Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Ірен Роздобудько

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Тетяна. «Лiлi Марлен»

Кiнець березня був схожий на початок сiчня – пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що

низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд

ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто,

але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною

кашею.

Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили.

Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було – всi пересувалися на власних авто.

Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше,

вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому

взуттi. Ще мить – розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж

Не вистачало ще захворiти!

Кав'ярнi були майже порожнi – жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах.

Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.

Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до

носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало

доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона

щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе

марно.

Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi

тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на

пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.

I одразу почула тихе: «Фрау...».

Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї.

– Фрау...

– Пiшов ти... – процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому

мову, чоловiк здивовано вiдступив.

Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять.

А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!

Ех, знав би вiн, як годину тому чи навiть менше вона стояла в колi свiтла – в елегантному сiрому

костюмi-трiйцi: брюки, жилет (пiд яким – нiчого!) i пiджак. I млосним голосом, в якому було бiльше

надривної, з хрипотою, пристрастi, нiж спiву, томно шепотiла в стилiзований пiд старовину мiкрофон:

Vor der Kaserne

Vor dem groЯen Tor

Stand eine Laterne

Und steht sie noch davor

So woll'n wir uns da wieder seh'n

Bei der Laterne wollen wir steh'n

Wie einst Lili Marleen...

Колись давно, стоячи на пошарпанiй пiдлозi шкiльної сцени, пiд жахливий акомпанемент учителя

музики вона уявляла саме те, що вiдбувається з нею зараз! Замiсть саморобної сукнi, з нашитими

блискiтками, бачила себе в колi тьмяного свiтла, в костюмi з добротної тонкої вовни, в туфлях на

високих пiдборах, у горжетцi з блакитної норки...

Навiть у найсмiливiших мрiях не уявляла, що колись буде саме так.

Але хiба могла знати, що нинi, на вулицi нiмецького мiстечка N її нудитиме вiд цiєї пiснi, вiд

запаху тютюну, вiд того, що у неї мокрi ноги, а чоботи вже третiй мiсяць безбожно пропускають воду,

хоча коштували цiлих сто євро. Сто євро коту пiд хвiст!

Треба було негайно рятувати ситуацiю. Тетяна поглянула на вiкна Макдональдзу i рiшуче

попрямувала до входу.

У примiщеннi на всі заставки лунала музика – якась мiсцева попса, за столиками сидiла молодь.

Тетяна швидким поглядом окинула залу, аби впевнитись, що серед юнакiв немає вiдвiдувачiв її

клубу i, зробивши байдужий вигляд, попрямувала до вбиральнi.

Глянула на себе у велике люстро. Пiд очима – тiнi. Не варто було пити з останнiм клiєнтом! Але вiн

так прискiпливо дивився, що вона не змогла зiмiтувати ковток.

От i маєш. Треба вдома прикласти до очей пакетики з заваркою, якщо сон не зморить ранiше.

Тетяна зачинилася в кабiнцi. Почула, як до вбиральнi зайшли дiвчатка. Голосно загомонiли,

заклямкали ручкою на дверях

Тетяна швидко скинула пальто, повiсила на гачок. Пiдтягнула до колiн джинси, i, всiвшись на

кришку унiтаза, почала обгортати ступнi туалетним папером. Як вояк на фронтi. Добре, що паперу

було багато.

Крiм того, що ноги були мокрi, вони ще безбожно болiли – за вечiр вона присiла лише раз,

наприкiнцi, на запрошення гера Брюгге i то, як зазвичай, на кiнчик крiсла, в елегантнiй позi пташки,

готової спурхнути i полетiти до iнших вогнiв.

Тетяна всунула обмотанi папером ноги в чоботи, ледь застiбнувши «блискавку», потопталася – чи

не тиснуть i гордовитою ходою вийшла із вбиральнi.

Знову вулиця. Лiхтарi. Мерехтлива снiжно-дощова нiч.

Чоботи таки тисли. Не пошкодувала паперу!

Тетяна зупинилась, оперлася рукою об чавунну нiжку лiхтаря, потопталася на мiсцi, втрамбовуючи

папiр. Не помiтила, що топталася в калюжi! Тобто всi її намагання виявилися марними – вiдчула, як

ненависна вода затоплює її паперовi обмотки.

Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть

транспорту, а разом з усiм – i цi клятi дорогущi чоботи!

Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею

мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.

Серце дзенькнуло i стислось.

Перед казармою

стояв лiхтар...

Вiн стоїть там досi...

Давай, як ранiше,

зустрiнемось бiля нього,

Лiлi Марлен...

Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми – зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина

меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.

Два нашi силуети

виглядали, як один...

Як нам було добре...

Це помiчали всi перехожi,

котрi проходили повз нас

коли ми стояли пiд лiхтарем,

Лiлi Марлен...

Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли пролунали

сьогоднi по-особливому – саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.

Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд

лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi

дiвчини змагалися за його увагу – донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я

Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам,

увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю

непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi

iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...

Тетяна ледь не задихнулася – з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про

неї!

Варто було лише ось так випадково зупинитись – але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум

нiчного клубу, а ось так – на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi

простi до примiтивностi рядки...

...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму!

Але вiн не може вiдiрвати вiд себе – з судинами i кров'ю! – рук коханої, хоча знає, що запiзнення

може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до

побачення» – i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на

стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.

Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.

Нiколи, Лiлi Марлен:

Schon rief der Posten,

Sie bliesen Zapfenstreich

Das kann drei Tage kosten

Kam'rad, ich komm sogleich

Da sagten wir auf Wiedersehen

Wie gerne wollt ich mit dir geh'n

Mit dir Lili Marleen...

Скiльки ж разiв за цi роки вона проходила повз цей лiхтар влiтку i взимку, наспiвуючи подумки

пiсеньку, що стала її коронним номером у клубi. Саме завдяки їй тримав Тетяну хазяїн, завдяки їй

пошив костюм а ля Марлен Дiтрих i саме завдяки їй вона уникала непристойних пропозицiй.

Займалася лише консомацiєю! Але то дрiбницi. Це можна витримати, якщо навчитись не ковтати

спиртне або вдавати, що ковтаєш. А вона навчилась.

Вона багато чого навчилась...

Господи, зiтхнула Тетяна, дивуючись тому, якi незвiданi шляхи може вистелити доля! Звiсно, цей

лiхтар бачив її сто, двiстi i триста разiв:

Твої кроки знає цей лiхтар...

Вiн горить тут щовечора...

А мої забув давно...

Якщо зi мною трапиться бiда,

З ким ти стоятимеш пiд цим лiхтарем,

Лiлi Марлен?

Я стоятиму сама. Сама вночi. З мокрими ногами в чоботах за сто євро, з прокуреним волоссям –

така гарна, загадкова i... нiкому не потрiбна.

Чоловiк під аркою все ще дивиться на неї. Але не пiдходить. Тут чемнi мужчини, якщо кажеш «нi»

– то це вже «нi».

Цiкаво, а раптом вiн – той самий, той, котрого «пiднiмуть з-пiд землi» її вуста, той з ким її

«закружляють тумани», той, в кого вона «вдихне життя» усiєю силою своєї любовi i очiкування.

Змусить дихати. Змусить прийти пiд цей лiхтар – з небуття. I стати пiд ним разом. Разом, як колись,

Лiлi Марлен:

Aus dem stillen Raume,

Aus der Erde Grund

Hebt mich wie im Traume

Dein verliebter Mund

Wenn sich die spaten Nebel drehn

Werd' ich bei der Laterne steh'n

Wie einst Lili Marleen.

Певно, це була одна з тих дивних i не кожному даних хвилин, коли ти несподiвано опиняєшся в

шкiрi незнайомої людини i переживаєш ситуацiю, котру до того вже змоделював хтось iнший.

Варто лише, щоб спiвпало кiлька важливих чинникiв – погода, час доби, емоцiйний стан. Природа

часом викидає такi жарти: вихоплює з небуття давно зниклi образи чи оживлює примар у старовинних

замках.

Тетяна почувалася саме такою примарою.

Але ця хвилина проминула.

I вона знову вiдчула мокрi ноги. I млосну, хворобливу втому в усьому тiлi. Їй закортiло швидше

дiстатися до будинку i лягти пiд ковдру.

Вона вийшла з-пiд свiтла лiхтаря i швидко рушила вулицею.

Але останнiй спалах чужої пам'ятi намалював в її уявi таку картинку: ось вона (точнiше та, що

жила сто рокiв тому!) повертається, бiжить по калюжах, не думаючи про чоботи, кидається на шию

чоловiковi під аркою i вони зливаються в єдину тiнь.

Коли Тетяна пiдходила до котеджу фрау Шульце, ноги її ледь ворушились, а хода була, мов увi снi:

два кроки вперед – три назад. Тетяна вийняла ключi. Тихо вiдчинила дверi.

Її дратувало те, що до своєї кiмнати треба прокрадатися повз дверi своїх колишнiх спiввiтчизникiв,

що так само, як i вона, мешкають у пансiонi фрау Шульце i усiляко уникають спiлкування, адже кожен

з них вважає «невдахою» iншого, що не можна ввiмкнути музику в будь-який час i що стiни надто

тонкi, аби не чути, як лiворуч хропе сусiд – Роман Iванович, а праворуч – скрипить лiжком з черговою

дiвулею ще один мешканець – Максим.

Тетянi кортiло ввiмкнути комп'ютер, перевiрити чи немає повiдомлень з Бельгiї, куди вона

збиралась найближчим часом – подейкували, що там заробiтки бiльшi, нiж тут, у Нiмеччинi. Але її

одразу зморило.

Кинувши чоботи пiд батарею, вона лягла не розстеляючи лiжка, нагребла на себе кучугуру речей,

котрi валялись на ньому, i заснула.

...Вона потрапила сюди вперше, коли їй було шiстнадцять. Це був молодiжний захiд, що мав назву

«Потяг дружби». Хто це вигадав, невiдомо, але тодi їй дуже поталанило. Захiд виглядав так: на рiзних

пiдприємствах країни (головним чином, з далеких районiв i навiть сiл) обирали «передову» молодь

вiком до двадцяти семи рокiв, приблизно осiб з сорок-п'ятдесят. Займаючи кiлька вагонiв, що

курсували мiж Києвом i Берлiном, уся ця команда вирушала до Нiмеччини.

У чиновницьких звiтах мета такої подорожi виглядала досить солiдно: обмiн досвiдом i змiцнення

дружби мiж молоддю рiзних країн та мiстами-побратимами.

До делегацiї обирали людей iдейних i надiйних. Тому вiдбiр був суворий. Але в складi такої

делегацiї мали бути якiсь самодiяльнi мистецькi колективи, щоб брати участь в урочистих заходах.

Оскiльки Тетяна вiдвiдувала один з найкращих у мiстi театральних гурткiв i непогано спiвала, їй

урочисто вручили путiвку на цей потяг. Вона мала спiвати патрiотичнi i народнi пiснi.

Заради такої подорожi – першої подорожi за кордон! – Тетяна погодилася б стояти на головi.

Пройшовши вiдбiр, вона гiдно влилась у веселу компанiю щасливцiв, котрi так само, як i вона,

вперше (це була обов'язкова умова) вирушали за межi своєї батькiвщини.

Тетяна досi пам'ятала вiдчуття ейфорiї, коли потяг рушив, лишаючи за собою перон, на якому її

проводжав нетверезий батько, котрий весь час привертав до себе увагу гучним голосом i настановами

«не скурвитись з тими фашистами».

У «потязi дружби» всi були старшi за неї, пили провезену потайки горiлку, розкладали смажених

курей, яйця i огiрки, розповiдали соромiцькi анекдоти. А, головне, якось одразу i досить вправно

розподiлялися на пари. Це вiдбулося так просто i невимушено, що вона подумала, напевно, так i треба.

Чоловiки познiмали обручки, жiнки хоч i залишили цi вiдзнаки належностi комусь iншому,

залюбки флiртували направо й налiво, обираючи собi втiху на два тижнi.

Уся атмосфера була просякнута духом свободи. Але не тiєї, про яку вона спiвала в патрiотичних

пiснях. Це була свобода зiрватися з котушок чи з ланцюга. Жiночки з погано профарбованим

волоссям, з яскравими синiми тiнями на повiках, з ядучо-червоним манiкюром нарештi вiдчули себе

вiльними вiд каструль i вранiшнiх пiдйомiв на роботу.

Потяг несло в невiдомi краї на хвилях загального святкового збудження. Тетяну теж охопило це

тваринне вiдчуття дикої волi – нiби стадо баранiв, котре купчилося на маленькому клаптику землi,

раптом випустили пастися на полонину i воно, це стадо, штовхаючи одне одного, поперло з вузьких

ворiт, бекаючи i витоптуючи все на своєму шляху.

У Тетяни теж намiтився неабиякий вибiр. Керiвник групи, колишнiй комсомольський працiвник,

старший вiд решти, досить недвозначно тулився до неї пiд час iмпровiзованих вагонних радiоефiрiв.

Його вологi тлустi пальцi перебирали хребцi на її спинi, ковзали по колiнах, користуючись тим, що

вона не могла перервати пiсню.

Треба було негайно визначатись!

I вона обрала шахтаря з Красного Лиману, котрий одразу запропонував їй одружитись. Ох... Але

принаймнi вiн був безпечнiшим за iнших – не хапав її за талiю, не волiк у тамбур. Лише дивився

захопленим поглядом i миттєво виконував усi прохання.

Цi незручностi все ж таки були дрiбницею в порiвняннi з тою шаленою радiстю, яка нахлинула на

неї, щойно вона переступила порiг готельного номера. Власного готельного номера в невеличкому

промисловому передмiстi Берлiна.

До урочистої вечерi зi свiдомою нiмецькою молоддю дали чотири години вiльного часу i Тетяна

вирушила блукати вулицями.

У мiстечку вiдбувалося якесь свято. Юрма веселих галасливих людей заполонила вулицi i

майданчики. На кожному п'ятачку вiдбувалося своє дiйство: грали оркестрики, стояли ятки, з яких

кожний охочий мiг взяти рiзнобарвну крейду i малювати щось просто на асфальтi, на травi сидiли i

лежали мiсцевi, жуючи гамбургери i потягуючи пиво з бляшанок, у повiтрi лiтали моделi лiтакiв, у

великому фонтанi тривало змагання iграшкових човнiв, якi запускали i старий, i малий, небо розрiзали

кольоровi мотузки з повiтряними змiями.

Тетяна ходила у юрмi, мов п'яна, вражена, приголомшена атмосферою загальної непiдробної

радостi. Нарештi карнавальна хвиля винесла її до невеличкої естради, де змагалися самодiяльнi

спiваки. Ведучий викликав на сцену конкурсантiв просто з юрми.

Охочих було багато. Майже всi вони спiвали жахливо, але впевнено i з неабияким задоволенням.

Якоїсь митi погляд ведучого зустрiвся iз здивованим i знiченим Тетяниним обличчям – i вiн махнув їй

рукою, промовивши кiлька незрозумiлих фраз, жестом запрошуючи взяти участь у iмпровiзованому

концертi.

Тетяна не вагалась. Вийшла i одразу повiдомила публiці, що «нiхт ферштейн», чим викликала

шквал овацiй. Почувши, що вона iноземка, та ще з Києва, публiка зааплодувала ще активнiше –

стiльки привiтних облич Тетяна бачила вперше. I вирiшила спiвати.

Шепнула на вушко ведучому назву пiснi – «Лiлi Марлен», свiй коронний номер у школi. Той

здивовано i захоплено посмiхнувся, кинувся до оркестру. Музики так само здивовано i приязно

закивали головами. Першi ж акорди винесли Тетяну на гребiнь шаленого успiху.

Навiть тепер, коли на нiй сiрий костюм-трiйка, повно прихильникiв, а софiти красиво

пiдкреслюють у темрявi її високi, як у Марлен Дiтрих, вилицi, вона не вiдчувала такого гострого i

такого справжнього щастя, як тодi. Тодi, коли вирiшила, що має жити тут i тiльки тут.

...Прокинулася пiзно. Власне, «пiзно», це як на ту дурепу «пiдкаблучницю» (якщо можна так

висловитись про жiнок) Соньку з другого поверху чи манiакальну чистунку Вiру Власiвну з першого.

Вiра хоча б ходить на роботу в мiсцевий оркестр, грає там на скрипочцi, а Сонька могла б спати

досхочу, насолоджуватися життям. Адже роботу знайшов лише її чоловiк, i їй не треба збирати себе по

шматках, щоб увечерi виглядати свiжою.

Крiзь примруженi i припухлi повiки Тетяна з огидою оглянула свою кiмнату – бiля дверей валялися

чоботи, на столi – бюстгальтер, розсипана косметичка, зiбганi грошi, котрi вчора вигребла з кишенi

мокрого пальто. За вiкном то дощ, то сонце – гидотна невизначенiсть у погодi. Але, здається, чоботи

вже можна змiнити на туфлi.

Сьогоднi буде все, як завжди, – спочатку душ, потiм маска на обличчя, пару годин денного сну

(якщо ця стара карга фрау Шульце не викличе полотерiв чи ще якихось придуркiв, що доглядають за

будинком) – i вона заблищить, мов нова копiйка. I легкою ходою (котра проти ночi перетвориться на

рух пiдбитого нiмцями танка) полетить на роботу – красива, загадкова i недосяжна. Зiрка!

Але блищати їй не тут. Годi. Попереду iншi горизонти. I тому треба потерпiти i не витрачати багато

сил на це чернеткове життя. Скоро вона перегорне цю сторiнку. Попереду – довгоочiкуваний контракт

у Бельгiї. Тетяна згребла грошi, порахувала їх, задоволено кивнула i сховала в прорiз на спинi

плюшевого ведмедя.

...Увечерi з-пiд очей зникли синцi, щоки порожевiли, очi професiйно заблищали. Усе, здається,

було, як завжди. Але нi, щось змiнилося...

Тетяна подумала – що саме i чому? Невже через розмову з хазяйкою – фрау Шульце?

– Ви дiйсно дуже схожi на неї... – замислено промимрила стара панi, коли Тетяна стояла на порозi,

вирушаючи на роботу.

I на нiме запитання додала:

– На Марлен. Я бачила її так близько, як зараз бачу вас... Вона замовляла у мого чоловiка прикраси.

Знаєте, вона не була аж такою гарною, як на екранi i фото. Завжди сварилася з операторами, котрi

неправильно освiтлювали її обличчя – зверху, а не знизу. Але у неї був великий плюс: вона завжди

була собою. Їй не потрiбно було копiювати iншу...

Це пролунало, як докiр, хоча фрау дивилась приязно i, швидше за все, нiчого поганого на увазi не

мала. Але Тетяна знiтилась i почервонiла, нiби отримала ляпас. Кивнула i мовчки вийшла за дверi.

У ту ж сльоту, сирiсть, у снiгову кашу, пiд важке вим'я небес, що провисало над самою головою, а

зрештою – в свою самотнiсть пiд самотнiм лiхтарем.

...Хто це вигадав – цю мерзоту i умовнiсть, що виглядає пародiєю на аристократизм: нюхати бокал i

робити з нього ковток вина перед тим, як дати «добро» офiцiанту. Мовляв, наливай!

Тетяна жодного разу не бачила, щоб вiдвiдувач заперечив. Тобi налили, ти скуштував – то ж пий,

хоч залийся. I не вдавай iз себе нащадка принца данського!

У її клубi чи в маленьких ресторанчиках мiстечка це виглядає кумедно. Лиса потвора у футболцi,

що привела свою пасiю на обiд, з виглядом знавця похитує напiй в бокалi, тицяє туди свого носа,

сьорбає, примруживши очi, i поважно киває головою офiцiантовi, одягненому мов лорд з палати

лордiв.

Боже, скiльки в свiтi вигаданих ритуалiв, iдiотських заходiв, спрямованих лише на те, аби згаяти

час! I все заради того, щоб не думати, а весело реготати, ловити ґав, тинятися туди-сюди, спостерiгати

за iншими i – не замислюватись. О, певно, тi, хто придумали подiбнi розваги для iнших, – усi цi шоу зi

стрибанням у мiшках! – якраз i думають, що роблять. Своїми вигаданими умовностями вони просто

вiдволiкають людей вiд iнших питань. Так мати дає дитинi купу рiзних iграшок, щоб вона їй не

надокучала.

Нюхати бокал з виглядом знавцiв у ресторанах – теж щось на кшталт гри. Тетяна ненавидiла, коли

її клiєнти, вiдвiдувачi клубу, пропонували їй цей ритуал – похитувати краплю вина i устромляти до

бокала нiс. Усi напої, якi могли тут запропонувати, вона добре знала.

Рiдкiсна гидота...

...Тетяна кинула на столик коробку з гримом i ще раз уважно оглянула себе в дзеркалi.

Усе ж таки щось змiнилося в очах! Хоча й немає часу пильнiше придивитися до себе. Подумати.

Згадати себе такою, якою була колись, i зрозумiти ту, якою хоче бути в майбутньому, щоб нiкого не

копiювати.

А ще знайти мiж тими двома «я» себе, тою, якою є зараз, тепер, у цю мить, коли думає про тих

двох, як про стороннiх людей. I тi двi «стороннi» жiнки подобаються їй бiльше, нiж вона сама тепер, –

у цю саму мить. Вона, котра сидить перед великим дзеркалом в яскраво освiтленiй гримерцi i

механiчним рухом кришить у пальцях кавалочок блакитних тiней. Так от, у минулому вона була

такою, якою хоче бути в майбутньому – жiнкою з ореолом.

Що це таке? Тетяна щиро вважала, що всi жiнки дiляться на двi категорiї: з ореолом i без. Тих

останнiх, звiсно, бiльше. I їм не пощастило! Хоча вони самi в тому виннi: надто приземленi, надто

простi, надто прямо говорять i дiють, i навiть – рухаються. Довкола них немає жодного ореолу –

пiдходь i бери, не обпiкаючи рук. Як моркву в крамницi.

А першi – розумнiшi: якщо сама не здатна випромiнювати це таємниче свiтло – зроби його довкола

себе штучними методами. Її методом став спiв.

А вже згодом з'явилися тi повiльнi рухи, манери, слова, що надали образу – хоч i не своєму! –

природностi i шарму. Можливо, такими були «зiрки» минулого. Адже Марлен Дiтрих, пiд яку вона тут

грає, не була красунею. Але це була жiнка з ореолом i тому її життя склалося так яскраво. А їй, Тетянi,

ще в школi навiть учителi пророкували незвичайне життя. Можливо, не таке видатне, а саме

незвичайне, не таке, як в iнших. I те, що вона наважилась приїхати сюди, – один з його складникiв.

Але – не доленосних. Так, перевалочний пункт мiж тими двома «я».

А там побачимо...

До гримерки зазирнув адмiнiстратор Вiл:

– Учора гер Брюгге скаржився, що ти не була з ним люб'язною.

– А чому я маю бути з ним люб'язною? – скинулася Тетяна. – Вiн, до речi, завдяки менi вицмулив

двi пляшки «Пiно Грiджо» i ще замовив три десерти! Я ледь не здурiла. I, взагалi, Вiльгельме, я не

повiя. Я – актриса!

Вiл зареготав так натхненно, що несвiжий запах з його рота долинув аж до того мiсця, де вона

сидiла. Тетяна зморщилась:

– Що ти вiд мене хочеш?

– А що ти тут iз себе удаєш? – навзаєм запитав вiн. – Актриса! Ти тут для того, щоб приваблювати

клiєнтiв, доки ти їм подобаєшся. Теж менi – Марлен! Та мiй дiд таких селючок, як ти, до стiнки ставив

ще мокренькими!

Вiн загиготiв, плямкнув до неї вологим ротом i грюкнув дверима.

Настрiй зiпсувався. Настрiй знову був таким самим, як вчора пiд лiхтарем – нудьга i сльота. Ще до

цього всього додалася нудота пiсля реплiки нахабного адмiнiстратора.

Тетяна пiдвела губи, пiшла довгим коридором до естради, визирнула з-за кулiс до зали. За

столиками сидiли чоловiки. На круглiй естрадi лiниво крутилася на жердинi напiвоголена хорватка

Лiя.

У правому кутку, як завжди, розташувався гер Брюгге – тлустий, лисий, скупий. I, як подейкували,

дуже багатий. Щовечора вiн замовляв для неї тi ж самi тiстечка, якi вона просто лущила в пальцях,

розкручуючи пана на дорогi напої.

Зараз вона мусить вийти до мiкрофона пiд клекiт голосiв i поцокування язикiв, відпрацювати свiй

номер: виконати кiлька пiсеньок i «на закуску» традицiйно «Лiлi». Потiм обiйде столики: по десять-

двадцять хвилин з кожним, хто захоче налити їй келишок того, чого вона забажає (а «забажає« вона,

звiсна рiч, найдорожче i – непомiтно сплюне в другий бокал з водою...). Буде посмiхатися, жартувати.

А далi настануть важкi години iз завсiдником гером Брюгге, котрий мацатиме пiд столом її колiна i

умовлятиме вийти до вбиральнi: «Менi багато не треба...».

Клятi фашисти! Звiдки взялася ця ненависть? Тетяна раптом уявила, що всi присутнi одягненi у

вiйськову форму офiцерiв СС i мiцно стиснула зуби: «Ох, даремно, даремно ти це сказав, Вiле...».

Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни.

Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона.

I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист.

Тетяна зморгнула, але мара не минала – вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що

колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б

вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з

кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду...

Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами?

Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами,

Коли моє серце так гостро вiщує бiду?...

Не спиш, мiй синочку... А хлопцi поснули давно,

Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.

Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,

I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали∗...

 Пісня «Сум Марії» на слова Ігоря Жука.

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання

рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за

столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх

мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

О так, пречудове вино ти зробив iз води! –

Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!

Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,

Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!

Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть –

Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу...

За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,

Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування

змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне

бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний –

про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi – лише одна велика iсторiя однiєї людини,

в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй.

I її треба прожити на своїй землi.

Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду –

Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.

Лиш серце моє за тобою блукає свiтами

Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон.

Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах

– мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона

сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю.

Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович. Партiя в шахи

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на

тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною.

Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота,

але з нього не вилiтав жоден звук.

Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув

кудись у бiк – i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович

злякався – чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому

кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i

зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну

мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати.

Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй – мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе – своє

хропiння).

Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в

вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що

то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло – сон тривав, оплески не вщухали.

Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович

стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.

Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.

– Ти перебудиш увесь будинок, – сказала вона. – Повернися на бiк.

Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.

Дружина навшпиньках пiшла.

Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба

добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге – через його хропiння. А ще тому, що їй

теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до

фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.

Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.

Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на

першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок.

Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її

родина – чоловiк та донька – ще нiжились у лiжках.

I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.

Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом

нового дня.

Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни – цiєї горе-спiвачки, котра щодня

теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про

окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи – безлiч справ, через якi вона на

три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi.

Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще – будинок, дитина могла б приїздити

додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.