Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Iнтернетi, набираючи назву свого сценарiю. I щоразу не вiрив очам, читаючи короткi анотацiї до

фiльму. Але вiн точно пам'ятав, як розплатившись iз ним за роботу, продюсер печально повiдомив, що

проект закрито. Один бувалий режисер, його старший товариш, заспокоюючи, сказав, що таке зараз

трапляється часто i називається «вiдмиванням грошей»: хтось «замовляє кiно», платить певну суму

найманим виконавцям, а по завершеннi роботи закриває проект з рiзних «об'єктивних» причин i

бiльшiсть коштiв осiдає в його кишенi. Макс давно змирився з тим, що його робота пропала.

...Було ще дуже рано. Макс обережно викотив мотоцикл з подвiр'я i вирiшив дiйти з ним до рогу

вулицi. Вiн досi не поставив на мотор глушник i тому намагався не дратувати мешканцiв передмiстя. У

кiнцi вулицi помiтив Марину, котра квапилася на електричку. Гарна дiвка. Живе в цiй цукрово-

вершково-показово-зразковiй родинi, де всi вдають, нiби ось-ось отримають спадок вiд дiдуся-

мiльйонера.

Марина його не помiтила. Макс уже хотiв завести мотор, але ще на пiвхвилини пошкодував тишi.

Помiтив, як з-за рогу виїхало авто – остання марка «майбах-цепелiн» i дуже здивувався: у мiсцевих

таких автiвок не бачив. Розкiшне авто зупинилося бiля Марини. Дiвчина по-хазяйськи вiдчинила

дверцята. Ого, посмiхнувся Макс, то на вас, шановнi добродiї, напевно, чекає сюрприз! Мабуть,

знайшла дiвка багатенького спонсора.

Макс завiв мотор, порушуючи ранкову iдилiю. Об'їжджаючи помешкання фрау Шульце, кинув

оком на подвiр'я – помiтив, що до своєї дiлянки в палiсаднику вийшла закутана в чоловiче пальто

Соня. Сiла на лавку, пiдвела голову до яблунi, посмiхнулась своєю нетутешньою посмiшкою, яка так

подобалась йому. Взагалi, Соня привертала увагу бiльше, нiж iншi. Нагадувала тиху водну гладь, на

яку вилито мiльйони тонн нафти, що вкрила її щiльною плiвкою, пiд якою б'ються у мовчазному вiдчаї

зграї риб. Вiн кивнув Сонi i виїхав на трасу. Кiлька годин доведеться провести в дорозi. I це чудово.

...Берлiн дихнув в обличчя вологим вiтром, в якому вже вiдчувалася весна. Мотоцикл Макс

залишив на стоянцi в мотелi на в'їздi в мiсто i зайшов у метро. Дiстався до центру, де вiдбувався

кiнофестиваль.

Макс не любив Берлiн. Вiн здавався йому помпезним, порожнiм i надто хрестоматiйним. Час, коли

сюди стiкалися туристи, митцi i пiдприємцi з усiх континентiв, проминув разом iз захопленням вiд

падiння берлiнської стiни. Виклик, який це мiсто кинуло європейським столицям, не виправдався i

великий мегаполiс знову нiби заснув, пригнiчений кубiчною архiтектурою часiв Хоннекера. Хоча всi

пам'ятки iсторiї зберiгалися в аптечнiй стерильностi i педантичнiй досконалостi. Бунтарський дух i

мистецька екзотика були помiтнi хiба що в районi Кройцберг, де довкола Оранiєнштрассе купчилися

турецькi кнайпи, де досi є точки зустрiчi перестарiлих «неформалiв» – рокерiв i байкерiв i галереї

модерного андеграунду. Але все це теж здавалося Максовi штучним, вторинним, вiдбитком того

життя, якого вiн прагнув. Але не тут. Не тут...

Штовхаючись у черзi за квитком, найбiльше Макс не хотiв натрапити на знайомих, бо тодi

доведеться пояснювати свiй вiд'їзд з країни. Але сказати правду – ще рано, а зiзнатися, що розносиш

пiпiфакси по номерах – не солiдно.

Стiни кiнотеатру були завiшенi безлiччю яскравих афiш. Макс з хвилюванням знайшов перелiк

вiтчизняних фiльмiв. Не густо. Але «Друзки» там дiйсно були i до показу залишалося пiвгодини. Вiн

взяв квиток в останнiй ряд, вистоявши величезну чергу шанувальникiв кiно, i ще раз вiд душі

позаздрив країнi, в якiй кiнофестиваль прирiвнюється до подiй на кшталт «Євробачення» чи

чемпiонату свiту з футболу. Люди розкуповували квитки навiть на показ стрiчок країн третього свiту.

Можливо, хтось так пересиджував у залi кiлька годин, щоб потрапити на «свiтову прем'єру», а хтось

заходив погрiтись. Та хай там що, але всi чотири зали кiнотеатру були заповненi вщерть.

Серед глядачiв Макс помiтив добру частину мешканцiв колишнього Союзу. Було багато людей

похилого вiку, була молодь. Стовiдсоткове заповнення зали! Те, про що вiн мрiяв. Але не полишала

думка, чому його не повiдомили про цю визначну подiю, адже, вiд'їжджаючи, вiн лишив на студiї всi

контакти. Хоча, з iншого боку, мiркував Макс, вiн зник на два роки, а його текст є власнiстю компанiї.

А щодо того, як в його країнi ставляться до iнтелектуальної власностi, вiн не мав жодних iлюзiй. Отже,

вiн дивитиметься фiльм як звичайний глядач.

Макс пробрався на своє мiсце i, поки зал втихомирювався, розгорнув пакунок з подвiйним

чизбургером. Довга дорога за кермом давалася взнаки – руки тремтiли, в шлунку почалась революцiя,

яку треба було негайно вгамувати. Останнi крихти чизбургеру Макс дожовував у темрявi.

Залунала музика, пiшли титри. Своє прiзвище вiн побачив пiд чотирма iншими – одне з яких було

прiзвищем продюсера. Звичайнi речi. Трьох iнших вiн не знав...

Iсторiя, яка коштувала йому трьох мiсяцiв безперервної роботи, стосувалася доволi важкого

перiоду – часiв сталiнських репресiй, Другої свiтової вiйни та реабiлiтацiї полiтичних в'язнiв у

серединi 50-х. Цю тему йому пiдкинула знайома редакторка з кiностудiї – давня подруга матерi, котра

пiсля її смертi опiкувалася ним. Пiдкинула пiсля зборiв на студiї, де здiйнялася неабияка суперечка.

– Вони сказали: годi знiмати «мило»! – переповiла Анастасiя Павлiвна розмову «у верхах». – Народ

хоче серйозне душевне кiно. З переосмисленням iсторiї i долями людей – не вигаданими, а дiйсними.

Кiлька вечорiв вона переповiдала Максовi iсторiю своєї родини. Вiн так захопився, що в першу ж

нiч зробив лiтературний синопсис, через який все несподiвано й завертiлось.

Це була iсторiя кiлькох сiмей, що мешкають в одному будинку. На тлi буденного довоєнного життя

людей, розгорталася iсторiя країни, яку намагалися осягнути дiти-однолiтки з рiзних поверхiв

будинку: син НКВСника, донька професора медицини та iспанський хлопчик, котрого єврейська

родина взяла на виховання пiд час вiйни в Iспанiї. Захопившись цими образами, Макс чув у собi їхнi

голоси, ретельно вибудовував психологiю стосункiв мiж пiдлiтками, котрi мають прожити на екранi

кiлька складних десятирiч, вставляв кумеднi ситуацiї, про якi колись чув вiд дiда i батька. Текст ожив,

загомонiв i зарухався ще на паперi. Особливого колориту додав йому образ слiпого бандуриста,

вцiлiлого вiд розстрiлу пiд час пiдступно органiзованого НКВС з'їзду кобзарiв у Харковi тисяча

дев'ятсот тридцять четвертого року. Щоб надати образу реалiстичностi, Макс вивчив «лiбейську

мову», якою з п'ятнадцятого сторiччя спiлкувалися цеховики-бандуристи.

I дiалог юного «iспанця» зi старим слiпцем набув особливого звучання, а до того ж – прихованої,

але не дидактичної, iнформативностi, якої, на думку Макса, не вистачало сучасному кiно.

Вiн був прихильником i запеклим прибiчником деталей, вважав, що навiть кiнчики нiгтiв чи

вiдбиток тiнi на асфальтi можуть сказати про людину бiльше, нiж розлогий i пустопорожнiй дiалог.

Збирав спогади i залишав на паперi лише тi, що здавалися йому бiльш душевними i менш пафосними.

Так з'явилась iсторiя Надiї Кирилiвни – на екранi вона мала тривати кiлька хвилин, як деталь i

свiдчення часу.

– У п'ять рокiв я прожила один день обiцяного комунiзму – це сталося в перiод, коли з Києва вже

вийшли радянськi вiйська, а нiмецькi ще не зайшли. Ми жили на околицi. Спостерiгаючи за вiдступом,

ми, дiти, висiли на парканi i, нiчого не розумiючи, просто весело спостерiгали, як торохкотять по

брукiвцi колеса гармат. Один вiйськовий тодi сказав: «Що дивитесь?! Бiжiть до крамницi i забирайте

звiдти все, що можете. За пару годин тут буде нiмець!». Дорослi кинулися до продовольчих магазинiв,

а ми, дiти, звiсно, до iграшкових. Тодi у мене не було жодної ляльки – шили їх з клаптiв або наряджали

в них якiсь струганi палички. На магазинних ляльок завжди дивилася, як на диво, але навiть мрiяти

про них не смiла! А тут – на тобi! – бiжи i бери! Але я була надто мала, щоб змагатися iз старшими.

Коли добiгла до магазину, полицi вже були порожнi. Лише на однiй стояла дивна лялька, яку нiхто не

взяв. Вона була чорна! Тодi ми анi сном анi духом не знали про iснування людей з чорною шкiрою.

Мабуть ту ляльку зробили з iнтернацiональних мiркувань. Вона вся була вкрита пилом, адже її нiхто

не купував i, звiсно, нiхто не взяв навiть «за безкоштовно». Але менi було байдуже, я вхопила свою

здобич i притисла до себе, одразу ж вiдчуваючи, що на мене сходить абсолютне, несподiване, казкове

щастя. «Чорта принесла!» – сказала сусiдка по комуналцi i перехрестилася. Через кiлька днiв, коли я

бавилась зi своїм негриком на загальнiй кухнi, вона, та сусiдка, збрехала, що мене кличе мама. Я

залишила ляльку на кухнi, а коли повернулася – голова моєї ляльки палала. Сусiдка сказала, що вогонь

перекинувся з плити. А потiм вхопила ляльку i кинула її в пiч. Досi пам'ятаю запах смоли, чорний дим

i своє безмежне горе... Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, шукаю подiбну ляльку по всiх крамницях,

пам'ятаю її обличчя i охоплену вогнем голову. Але такої нiде не бачила. Нiде i нiколи...

Особливо нестандартною здалася йому iсторiя, яку почув вiд сусiдки баби Клави (адже чiплявся з

розпитуваннями до будь-якої людини похилого вiку, намагаючись витягнути якомога бiльше деталей).

Вона розповiдала, як ще до вiйни її однокласниця познайомилась на Хрещатику з нiмцем, котрий

попросив показати йому Успенський собор. Нiмець до безтями закохався в красуню Марусю i навiть

хотiв одружитися з нею. Перелякана дiвчина змушена була виїхати в село до бабусi. Нiмець поїхав на

свою батькiвщину нi з чим, лишивши бабi Клавi листа для коханої, в якому писав, що вона, Маруся,

єдина жiнка в його життi.

Через чотири роки, увiйшовши до столицi України в складi окупацiйних вiйськ, той нiмець

розшукав «жiнку своєї мрiї«. Вiн не був вiйськовим, займався експертизою картин i iсторичних

пам'яток, але попри все, мрiяв розшукати в Києвi свою дiвчину. I розшукав! Роман поновився. З тою

рiзницею, що на той час Маруся була пiдпiльницею. Вона переїхала на квартиру, де мешкав її нiмець,

жила з ним, як офiцiйна коханка, потерпаючи вiн ненавистi мешканцiв будинку, а по ночах рилася в

портфелях п'яних гостей свого коханого, збираючи вiдомостi для партизанiв. Коли її розстрiляли,

нiмець ледь не збожеволiв. Що далi з ним сталося, баба Клава не знає, але ходили чутки, що вiн

застрелився.

«I, Господи прости, вiн хоч i фашист, але любив її дуже! – зiтхала баба Клава. – Менi було шкода

цього кохання! Таке я бачила вперше. Їхнi стосунки не були схожi на тi, до яких ми звикли. Вiн

боготворив Марусю, дивився, як на iкону! I, вiдверто кажучи, я їй заздрила...»

Так, поволi чiпляючи петельку на гачок, Макс вивудив ще кiлька нестандартних iсторiй. Друга

сусiдка, баба Шура, пригадала, як пiд час святкування Нового року пiд одним дахом зiбралася дивна

компанiя: цей нiмець зi своєю коханкою Марусею, яку всi вважали «нiмецькою пiдстилкою», юна

комсомолка – донька професора медицини, сержант Червоної армiї, врятований з Дарницького гетто, i

єврейська родина, що переховувалася в квартирi баби Шури i так уникла долі своїх одноплемiнникiв у

Бабиному Яру. Це фантасмагоричне збiговисько Макс виписував з особливим щемом i навiть заздрив

акторам, котрим доведеться втiлити всi психологiчнi тонкощi i нюанси спiлкування цiєї дивної

компанiї.

...Коли переповiдав усi колiзiї сюжету друзям, бачив неабияку зацiкавленiсть i вiдчував, що на

правильному шляху. Цiкаво, як же це все реалiзувалось у фiльмi?

...Макс мiцно переплiв пальцi рук i змусив себе дивитися на екран. Титри закiнчились. Зараз має

виникнути пiдвiконня в пiд'їздi будинку i вiдбутися розмова дiтей – хлопчика i дiвчинки, котрi,

гойдаючи ногами, жують не донесену додому маленьким iспанцем французьку булку. Але замiсть

цього на повний екран виникла задоволена пика в вiйськовому картузi. «Привiт, орли!» – виголосила

пика до дiтлахiв, що оточили його на подвiр'ї. «Здравiя жєлаєм, товарiщь командiр!» – бадьоро

вiдгукнулися дiти. Ще через хвилину пика – нi сiло нi впало – дiстала з кишенi закривавлену пiлотку

свого бойового товариша i фотографiю дружини (теж закривавлену) i урочисто вручила все це однiй з

героїнь зi словами: «Це фото вiн бiля серця носив!». Героїня голосно заридала. Щось бiльш фальшиве

годi було вигадати. Усе вiдбувалося за схемою. Трохи згодом, провiвши героїв крiзь короткi

ситуативнi сюжети, невiдомий «спiвавтор» вклав в уста цiєї ж пики у вiйськовiй формi освiдчення в

коханнi головнiй героїнi, що пролунало приблизно так: «Ти моє сонце, ти моє небо... Ми будемо жити

довго i щасливо...».

Макс затулив вуха i опустив голову: в текстi не було жодного його рядка! Все «лобове», штучне.

Як казав його викладач з драматургiї в театральному – «собача пiсня!».

Макс добре запам'ятав, як драматург наводив приклад освiдчення. Тодi вони якраз писали етюд на

цю тему i, звiсно, на перших порах, усi десять студентiв це освiдчення написали саме так, «лобово» –

«Я тебе люблю» або майже так, як промовив вiйськовий до головної героїнi – «Ти моє сонце...». I

майже всi отримали цiлком заслужене «незадов».

Виявилось, освiдчитися можна по-iншому, а якщо актори добре дотягнуть написанi сценаристом

слова емоцiєю, то звичайне «Ти взяла парасольку?» або «Ти поїв?» – може пролунати не гiрше, нiж

тисячi фальшивих i прямолiнiйних слiв. Цей урок Макс затямив назавжди i вiдтодi намагався вкладати

в уста героїв живу i просту мову. Але тут її не було! Не було i сцени святкування Нового року.

Напевно, вона не вкладалась у рамки уявлень про тi часи, зрозумiлими були лише «стрiлялки».

З трепетом очiкував на сцену кохання мiж головними героями. У день мобiлiзацiї хлопець

приходить до дiвчини i вперше освiчується. «Я хочу бути твоєю дружиною...– промовляє та i веде

збентеженого юнака до спальнi. – Вас вбивають...». Їм не до умовностей – вiйна... Так було в нього.

Ось наближається ця сцена. Макс змусив себе пiдвести голову. Ага, ось закоханi освiдчуються.

Трохи нудно, по-святенницьки i стрiмголов мчать зруйнованими вулицями Києва до... РАГСу. Макса

розiбрав смiх. Ось вони прибiгають, аби нашвидкуруч зареєструвати шлюб, але сувора тiтонька

(Господи, який абсурд!) каже, що сьогоднi вихiдний день. Закоханi вдають крайню ступiнь

розгубленостi. I сувора служителька Гiменея несподiвано дає парочцi ключi вiд «червоного кутка»:

«Йдiть, дiточки, вам треба побути наодинцi!». Любовна сцена вiдбувається в комiрцi, заваленiй

зламаними стiльцями, але пiд дахом РАГСу! Макс зареготав, мов навiжений. На нього зацикали.

Коли в другiй частинi стрiчки почалося те, чого Макс усiляко намагався уникнути, те, що вiн

називав «кiно i нiмцi» – вториннi, сто разiв баченi в iнших фiльмах ситуацiї з вiдважними

пiдпiльниками на окупованiй територiї – вiн пiдвiвся i почав проштовхуватися до виходу. Це

виглядало з його боку зовсiм не патрiотично... Якщо вiн зараз вирушить, то встигне на вечiрнє

чергування i не втратить своїх грошей. Було б через що їх втрачати!

...До вечiрнього чергування в готелi вiн прибув за десять хвилин до початку змiни. Встиг швидко

сполоснутися пiд душем в одному з вiльних номерiв, одягти форму – грайливого вигляду короткий

пiджачок, смугасту сорочку з блакитним метеликом i рожевi брюки. Коли вiн уперше побачив цю

унiформу, його ледь не знудило. Тепер же лише смiшило, коли вiн щоразу оглядав себе в дзеркало.

Приїжджих у цей перiод було небагато. Та й номерiв в цiй приватнiй обителi «iнакомислячих» теж

було обмаль – двоповерховий охайний будиночок складався з десяти затишних «альковiв»,

ресторанчика i однiєї зали для проведення прес-конференцiй.

Макс сидiв у невеличкiй комiрчинi в кiнцi коридору. Вона йому подобалася. Принаймнi тут тихо i

нiхто не заважає писати, читати чи думати про своє. Потреби нечисленних постояльцiв невеликi –

вони надто зайнятi собою. Зазвичай, це iноземнi туристи, котрi мандрують удвох. Їм не до Макса. Хiба

що зроблять кiлька замовлень з ресторану. Гiрше, коли клiєнт приїжджає сам i починає шукати певних

пригод. I бажано поблизу, так би мовити, не вiдходячи вiд каси. Тодi Максу доводиться докладати

чимало зусиль, щоб не начистити особливо нахабним пику.

Таким був Ерiх – американець нiмецького походження з одинадцятого номера. Високий, вбраний в

дорогий костюм, з iмпозантною сивиною на скронях, без жодної ознаки своєї iнакшостi, вiн справляв

враження заможної i досить самотньої людини. Пропозицiю «повечеряти разом», яку вiн зробив

Максовi в перший вечiр свого перебування, висловив ненав'язливо, але вiдверто. Мужньо вислухавши

вiдмову, все ж таки продовжував навiдуватися до Максової комiрки – потеревенити про те, про се на

сон грядущий. Спочатку Макс поставився до цих вiзитiв з пересторогою i усiляко намагався триматися

подалi вiд непроханого гостя. Думка про те, що доля пiдсовує йому новий досвiд, яким вiн не зможе

скористатися, гнiтила його. Згодом, коли вiн зрозумiв, що Ерiх не збирається зазіхати на його цноту, у

Макса прорiзався слух до того, що той говорив, а ще через деякий час з'явилась i можливiсть

вiдповiдати, не переймаючись дратiвливими думками про збереження своєї чоловiчої сутностi.

Сьогоднi Ерiх також прийшов з пляшкою шотландського вiскi, яку привiз iз собою, сiв навпроти

Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс

дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i

вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв:

– Ви вмiєте слухати.

I заговорив про апокалiпсис, що було для Макса навiть доречним – саме сьогоднi в тому кiнозалi

вiн i вiдчув наближення особистої катастрофи. Тому слухав Ерiха хоч i в пiввуха, але з внутрiшньою

саркастичною посмiшкою.

– Усi вважають, що то має бути якийсь загальний великий катаклiзм, – бурмотiв Ерiх. – Щось

подiбне до велетенського цунамi, падiння метеориту, розлому земної кори, всесвiтнього потопу,

землетрусу з виверженням одразу всiх вулканiв. Нiчого подiбного! Апокалiпсис уже настав.

Непомiтно – тому i моторошно. Поглянь телевiзiйнi новини, чи мильнi опери, чи розважальнi шоу.

Хiба це не апокалiпсис? Вiн давно розпочався в головах. А цунамi та землетруси – то лише його

зовнiшнi прояви, реакцiя природи на весь цей абсурд. Менi тiльки цiкаво вирахувати, яка подiя була

його передвiсником. Хитрiсть у тому, що цiєю подiєю, тобто точкою вiдлiку, могло будь-що – вiд

польоту в космос до... розбитого люстерка, яке впустила маленька дiвчинка посеред перехрестя на

вулицi Буенос-Айреса чи вашого Києва... Немає значення, чому у НЬОГО увiрвався терпець. Вип'ємо...

Вiн простягнув Максовi чарку.

Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.

– I тепер нiчого не має значення, – вiв далi Ерiх. – Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне

коротке життя. А хочеться прожити тисячi.

– Насправдi, – тихо сказав Макс, – це можливо.

– Не для всiх...– буркнув той.

I замовк, куняючи носом.

Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку

можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi.

Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп,

включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво.

I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не

тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...

Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше – як спровадити його до номера.

Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути

новини по маленькому телевiзору, прикрiпленому навпроти канапи, зробити записи у щоденнику.

Вдома йому це не вдавалося – заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.

Тепер нова халепа – цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким

поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну,

матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi

спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.

Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» – пiзнавати свiт i зрештою –

створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi

спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший – самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що

сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку

берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки

йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:

– Я – ваш навiки, фрау Шульце! – i судомно ковтнути повiтря...

...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi,

нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:

– Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?

– Тисячi життiв може прожити...художник... – промимрив Макс i додав: – Вам пора спати, гер Ерiх.

Дозвольте провести вас до номера.

Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.

– Боїтесь смертi? – несподiвано запитав вiн.

– Тобто? – не зрозумiв Макс.

– Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче

перемогти смерть. I взагалi, творчiсть – це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.

– Ви читали Бердяєва? – ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не

закiнчився.

– Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, – сказав Ерiх. – Не люблю екзальтованостi. А щодо

творчостi – це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа –

передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання. Витримати таке може далеко не

кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.

– Але й щаслива... – якомога спокiйнiше додав Макс.

– О, звiдки вам це вiдомо?

Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.

– Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання

кожного справжнього митця – довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi,

на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає

нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того – не

знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше

за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут – колеш у темрявi. Але коли влучаєш – це

найбiльше щастя. I... метод лiкування також...

Не питаючи дозволу, Макс налив собi чарку i випив залпом пiд веселий смiх Ерiха. Налив другу.

Вiдчув, як його голову охоплює вогонь. За два роки iснування тут вiн уперше чув те, що хотiв почути,

– розмови про творчiсть, про цей вогонь, що зараз пропiкав його мозок. Вiн боявся, що Ерiх знову

захропе i нитка цiєї розмови, яка ледь-ледь намiтилась i висiла в повiтрi, мов павутинка, обiрветься.

Але Ерiх продовжував говорити. I знову так, нiби звертався до стелi або, як часом говорять самотнi чи

надто самодостатнi люди, не думаючи про те, слухають їх чи нi. Макс слухав. Втiм ситуацiя

нагадувала йому оповiдання Чехова, в якому кучер Iона розмовляє зi своїм конем. Вiн i сам багато

разiв говорив до себе так, як той кучер, мрiючи побачити навпроти хоча б одну пару зацiкавлених очей

– нехай навiть це будуть добрi очi коня...

– Менi завжди, вiд самої юностi, хотiлося знайти в людях якiсь спiльнi точки, влучивши в якi,

можна зробити всiх кращими – всiх i одночасно! Але за дитячою нерозумнiстю, вважав, що це можуть

робити лiкарi чи генетики. Навiть вступив до медичного коледжу i в «анатомцi» намагався розгледiти,

де є тi спiльнi точки, а бачив лише вивернутi нутрощi – однаковi у всiх. I це було тим, що врiвнювало

людей фiзiологiчно – i жебрака, i багатiя. Це було забавно. Але не те, чого я шукав. Я бачив, що на

масових дiйствах люди дiйсно перетворюються на один органiзм. Скажiмо, на футбольному матчi або

коли спостерiгають за стратою, або в чергах. Але i вiд того вiяло не тими високими пристрастями, якi я

мрiяв розпалити довкола. Я шукав не там. I досить довго – аж до шiстнадцяти рокiв! Не смiйтесь, ви

ще зрозумiєте, що життя коротке i визначатися в ньому треба швидко. З реакцiєю бiйця, в якого летить

куля.

– Я знаю... – промовив Макс.

Вiн i сам народився з олiвцем у руках. Скiльки себе пам'ятав – олiвець i крихiтний синiй нотатник

були його кращими iграшками з того часу, як навчився читати i писати. А навчився досить рано. I

занотовував всi свої дитячi спостереження. Згодом цих нотатникiв i щоденникiв накопичилось стiльки,

що довелося пакувати їх в окремi ящики i складати на шафi. Вiн не думав, що це може вилитись в

якусь професiю, адже тодi ще не знав, що такi професiї iснують. Але потiм так само, як нинi говорив

його спiврозмовник, почав шукати виходу для того, що буквально розривало його зсередини – шалене

бажання висловитись i бути почутим. Ерiх кивнув йому, i в цьому кивку Макс почув: «Я знаю, що ти

знаєш – тому я тут...». Але, можливо, Максовi це лише здалося.

– У шiстнадцять я вперше i зовсiм випадково потрапив в Карнегi Холл у Нью– Йорку – батьки

зробили менi такий подарунок на рiздвянi свята. Там я вперше почув Carol Of The Bells...

– «Щедрик» Леонтовича... – мугикнув Макс i вiд звуку власного голосу, що вимовив знайомi слова,

солодка кулька перекотилася по пiднебiнню. А в головi залунало багатоголосся: «Щедрик, щедрик,

щедрiвочка, прилетiла ластiвочка...».

– Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це

багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi.

Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я

зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi,

виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.

Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою

заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те

вогнище, з якого немає вороття.

Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома

мовами – так, про всяк випадок – рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн

збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце...

– Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, –

продовжував Ерiх. – Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї

«Universal»i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi...

– Що?? – видихнув Макс.

Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в них всадили нiж, який

солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За

одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його

полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн

тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес,

хоч в яких би хащах були цi слiди – i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо

той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути

терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом...

Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на

свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.

– Ми не познайомились? – Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий

продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: – Я тут на запрошення студiї

«Бабельсберг» – як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь

повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цихсправах, – вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. –

Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але... – вiн

посмiхнувся. – Бачу, що i ви не по цих справах.

Макс судомно кивнув.

– Тодi нам залишається тiльки пити! – весело сказав Ерiх i наповнив чарки...

Фрау Шульце. Ковчег

У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто

з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi – «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В

тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це

робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».

...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь

Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому

сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг – схiдний район на

протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими

бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у

ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води

Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися

червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом

тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було

роздiлено на двi частини – в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут

робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той

чоловiк...

...Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї.

А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна

арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить

Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi

мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя