Текст книги "Шості двері"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
– У мене все гаразд.
– Справдi?
– Справдi.
(Час знову вiдхлинув, залишивши на березi нову картинку. Ти наковталась якихось пiгулок. А привiд був дрiб'язковий – як мовиться, час „притирання характерiв“. Гладенькi, кольоровi, солодкi й гiркi кульки зникали в ротi й довго стояли в горлi непрохiдним згустком. „А я отруїлася!“ – як гордо це прозвучало. I тодi ти побачила Очi. Величезнi, сповненi жаху i слiз, що ось-ось мали вихлюпнутися. Пiсля зацiпенiння – метушня з рецептурними довiдниками: „Що ти пила? Говори, що ти пила?!“ У тебе влили два чайники води. I все обiйшлося. Але навiщо були тi Очi? Коли ти згадуєш той погляд, здається, що тебе обдурили, безжально обiкрали серед бiлого дня, взяли в полон на очах у всiх. Ти була заручницею тих Очей i вже не могла втекти. Навiщо, навiщо вони були?!)
– Ну, я, мабуть, пiду! Щасливо!
– I вам щасливо!
Жiнка встає i пропливає повз. Тепер її хода легка, й зi спини вона здається зовсiм молодою. Iз сумки визирає синiй гострий пiдбор модельних „човникiв“, немов веселий, дражливий язичок: „А ну їх усiх!“
(Свiт наповнений самотнiстю, як стiльники медом у серпневий день. I це Мiсто щоночi виє вiд туги. Ультразвук розходиться рiвними хвилями. I який-небудь сивочолий учений-паранормал сприймає їх за сигнали космiчних прибульцiв, записує на перфокарту, а потiм лягає у свою старечу постiль i додає до загального тла i своє самотнє виття. Ночами ти просиджувала бiля вiкна, вловлювала сигнали й розумiла, як мало любовi залишилося в цьому свiтi. Це нове дивацтво нiкого не здивувало. Тобi сказали: „Треба пiдлiкувати нерви…“, галантно пiдставили зiгнуту в лiктi руку й ти довiрливо просунула туди свою… Тебе вiдвезли у великий сiрий будинок, оточений парканом i садом. Паркан – це щоб мiсцевi не обривали яблунь, пояснили тобi. Тiльки й усього. Мила жiнка в димчастих окулярах стукала по колiнах гумовим молоточком, ставила дивнi запитання i з сумнiвом хитала головою: „Все нiбито в нормi…“ Потiм тебе все-таки кудись повели й одягли в запраний синiй халат, видали тапки на товстiй повстянiй пiдошвi, вийняли з пакета „предмети, що можуть поколоти чи порiзати“ – пилочку для нiгтiв. I тодi серце забилося частiше. Забилося – i обiрвалося. У коридорi ти востаннє побачила Очi. Тi самi очi, що подвоювалися вiд слiз.)
– Попрощайтеся! – пiдштовхнула тебе в спину медсестра в синьому халатi.
– Ти, головне, вiдпочивай. Тут тобi буде добре, спокiйно. А для iнституту я дiстану потрiбну довiдку з iншої лiкарнi, не хвилюйся. Бiльше їж i спи. Ти в мене така худенька стала…
Очi ковзали по твоєму обличчю, як павуки. У тебе зник голос. Ти мовчки кричала: „За що? Навiщо?“ – i, як остання слухняна дурепа, машинально кивала головою. Величезна синя медсестра обiйняла тебе за плечi й повела коридором. Коридор також був синiм. У ньому походжали сiрi тiнi. Дверi зачинилися й останнє, що ти побачила – бiлуватого нiчного метелика, що летiв до Очей, якi ти так боялася зрадити. Мiль вилетiла на свiтло й билася у лiкарняне скло…)
…На початку алеї з'явився старий з дiвчинкою рокiв семи.
– Тьотi погано… – голосно шепнула дiвчинка дiду.
– Що з вами, люба? Провести вас додому?
– Дякую, – усмiшка виходить вимученою, – мiй дiм занадто далеко. (Якщо вiн узагалi десь є…)
– А де? – запитує дiвчинка.
– Його можна побачити тiльки в мiсячну нiч щочетверга бiля сузiр'я Великої Ведмедицi, – фантазуєш ти, й очi дiвчинки розширюються вiд зачудування. Ти любиш розмовляти з дiтьми.
– А мiй будинок – ось, зовсiм поруч. Але я не люблю гратися в дворi – там дiти галасують.
– Он як. А ти хiба не любиш побешкетувати?
– Люблю. Iнодi. Але зараз менi нiколи.
– Чим же ти так зайнята?
– Розумiєте, у нас хворiє мама. Якщо я буду галасувати, вона не засне. Лiкар сказав, якщо ми всi будемо думати про маму – вона видужає. Я приходжу сюди думати, поки вона спить.
Старий важко втягнув у себе повiтря й закашлявся.
– У тебе, напевно, хороша мама.
– I вродлива, – вiдповiдає дiвчинка. – А тата немає, тiльки дiдусь. Дiдусь, бачите, вже старенький, вiн не може носити мене на плечах. Одного разу мене нiс дядько Льоня. Але дядько Льоня вже не приходить – вiн у космос полетiв, так мама сказала. А коли мама видужає, в нас iще сто таких дядькiв з'явиться, – так бабуся сказала!
– Оленко! – докiрливо хитає головою дiдусь. – Не говори дурниць!
Помовчали.
– У вас якiсь неприємностi, дорогенька?
Старий запитав це так доброзичливо, що в неї вперше навернулися на очi сльози. Вони пiдступають ще й тому, що цей старий дуже скидається на iншого – з iншого життя… Старий дивиться запитально, начебто хоче довiдатися всю правду, вiд самого дитинства. I вона зважилася…
– А знаєте… Чоловiк лiкував мене вiд божевiлля. Два мiсяцi стацiонару. Я втекла…
– Що ж iз вами було?
– Уявлення не маю! – треба, щоб голос звучав якнайспокiйнiше…
– Ну, що вам сказати, дитино – вертайтеся додому. Бо почнуть шукати, повернуть назад. Та ще й термiн подовжать.
Так-так, саме так усе й вiдбувається: вона непотрiбна й нецiкава цьому старому. Вiн проганяє її, як прокажену. Але голос i очi його по-зрадницькому ласкавi. Як у того, iншого… Iз забутого життя.
Вона повiльно йде зi скверу.
Iде до обшарпаного будинку, на першому поверсi якого – їдальня. Поки вона йде, починається дощ. Дрiбний, слiпий.
Вiн залишає на обличчi сльози. Їдальня нагадує лiкарню. Така сама тиша, побрязкування посуду, синi стiни… Людей майже немає.
От що вона запам'ятає гарного з усiєї цiєї подорожi – суп! Рисовий суп-розсольник. Вiн налитий у величезну важку тарiлку з грубим написом „Їдальня“, вiн парує, покритий прозорими озерцями олiї. Вона ретельно протирає перекручену в талiї ложку й опускає її в блiдi мiсяцi супу. Суп дуже смачний. Дуже. Мамо, суп просто чудовий! Бабусю! Який теплий, лагiдний суп! Як тодi, коли… Хочеться плакати. (Що ти несеш? – Серце. Чому воно таке важке й гостре? Воно безладно розгойдується на тонкiй ниточцi й поступово пробиває груди…)
Одинадцятиповерховий будинок, як ракета, спрямована вгору, й так само, як ракета, сповнений вiдблисками призахiдного сонця. У нього дивний екiпаж. Його члени нiколи не збираються в кают-компанiї, не знають один одного в обличчя. Куди мчить ця ракета?
Люк на дах незамкнений. У дитинствi вона любила бувати на горищi. Сонце опускало свої спицi в дiри старої покрiвлi, i здавалося, що падає сонячний дощ. У цьому будинку немає горища – просто вихiд на дах. Вона сидить на парапетi й думає: „Як навчитися жити?“
Повернутися додому? Вiдлежатися ще пiвроку в сiрому будинку iз садом, де кожен день – свiдок людських трагiкомедiй. Знову почати життя пiд недовiрливим наглядом нудотно-спiвчутливих очей? Говорити й вiдчувати, як слова потрапляють у лабораторнi пробiрки, як їх розглядають на свiтло, дiлять на складовi частинки, порiвнюють з iншими i… не розумiють.
А небо таке бiле. Захiд уже скотився донизу й небо вгорi – як полотно. Ще кiлька хвилин – i його заллє чорнило присмеркiв. Це означає, що завтра буде гарний безвiтряний день. Отже, все-таки буде „завтра“? У гаманцi – дрiб'язок. Зрозумiло – на зворотний квиток не вистачить. Навiть на автостоп. На п'ять рисових супiв хiба що…
Небо таке спокiйне. Воно обволiкає, заколисує, сповиває в хмари. Небо шепоче: „Все буде добре. Не все у свiтi – любов. Є ще спокiй…“
Мати-одиначка, напихаючи дитинi рота, зводить очi: „Я вiд свого втекла – їду до сестри в Луганськ. Заживемо!“
Чоловiк iз пельменями озирається: „А що в мене?… Усе в нормi. Живу ось. А що ще робити, га?“
Жiнка, скинувши моднi туфлi, пiшла…
Дiвчинка Оленка довiрливо заглядає в очi: „Якщо я буду в повнiй тишi думати про маму, то вона видужає?…“
„Є ще спокiй…“ – промовляє небо, й вiтерець нiжно пiдштовхує в спину: „Полiтаємо?“
„Можливо, серце розiрветься ще в повiтрi?“ – думає вона й робить крок…
Летить, задихаючись, захлинаючись жахом, вiтром…
…I – опиняється в темрявi вбогої кiмнати з бiлою сукнею на дверцятах шафи…
***
…Брязкiт скла, що розбилося десь унизу, змушує Анну-Марiю здригнутися. Та це ж вона випустила з рук келих iз мартiнi! Цей звук налякав родину їжачкiв. Вона струшує головою, матрьошки спогадiв швидко складаються – одна в одну. До бiса! Усе – до бiса.
Вона давно вже виховала в собi дитя, що має назву цинiзм. Тiльки вiн, цинiзм, має право на життя i процвiтання в цьому свiтi. Якби не вiн, була б вона не вiд свiту цього. Однiєю з тих дамочок, котрi постiйно скаржаться на життя й депресiю. Цинiзм, що його по-святенницькому називають життєвою фiлософiєю, єдиний засiб вiд смертi й розчарувань. Iнакше можна було б збожеволiти.
А так у будь-якiй ситуацiї є змога насмiхатися над собою, над усiм, що вiдбувається навколо. Можна зiбрати свої шматки з асфальту, обтруситися i – йти далi.
Анна-Марiя наливає нову порцiю мартiнi – добре, що в номерi кiлька келихiв! – i вирiшує прийняти ванну. До речi, яка тут ванна кiмната? Туди вона ще не заглядала…
Анна-Марiя занурюється в теплу воду. Навпроти – величезне (невже – венецiйське?!) дзеркало. З нього на неї дивиться дуже гарна жiнка – „зухвала й весела!“ – iз тих, хто не запитує сумно: „Де мої сiмнадцять лiт?“
Очi злипаються… Загорнувшись у бiлий махровий халат, Анна-Марiя виходить iз ванної i падає на широке двоспальне лiжко. Вона навiть не має сил розстелити його.
Це перша нiч у незнайомiй країнi. Анна-Марiя ще не знає, що вона називається ПОВЕРНЕННЯ…
***
Яка тиша! Це просто неймовiрно. Свiтанок забирає iз собою запах петунiй. Замiсть нього так само гостро пахне морем. Увечерi Анна-Марiя не встигла роздивитися, що ця кiмната така бiла: шпалери, фiранки, меблi… Навiть картина на стiнi написана в бiло-блакитних тонах.
Вона виходить на балкон i не бачить унизу метушнi, яка зазвичай панує на узбережжях iнших країн. Двiр i вулички, що ведуть кудись нагору, пустельнi. Дивне мiсто. Воно, як дивовижний нарiст, прилiпилося до самого краєчка гiрського хребта. У нього лише кiлька вуличок, один майдан iз маленькою, нiби iграшковоюґратиушею, i рибний базар. Уздовж узбережжя строкатим ланцюжком вишикувалися ресторанчики, в бухтi погойдуються бiлi вiтрильники. Але мiстечко видається вимерлим, як у фiльмах жахiв. Однак це не лякає Анну-Марiю. Вона мрiяла саме про таку тишу й безлюддя. Ледь устигла подумати про це, як десь у глибинi дорожньої валiзи задзвенiв мобiльний телефон. Анна-Марiя поглянула на екранчик. Звiсно, це Ада!
– Слухай, подруго, хочеш чи нi, та я посилаю до тебе Ларика. Ти менi не подобаєшся! До того ж хлопцевi потрiбний вiдпочинок.
Анна-Марiя намагається заперечити, однак Ада, як завжди, не слухає її:
– Ларик тобi не заважатиме. Ти ж знаєш, який вiн тактовний. Просто вiн пригляне за тобою, а ти… за ним. Може, менше дурниць накоїш. Адже я тебе знаю! Все! Цiлую!
Ларику, а точнiше – Ларiоновi, Адиному синовi, – двадцять два роки (Адка народила його на першому курсi й вiддала на виховання батькам). Тепер хлопець навчається на третьому курсi того самого iнституту – Ада наполягла, але вся його енергiя спрямована в невдячне рiчище письменства. Iз цим Ада нiчого не може вдiяти!
Отже, їде Ларик. Зважаючи на все, вiн може прибути до вечора…
Анна-Марiя спустилася до ресторану. Вiн був напiвпорожнiй. Гамiрна родина iталiйцiв юрмилася бiля шведського столу, накладаючи в широкi тарiлки салати й спагетi, в кутку за столиком сидiла парочка нiмцiв лiтнього вiку. Анна-Марiя налила собi кави й сiла бiля вiкна. Вiд моря її вiдокремлював рiвний заасфальтований майданчик. Пiску на пляжi не було – море вiдгороджене високим парапетом iз залiзними драбинками, як у басейнi. Каменi на так званому пляжi витесанi у формi лав, i навiть звiдси можна побачити, як навколо них снують швидкi плямистi краби. Анна-Марiя витягла з пляжної сумки (пiсля снiданку вона вирiшила вiдразу ж iти на пляж) сигарети, закурила, дивлячись удалечiнь. Думка про те, що вже увечерi їй доведеться спiлкуватися iз сином подруги, неприємно бентежила її…
Це був дивний хлопець. Зовсiм не схожий на буйну Адку. I загалом – дивний. „Ми розминулися в часi…“ – одного разу сказав вiн Аннi-Марiї, коли йому було чотирнадцять. „Чи не хочеш ти сказати, що закохався?“ – засмiялася тодi Адка, й Ларик блимнув на неї своїми чорними недитячими очима.
Анна-Марiя добре пам'ятала, як побачила сина подруги вперше. Тодi йому було сiм. Ада вперше привезла хлопчика вiд батькiв – у неї вже була власна квартира, досить зв'язкiв, щоб прилаштувати сина до престижної школи з поглибленим вивченням англiйської мови. З приводу возз'єднання з нащадком родина влаштувала вечiрку. Анна-Марiя купила великого плюшевого ведмедя й завiтала до подруги.
…Увесь час, поки вона була в гостях – сидiла за столом, допомагала мити посуд, усамiтнювалася з Адкою на кухнi, щоб покурити, – хлопчик не вiдходив од неї. Його очi випромiнювали тривогу, нiби вiн, iще не вмiючи сформулювати те, що сказав у чотирнадцять, промовляв їй цим хвилюючим поглядом якiсь зовсiм дивнi слова: „Я давно знаю тебе. Ми зустрiчалися. Тодi менi було шiстдесят, а ти, юна й чиста, сидiла в кав'ярнi на вулицi Карно й пила каву. На тобi була простора сукня i грубi черевики з високою шнурiвкою… Ти щось писала в потертому блокнотi, i твоє волосся густою хвилею закривало пiвобличчя. Я зрозумiв, що ми розминулися в часi: моє життя хилилося до заходу, твоє – розцвiтало. Я не мав права пiдiйти до тебе. Я сiв на лавку навпроти i тiльки й мiг, що спостерiгати… Ти вiдкинула волосся й поглянула поверх моєї голови кудись удалину. I я помiтив, якi синi в тебе очi. Таких очей я не бачив нi в кого, хоча прожив досить таки довге життя. Якби я насмiлився сiсти за твiй столик, ти б подумала, що я – огидний старигань-педофiл, котрий чiпляється до молодих дiвчаток. Ми розминулися в часi. Ти, можливо, i змогла б вiдчути це… Але тодi глибина мого болю стала б iще бездоннiшою, тому що я принiс би його й тобi. Я завжди буду просто дивитися на тебе, хоч би де ти була. I якщо вiрити в реiнкарнацiю, ми ще зустрiнемося. I, можливо, Господь Бог буде милостивiшим до нас…“
Анна-Марiя не помiтила, що попiл iз сигарети упав на її бiлi шорти.
***
…Вода видалася Аннi-Марiї густою i тягучою, як олiя. Морська сiль пощипувала тiло й проступала на шкiрi бiлим iнеєм. Глибина починалася вiдразу вiд бетонного парапету, але море було таким прозорим, що вона бачила, як мiж пiдводними пiщаними дюнами снують рiзнобарвнi риби. Крiм того, вода стояла нерухомо, як i небо над нею. Анна-Марiя заплющила очi й попливла. Вода змивала втому, сiль – очищала. Анна-Марiя пiрнула з вiдкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом.
На пляжi, як i ранiше, було пустельно. Iталiйцi сидiли в шезлонгах далеко вiд пляжу, й тiльки поважна нiмкеня походжала пiд пальмою, пiдставляючи сонцю оголенi груди. До полудня стало припiкати. Робити було нiчого, й Анна-Марiя пiшла до номера. Їй увесь час хотiлося спати i, прийнявши душ, вона провалилася в глибоку дрiмотну прiрву. Чотири останнiх роки вона зовсiм не мала вiдпустки, й вiдпочинок здавався дивним, неприродним. Вона могла б проспати цiлу вiчнiсть!
…Вечiр знову наповнив повiтря ароматом петунiй. Анна-Марiя вирiшила прогулятися набережною, випити де-небудь мiцної кави. Незважаючи на те, що мiстечко здавалося порожнiм, у кав'яреньках сидiли люди – здебiльшого сiмейнi пари з дiтьми. Анна-Марiя обрала один iз майданчикiв i, сiвши в м'яке крiсло, замовила каву. Величезний червоний диск призахiдного сонця висiв бiля самого краєчка обрiю. Такого заходу вона не бачила нiде! Все тут було набагато яскравiшим, як у дитячому снi.
Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася – вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi – сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!
Ларик iшов алеєю, смiшно крутячи головою, придивляючись до майданчикiв кав'ярень. Окуляри вiн вiдмовлявся носити категорично. Було видно, що вiн устиг перевдягтися i зробив це похапцем – край бiлої сорочки по-зрадницькому стирчав iз-пiд паска джинсiв. Доведеться махнути йому рукою. Було б пiдло вдати, що вона його не помiтила. Iталiєць здивовано повернувся у бiк її жесту i, зауваживши молодика, обличчя якого розпливлося в широкiй усмiшцi, досадливо вибив iз пачки сигарету: жiнка, котра сидiла навпроти, йому подобалася, i поява певного суб'єкта зовсiм не входила до його планiв…
Ларик рушив до неї, натикаючись на своєму шляху на легкi пластиковi столики, але вже пiдходячи, сповiльнив крок, вiддихався. Смаглявий вiд природи, у бiлоснiжнiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах, гостролиций i темноокий вiн скидався на мiсцевого жителя, й iталiєць ревниво зiтхнув: спритний хлопчина, встиг ранiше вiд нього! Але парочка зненацька стала говорити незнайомою йому мовою.
– Я сяду? – Ларик питально завмер бiля її столика.
– Звичайно. Коли ти приїхав?
– Тiльки-но…
– Ти, напевно, голодний?
– Нi, я добре повечеряв у лiтаку… – Вiн дiстав пачку сигарет: – Ти дозволиш?
Вона кивнула. Пальцi Ларика ледь помiтно тремтiли, i їй стало смiшно.
– Ти чого так хвилюєшся?
– Мати сказала, що ти в якомусь незрозумiлому станi, й за тобою потрiбне око та око!
– Якi дурницi! Це означає, що ти будеш за мною стежити? А якби я була не сама?!
– А з ким?
Вiн нагадував їй велику i зворушливу дитину.
– Та ось хоча б iз ним… – i вона кивнула у бiк iталiйця, що, своєю чергою, пожвавився й помахав їй пiднятим келихом. Ларик спохмурнiв.
– Я тобi не заважатиму… – нарештi вимовив вiн. – Якщо хочеш, я взагалi не вийду з номера.
– Знову дурницi! Ти в мене будеш купатися, гуляти, дихати свiжим повiтрям i їсти шкампiй! I повернешся додому дуже гарним i гладким. Ти їв шкампiй? Щоправда, у кухарських книгах їх називають „скампiями“, але тут iнша вимова…
– Не говори зi мною, як iз дитиною, будь ласка. Це мене вбиває…
– Добре, не буду… Вип'єш що-небудь?
Анна-Марiя замовила кампарi, й вони випили, не цокаючись i бiльше нi про що не говорячи. Море нарештi почало рухатися й билося зовсiм поряд, як величезне серце. Незвична напiвтьма – така ж дивовижна, як i прозорiсть пустельного ранку, – огортала обличчя Ларика, який сидiв навпроти неї, i воно видавалося вилiпленим iз синьої глини. Оркестрик тихо награвав мелодiю з фiльму Кустурiци. Вони не помiтили, як залишилися в кав'ярнi зовсiм самi – тiльки iталiєць продовжував сидiти, спостерiгаючи спiдлоба за незвичною iншомовною парочкою.
– Час вiдпочивати, – нарештi сказала Анна-Марiя, й Ларик подав їй зiгнуту в лiктi руку. Незважаючи на вечiрню прохолоду, його рука була теплою.
– Змерзла? – запитав вiн. – Шкода, я не здогадався прихопити светра…
Вони попрямували до готелю тьмяно освiтленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густi запашнi крони. Анна-Марiя знову здивувалася ватянiй тишi, яка стояла навколо.
Вiн провiв її до дверей номера, допомiг вiдiмкнути дверi. I нiяково зупинився на порозi.
– Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? – нарештi рiзко перервала мовчанку вона. – Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!
Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.
– Зачекай! – Аннi-Марiї стало його шкода. – Не ображайся… Навiщо ти взагалi сюди приїхав? У тебе що, немає своєї компанiї?
Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв назустрiч:
– Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю… – ледь чутно промовив вiн i, швидко повернувшись, рушив до лiфта…
***
Нiсенiтниця: її ще можна любити! Анна-Марiя зачинила дверi й притулилася до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в пiску й мулi баржею, що обросла тоннами черепашок, – такою залiзобетонною конструкцiєю, яка вже давно забула про вiтрила. Та ось малесенька чайка присiла на її прогнилу корму й чомусь не захотiла вiдлiтати. I в серцевинi баржi щось клацнуло – можливо, увiмкнувся давно заiржавiлий двигун або чомусь крутнулася вицвiла стрiлка компаса. I ця малесенька чайка тут нi до чого, справа не в нiй… Чайка i баржа, в думках усмiхнулася Анна-Марiя, поєднання сюрреалiстичне.
Вона нарештi зрозумiла, чому приїхала сюди: щоб не повернутися. Нi, вона, звичайно ж, повернеться назад, згiдно з купленим зворотним квитком, але – не повернеться. I це варто обмiркувати. I, мiркуючи, зчищати iз себе налiт прирослих намертво черепашок. Їй згадався фiльм „Амелi“, касету з яким вона купила зовсiм випадково. Хiба вона, Анна-Марiя, не їла нанизанi на всi десять пальцiв вишнi, не ховала комашок у сiрникових коробках, не була переконана, що на свiтi iснує десять рiзних дощiв, i всi вони – її брати?! Хiба вона думала, що через п'ять-десять-двадцять рокiв загрузне в пiсках, перетворившись у нерухомий пам'ятник самiй собi?…
„Е… моя мила, – немов почула вона голос Ади, – тобi знову захотiлося ходити в драних джинсах i харчуватися кабачковою iкрою?! Не вийде! Та ти й сама не захочеш цього! Ти просто отруїлася своїм дiловим життям, але це незабаром минеться. Через три роки тобi стукне сорок, i шукати сенсу життя в цьому вiцi просто смiшно. Крiм того, ти чудово знаєш, що його немає. Сенс життя – в самому життi. У тому, що ти їси, спиш, дихаєш i заробляєш грошi. До речi, саме „заробляєш“ – а не в самих грошах. На це я, мабуть, можу зробити тобi скидку – у самих грошах шукають сенс дурнi, а ти дiвчинка розумна…“
„I ти впевнена, що менi вже не викараскатися? – продовжила дiалог Анна-Марiя. – Я що-небудь придумаю, от побачиш…“
***
…Вони сидiли на краю парапету й бовтали ногами у водi, полохаючи дрiбних рибок, якi шастали бiля самої поверхнi. Хвилина незручностi пiсля вчорашнього швидко минула, тiльки-но Анна-Марiя промовила за снiданком кiлька незначних фраз. I тепер вони мирно примостилися бiля самого моря, так само мовчки, але ця мовчанка не обтяжувала, не навiвала нудьги. I те, що Анна-Марiя зважилася заговорити з Лариком про свiй нинiшнiй стан, було платою за його вчорашню вiдвертiсть.
– Знаєш, чого менi хочеться найбiльше у свiтi? – запитала вона. – Купити квиток на будь-який потяг – усе одно куди вiн прямуватиме – i виїхати в невiдомому напрямку. Винайняти номер у зубожiлому провiнцiйному готелi i спати там двi доби, а потiм знову сiсти в потяг… I так – доки не закiнчаться грошi. А коли вони закiнчаться, спробувати пожити без них. Збирати пляшки, наприклад… I спускатися далi й далi донизу. Туди, де нiхто не зможе потурбувати чи знайти мене… Дивно, чи не так?
– Нi. Але ти не уявляєш, про що говориш! Невже ти думаєш, що нiхто, крiм тебе, хоча б раз у життi не думав про можливiсть утечi, про якiсь дверi у вiчнiсть, за якими зовсiм iнша реальнiсть! Проте бiда в тому, що навiть там, як ти кажеш, „унизу“ – також реальнiсть. Тому що зовсiм пiти – занадто великий подвиг, на який мало хто здатен.
– Знаєш, нас учили бути господарями свого життя, а менi здається, що це й так зрозумiло. Важливiше бути господарем власної смертi, щоб потiм, у старостi, не перейти межу, за якою – втрата пам'ятi про все своє життя.
Ларик схилив голову. Анна-Марiя подумала, що, напевно, вона його налякала.
– Давай допливемо ген до тiєї скелi! – сказала вона. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на цю пропозицiю.
– Хочеш, я скажу, яка на тобi була сукня, коли я вперше тебе побачив? – нарештi порушив мовчанку вiн.
Анна-Марiя посмiхнулася.
– Як ти мiг таке запам'ятати, ти був зовсiм маленьким!
– Ну, по-перше, не зовсiм… – вперто труснув головою вiн. – На тобi була блакитна сукня з марлевої тканини – здається, вона називалася марлiвка – з маленькими рожевими букетиками на нiй i бiлi босонiжки з пряжками у виглядi ромашок. Одна потiм загубилася… Волосся в тебе було зiбране в „кiнський хвiст“. А ще були бiлi клiпси…
– У тебе є дiвчина? – запитала Анна-Марiя, аби змiнити тему розмови й розумiючи, наскiльки безглуздо прозвучало її запитання. Ларик пiдвiвся з парапету.
– Ходiмо, я дещо тобi покажу.
Вiн простягнув їй руку.
– Куди ти мене кличеш? Ми ж iще жодного разу не скупалися!
– Ходiмо, це швидко…
– Ну, добре…
Всю дорогу вiд моря до свого номера вiн не вiдпускав її руки, нiби вона могла вирватися й утекти. В кiмнатi вiн витяг iз шафи свою валiзу, вигорнув на лiжко купу речей i нарештi дiстав iз дна невелику металеву коробку.
– Вона в мене завжди iз собою, – пояснив вiн. – Не хочу, щоб мати порпалася в моїх речах, є в неї така мила звичка, все наркотики шукає…
Ларик криво посмiхнувся, вiдкинув кришку i висипав умiст на туалетний столик.
Анна-Марiя довго не могла зрозумiти, що за купа дрiб'язку в неї перед очима. Ґудзик, брошка, шпильки, пластмасовий браслет, пряжка вiд босонiжок у виглядi квiтки… Стоп! Вона по черзi пiдносила дрiбнички до очей. Так це ж ЇЇ шпильки, ЇЇ пряжка, ЇЇ браслет. Скiльки ж їм рокiв! Вона одягла на руку смiшний пластиковий обiдок. Ну звичайно, вона залишила цю невигадливу прикрасу в ваннiй багато рокiв тому, коли ночувала в Адки…
– Послухай, Ларiоне, ти що – ненормальний? Можливо, ти манiяк? – вона перебирала дрiбнi речi, впiзнаючи їх i не вiрячи власним очам.
– А ось iще… – сказав вiн i простягнув їй засмальцьований ветхий нотатник. – Вiзьми. Я хочу, щоб ти знала…
Анна-Марiя взяла книжечку.
Купатися перехотiлося. Незважаючи на те, що слова й поведiнку Ларика вона не могла сприйняти всерйоз, усе ж таки її мучила цiкавiсть. Вона пiшла до свого номера, влаштувалася на балконi в широкому шезлонгу i стала читати.
Звичайно ж, це був його щоденник. Анна-Марiя подивилася на дату. Все зрозумiло, вiн почав його вести з чотирнадцяти рокiв. Записи були нечастими. Iнодi мiж одним i наступним лежав часовий вiдрiзок у пiвроку, а то й пiвтора. Спочатку все це видалося їй кумедним, та що далi вона заглиблювалася в сторiнки, то тривожнiше ставало на душi, нiби це писала вона сама – комусь невiдомому, далекому, тому, хто нiколи цього не прочитає.
„Я все-таки одружуся з тобою, коли виросту“, – стверджував найперший запис, i Аннi-Марiї довелося досить-таки добре напружити мiзки, щоб згадати, яким вiн був тодi, майже десять рокiв тому. Першi двадцять сторiнок видавалися їй просто смiшними. Вона посмiхалася, читаючи звичайну юнацьку маячню, згадуючи й себе тодiшню, бо хлопець докладно описував, у чому вона була вбрана того чи того дня, що говорила i як дивилася: „Ти сидiла на кухнi. Мама щось говорила тобi про якiсь „дебети“ i „кредити“. Ти кивала головою, але твiй погляд був спрямований за вiкно. Там падав дощ…“
Кiлька останнiх сторiнок стерли посмiшку з її обличчя.
„Я тепер знаю, що вiдчуває людина, всерединi якої оселився божевiльний дзвонар. Вiн розгойдує дзвiн так, що золотий дзенькiт оглушує й заслiплює, а грудна клiтка ось-ось лопне вiд натиску цього важкого дзвону. Це те, що вiдчуваю, дивлячись на тебе… Коли ж не бачу тебе, менi здається, що в мене немає якогось важливого життєвого органа – руки чи ноги. Я слiпну i глухну. I тодi я йду до твого офiсу й чекаю, коли ти з'явишся з дверей. Менi досить просто бачити тебе…“
„Якби ти тiльки знала, яким значним видається для мене життя, якщо в ньому є ти. Я веду з тобою нескiнченнi дiалоги. Я говорю з тобою постiйно, хоч би де був – у метро, в iнститутськiй їдальнi, йдучи вулицею. Ти завжди поруч. I завжди – безмежно далека. Не подумай, що я повний iдiот чи божевiльний. Якби я мiг позбутися тебе, як хворобливої нав'язливої iдеї, – це було б занадто просто. Але ти – не iдея. Менi здається, що ми бачилися з тобою в сотнях iнших життiв, разом пройшли нескiнченно довгий шлях, як у „Докторi Живаго“, як у „Ходiннях по муках“, як у Фолкнера, Достоєвського, Фаулза чи Набокова…“
„Ти знову сидиш на нашiй кухнi, на своєму улюбленому мiсцi – бiля вiкна. Ти говориш iз матiр'ю про розлучення, яке маєш пережити. Я так i знав. Я знав, що ти нiкому не можеш належати! Ти – вiтер, що проходить крiзь пальцi. Смiшно, якщо хтось думає, що може втримати вiтер у стиснутiй долонi. Коли б життя звело нас у якомусь iншому вимiрi, я б нiколи не посмiв видати своє хвилювання чи ревнощi навiть кiнчиками вiй. Менi завжди здавалося – я так вiдчував – твоє життя проходить НАД життям i жодним чином його не стосується. Ти сама якось говорила про це, тiльки iншими словами…“
„Сьогоднi я купив кокс… Це коштувало менi купу бабок, а головне – безлiчi побоювань i дурних запитань, на якi немає вiдповiдi. Знаєш, менi було добре. Менi й тепер добре, тому що ти була зi мною. Я точно знав, що це ти. Можеш менi не вiрити, але я фiзично вiдчував тебе, чув твої слова i… не мiг вiдiрвати голову вiд подушки, тому що знав: тiльки вiдкрию очi – тебе не буде. Як страшно усвiдомлювати, що тебе нiколи не буде в моєму життi. Це несправедливо!“
„Ларику, чому ти мокнеш пiд дощем?“ – запитала ти, зупиняючи машину навпроти булочної, i я збрехав, що вийшов по хлiб. Ти навiть не здивувалася, чому „по хлiб“ треба їздити на протилежний кiнець мiста. Ти пiдвезла мене додому, пiднялася зi мною до матерi… Поки ми їхали, я дивився на твої руки. Вони так владно й упевнено стискали кермо… Ти жодного разу не подивилася на мене, тiльки розпитувала про навчання, ще про якiсь дрiбницi. Це було так боляче…»
«Я все одно колись скажу тобi, що кохаю…»
***
– Дякую, – сказала вона, простягаючи йому блокнот. – Це найкраще, що було в мене за останнi кiлька рокiв.
Вiн вiдхилив її руку:
– Залиш це собi…
– Ларiоне, послухай, ти дуже гарний хлопець…
Вiн знiтився, на його щоках знову проступили червонi плями.
– Будемо вважати, що… менi знову не пощастило, – задумливо мовила Анна-Марiя. – Знаєш, адже я можу сказати тобi, що прийду… Щоб ти заспокоївся й переконався, що я така сама, як усi. А ти купиш менi велике яблуко чи ще що-небудь… Але потiм, повiр, усе буде не так. Зовсiм не так, як ти хочеш. I це все, зрештою, смiшно…
Вона подивилася на море, у яке знову спускався рiвний червоний диск захiдного сонця.
– Я завжди любитиму тiльки тебе…
– Тобi це лише здається.
