
Знову дорога. Через лiс, поле, до церковних бань i багатоповерхiвок. Її очi розширенi, як у мiських дiтей, що вперше побачили корову. За поворотом виникає Мiсто. Хто потрапляє сюди вперше, впевнений, що кожен його мешканець – щасливець. Кожен камiнь – свiдок iсторiї.
Погода похмура. Улюблена погода. Незабаром на вулицях залишаться тiльки мiлiцiонери. А ось i знаменита вулиця, оспiвана поетами. За кожним вiкном криється щастя. Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…
З арки виходить чоловiк у помiтно коротких – не за зростом – штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге – купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.
Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!
Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ – i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…
Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…
Назустрiч iде бабуся в сивих букольках – мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.
– Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? – вiдразу починає бабуся. – Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…
– Хочете в село?
– Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж – стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки – не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…
(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки – Ада, якась Ельмiра, Леля – iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.
Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно – мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi – карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.
Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком – сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла – Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..
„Дивно… Минуло так мало часу, – думаєш ти. – Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“
– Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…
Ах, якби це могло бути правдою!
– Що-що-що? I це все – за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)
…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку – меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“
(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…
– Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! – твiй голос набуває характерного хрипкого тону.
– А не обдуриш, красуню?
– То залежно вiд того, скiльки даси!
– Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?
– Очi в тебе, пане, страшнi – не хочу! Не дивися так.
– Злякав – пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай – за здоров'я! I ось iще – тримай вiд мене, – вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…
– Все ти, пане, сам знаєш…
– Бувай.
– Бувай здоровий, пане!)
…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту – фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок – грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.
– А так усе-таки краще!
Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.
(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)
– Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? – вимовила весело.
– Я завжди заздрила хлопчикам. I заспокоювала себе тим, що вони хочуть бути дiвчатками. А потiм виявилося, що жоден не хоче носити бантикiв i спiдничок… А ваше побачення, мабуть, зiрвалося?
– А ну їх до бiса! Подруга переконала, мовляв, останнiй шанс… Стояла я, як заведено, пiд годинником i думала: „Навiщо?“ Ну, прийде ще не старий удiвець, цiни собi не складе, веди його до кав'ярнi, розпинайся, завойовуй… А навiщо? А ви одруженi?
– Так. Але… я вважаю, що люди не повиннi одружуватися. Або ж – у дуже рiдкiсних випадках.
– Ви така молоденька, а таке кажете! Люди не повиннi розлучатися – от що я вам скажу. Потiм вони нiкому не потрiбнi з їхнiми мiгренями, радикулiтами i шкiдливими звичками. От я, наприклад, звикла, що чоловiк хропiв, а нова дружина виганяє його зi спальнi. Вiн приходить до мене – скаржиться. I смiх, i грiх! I що змiнилося в його життi? Хiба що адреса…
– Любите його?
– А ну їх до бiса! А ви, певно, теж не iз щасливих?
