Текст книги "Шості двері"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Яка ж це гра? – запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.

– Т-с-с-с… – прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, – довiдаєтеся за секунду.

– I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! – викрикнула третя, Амелiя.

– Ну, гаразд, – змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). – Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене – я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це – вона!

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.

– Вона… Вона… – зашепотiли стiни.

Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.

– Отже, – продовжувала Марiанна, – ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».

Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, – я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.

– Готово! – почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.

Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, – вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.

– Чудово, дами! – знову ляснула в долонi Марiанна. – Я ж обiцяла вам нову розвагу!

Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.

– Ми назвемо її… – задумалася Марiанна, – Люсi.

I, немов прочитавши мої думки, додала:

– Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…

Справдi, я нiчого в них не запитувала – їхнi iмена були написанi на коробках.

– А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! – скомандувала Марiанна.

«О, жах! Що зараз буде!» – подумала я, але не змогла вимовити анi слова.

Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.

– Тепер це справжня Люсi, – задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. – Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?

Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами – всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.

Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого запаху i гладенької пiдлоги, ми опинилися у ваннiй кiмнатi. Зненацька дверi заскрипiли (цей скрип був подiбний до гуркоту лавини), i блиск кахляної пiдлоги заслiпив мене – хтось увiйшов сюди й увiмкнув свiтло, ляльки ледь устигли сховатися пiд раковиною. Величезнi ступнi в синiх капцях (такi капцi були в мами!) ледь не зачепили мого писка. Зверху почувся хлюпiт водоспаду, крiзь який я розрiзнила звук голосу, що зливався в один суцiльний лемент. Мама плакала… Я ще нiколи не бачила, щоб вона плакала. А тут!.. Потiм водоспад припинився, дверi рiзко зачинилися, i нас знову огорнула пiтьма.

Ляльки чомусь не рухалися далi, вони чогось вичiкували. I от раптом звiдусiль, немов на невидимих нитках, згори почали спускатися рiзнобарвнi сяйливi кульки. Вони беззвучно розбивалися об кахляну пiдлогу й заливали примiщення дивовижно яскравим рiзнобарвним свiтлом. Я побачила, що це вже була не ванна кiмната, а бальна зала з безлiччю дзеркал.

– Нарештi! – видихнула Марiанна.

– Iдуть! – попередила Амелiя, i всi три дами, притуливши мене до колони, присiли в глибокому реверансi.

За мить зала стала заповнюватися дивним людом: багатоногi джентльмени в лискучих чорних смокiнгах, з довгими, закрученими в кiлька кiлець тонкими вусами, вели, тримаючи пiд руки, елегантних дам, котрi нагадували чудернацьких молюскiв. Жвавi карлики в ковпачках iз дзвiночками перекидалися через голови, зеленохвостi товстуни в смугастих краватках гордо крокували, дзенькаючи шпорами. Бiля кожної колони вишикувався ряд офiцiантiв – тонких, як морськi коники, – у кожного була таця iз келихами, наповненими рiзнобарвною рiдиною.

У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм – квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.

– А це хто? – запитав Король, вказуючи у мiй бiк.

– Це наша iграшка, – пояснила Марiанна.

– А вона не розповiсть про нашу таємницю?

– Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.

– Чи будемо ми сьогоднi танцювати? – запитала Амелiя.

Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.

– Звичайно, моя панно!

Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.

– Нам треба кудись прилаштувати Люсi! – вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.

«Ну от, зараз мене кинуть у куток, – засмучено подумала я, – адже сама робила з ними те саме, коли до мене приходили гостi…»

– Не хвилюйся, – вiдповiла Марiанна, – нею займеться Стрибунець.

Вона тричi ляснула в долонi, i передi мною вирiс смiшний чоловiчок у зеленому сюртучку, чобiтках на високих пiдборах, дуже схожий на коника.

– Дорогенький, – сказала йому Марiанна, – сьогоднi можеш повеселитися разом iз нами, у тебе є приємний обов'язок – побудь кавалером панни Люсi.

Стрибунець низько вклонився, i я побачила, що на кiнцi його хвостика гойдається срiбний дзвiночок. Вiн довго переминався з ноги на ногу, перш нiж заговорити. Бiдолаха, вiн не знав, що вiдповiсти йому я не зможу!

– Ах, дорога панно, ви прекраснi! Але чому такi сумнi вашi очi? О, я знаю: ви хочете танцювати! Так у чому ж рiч?

Вiн пiдхопив мене пiд обидвi руки й закружляв залою. Мабуть, це дуже нагадувало танець зi стiльцем, та я все одно дуже зрадiла такому поворотовi подiй.

Якi ж почалися веселощi! Король, перетворившись на кентавра, стрибав залою, посадивши собi на спину всiх трьох ляльок, хвацькi вусанi пiдстрибували аж до стелi, пiдкидаючи вгору своїх крилатих партнерок, зi стелi сипався дощ iз блискiток, утворюючи на пiдлозi золотий вихор. Незабаром Стрибунець посадив мене на диван i заговорив, обмахуючись своїм кумедним хвостиком:

– Ви чудово танцюєте, дорога Люсi! Сьогоднiшнiй бал набагато веселiший вiд учорашнього. Загалом тут буває дуже весело, якщо, звичайно, нам не заважають мiжстiнцi… Ви здивованi?

Невже ви не знаєте нашої географiї? О, тодi я з величезним задоволенням розповiм вам про це. Усi ми – жителi Великої Пiдваннiї, а це наш великий володар – Король Пiдван Перший. Неподалiк є ще одна країна – Мiжстiнiя. Ранiше наш пан дуже приятелював iз тамтешнiм правителем – королем Мiжстiном.

Вони ходили один до одного в гостi й часто виїжджали на мишаче полювання. Але з того часу, як Пiдван Перший познайомився з принцесами, їхня дружба обiрвалася. Пан Мiжстiн дуже образився i тепер чинить набiги…

Не встиг мiй кавалер вимовити останнi слова, як музика припинилася, й у тишi пролунав пронизливий крик Ельвiри, а в розломi стiни майнув i зник шлейф її червоної сукнi.

«Ну от, – подумала я, – мою ляльку викрали. Що тепер скаже мама? Адже це була найдорожча з усiх!»

Гостi, збившись у гурт, тихо перешiптувалися, Марiанна з Амелiєю проливали сльози, Пiдван Перший вийняв iз пiхов свою шпагу i грiзно поблискував чотирма очима.

– Що будемо робити? – нарештi взяла iнiцiативу в свої руки Марiанна. – Треба рятувати Ельвiру. Але хто зможе це зробити – адже ми всього лише… iграшки… – I вона вперше знiяковiла.

– Стоп! – сказала Амелiя, – ось хто може допомогти – Люсi! Адже вона не iграшка!

– Як не iграшка? – пожвавлено запитав Стрибунець.

Марiанна почервонiла.

– Так, – пiдтвердила вона, – панi Люсi не iграшка, вона – наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…

– Ох, як незручно вийшло… – пробурмотiв король. – Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?

– Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…

– …тодi вона довiдається про нашу таємницю, – пiдхопив король, – i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд – це так виснажливо.

– Панi Люсi – дуже гарна дама, – втрутився в розмову Стрибунець. – Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!

– Що ж, iншого виходу немає, – зiтхнув король. – Слово за вами, панно Марiанно!

Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.

– Ура-а-а! – закричав Стрибунець.

– Добрий вечiр, панно Люсi, – вклонився менi король Пiдван Перший. – Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…

– Нiчого не потрiбно пояснювати, – сказала я. – Я все бачила й чула.

Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.

– Дорога наша матусю, – в один голос заридали ляльки, – пробач нам!

Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:

– Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?

– А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… – Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, – чи не можу я пiти з вами, Люсi?

Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.

– Прошу! – король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.

Хвилин iз п'ять ми спускалися крутими схiдцями, аж поки не вийшли на вузьку, вимощену чимось слизьким i блискучим (швидше за все, це була риб'яча луска), вуличку. Я з цiкавiстю розглядала вигадливi будиночки, поки зрозумiла, що вони були побудованi з усяких хатнiх дрiбниць: ґудзикiв, котушок, наперсткiв, шашок i шахiв. Я навiть побачила улюбленого татового ферзя з вiдбитою голiвкою, якого вiн так довго шукав. Усе мiстечко стрясав невеликий землетрус.

– Тут що – сейс-мiч-но небезпечна зона? – намагаючись правильно вимовити нове слово, запитала я.

– Я не знаю, що це таке. Але вiд чого тремтить земля – зрозумiло. Подивiться! – Стрибунець показав на один iз будиночкiв. Я побачила, що з його вiкна стирчить хвiст, який дрiбно тремтить, а з будiвлi навпроти визирали такi ж вiбруючi волохатi вусики й вушка. У кожному малесенькому будиночку сидiло по одному затятому боягузику!

– Ну й вояки! – засмiявся Стрибунець i пiдкотив до моїх нiг корок вiд шампанського. Я вилiзла на нього i звернулася до тремтячих будинкiв iз проникливою промовою:

– Шановнi мешканцi Мiжстiнiї! Будь ласка, не бiйтеся! Ми не зробимо вам нiчого лихого. Я тiльки прийшла забрати свою лялечку. Я впевнена, що її викрали не ви!

– Не ми… Не ми… – докотилася звiдусюди луна. З будиночкiв почали повiльно вибиратися дивнi мешканцi, жителi Мiжстiнiї – тоненькi блiдi iстоти в однакових картатих фартушках. Мiжстiнцi оточили нас. Вони мали досить доброзичливий вигляд.

Пiсля довгої паузи наперед вийшов найстарший:

– Ми нiчого не знаємо про вашу ляльку, – сказав вiн. – I взагалi нам не до цього, адже сьогоднi наш король Великий Мiжстiн святкує весiлля з принцесою Пiдваннiї. А вiдтак ми маємо один зайвий вихiдний.

– Яке весiлля?! – я схопилася за голову. – I хто ж ця принцеса?

– О, це дуже нервова особа, – з неприхованим задоволенням продовжив розмову найстарший. – Спочатку вона перебила весь посуд, але потiм, коли наш володар пообiцяв вистрибнути з вiкна, вона пожалiла його й погодилася стати королевою. I тепер весiлля в самому розпалi.

«Однак швидко ж у них тут минає час!» – не встигла подумати я, як перед нами, немов з-пiд землi, виросла карета (двi котушки плюс капець), i товстий кучер галантно розчинив перед нами дверцята.

– Сiдаймо! – скомандувала я Стрибунцевi.

Карета швидко домчала нас до замку. До речi, я вiдразу зауважила, що вiн був побудований з маминих бiгудi, якi зникли зi звичного мiсця – дзеркального трюмо – торiк (ну i влетiло ж менi тодi!). На вартi бiля ворiт стояли два залiзних лицарi. Вони низько вклонилися нам i пропустили досередини. Перейшовши кiлька кiмнат, дверi яких самi розчинялися перед нами, ми увiйшли до просторої зали. Здавалося, що ми знову повернулися в Пiдваннiю: тут так само лунала гучна музика, сипалися блискiтки i кружляли пари. На центральному мiсцi сидiв сам король Мiжстiн i його наречена. Утiм, менi не треба було напружуватися, щоб упiзнати в цiй вирядженiй дамi свою Ельвiру.

– Новi гостi! – оголосив сивий капельмейстер i тричi стукнув об пiдлогу срiбним жезлом. Довелося наблизитися до самого трону. При цьому Ельвiра закрила обличчя вiялом, я бачила тiльки одне розширене око.

– Хто ви такi? – запитав король.

– Ми прийшли з Пiдваннiї. Ми не завдамо вам прикростей, – вiдповiла я. – Просто я хочу забрати свою iграшку!

– Ну, так забирайте i йдiть геть, бридкi пiдванцi! – розгнiвався Мiжстiн. – Не заважайте нам веселитися!

– Але… моя iграшка… ось! – i я вказала на новоспечену королеву.

– Що?! – разом видихнула зала.

– Яке нечуване зухвальство! – викрикнула мати Мiжстiна, стара королева Каст-Аньєта. – Як ти смiєш, маленька потворо, називати нашу дорогу наречену лялькою?! Взяти їх негайно!

Нас тiєї ж митi оточила варта. Я дивилася на Ельвiру, але вона продовжувала ховатися за своїм вiялом.

– У в'язницю їх! – наказав король.

Нас схопили, скрутили й вiдразу ж заштовхали в темну комiрчину. Я була обурена не тiльки самою цiєю подiєю, а й поведiнкою своєї улюбленої ляльки. Пiдступна зрадниця! Я згадала, як годувала її з ложечки, як сповивала, як наспiвувала їй пiсеньок i цiлувала на нiч у кругле порцелянове чоло… Сльози покотилися по моїх щоках.

– Ах, дорога Люсi! Я не можу бачити, як ви страждаєте! – заметушився Стрибунець. – Якби у мене була шпага!

Не встигли нашi очi звикнути до темряви, як у стiнi комiрчини вiдчинилися таємнi дверцята, й у смужцi свiтла з'явилася та, котра так пiдло зрадила мене. Ельвiра стояла, притуливши палець до вуст.

– Мамцю, дорога мамцю, – нарештi зашепотiла вона, – пробачте менi. Я зможу вивести вас звiдси, тiльки не сердьтеся! (Я знову вiдзначила, що час тут спливає неймовiрно швидко, адже ще секунду тому лялька сидiла на тронi поруч зi своїм нареченим!)

– Як це «вивести»? – обурилася я. – Ми прийшли сюди, щоб забрати тебе!

– Дорога мамусю, – затинаючись, мовила Ельвiра. – Зрозумiйте мене! Ну хто я там, нагорi? Звичайна лялька, яку можна купати в холоднiй водi, причiсувати гострим гребiнцем, тижнями носити в сумцi й кидати носом у стiну (почувши цi слова, почервонiти довелося менi…). А тут я – королева величезної країни. Мене любить король i слухаються пiдданi. Тут я – жива! У мене власна спальня, в яку щоранку мають приносити солодкi тiстечка…

– О, тiстечка… – луною повторив Стрибунець. – Як я вам заздрю, панi Ельвiро!

– Це означає, що ми нiколи бiльше не побачимося? – запитала я.

– Ми побачимося. Ми обов'язково зустрiнемося, – переконано сказала Ельвiра. – Ви ще не раз прийдете до нас у гостi, дорога матусю! Головне, щоб потiм ви самi ЗАХОТIЛИ мене впiзнати. То чи ж можна менi залишитися?

Я не могла заперечити їй. Адже чудово розумiла, що означає бути живою i рухатися. Хiба я могла позбавити Ельвiру цього задоволення?

Потiм нова королева Мiжстiнiї вивела нас таємним ходом прямо до пурпурової завiси, що вiдокремлювала одну країну вiд iншої.

– Прощавай! – сказала я Ельвiрi. – Роби так, як пiдказує твоє серце – адже я завжди знала, що воно в тебе є… Але знай, тепер ти можеш постарiти i навiть… Навiть померти.

Вона посмiхнулась i нiчого не вiдповiла.

Ми вiдгорнули завiсу й вiдразу ж опинилися в бальнiй залi Пiдваннiї.

З нашою появою музиканти радiсно вдарили по струнах, забарабанили й загули, а гостi оточили щiльним кiльцем i закидали квiтами, як справжнiх героїв. Назустрiч вийшли король Пiдван, ведучи пiд руки Амелiю i Марiанну.

– А де ж Ельвiра? – запитала Марiанна.

Менi довелося розповiсти всю iсторiю.

– Виходить, Ельвiра тепер королева? – розплакалася раптом Амелiя.

Щоб якось розважити її, король Пiдван запропонував скуштувати малинового чаю i запросив усiх до вiтальнi. Ми (я, Стрибунець, двi ляльки i король) довго сидiли за столом, розмовляли, пили надзвичайно смачний чай i говорили про…

Утiм, це i є таємниця, яку я пообiцяла не розповiдати нiкому. Нарештi без попередження до вiтальнi зайшов загiн лiхтарникiв. Маленькими золотими наперсточками вони загасили свiчi. Очевидно, настав ранок.

– Нам уже час, – сказала я i помiтила, що король перетворився на зiв'ялу квiтку.

Мiй друг Стрибунець теж помiтно посмутнiшав.

– Що з вами, Ваша Величносте? – запитала я.

– Я маю залишитися сам, а менi цього так не хочеться! Панi Люсi, якщо ви дозволили залишитися Ельвiрi, то, можливо, не вiдмовите в такому самому проханнi Амелiї? Я прошу у вас її руки й умру вiд горя й самоти, якщо…

– Та ви просто змовилися! – я подивилася на Амелiю, обличчя якої палало. – Ти справдi хочеш залишитися?!

Але все було зрозумiло й без слiв.

– А ти, Марiанно?

– Нi, мамо, я пiду з тобою. Я буду з тобою доти, доки не зiтреться моя сукня, не розваляться мої черевики… I поки… поки ти не станеш дорослою…

Вона взяла мене за руку. Ми попрощалися з королем, я розцiлувала Амелiю й потисла лапку Стрибунцевi. Але вiн мляво зреагував на мiй потиск – його лапки безвiльно звисли, а по обличчю градом покотилися сльози.

– Люсi, Люсi… – повторював вiн, – я все одно знайду тебе.

Вiн вийняв з кишенi маленьке кругле дзеркальце й розламав його на двi скалки – одну простягнув менi:

– Коли-небудь ми з'єднаємо їх… – сказав вiн.

– Час iти, – поквапила Марiанна.

Я вiдчула, що страшенно хочу спати, очi мої злипалися. Марiанна вивела мене на крутi кам'янi сходи. Як крiзь полуду, я побачила вгорi свiтло, що вибивалося з пiвкола Дверей. Ми вже були за крок вiд мети, як я… заснула на останнiй сходинцi, згорнувшись клубочком на холодному каменi. Останнє, що я вiдчула – як Марiанна з останнiх сил перетягла мене через порiг i знесилено впала поруч.

Вiд автора

На цьому iсторiя дiвчинки, котра iдентифiкує себе як «Я», закiнчується… Пiсля шести рокiв, за її словами, вона навчилася бачити себе збоку. Напевно, так вона ховалася вiд реальностi, яка перестала її влаштовувати. Тому цiлком доречно автору назвати її iм'я i не вводити в оману читача дитячими казками. Її звуть Анна-Марiя.

I в тому, що вона мала подвiйне iм'я, був певний знак згори, який свiдчив про роздвоєнiсть її натури, адже iнодi нам легше бачити себе збоку, нiж активно брати участь у тому, що вiдбувається. А якщо ж те, що вiдбувається з нами, зовсiм нас не влаштовує, тi щасливцi, котрi мають дар говорити про себе, як про когось стороннього, можуть з упевненiстю сказати: це було не зi мною.

Отже, її звуть Анна-Марiя. I найголовнiше в її життi – те, що коли їй виповнилося шiстнадцять, вона вiдчула, що насправдi їй уже сорок. Напевно, цим вона i привернула увагу автора.