Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Тобто? – не зрозумiла фрау Шульце.

– Це моє хобi, – пояснила Соня, – У мене такого добра назбиралося багато.

– Ви хочете сказати, що все це ваша робота?! – здивуванню фрау Шульце не було меж, вона навiть

присiла в крiсло i Соня нервово затупцювала на мiсцi, мiцнiше затискаючи поранений палець. А фрау

Шульце продовжувала повiльно говорити:

– Я знаюся на таких речах, повiрте менi. Мiй чоловiк був найкращим ювелiром у Нiмеччинi! Вiн

мав клiєнтiв у всьому свiтi, а деякi роботи зберiгаються в музеях i приватних колекцiях.

Соня чемно слухала, вiдчуваючи, що зараз кров закапає на пiдлогу, яку щойно вимила Оксана. Щоб

скоротити час свого перебування перед очима фрау, вона зробила зацiкавлений вигляд, покивала

головою, посмiхнулася, мовляв, чудово, так тримати – i повiльно посунулась до сходiв, що вели до її

помешкання.

– А ви могли б менi показати цi свої роботи? – не вгавала фрау Шульце. – Повiрте, менi це дуже i

дуже цiкаво...

Соня не могла бiльше стояти, зробила лише привiтний запрошувальний жест i почала пiднiматися

сходами, чуючи за своєю спиною важкi кроки старої панi. Хiба вона могла знати, що доля може мати i

такi важкi кроки...

...Було близько восьмої години вечора.

Соня лежала на диванi i перечитувала книжку турецького письменника-нобелiанта. Перечитувала

тому, що спочатку ця книжка здалася їй наївною. Переказати її, хоч вона була завтовшки з чотири

пальцi, можна було в кiлькох словах: заможний чоловiк напередоднi весiлля закохався в юну родичку i

провiв з нею сорок чотири днi у шалених любощах, готуючись до шлюбу з iншою. А пiсля урочистих

заручин його дiвчина зникла, а в нього пропала потенцiя. Весiлля не вiдбулося. Через рiк чоловiк

знайшов свою кохану, але вже одружену з iншим – негарним i товстим юнаком, затятим кiношником.

Цiлих дев'ять рокiв закоханий до нестями герой старанно виконував соромiцьку роль друга родини, аж

доки не перемiг: дiвчина розлучилася з нелюбом i згодилась на шлюб зi своїм колишнiм коханцем.

Хепi-енд?

Читаючи розлогi картини страждань нещасного турка, Соня розчулювалась i дивувалась тому, що

чоловiк може переживати свої почуття зовсiм по-жiночому – сентиментально, з надривом i сльозами.

А в деяких мiсцях, якi зовсiм не передбачали веселощiв, вона навiть пiдсмiювалась – чи то над

наївнiстю письменника, чи його героя, аж доки не дiйшла до розв'язки. Виявляється, дiвчина, кохаючи

свого панича, сподiвалась, що вiн дасть їй змогу здiйснити свою мрiю, – стати актрисою. Але егоїзм,

що в його iнтерпретацiї зовсiм не був егоїзмом, а виявом любовi i бажанням захистити кохану вiд

жорстокого свiту, не дав цiй мрiї втiлитись у життя. Пiсля дев'яти рокiв ось таких психологiчних

вивертiв возз'єднанi закоханi знову провели разом нiч, змальовану напрочуд гарно. А вранцi розбилися

на машинi. Дiвчина загинула, чоловiк вижив. I згодом облаштував музей, де зберiгалися всi речi

коханої – навiть недопалки її сигарет...

I ось пiсля такої розв'язки Соня змусила себе перечитати все знову – вiд початку до кiнця, без

iронiї, намагаючись повiрити кожному написаному слову. I все одно бачила за рядками майстерну

хитрiсть автора розставляти пастки для таких, як вона. I це було з його боку несправедливо. I навiть

пiдступно! На очах у Сонi проступали сльози: як же просто її надурити, завести в тенета i покинути в

розбитому авто iз проламаною головою, без вiдповiдi на питання: навiщо любити, якщо це приносить

лише страждання i ось такий кiнець. Невже так має бути, невже так воно i є, якщо за такi iсторiї

отримують Нобелiвську премiю? Певно цей письменник знає щось бiльше, нiж знає вона, Соня.

Якби ж можна було запитати його, чому їй так тривожно, чому незатишно якраз тодi, коли у неї все

є. Можливо, вiн би поставив їй дiагноз, про який Соня i не здогадується, i вивiв би її на рiвну дорогу,

пояснив би на пальцях, що вона цiлковита дурепа i що Саня так само рятує її вiд свiту i прикрощiв

життя! А в разi чого так само створить музей чи хоча б маленький куточок, де виставить всi її витвори,

в яких спливає срiблом її маленька душа. I все, все зрозумiє... А, можливо, вiн запитав би її так само

просто i коротко, як i Саня: «Чого тобi ще не вистачає?!». I вона знiяковiла б, адже зрозумiла б: якщо

стороння людина питає те саме – значить, проблема в нiй, в Сонi. I треба просто працювати над собою.

Як? Наприклад, пити снодiйне, бiльше гуляти на свiжому повiтрi, не байдикувати, а влаштуватись

нарештi на роботу. Хоча саме сьогоднi з'ясувалася дивна рiч: Соня працює! Тiльки її працю

неможливо оцiнити, адже Соня не вважає її за працю. Про це говорила їй фрау Шульце...

...Стара панi наче збожеволiла, переглядаючи купу зроблених Сонею дрiбничок. Ба бiльше, вона

здивувала Соню тим, що ставила купу професiйних запитань i Соня вперше говорила про те, що

здавалося важливим i цiкавим лише їй однiй.

– Який припiй ви використовуєте? – питала фрау Шульце. – Срiбло не можна паяти лише оловом...

У Сонi вiд цiєї фрази аж подих перехопило. Звiдки фрау могла знати про паяння металiв та ще й

про припiй, що слугує «склейкою» мiж дрiбними деталями! Але зачувши професiйне питання, вона

вже не могла стримувати себе i, забувши про поранений палець, iз захватом почала пояснювати всi

подробицi своєї працi, з подивом розумiючи, що фрау Шульце слухає її з захопленою увагою.

– Для паяння срiбла я використовую припiй власної рецептури, – говорила Соня i фрау здiймала

бровi:

– Тобто?!

– Я так мучилась, доки не винайшла iдеальнi пропорцiї сумiшi, – пояснювала Соня. – У

графiтовому тиглi змiшую вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв латунi, десять з половиною вiдсоткiв срiбла –

срiбло має бути обов'язково! – i п'ять з половиною вiдсотків олова. Тодi виходить iдеальний припiй! З

iншими, хоч скiльки експериментувала, виходить якась... штукатурка!

Вони засмiялись, як двi змовницi.

I фрау Шульце, мов на iспитi, ставила iнше запитання:

– А паяльник? Який використовуєте паяльник?

– Вiддаю перевагу газовому – вiн потужнiший i не ганяє припiй по блюдечку, мов ртутнi кульки,

без жодного сенсу, – спокiйно вiдповiдала Соня i фрау Шульце клацала в повiтрi пальцями, немов

виконувала па фламенко.

– Але... – додавала Соня. – У мене є i електричнi. Поки дiйшла до того, що потрiбно – стiльки

помилок наробила...

I Соня демонструвала внутрiшню сторону зап'ястя, на якому виднiвся бiлий довгий шрам вiд

давнiшнього опiку.

– Жало часто замiнюєте? – питала фрау Шульце i Соня зiтхала: коли псується паяльне жало,

замiнити його на iнше майже неможливо – краще купувати новий паяльник.

– Не треба! – радiла, мов дiвчинка, стара фрау. – Розкажу вам такий секрет: щоб жало слугувало

довше i не псувалось, його треба... – вона робила довгу багатозначну паузу, пiд час якої Соня готова

була вмерти вiд цiкавостi. – Його треба змащувати звичайним силiкатним клеєм!!!

I обидвi реготали, мов навiженi, чудово розумiючи одна одну.

– Срiбло... – говорила фрау Шульце, перебираючи дрiбнички тремтячими пальцями. – Срiбло –

найчистiший матерiал у свiтi... А що ви знаєте про срiбло? Я гадаю, що все, що ви робите – не просто

так. Це видно по ваших очах. I ваших роботах...

I Соня казала, що срiбло тече її жилами замiсть кровi, що вона може творити з ним дива i воно

пiдкоряється їй так, нiби є однiєю субстанцiєю з нею.

Фрау Шульце з захватом розглядала кожну фiгурку, кожне колечко i кольє, пiдносячи їх то до

свiтла, то до носа, охкала, оцiнювала.

У Сонi голова йшла обертом: невже хтось у цьому свiтi може цiкавитись цим так само, як вона. I

хто б мiг подумати, що це буде стара iноземка з сивими кудельками i хворими ногами!

– У вас, певно, на батькiвщинi були виставки? Є каталоги? – питала фрау Шульце.

Соня лише здивовано хитала головою i розгублено знизувала плечима: кому це все потрiбно?.. I

фрау Шульце ледь не пiдстрибувала до стелi, не розумiючи, що всього цього нiхто нiколи не бачив.

– Мiй покiйний чоловiк навчив мене розбиратися в ювелiрному мистецтвi, – говорила стара панi. –

Те, що я бачу, – надзвичайно! Ви собi цiни не знаєте, дитинко! Ви копирсаєтесь в садку, мов комаха,

не шкодуєте своїх золотих рученят i самi не знаєте, чого вартi! А ваш... чоловiк... хiба не бачив цi

роботи?

– Бачив, – вiдповiла Соня. – Але вiн вважає, що це металобрухт i марнування часу.

Фрау Шульце уважно глянула на її дитяче обличчя, гмикнула.

– З цим треба щось робити! – впевнено сказала вона, хитаючи головою. – I як, скажiть менi, ви

можете працювати, якщо у вас немає умов... Вам потрiбна майстерня! А ви все ховаєте в ящик та ще й

пiд ряднину! Це неподобство! Це незручно! Ай-яй-яй...

Зрештою вона попросила кiлька виробiв, аби сфотографувати їх i вiдiслати своєму похреснику.

– Вiн живе в Штатах, тримає кiлька галерей i взагалi дуже впливова в цьому бiзнесi людина. Його

батько був одним з кращих учнiв мого покiйного чоловiка, а бешкетник-Гаррi, хоч i не перейняв цей

талант, але є одним з найкращих промоутерiв ювелiрного мистецтва. Впевнена, вiн буде в захватi!

Соня сказала, що фрау може забирати хоч все, не шкода.

– Це диво, диво... Це стара школа... Це Лалiк... Точно, Лалiк. Звiдки це у вас взялося?.. – ще довго

не вгавала фрау Шульце, забираючи в подолi Сонин «брухт». – Я зроблю з вас людину... От побачите!

Ви сидите на бомбi i самi того не усвiдомлюєте... Ну, Гаррi, тримайся...

Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала

книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий

звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз

казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера...

Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.

– Ти не уявляєш... – захоплено почала говорити Соня. – Наша хазяйка, фрау Шульце...

Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi

виявилася стара панi, а головне – як високо оцiнила її вироби.

– Бачила, що робиться в нашому парламентi? – увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.

– Нашому? – розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її

балачки про фрау Шульце.

I, дiйсно, все що вона хотiла розповiсти чоловiковi, здалось їй мiзерним, не цiкавим i Соня

прикусила язика.

– Нашому! – роздратовано пiдтвердив Саня. – Адже, ми поки що громадянство не змiнили! Так от,

цi кретини знову зчинили бiйку! I не тiльки бiйку, але i «димовуху» та ще й яйцями кидались! Сором

на весь свiт!

Соня здивовано поглянула на нього:

– Я не вмикала телевiзора сьогоднi. А через що бiйка?

– Ну, так, воно тебе не обходить, маленька, – поблажливо сказав Саня. – А бiйка через те, що

пiдписана нова угода про термiни перебування росiйського флоту в Криму. А ще новий президент

вiдмовився визнавати Голодомор геноцидом. Ну i таке iнше...

– Це несправедливо, – невпевненим голосом сказала Соня, боячись, що знову скаже щось не те. –

Це вiдкидає нас на десять рокiв назад...

– Кого «нас»?! – зморщився чоловiк. – Як на мене – гори воно все вогнем! Сидiли в дупi – ще

посидять. Нас це не стосується.

– Навiщо ж тодi була потрiбна незалежнiсть? – ще тихiше промовила Соня.

– Щоб розiкрасти країну! А потiм ось так знову стрибнути туди, де за тебе все вирiшуватимуть

iншi! Але ти, люба, цим не переймайся, адже, дякувати Богу, у нас все iнакше – особливо у тебе, живи

собi та радiй!

– Повтори, будь ласка, останню фразу, – замислено промовила Соня.

Саня здивовано вигнув лiву борову, але виконав її прохання.

– Задоволена?

– Шiсть ком... – сказала Соня.

– Що?...

– У твоїй промовi шiсть ком... – повторила Соня.

– Це так важливо для тебе? – гмикнув вiн, знiмаючи краватку.

– Важливо... – сказала Соня.

Саня роздягнувся i пiшов до ванної. Вiн взяв звичку пiсля роботи по кiлька годин старанно митися,

наспiвуючи в душi бравурнi маршi.

Соня виглянула у вiкно – внизу в синьому серпанку тихо дихали ще не розквiтлi бузковi кущi. Але

бруньки вже були тугими, напруженими – в очiкуваннi справжнього тепла, щоб вистрiлити салютом

маленьких, фiлiгранно виточених квiтiв. I це треба було негайно зафiксувати!

Соня накинула хустку i вийшла в сад.

Марина. Вiкно в свiт

Ось стоїть вона бiля вiкна, сором'язливо тримаючись обома руками за комiр пеньюару,

облямованого лебединим пухом, дивиться на вулицю, залиту iмпресiонiстичними кольорами вечiрнiх

сутiнкiв.

З її вiй на щоки тече фарба – це такi собi романтичнi сльози, якi пускають зiрки нiмого кiно. I все в

цiй ситуацiї схоже на казку, в якiй вона, Марина, спочатку грає жебрачку, а потiм – принцесу.

...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля

вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице – таке чисте i

ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй,

робить очi величезними, а вираз обличчя – зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.

...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому

звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн

бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть,

бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi

спини неоновими тiнями.

I трапляється диво.

«Ти вперше?...» – каже вiн.

«Навiщо?» – каже вiн.

«...з такими очима?» – каже вiн.

«..з такою фiгурою?» – каже вiн.

«..з таким поглядом?» – каже вiн.

Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами – тихо-

тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi – брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю

брехнею. Але цей вибiр – бути тут, в цiй кiмнатi – її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо

все у свiтi має свою цiну – отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи

останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому

свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I

що їй добряче поталанило, що саме вiн першим зайшов у цю кiмнату. Адже вони негайно вийдуть

звiдси разом. Вiн врятує її. I далi все буде розгортатися, як у фiльмi «Красуня» з її улюбленою

Джулiєю Робертс. Недарма ж вона так схожа на неї: той же великий, чiтко окреслений рот, високi

вилицi, копиця рудуватого волосся, матова шкiра, довгi ноги. I гордий погляд. Вона створена бути

дружиною мiльйонера! Вiн виводить її з будинку, проводить повз стiйку бару, за якою сидять Реґiна,

Петра, Марго та iншi дiвчата, повз Хулiо, що награє на гiтарi «Бессаме мучо!», прочиняє дверi i

яскраве свiтло, мов океанська довга хвиля, вривається в задушливу залу, вiн хапає її за руку, мiцно

стискає, щоб не загубилась, i вони пiрнають у вогнi пiд спiв Селiн Дiон...

...Марина стоїть бiля вiкна, тримається за комiр пеньюару i дивиться, як пiд вiкном рiкою тече

рiзнобарвна вулиця – чи не єдина в районi, де життя не зупиняється нi на мить.

За спиною чується шурхотiння i скрегiт пружин: пан сiдає на край лiжка i починає знiмати

шкарпетки. Так буденно, як це робить щовечора в своїй родиннiй спальнi. Покрутивши їх у руках,

засовує пiд лiжко. Марина все це бачить у вiдбиток скла, посмiхається: так само робить i батько.

Пан огрядний, з бiлою шкiрою, з короткими тлустими пальцями, в котрих досить добре можна

уявити виделку з наколотою на неї сарделькою. Вiн вже роздягнувся, випростався поверх простирадла

i поплескав долонею поруч iз собою. Марина слухняно пiдiйшла. Пальцями ноги, посмiюючись

власнiй дотепностi, пан зачiпає подiл її пеньюару i тягне донизу.

Нiяких розмов про очi, нiякого здивування i фантазiй. Тiльки внизу, на першому поверсi мулат

Хулiо награє «Бессаме мучо».

Марина зловтiшно посмiхається: бачили б її батьки! Адже все, що вона зараз робить, iде пiд цiлком

доречним тут гаслом, але стосується саме їх: «Получай, фашист гранату!».

...Їхати вона категорично не хотiла.

А якщо й хотiла, то не сюди, в це болото, а хоча б у Голландiю або, на крайняк, в Америку. Але

батьковi пообiцяли хорошу роботу в унiверситетi i вiн, як завжди ретельно, – з папером i олiвцем –

накреслив їй досить чiткий графiк подальшого життя: спочатку Марина навчатиметься в тому ж

унiверситетi, а потiм вступить хоч до Сарбони, хоч до Кембрiджу. Матиме повну свободу дiй.

Щолiта вони подорожуватимуть, адже звiдси набагато легше об'їздити свiт. За пiвтора року

матимуть власний будинок («Зарплата професора це дозволить, не сумнiвайся!»), у кожного буде своє

авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього

Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» – це вже в розмову втручалася

мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього

кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже

сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше

не побачаться i почала роздягатися – «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому

поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню – Люсю Остроушко – вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали

нерозлийвода.

Сильва була Сильвою – iнакше не скажеш – навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша

прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами,

плювала на все з високого дерева. Сильва – захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк – четвертий в

цiй рiзнобарвнiй компанiї – вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з

поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем,

зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її,

Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща

учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це – виглядати. Це

означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй

сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами – не пiд краном, а у ваннiй – з нiг до

голови. Потiм у хiд йшов ненависний гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у

моєї доньки завжди вiдкритий рот? – А слабше зав'язувати бант не пробували?».

Банти мали бути завжди! На кожен день тижня – рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У

класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля

урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою».

У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I

це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по

обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» –

Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина

зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером

неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою

недоумкуватої Масянi – своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула

розмову класної керiвнички i Масяниної матусi – трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось

пелехатого вигляду.

– Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, – казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна

(тобто – Свiтлана Гнатiвна). – Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її

дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з

нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а

називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно

i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище – i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у

помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється.

У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це

дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна

Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих

кривдникiв i в разi чого – присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi

чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i

широку – на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної

краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в

оскаженiлому натовпi – ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала

черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» – i загрозливо зиркнула на клас своїми

воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той

«хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i

сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо

її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу – i механiчна

лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того – на

справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла

якусь бiблiйну сцену: «Встань – i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву.

Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання

вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась

Сильви – надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила

вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим

волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута

яскрава циганська хустка – ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

– Ну чого вирячилась? – хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: –

Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано

нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це

пролунало майже так, як те «Встань – i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована

Масяня. Встала на бiк Сильви – часом спина до спини, щоб оборонятися, часом – поруч, щоб дивитися

в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина – сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами

Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно

вписався до компанiї, адже – не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес.

Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва

зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити...

I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони – Сильва, Масяня, Марина – влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили

розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору

рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я.

Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара.

Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi – все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i

«прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ

вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя,

походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж

просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то,

напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов

канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого

афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд

охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку,

злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто – а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси.

Авто проносились повз неї – жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала

жадiбним поглядом, було своє життя – повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами

придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було

байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби

дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним

акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її

бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем,

прiзвищем, спогадами i сподiваннями – чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб,

зрештою, потрапили до в'язницi – тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!

«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла

ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня,

майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi – на нiй

була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй

руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась,

вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе

боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який

була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.

– Фрау їде до мiста? – старанно вимовляючи слова запитала вона.

Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не

вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним – злiсть на батькiв минула, а що робити

далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?

– Ох, будь ласка, фрау, я передумала, – знову подала голос Марина. – Я забула вдома гаманець.

Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися?

Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:

– Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися

до предкiв.

Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi.

На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:

– Закрий варежку, сестричко!

I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж

розкутiстю i соковитою циганською красою.

Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя – скоромовкою,

ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними,

забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.

Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно

обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла,

що тут можна жити.

Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду,

занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке

безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже

шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї,

суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху

нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн – Реґiна

збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до

ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби

не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий

напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне – добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i

вона, i її батьки.

Такої ночi – задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi – у Марини не було нiколи. Вони пили

«Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi

Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

– Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, – казала Реґiна. – Особливо таким, як я. Менi

треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi

правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування,

висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними

громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла