Текст книги "Шості двері"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
Але вона не була впевнена в тому, що має рацiю.
– Хочеш, щоб я поїхав?
– Так. Менi треба побути самiй.
– Гаразд. Я поїду…
***
Вiн справдi поїхав цього ж вечора, й Анна-Марiя зiтхнула з полегшенням. Та все одно вiдпочинок був дещо зiпсованим, тепер її мучили думки про цього хлопчика – як вiн долетiв, що сказала Ада, куди вiн пiде й чим буде займатись увесь цей час? Усе це було так незвично, нiби на неї звалилася нова вiдповiдальнiсть.
…Пiсля снiданку вона вийшла на пляж, i чомусь сьогоднi вiн видався їй особливо пустельним. З репродуктора на березi линула музика. Була субота, й Анна-Марiя посмiхнулася: очевидно, музику тут вмикали у вихiднi, як у добрi старi часи… Вона лягла на гарячий камiнь i заплющила очi. Нiчого не могло бути прекраснiшим – море i саксофон! Море в черговий раз дивувало своєю зовсiм гладенькою, майже скляною поверхнею, пiд якою ворушився дивовижний пiдводний свiт: снували рибки, переповзали з каменя на камiнь блакитнувато-зеленi краби. А сакс награвав призабутi дисидентськi мелодiї, виплеканi джинсовими бороданями в андеграундних комiрках. I тепер усе це так дивовижно i пронизливо поєднується: тепло моря й легкий холодок вiд ностальгiчних мелодiй. Анна-Марiя зрозумiла, що закохалася в цю маленьку гiрську країну, яка всiєю своєю топографiєю нагадує внутрiшнiй рельєф музичної скриньки i пахне також чимось призабутим, як… як та купка дрiбничок у коробцi Ларика.
Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» – невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець, а бiля пiднiжжя, на великiй вiдстанi один вiд одного, як кубики, розсипалися будинки мiсцевих жителiв. У дворах деяких iз них так само були поставленi два-три грубо обтесаних столи пiд широкими дашками, обплетеними диким виноградом – тут для прихильникiв екзотики й нацiональної кухнi господинi готували надзвичайно смачнi обiди. Анна-Марiя уявляла, як восени це iграшкове мiсто завмирає, перетворюється на фантом, i це зовсiм не лякало її. Вона розумiла, що в неї є всi шанси справдi осiсти тут. Наприклад, купити невелику дiлянку землi бiля моря – он скiльки їх виставлено на продаж! – побудувати кiлька бунгало й налагодити елiтарний туристичний бiзнес для обраних. Але це буде всього лиш iще один гачок, на який вона спiймається, i ще бiльше потоне в тисячi марних справ. Можна просто плюнути на все, забрати з банку всi належнi їй грошi й жити тут, аж доки вони не закiнчаться. I не в готелi, а винайняти кiмнату в якоїсь старенької мiсцевої бабусi – з краєвидом на море i затишним балконом, заставленим вазонами…
…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…
– Це ти в усьому винна! – кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. – Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?
– Почекай. Ти про що? – Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. – Що сталося?
– Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…
– Коли це сталося?
– Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… – у слухавцi почулося ридання. – Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!
Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.
Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…
***
…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах – рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки – занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль – занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.
Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка – десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком – i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.
– Дивись, яка гарна! – почула вона голос прямо над собою. – Милується собою, зовсiм як людина!
– Цiкаво, чи розумiє, що це – її вiдображення? – вiдгукнувся iнший голос.
– Навряд… Iди до мене!
Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…
– А очi в нас якi! – продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. – Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..
Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.
– Ну-ну… Розумниця! – ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. – Дай, дай лапку!
Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.
– Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?
Вона тоненько й щасливо вискнула.
– Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?
– Ти що? – обурився той, хто стояв поруч. – Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?
Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це – Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:
– Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги – найвiрнiшi…
Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.
– Ходiмо, – сказав вiн.
I вона зрозумiла, що треба йти поруч – так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно – поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…
А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi – бiля нiг.
Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу – холодний, хворий, покинутий усiма – вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…
Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.
А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.
– Гуляти! – наказував вiн.
Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…
Вона не знала, скiльки минуло днiв – один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…
Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою – рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.
Вiн вивiв її гуляти, i вона забiгала по двору, вдаючи, що в неї є свої, собачi, справи. Вiн свиснув. Але з пiдворiття чувся такий цiкавий запах… А, можливо, вона просто вдавала, що не чує його – хотiла злякати.
Наступного дня вiн принiс їй подарунок – повiдець i нашийник. I вона вперше вiдчула, як це приємно, коли тебе бояться втратити. Та коли б вона вмiла говорити, то сказала б: «Ти – дурний. Нашийник – це лише символ твоєї впевненостi в собi. Якщо тобi так спокiйнiше – я буду вважати його найкращою iграшкою у свiтi. Але вiн нiчого не додасть i не зменшить у моєму ставленнi до тебе…»
Але от лихо: їй було дуже важко навчитися йти «поруч». Вона то забiгала вперед, то плелася позаду, то перебiгала на протилежний бiк, обплутуючи його ноги коротким повiдцем. Це було справжнiсiнькою карою! Коли повiдця не було, вона так упевнено йшла з ним крок у крок… Тепер же вiн злився, смикав шкiряний шнур, i нашийник боляче врiзався в горло. Йому було неприємно, що вона не вмiє правильно поводитись, як личить собакам блакитної кровi. У її очах засвiтився спочатку страх бути гiршою вiд iнших, а потiм i важка собача туга. Вона не смiшила його у вечiрнi години, хвiст її обвис i бiльше не скручувався веселим бубликом. Їй раптом знову захотiлося ночувати на ящиках мiж кiоскiв: там було її справжнє мiсце. А собакам дуже важливо знати своє мiсце – власне, нагрiте й позначене своїм запахом. Звичайно, таке в неї нiбито й було – бiля нiг на його лiжку, але вiн усе частiше й частiше у снi зiштовхував її на пiдлогу…
Вона вмiла бути терплячою, втiм, як умiють бути терплячими всi собаки, незалежно вiд породи. Слово Хазяїна було для неї єдиною i непорушною iстиною, а беззастережна любов до нього – єдиною умовою, за якої собаче життя набуває ваги й сенсу. В людей, мабуть, усе було iнакше. Але до Хазяїна вона нiколи не зiштовхувалася iз цим загадковим плем'ям двоногих.
Коли його не було, вона намагалася дотягтися до нашийника, що висiв на цвяховi, й погризти його на клаптi. Одного разу їй це вдалося. Побачивши на пiдлозi шматки зiпсованого ремiнця, вiн боляче вдарив її по кiнчиках вух скрученим у рурку журналом. I тодi вона побачила рятiвну щiлину погано зачинених ним дверей – з неї линув слабкий знайомий запах вулицi. Заплющивши очi вiд жаху, вона тихо позадкувала й вискочила туди, звiдки прийшла… Вона бiгла, повiльно переставляючи лапи, й чекала, що вiн усе-таки свисне…
Потiм вона вдавала, що їй добре. Кiлька днiв бродила навколо знайомого двору, ховаючись у пiдворiттi й спостерiгаючи, як вiн зранку виходить на роботу, а ввечерi повертається додому. Їй навiть не хотiлося їсти. Вона просто спостерiгала. Кiлька разiв вiн виходив у двiр i безпорадно роззирався на всi боки. Але його спроби знайти її видавалися зовсiм непереконливими… А, можливо, у нiй просто заграла горда блакитна кров предка-добермана. Вона спостерiгала за ним здалеку, тому що вже не могла не бачити Хазяїна й не думати про нього. Їй здавалося, що вона тепер повинна ще надiйнiше оберiгати його. Тим паче, що вiн завжди повертався пiзно. А вона вмiла вiдчувати небезпеку на вiдстанi.
Одного разу вона вiдчула її!
Хазяїн iшов, погойдуючись i ступаючи прямо в калюжi. Вiн не вiдчував, що за ним iдуть троє – вiд них вiяло тривогою. Вона загрозливо пiднялася на лапи. Вона не дала їм пiдiйти ближче, а перепинила шлях i вперше люто загарчала. Вони зупинилися. Цiєї затримки було досить, щоб Хазяїн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (яких, утiм, так i не зауважив)… Потiм вона вiдчула рiзкий удар у бiк i, не втримавшись на ногах, полетiла в прорiз арки. Вона встигла помiтити, що Хазяїн уже далеко, i що цi троє бiльше не переслiдують його. Вона вдарилася всiм тiлом об холодну стiну будинку i вперше не пiдхопилася вiдразу ж на всi свої чотири лапи…
***
…Iз вiдчинених дверей балкона повiяло холодом. Анна-Марiя розплющила очi й не вiдразу усвiдомила, що лежить на пiдлозi, обличчям донизу, й довга завiса, що колишеться вiд вiтру, як чиясь рука, ковзає по її волоссю. Вона хотiла вiдкинути цю незнайому руку, зробила повiльний рух i застогнала вiд болю. Очевидно, вона невдало впала й розбила лице. Вона, все ще не пiднiмаючись, провела рукою по губах i носу – на долонi залишився слiд кровi… Анна-Марiя насилу звелася на ноги i глянула на себе в дзеркало, що висiло на стiнi. Справдi, губи й нiс були розбитi, але бiль у грудях минув – очевидно, вона занадто довго лежала на твердiй пiдлозi. Що сталося? Нiби в туманi вона згадала, що трапилося щось жахливе. Запах петунiй, який знову по вiнця наповнив кiмнату, тепер здавався їй нав'язливим i якимось нудотним, солодким, задушливим. Так пахне на цвинтарi. Ось воно! Вона згадала, чому раптом знепритомнiла: дзвiнок вiд Ади! I ця звiстка про Ларiона…
Анна-Марiя пiшла до ванної й довго стояла, перемикаючи воду, пiд контрастним душем, аж поки не отямилася.
Коли вона наливала собi велику порцiю вiскi, пляшка тарабанила об край склянки, а потiм склянка так само дзвiнко цокала об зуби. Вона випила все залпом, залiзла пiд ковдру, натягнула на голову двi подушки в прохолодних шовкових наволочках i так, у повнiй темрявi й задусi, нарештi заснула.
Їй снився пансiон на березi теплого Середземного моря, той, про який вона час вiд часу думала, перебуваючи тут. Пансiон називався «Коперна». У ньому було п'ять невеликих бунгало. I в кожному з них жили її друзi. Вона точно знала, що пiд дахом одного з них, найдальшого, мешкає Ларик. Вона бачила у вiкнi його схилену над книжкою голову й iшла до нього бiлою дорiжкою, посипаною дрiбним, як борошно, пiском. Iшла, вибиваючись iз сил, але дорiжка, така коротка з вигляду, з кожним її кроком подовжувалася, а йти по грузькому пiску було дедалi тяжче… Вона спробувала крикнути, покликати Ларика, але голосу не було, i юнак i далi так само байдуже сидiв бiля вiкна. Анна-Марiя зупинилася, переводячи дух. Ларик, нарештi, вiдiрвав очi вiд сторiнок i подивився у вiкно. Вiн дивився на неї майже впритул, але Анна-Марiя розумiла, що вiн її не бачить. Погляд його був сумним, вiн пронизував її наскрiзь, нiби вона була скляною. Тодi вона пiдняла з дорiжки круглий камiнчик i щосили жбурнула ним у бiк бунгало. Камiнчик вдарився об скло i закотився в кущi, збивши голiвку якоїсь тропiчної квiтки. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на це. Вона побiгла до будинку, й дорiжка знову стала подовжуватися зi швидкiстю, прямо пропорцiйною швидкостi її бiгу…
Анна-Марiя прокинулася зовсiм розбитою. Однак вона вже знала, що «Коперна» iснує. Невиразнi плани, що їх вона будувала, вiдпочиваючи тут, набули певної чiткостi. Вона не могла бiльше думати про дзвiнок Ади, мозок захищався вiд болю, як комп'ютер захищається вiд небезпечного вiрусу…
Цього ж ранку, легко поснiдавши в ресторанi, вона попрямувала узбережжям, щоб оглянути незабудовану дiлянку землi.
Вона йшла бетонним краєм парапету доти, доки той не закiнчився, i море постало перед нею у всiй своїй красi – вивiльнене з-пiд бетонного панцира. Воно iз шовковим шумом котило довгi широкi хвилi, охоплюючи ними майже весь простiр вузького узбережжя. А трохи далi виднiлася дiлянка з пiвгектара, обсаджена кипарисами, а ген там починалися гори… Скраю майданчика стояла табличка «Продається». Цей клаптик землi, такий жаданий тепер, був дуже схожий на пансiон iз її сну!
На цих сотках землi, здавалося, були сконцентрованi всi географiчнi пояси землi: спочатку – смужка моря, за нею – бiлоснiжна стрiчка пiщаної пустелi, далi здiймався в небо мiшаний лiсочок, що закiнчувався бiля пiднiжжя синiх гiр. Морське, хвойне й гiрське повiтря змiшувалось у дивовижний оздоровчий коктейль. Так, вона побудує тут кiлька будиночкiв, облаштує невеличкий закритий пляж… У неї вистачить енергiї й засобiв, щоб створити на клаптику цiєї благодатної землi власну маленьку країну. Три сезони тут будуть вiдпочивати товстосуми – о, вона зробить усе можливе, щоб ця країна давала якнайбiльше прибутку, аби ще два-три сезони в нiй жили дiти й самотнi старi.
Унизу пiд табличкою написана адреса власника дiлянки. День було витрачено на те, щоб знайти нормального перекладача, а з його допомогою – господаря. Кiлька днiв, протягом яких Анна-Марiя майже не спала й не їла, забрали переговори. Їй треба було зробити ще дуже багато чого, але справа все-таки зрушилася, i наприкiнцi наступного тижня вона iз задоволенням i нетерпiнням висмикнула з пiску табличку з написом «Продається» й установила свою – «пансiон „Коперна“». Вся справа залежала тепер вiд «малого»: фiнансiв, оформлення рахункiв через пiдставну особу з цiєї країни, складання кошторису на будiвництво, пошук надiйного «даху», органiзацiї нового акцiонерного товариства…
Вона знала напевно, що зможе зробити й це. Як знала, що «Коперна» потрiбна їй, щоб назавжди оселитися в нiй. Вода, море, лiс i гори… Вона так довго шукала такий куточок. I нарештi знайшла його…
***
Її охопила спрага дiяльностi. Анна-Марiя знала, що це означає насправдi: їй треба було ВТЕКТИ, щоб НЕ ДУМАТИ. Так було завжди, коли величезна повiтряна подушка наповзала на неї, оточуючи з усiх бокiв своєю важкою задушливою порожнечею. Анна-Марiя згадувала недавнi слова Ларика: «Втекти iнодi хочуть усi, але пiти назовсiм мало кому вдається…» Виходить, Ларик був iз цiєї меншостi. А вона, думаючи про втечу, мала постiйно рухатися вперед.
У найважчi хвилини свого життя, коли багато хто просто впадає в депресiю, вона волiла дiяти, завантажувати свiй мозок за повною програмою, i тодi – саме тодi – в неї усе виходило. Але перед будь-яким стартом їй завжди був необхiдний ковток повiтря, рiзка зупинка, схожа на ту, яку робить лiтак перед злетом. Що ж тепер може стати такою зупинкою?…
Анна-Марiя в роздумах вийшла на балкон. Стояв теплий вечiр. Iграшкове середньовiчне мiстечко на березi моря вже було затоплене людьми. Навiть дивно: за якийсь тиждень тут так усе змiнилося! Вечори вже не були такими тихими, а набережна – пустельною. Анна-Марiя вийшла з готелю, не знаючи, куди б пiти. Вона йшла освiтленою вигадливими гнутими лiхтарями набережною i не знаходила мiсця, де б їй захотiлося присiсти. Кав'ярня, в якiй вона тиждень тому сидiла з Лариком, була переповнена засмаглими iталiйцями, оркестрик цього разу грав занадто голосно, занадто бравурно, й Анна-Марiя, сковтнувши важкий клубок гiркоти, що пiдступив до горла, минула це мiсце й пiшла далi. Вона бачила своє вiдображення у вiтринах: молода жiнка у вузькiй бiлiй сукнi без рукавiв, смаглява й струнка, як i тисячi таких самих жiнок, з якими навряд чи хтось заговорить на вулицi – занадто суворi очi… Вона звернула в провулок, потiм у ще один. Будинки тут були простiшi, брукiвка вужча, а перехожi, що зрiдка зустрiчалися, говорили на мiсцевому дiалектi. Похмурий провулок закiнчувався тупиком, i тут вона нарештi знайшла те, що пiдсвiдомо шукала: грубий дерев'яний стiл iз лавкою пiд простим полотняним навiсом. На столi стояла вазочка з однiєю квiткою, бiля неї горiла тоненька бiла свiчка, поряд на стiнi пензлем мiсцевого Пiросманi був намальований лицар у срiблястому панцирi, у руках вiн тримав тацю з фруктами. Всi невигадливi атрибути вказували на те, що це – кав'ярня. Але навколо було тихо й темно, як у спорожнiлому пiсля вистави театрi. Однак як тiльки Анна-Марiя сiла на лавку, з будинку навпроти вискочила стара жiнка в довгому чорному вбраннi (мiсцевi жiнки – i молодi, i старi – надавали перевагу цьому кольору).
– Панi? – жiнка схрестила руки на животi й завмерла перед нею в шанобливому поклонi.
Анна-Марiя замовила каву, говорячи англiйською, i додала «будь ласка» на мiсцевому дiалектi, яке вивчила, спiлкуючись iз портьє на рецепцiї. Жiнка, почувши знайоме слово, лагiдно посмiхнулася.
Вона зникла в будинку й через хвилину поставила перед вiдвiдувачкою черевату глиняну чашку, з якої знаком запитання здiймався димок.
Анна-Марiя з насолодою вдихнула густий пряний запах кави.
Жiнка не йшла. Вона присiла навпроти й пiдперла зморшкувату щоку кулаком.
Дворик у синьо-бузкових присмерках, яскраво-червонi плями призахiдного сонця на кiнчиках черепицi дахiв, бiлоснiжнi фiранки на вiкнах, чорний стiл, вiдполiрований сотнями рук, i двi жiнки, що сидять на двох його кiнцях – чорна й бiла, – все це так i просилося на полотно якого-небудь iмпресiонiста. Анна-Марiя зробила ковток. Кава була чудовою, i вона вдячно поглянула на жiнку. Та просяяла беззубою посмiшкою.
– Панi – чехословенска? – зважилася запитати вона.
– From Ukraine, – хитнула головою Анна-Марiя.
Стара захитала головою, на всi лади повторюючи незнайоме слово. А потiм про щось швидко заговорила на своїй мовi. I – о диво! – Анна-Марiя раптом зрозумiла її невигадливу сповiдь. Чужа, незнайома, далека вiд неї бабця говорила про те, про що завжди говорять бабусi в рiзних кiнцях свiту. Вона показувала Аннi-Марiї свої жилавi руки (дуже багато, дитино, доводиться працювати: чоловiк помер давно, а я от усе ще живу…), потирала ними свої розпухлi колiна (шестеро дiтей i десять онукiв – не жарт!), легенько торкалася до засмаглого плеча своєї несподiваної клiєнтки (яка ж ти, дитино, «beautiful»! У мене невiстка в Мдинi – така ж сама красуня…)
Анна-Марiя поклала долоню на стiл i вiдчувала пiд нею тепло нагрiтого за день дерева. Вона заплющила очi й раптом чiтко вiдчула новий запах, що пробивається крiзь аромат кави й дурман петунiй. Це був запах мокрого асфальту й вогких сiрникiв – так пахло сто рокiв тому в дворi її дитинства. Навiщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого мiста? Щоб зрозумiти, де взяти сил i що дасть їй омрiяну зупинку на цьому нескiнченному шляху.
Вона подякувала господинi, залишила щедрi чайовi й поспiшила в готель. Ще нiколи їй так не хотiлося побувати в мiстi свого дитинства, яке вона залишила двадцять рокiв тому. Вона рятувалася з нього втечею, а виявляється, воно весь цей час жило в нiй, перетворюючись то в гостру колючку, то в пульсуючу кульку тепла, то в палаючий ковток нерозбавленого спирту. Невже все-все, що вона робила в життi, було пiдпорядковане одному потаємному бажанню – повернутися туди й сказати: «Ось я! Я – є. У мене все чудово». I самiй упевнитися в цьому…
Повернувшись до свого номера, Анна-Марiя почала пакувати валiзу. Термiн путiвки закiнчувався тiльки через п'ять днiв, але вона вже не могла зволiкати з прийнятим рiшенням. Можливо, саме тепер настав час озирнутися? Перед тим, як утекти до своєї ще неiснуючої «Коперни»…
