Текст книги "Шості двері"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
– Проживемо, – заспокоює Ада. – Предки обiцяли висилати грошi щотижня. А ти свої заховай, нам тут iще довго паритися. Може, влаштуєшся кудись на пошту чи прибиральницею – заробиш!
Мiсто крутиться перед очима завороженої Анни-Марiї, як карусель, як чарiвна парасолька в руках Оле-Лукойє. Вона весь час задирає голову – розглядає оголених атлантiв, що пiдтримують балкони мало не кожного будинку, заглядає в склянi вiтрини, вдихає аромат кави, яку готують мало не в кожнiй забiгайлiвцi.
– На нас звертають увагу… – шепоче Ада, коли вони проходять повз компанiю столичних хлопцiв. Вона налаштована на пригоди.
– Ти зi мною не пропадеш! – каже Ада. – Я не збираюся стояти в загальнiй черзi! Бачила, як на мене дивився той, iз кафедри, коли ми подавали документи? Я вже довiдалася, як його звати – дуже незвично – Стефан. Вiн, до речi, аспiрант i син ректора…
Ада – маленька, з пишним рудим волоссям, мiцно збита, з яскравою жовтогарячою помадою на повних губах. Анна-Марiя поруч iз нею почувається незграбною чаплею.
– Навiщо тобi туфлi на пiдборах? – усмiхається Ада. Проте Анна-Марiя вже тягне її до взуттєвого магазину, вона мрiє скорiше зробити першу дорослу покупку й позбутися своїх розтоптаних мокасин.
«Перше, що ти зробиш, коли почнеш заробляти грошi – купиш собi туфлi на високих пiдборах, – згадує вона напучування Калiостро. – Це – перша необхiднiсть для вродливої жiнки. Можеш одягнути найпростiшу сукенку, але туфлi мають бути бездоганними!».
У магазинi подруги довго роздивляються взуття. Анна-Марiя вперше примiряє високi пiдбори – легкi чорнi «човники» сидять на нозi, як улитi. Пiдбори тоненькi-тоненькi, з позолоченою стрiлкою посерединi. Анна-Марiя вже не може не купити їх, хоча коштують вони половину одноразового «внеску» мачухи.
Пiзнiше, коли на небi з'явився серпик молодика, подруги влаштовують похорон старих черевикiв Анни-Марiї в ботанiчному саду: пiднiмаються на порослий травою пагорб i закидають їх далеко в кущi! Густi чагарники миттєво поглинають їх. Починається нове життя. I в ньому немає мiсця для старих мокасин.
Пiсля дев'ятої вечора вулицi ще бiльше пахнуть кавою, до її аромату домiшується запах акацiї, вiд якого голова йде обертом. Дiвчата повертаються до квартири. Господиня вже спить, i вони, перешiптуючись, смiючись, застеляють вузькi лiжка бiлими накрохмаленими простирадлами.
Анна-Марiя вiдчиняє вiкно й радiсно спостерiгає, як мiсячне свiтло грає на позолочених пiдборах нових туфель, що стоять на пiдвiконнi. За вiкном життя ще триває – десь удалинi звучить музика, дзеленчать трамваї, чутно смiх. Анна-Марiя випростовується на прохолодному простирадлi й тiльки тепер розумiє, яким довгим був день. Вона вiдчуває, що це мiсто прийняло її, i вона знову повними грудьми вдихає його наркотичнi запахи – акацiї, кави, розiгрiтого за день асфальту…
Вона не здогадується, що вранцi на неї очiкує нове диво – соборнi дзвони, високi ноти яких увiрвуться в її сон тривожно й урочисто.
***
…Два тижнi Анна-Марiя їсть тiльки печиво (28 копiйок за пачку), запиваючи його окропом. Вона вирiшила не спокушатися i майже не виходить на вулицю – старанно учить ненависну алгебру… Iнодi заходить на кухню, щоб поставити чайник.
– Ти така худенька, – каже до неї господарка квартири Галина Степанiвна. – Давай хоч бульйону тобi наллю…
Анна-Марiя намагається не дихати, щоб запаморочливий запах не дав розслабитися. Бадьоро вiдмовляється, посилаючись на дiєту, i знову сiдає за пiдручники. Новини з позавiконня приносить невгамовна Ада. Вона десь пропадає цiлими днями. Але її успiхи не порiвняти з Анни-Марiїними.
– Ходили зi Стефаном у ресторан, – доповiдає вона, дiстаючи iз сумочки загорненi в серветку котлети «по-київськи». – Налiтай! Вступ менi забезпечено, вiн обiцяв. Звичайно, довелося дещо дозволити… Ти не хвилюйся, i для тебе я що-небудь вигадаю!
Вiд Ади пахне парфумами, сигаретним димом, вином, уся вона – суцiльне руде свято. Вона вже чудово розумiється на мiських маршрутах, назвах вулиць, цiнах i взагалi встигла накупити собi безлiч рiзних ганчiрок, а головне – моднячi джинси, якi щiльно обтягують її пишнi стегна.
– Тобi, звичайно, просто так не вступити, – зiтхає Ада. – Стефан каже, що цього року божевiльний конкурс… Може, прогуляємось?
Анна-Марiя стискає зуби. Нi, вона зобов'язана вступити! Iнакше доведеться викинути чудовi черевички на пiдборах у тi самi чагарники, попрощатися iз дзвонами… А для неї це вже неможливо!
***
– Я нiколи нi про що тебе не просила, чи не так? – Ада повернулася з чергового побачення, сидить на своєму лiжку й блимає на Анну-Марiю круглими чорними очима. – Якби не я – парилася б ти зараз на своїй розкладачцi. Ти цього хочеш?!
Вiд одного тiльки спогаду про розкладачку до горла Анни-Марiї пiдкочується солона нудота.
– Отже, – продовжує Ада, – не просила, а тепер – благаю! Стефан запрошує мене з тобою до нього в гостi. Не знаю, що вiн хоче вiд тебе, але дуже наполягав, мовляв, бажає познайомитися з моєю сестрою (я, до речi, сказала, що ти – моя сестра)…
– Ну навiщо менi йти? Iспити починаються через чотири днi! Та й одягти менi нiчого, – опирається Анна-Марiя.
– Вдягнеш мої джинси!
– Вони менi короткi!
– Нiчого – це останнiй писк моди, особливо в комплектi з твоїми новими туфлями! Ти не повинна мене пiдвести. Може, вiн хоче попросити в тебе моєї руки… Будеш правильно поводитися – вступиш до iнституту. Я вже постараюся, не хвилюйся!
Вранцi наступного дня Ада старанно пiдмальовує Аннi-Марiї повiки нiжно-блакитними тiнями, наводить «стрiлки», пiдфарбовує вiї новим брасматиком «Луї Фiлiп». В Адиних блакитних джинсах, на високих пiдборах Анна-Марiя має навiть дуже привабливий вигляд… Цього разу дзеркало пiдтверджує припущення тiтоньки Валi про належнiсть Анни-Марiї якщо не до королiвського роду, то до аристократичного – точно! Навiть волосся бiльше не дратує: пiсля болгарського шампуню, що продається тут у кожному галантерейному магазинi, воно лежить на плечах рiвною важкою хвилею. Ада додає останнiй штрих – щедро збризкує Анну-Марiю парфумами з вишуканого флакончика. Вiд цього запаху в тiєї аж голова йде обертом.
– Ти, головне, нiчому не дивуйся i не пручайся. Просто сиди, слухай, усмiхайся. Словом, не будь провiнцiйною дурепою! Запропонує сигарету – не вiдмовляйся. Вiд випивки, звичайно, теж. Пам'ятай, що це все ти робиш заради мене. Добре? Марi, Марi! Я так тебе люблю! Ти така гарненька, ти навiть сама не уявляєш! – Вона смикає Анну-Марiю, обiймає, кружляє у вальсi. – I пам'ятай – для тебе це такий самий шанс, як i для мене! Ну, що ми тут можемо без надiйної пiдтримки?!
Вони випурхують на вулицю.
– Куди поспiшаєте, красунi? – гукають до них хлопцi в дворi.
– Я б за таку – повiсився! – каже чоловiк своєму приятелю в метро, мiряючи Анну-Марiю хмiльним поглядом.
– Може, поїдемо разом? – пропонує їм той.
– От воно… Почалося… – задоволено шепоче Ада. – Оце життя, а ти весь час сидиш у квартирi, як прикута…
Пiд'їзд будинку вражає Анну-Марiю чистотою, на входi сидить консьєржка, яка презирливо оглядає дiвчаток. Ада по-хазяйськи натискає на кнопку дзвiнка.
– Пам'ятай, я на тебе розраховую… – шепоче вона.
…Стефан – гладкий, високий, з повним обличчям i вологими долонями справляє на Анну-Марiю неприємне враження. «I що в ньому могло так сподобатись Адi?» – з подивом думає вона. Пухкi м'якi губи торкаються її долонi, й Анна-Марiя ледь стримується, щоб не висмикнути її. Великий палець Стефана занадто довго ковзає в її перевернутiй долонi, залишаючи в нiй вологий слiд…
Квартира видається Аннi-Марiї справжнiм замком – всюди килими, рiзьбленi меблi, яких не побачиш у магазинi, шкiрянi диван i крiсла, у центрi – скляний столик, на якому фрукти й безлiч рiзноманiтних пляшок. Анна-Марiя обережно сiдає в крiсло, всiм своїм єством вiдчуваючи вiдповiдальнiсть моменту. «Зараз свататися почне…» – думає вона.
– Вип'ємо, дiвчатка, за знайомство! – пропонує Стефан i наливає в круглi товстi склянки коньяк. Ада кокетливо хихикає, високо закидає ногу за ногу, пiдморгує Аннi-Марiї: «Треба!».
Та вiдчайдушно робить ковток, судомно хапає ротом повiтря, ставить келих на мiсце.
– Що таке-е? – розтягуючи слова промовляє Стефан. – Дiвчинка не п'є?
– Прикидається! – смiється Ада, роблячи Аннi-Марiї «страшнi очi».
– Ну-ну, тодi – до дна, до дна! – умовляє господар, простягаючи Аннi-Марiї її келих.
– Не вдавай iз себе незайману! – сичить Ада.
Її тон не подобається Аннi-Марiї, та вона задля подруги повинна витримати все до кiнця. «Потiм розберемося! Аби цей вiзит скорiше закiнчився…» – вирiшує вона i мужньо вливає в себе залишки напою.
– Ну, от i молодець! – каже Стефан i знову наповнює келих.
– Нi, я бiльше не можу! – махає рукою Анна-Марiя.
– А ти закушуй. Ось – виноград, персики… – пропонує хазяїн i знову торкається її руки вологими пальцями. – Гарненька в тебе, Адочко, сестра…
Цього разу Анна-Марiя смiливо вiдштовхує його долоню – випитий коньяк додає їй смiливостi.
– Що таке-е? – знову тягне Стефан, поглядаючи на Аду й несподiвано виходить iз кiмнати. Та пiдхоплюється, бiжить слiдом. Кiлька хвилин Анна-Марiя сидить у повнiй самотi, розглядаючи картину на стiнi. До неї долинає збуджений шепiт, а потiм ледь чутно клацає замок у прихожiй. До кiмнати Стефан повертається сам, знову наповнює келихи, сопе, поглядаючи на Анну-Марiю.
– А де Ада? – запитує та.
– Ви що, не можете одна без одної жодної хвилини? Посидь, розслабся, що ти така напружена? Пий, закушуй… Ти ж, напевно, нiколи не бачила таких фруктiв у своїй хацапетiвцi. Це – банани.
– Я знаю…
Стефан сiдає до неї ближче, майже поруч. Анна-Марiя помiчає, що його скронею стiкає крапелька поту, залишаючи блискучу дорiжку на щоцi. Вiн закурює, одним ковтком випиває свiй коньяк i важким поглядом мiряє гостю.
– Вступати приїхала?
– Так…
– Без грошей тепер нiкуди не всунешся… У тебе грошi є?
– Сто карбованцiв…
Стефан смiється i кладе руку їй на плече.
– Велика сума. Насмiшила! Але не хвилюйся – ти така гарненька, навiщо тобi iнститут? Це твiй колiр? – запитує вiн, вiдгортаючи з обличчя Анни-Марiї пасмо волосся.
Господи, скорiше б повернулася Ада! Бiльше за все на свiтi Аннi-Марiї хочеться встати й пiти. Але вона не може пiдвести подругу, адже та стiльки для неї зробила. Треба потерпiти…
– Ну, добре, – говорить Стефан i рiзко розчавлює недопалок у важкiй кришталевій попiльницi. – Поламалася трохи i – досить! Iди до мене!
Анна-Марiя намагається пiдвестися, але Стефан миттєво навалюється на неї, вдавлює в диван своїм пухким важким тiлом. З його почервонiлого обличчя на Анну-Марiю скочуються каламутнi краплi поту, одна потрапляє прямо на губи… Анна-Марiя здригається вiд огидного вiдчуття, намагається пручатися, але гора жиру – слизька й волога – огортає її з усiх бокiв, не дає дихати. Останнє, що Анна-Марiя зауважує – пухкi оголенi груди супротивника, що поросли рiдким рудуватим волоссям. Вона вiдчуває хрускiт зламаного ребра. Потiм настає темрява…
– …Маємо два виходи, можеш вибирати: зарию тебе де-небудь у лiсосмузi, або ти будеш слухняною дiвчинкою й усе минеться, – немов крiзь товщу води, до Анни-Марiї долинає голос, i вона вiдчуває, як у неї вливають коньяк, зуби стукають об край келиха, у горлi палає вогонь. – Попереджати треба! Я ще влаштую Адцi веселе життя – говорила, що ти перша повiя в мiстi, циркова пiдстилка…
Анна-Марiя насилу пiднiмає повiки. У грудях нiби щось хрустить, як у зламаної механiчної iграшки. Вона стискає зуби, поступово приходить до тями. Намагається не дивитися в бiк загорнутого в простирадло хазяїна квартири, що вже сидить навпроти й жує виноград, випльовуючи кiсточки прямо на килим. Стримуючи напади болю, Анна-Марiя з чималими зусиллями натягує джинси. Клаптi розiрваної блузки валяються на пiдлозi й на диванi.
Напiвроздягнена вона прямує до передпокою.
– Гей, ти куди? Накинь що-небудь! – кричить Стефан. – Я дам грошi на таксi…
У передпокої Анна-Марiя знiмає з гачка першу-лiпшу сорочку, накидає на плечi – кожен рух викликає новий спалах болю. Уже вiдчинивши дверi, вона розумiє, що боса. Повертається до зали, оглядає кожен куток у пошуках туфель… Стефан спостерiгає за нею.
– Давай швидше! – раптово каже вiн. – Линяй звiдси, доки не передумав. Iнакше менi справдi доведеться тебе придушити…
Анна-Марiя взуває туфлi. Уже стоячи на порозi, зауважує, як Стефан випиває черговий келих, i голова його безсило спадає на груди…
***
У дворi пiд грибком у дитячiй пiсочницi, стиснувшись у клубок, обхопивши колiна руками, сидить Ада. Анна-Марiя непевним кроком прямує до неї, на ходу зав'язуючи довгi поли чужої сорочки, мовчки сiдає поруч. Ада нервово кахикає, дiстає з кишенi пачку сигарет. Сiрники ламаються в її тремтячих руках.
– Ну, скажи хоч що-небудь… – нарештi промовляє вона. – Скажи, що я сволота, гадина…
Але Анна-Марiя не може розчепити стиснутi зуби.
– Хоч вислухай мене, – просить Ада. – Ти нiчого не розумiєш у життi. Ти вважаєш, що я тебе пiдставила, ти скривджена i, певно, ненавидиш мене… Але… Словом, сьогоднi ж, от просто зараз, я скажу йому, що ти пройшла медекспертизу i подала заяву в мiлiцiю, а я – свiдок зґвалтування. Скажу, що йому свiтить п'ятнадцять рокiв, якщо ми першого вересня не ввiйдемо в дверi iнституту, як студентки. Упевнена, його татусь зробить для нас усе!.. Марi, Марi, ти чуєш мене?! – Ада несмiливо торкається руки подруги. – Зi мною цей фокус не пройшов би, зрозумiй. До того ж, ми вступимо разом, як i мрiяли! Я ж тобi обiцяла! Ну, прости мене, подруго!..
Ада ридає, смикає Анну-Марiю за руку, цiлує безвiльну долоню. Її слова Анна-Марiя чує немов iз-пiд товстого шару вати:
– Марi, ти завжди була для мене iдеалом, ще з дитинства. Думаєш, чому я чiплялася до тебе? Пам'ятаєш, як натерла тобi щоки кропивою? Господи, Марi, ти не уявляєш, як я тобi заздрила! Як мрiяла з тобою дружити! А виходило все навпаки… Це через мою дурiсть. Так мене виховували… Я знаю, що я погана, гiрша за всiх, та, Марi, повiр – усе минеться, ти все забудеш – що тут такого, все одно це коли-небудь мало статися! Головне, ми залишимося тут, нам буде весело, добре, попереду стiльки цiкавого! Ти пробачиш менi коли-небудь?!!
Ада намагається вiдкинути пасмо волосся з обличчя Анни-Марiї, заглянути в обличчя.
– Ти не уявляєш, що це означає – бути такою, як я! Подивися на цi лупатi очi – я їх ненавиджу! А ноги! А цi рудi пасма – хiба це волосся! Мене завжди лапали в тролейбусах маснi дядьки, i нiхто нiколи не сказав менi того, що, пам'ятаєш, одного разу сказав тобi наш слюсар: «Маленький ельф»…
Анна-Марiя нарештi усвiдомлює її слова, вона дивиться на подругу розгубленими очима i раптом зауважує те, про що нiколи не здогадувалася, адже Ада завжди видавалася такою впевненою, незворушною. Тепер вона з подивом розглядає її скуйовджене, як сухостiй, волосся, розсипи ластовиння на кирпатому носi, важкi стегна, короткi повнi пальчики… Гострий жаль охоплює її. Вона ще не спроможна вимовити жодного слова, але сльози вже течуть по її обличчю – вiд цього легшає… Анна-Марiя немов повертається в той день, коли вони так само сидiли у своєму дворi пiд таким самим грибком, i Ада була єдиною, хто виявився поруч.
Анна-Марiя гладить Аду по плечу, i та ще бiльше заливається сльозами.
– Я знала, я знала, що ти пробачиш менi… Тепер усе буде добре!
– Ходiмо, – рiшуче говорить Анна-Марiя. – Час…
Ада покiрно пiдводиться.
– Тiльки не треба бiльше плакати. Припини. Нiхто не вартий нiчиїх слiз. А я – менше вiд усiх.
Ця нова iнтонацiя лякає Аду. Але вона розумiє, що все найгiрше вже позаду, i тепер необхiдно дiяти.
– Марi, я знала, що ти свята, – шепоче вона. – От побачиш, далi все буде гаразд…
Вiд автора
Тут менi хочеться перервати розповiдь. Тому що наступного разу я зустрiлася з нею через багато рокiв. Тодi я працювала в районному судi. Вiрнiше, менi потрiбно було написати статтю про який-небудь побутовий судовий процес. Для цього я влаштувалася на кiлька днiв попрацювати секретарем суддi – милої жiнки, котра (заради гарного знiмка в глянсовому журналi) погодилася розкрити менi деякi секрети судочинства. У день, коли я «вийшла на роботу», на порядку денному стояло кiлька процесiв щодо розiрвання шлюбу.
– Що я повинна робити? – запитала я суддю.
– Вдавай, що ведеш протокол, – вiдповiла та й дала менi теку зi справами.
У нiй я вiдразу ж побачила знайоме iм'я, котре не можна було не запам'ятати, i прочитала скупе мотивування: «Не зiйшлися характерами»…
Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою – синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною – вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими – якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.
Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» – подумала я.
Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».
– Суду недостатньо вашого формулювання, – звернулася вона до чоловiка. – Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.
– Вона, – чоловiк кивнув у бiк дружини, – зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… – вiн затнувся, – прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.
Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.
– А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?
– Так, звичайно. Але це нереально…
– Вона зраджувала вас?
– Гадаю, нi.
– «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?
– Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.
– У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?
Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.
I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить – не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi – вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…
– Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? – звернулася до неї суддя.
Жiнка знизала плечима:
– Напевно, я була поганою дружиною…
– Це не вiдповiдь.
Менi було неприємно, що хтось – нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi – має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.
– У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою – надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! – винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.
– Панi суддя, – цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. – У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.
– Що ж… – зiтхнула суддя, – будемо вважати, що справа закрита…
Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.
Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть – поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.
Я подумала, що її руки, вiї, волосся i навiть тоненькi «шпильки» туфель розповiли менi бiльше, нiж могла б переповiсти вона сама…
