Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

лiхтарика. Але тепер не вiдчув того задушливого дитячого сорому, коли робив це тридцять рокiв тому

з тою статуеткою. Хлопчик вирiс, статуетка ожила...

Вiн сильнiше притиснувся до колiна, вкриваючи його невагомими доторками.

У головi крутилося лише одне слово: «Господи...».

– Це коштуватиме триста євро, раша!

Вона щось сказала?

Невже вiн чує її голос?

Рiвний, спокiйний голос, без жодної iнтонацiї.

Такий, яким i належить говорити порцеляновiй ляльцi.

– Що?

– Триста євро, – повторила вона.

На вустах загiрчив присмак алебастру. Роман випростався.

Вiдчув, як розтрiскується i розвалюється на шматки нiжна порцеляна – ноги, руки, голова – все з

гуркотом розкотилось по кутках – не зiбрати. Як i власного життя.

I тодi вiн заридав.

Уперше за тридцять рокiв. Так само як тодi, коли батьки зловили його на мiсцi злочину – зi

шматками розтрощеної ляльки в руках.

– Раша дурний i жадiбний, – сказала Порцелянова Дiвчинка, зiбрала свої речi з пiдлоги, швидко

одяглася i вийшла з номера.

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Душа була не на мiсцi!

Ось скажи комусь так – i стане зрозумiло: людинi не по собi. I почнуть заспокоювати, мовляв,

нiчого страшного, час вiд часу це вiдчуває кожен. Особливо взимку i навеснi. Треба попити настоянку

пiвонiї чи ехiнацеї, волокординчик, бiльше бувати на свiжому повiтрi, думати «про хороше». Але як

пояснити, що навiть пiсля таких заходiв, душа не повертається?! А як жити без душi, хто пiдкаже?

Якби Оксана зустрiла бодай одну людину з такою ж проблемою, їй стало би значно легше. Вони

порозумiлися б, допомогли б одне одному.

Просто подiлилися б своїми враженнями i симптомами, як це роблять хворi з однаковим дiагнозом.

Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, i сказала б, що

ось тут є дiра – велика вакуумна порожнеча. I її неможливо залити настоянкою! Це невилiковна

хвороба. I чим довше триває, тим стає цiкавiшою для дослiджень. Якби тiльки вiн iснував, такий

дiагноз – «душа не на мiсцi», Оксана могла б багато чого розповiсти лiкарям i, можливо, допомогла б

науцi. От, наприклад, хоча б такий симптом, який вона назвала «вмикання лiхтарика».

Це коли всерединi порожнечi виникає бiль. Вiн не гострий, не заважає рухатися i робити

повсякденнi справи, але вiн поволi розпалюється всерединi, досягає розмiрiв грудної клiтини, тисне на

стiнки i, мов жива iстота, тягне iз судин усi соки.

Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем.

Перевiрилась у лiкаря. Серце в порядку. Потiм нарiкала на шлунок, пiдшлункову залозу, легенi,

нирки. Аж доки дiйшла беззаперечного висновку – цей лiхтарик болю запалюється на тому мiстi,

звiдки вилетiла душа. Якраз посерединi грудей, трошки захоплюючи живiт.

А згодом, поспостерiгавши за собою, зробила неабияке вiдкриття: цей лiхтарик вмикається рiвно о

десятiй годинi ранку i випалює органiзм до одинадцятої ночi. Потiм згасає. Дає перепочинок на нiч. А

зранку все починається знову. Бiль зринає i зникає раптово, нiби хтось в серединi клацає вимикачем:

«раз» – i болить! Усе мов за годинником – анi хвилиною ранiше чи пiзнiше! – вимикач клацає вдруге:

можна перепочити, передихнути.

Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли

стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!» – «лiхтарик» увiмкнувся в

ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але

«лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.

Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день –

день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися

вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку

вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих

деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко

говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути

– раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять

дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв – так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А

потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i

нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi

промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли

дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками.

Кидала речi, майже не розбираючи – аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi,

тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i,

певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм,

розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою

справу: пакували речi.

Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко.

Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона – найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi

життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може

обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати

їм життя.

Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з

батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної

мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи

вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний

перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих

торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.

Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували

непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи – так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але

трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися,

пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те,

що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б.

Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою

тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють.

Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато!

Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона

працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде

спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити

дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз –

це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони

вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи

сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.

Таксi мало приїхати за нею о п'ятiй ранку. Треба було протриматися вечiр i нiч, нiчим не виказати

свого жаху i болю, бути такою, як завжди. Щойно вона заховала валiзу, як із сусiдньої кiмнати, де

останнiм часом мешкав чоловiк, виповзаючи звiдти лише поїсти, залунало:

Гуцулко Ксеню,

Я тобi на трембiтi,

Лиш однiй в цiлiм свiтi

Розкажу про любов!

Оксану ледь не знудило.

Уявила, як Сергiй сидить на лiжку в синiх «сiмейних» трусах i, поглядаючи на себе у велике

каламутне дзеркало, що стоїть навпроти, награє на баянi це танго. I картинно трясе над клавiатурою

довгим, давно немитим волоссям. Але грає вправно, так само як тодi, коли вона вперше побачила його

на танцмайданчику i заклякла на мiсцi. I пiддалася музицi, словам, юнацькій романтицi життя, яке

тiльки розпочиналося i мало бути чудовим...

Тiкати. Тiкати. Тiкати.

З дiтьми вiн вiдчує вiдповiдальнiсть, вiзьметься за розум. Треба в це вiрити. А якщо й не вiзьметься

– її закордонного заробiтку вистачить на всiх. Навiть якщо любов i повага до цього «першого хлопця

на селi» давно проминула

Потiм... Потiм зi школи повернулися дiти. Це було витримати ще важче, нiж «гуцулку Ксеню».

Вона нагодувала їх супом. Випрасувала всi їхнi речi. Поскладала всi шафки. Вимила пiдлогу. Повiсила

новi чистi фiранки. Наготувала обiд i вечерю на тиждень. Перевiрила дитячi щоденники, з кожним по

черзi сiла робити домашнє завдання, весь час тамуючи всерединi себе крик. Не крик, а оскаженiле

тваринне виття, що переповнило не тiльки груди, але й колом стояло в серцi, легенях, нирках. Немов

хтось вивертав її зсередини, перетворюючи на криваву бiомасу болю, що лише зовнi була вкрита

шкiрою i ще зберiгала свою людську оболонку.

Уночi не заснула анi на хвилину. Маркiза, котра вiдчувала Оксанин настрiй, мов барометр, усю нiч

не злiзала з її грудей. Оксана занурювала пальцi в м'яку котячу шерсть, машинально нервово

стискаючи i розтискаючи їх – i, мабуть, завдавала кошенятi болю. Але Маркiза терпляче витримувала

цi жорстокi пестощi i лише час вiд часу пiдводила на хазяйку свої дивовижно синi очi-зiрочки, уважно

заглядаючи в обличчя. Єдина подружка, котрiй вона могла «повiдати печалi»...

О пiв на п'яту Оксана тихо вислизнула з лiжка, швидко натягнула джинси. Тут же в кiмнатi взулась

i накинула плащ. Маркiза занявчала, забiгала по розстеленому лiжку, мов навiжена. Оксана цикнула на

неї. Витягла валiзу. Присiла, втративши сили. Невже вона це зробить? Узяла Маркiзу, ткнулася їй в

шерсть мокрим вiд слiз обличчям. Потiм рiшуче вiдкинула кошеня на ковдру: «Все, спи!». Хотiла

зазирнути до кiмнати, де спали дiти, i одразу зрозумiла: щойно побачить їх – не зробить анi кроку.

Тихо вислизнула в коридор. Нечутно вiдчинила i зачинила дверi. Пiдсунула ключi пiд гумовий

килимок – вони їй бiльше не потрiбнi... Побiгла сходами вниз. Навiть лiфт не викликала, аби не

створювати зайвого галасу. Вийшла на подвiр'я...

Воно дихало прохолодою весняного ранку. У палiсаднику на деревах уже визрiвало листя – ще

день-другий i все тут зазеленiє, забуяє бiлим цвiтом, хмiльним яблуневим ароматом. Дерева в

палiсаднику стояли в бiлих гольфах, мов дiти на шкiльнiй лiнiйцi: вчора вона сама побiлила їхнi

стовбури вiд шкiдникiв, допомагаючи двiрнику. Це все, що вона могла зробити тут, де пройшло життя,

востаннє.

На подвiр'я нечутно вкотилося таксi. I в цю ж мить Оксана почула, як зверху з прочиненого вiкна

пролунало довге i голосне: «Мя-я-я!..». Вiдлунням прокотилось по дворi. Маркiза навiть не закiнчила

свою фразу – летiла, незграбно бовтаючи в повiтрi лапами. Оксана охнула i разом з видихом почула

глухий удар маленького тiла об землю. Завмерла i заплющила очi. Отямилась вiд незадоволеного

голосу таксиста: «Ну, сiдаєш, чи нi?!». Оксана поглянула в палiсадник – там нерухомо лежала її кiшка.

Вона була ще жива i дивилась на неї – прямо в очi. Якщо зараз пiдхопити її i занести додому – вже

нiколи звiдти не вирвешся. Якщо цього не зробити – до скону бачитимеш перед собою той погляд.

У дворi стояла нестерпна тиша. Навiть пташки принишкли, нiби спостерiгаючи за ситуацiєю:

пiдiйде – не пiдiйде? Ця довга мить i роздiлила її життя на «до», де вона була порядною жiнкою,

матiр'ю сiмейства, i «пiсля», коли вона стала залiзякою.

Її розiрвало навпiл, мов паперову ляльку-орiгамi, i одна частина полетiла за вiтром... Оксана кинула

останнiй погляд на розпластане, вивернуте тiльце Маркiзи, ворухнула збiлiлими вустами: «Пробач...» i

швидко сiла в таксi.

Поки авто виїжджало з двору, дивилась на палiсадник iз заднього сидiння, вивернувши голову –

майже в тiй незручнiй позi, в якiй на землi лежала кiшка i дивилась їй услiд.

...Оксана ворухнулась на лiжку i цей порух перекотив бiль до шлунка i назад – до середини грудей.

Отже, i сьогоднi нiчого не змiнилось. Але вона вже звикла. Хоча намiтився i деякий прогрес: спогад

дворiчної давнини вже не викликав спазмiв, сприймався, мов сон. Страшний i далекий. Оксана глянула

на Меджнуна, котрий лежав бiля неї так тихо, нiби i не дихав. Роки нелегального життя за кордоном

зробили з нього боязке мишеня. За десять хвилин треба його розбудити i непомiтно спровадити з

помешкання. Вона i так ризикує, даючи йому притулок. Якщо це помiтить фрау Шульце чи ще хтось з

сусiдiв, проблем не оберешся!

Нiч закiнчилась. Прийшов новий день. Сьогоднi вiн буде гарним: пiсля роботи вона пiде на пошту i

вiдправить додому черговий переказ. Зайде в iнтернет-клуб – раптом хтось з дiтей вiдгукнувся на її

листи. Вона чекає на це всi цi два безкiнечнi роки. Вона напише, що зовсiм скоро виїде до Iзраїлю або

Iталiї, де зароблятиме набагато бiльше, i тодi Оля поїде вчитися до Києва, винайматиме там квартиру,

вивчиться, як мрiяла, на економiста, вийде замiж. А вона скоро повернеться няньчити онукiв.

Оксана посмiхнулася, нiби вже тримала на руках маля. Звiсно, у тридцять чотири думати про це

зарано, але про що ще думати? Не про себе ж! I не про цього кумедного турка, що сопе поруч i часом

виголошує смiшнi слова, щось на кшталт «О, зiрка очей моїх...» – мов який-небудь бей чи паша.

Почувши, що вона ворухнулась, Меджнун розплющив очi, потягнувся до неї рукою.

– Тобi час! – Оксана вiдкинула руку, вказуючи очима на годинник. – Одягайся швиденько. Ми

проспали. Доведеться спускати тебе з вiкна. Униз головою!!

Меджнун перелякано поглянув на неї, не розумiючи, жартує вона чи говорить серйозно, i швидко

почав натягувати джинси.

– Я буду «маджнун Окс'яна...», – промовив вiн з акцентом, який завжди змушував її посмiхатися,

хоч в якому б настрої вона була.

Цей кумедний азiат, мов мала дитина – наївний, iз завжди здивованим виразом обличчя. Вона

познайомилась з ним у кав'ярнi, де вiн працював мийником посуду. Звiсно, вона не збиралась заводити

тут романи, але хлопець так прикипiв до неї, що довелося взяти над ним опiку.

Спочатку вiн розчулив її бiлоснiжною сорочкою, котру, не маючи iншої, прав i прасував чи не

щоденно. А згодом розчулення дiйшло того, що раз чи два на тиждень вона забирала юнака до себе на

нiч, щоб той мiг виспатись, адже винаймав одне помешкання разом iз десятьма своїми

спiввiтчизниками. Пiдгодовувала «домашнiм», прала i прасувала його речi, прикрашала свою i його

самотнiсть настiльки, наскiльки їй дозволяла постiйна втома i вiдсутнiсть на мiсцi зниклої душi...

– Що це означає? – запитала вона, смiючись над тим, як смiшно вiн вимовляє її iм'я – з наголосом

на останньому складi.

– У схiдному епосi був такий собi «маджнун Лейла», що означає – «той, що збожеволiв через

кохання до Лейли»...

– А-а... Хiба це не iм'я? I чому «Маджнун»? Здається, ми це в школi проходили – «Лейла i

Меджнун»...

– Так, iм'я – Меджнун, а слово «божевiльний» пишеться через «а» – «маджнун», – серйозно почав

пояснювати турок. – А насправдi його звали Гаїс iбн аль-Мулаввах iбн Музахiм. А вже пiсля того,

коли вiн збожеволiв через нещасливе кохання, його прозвали «маджнуном»... От i я – «маджнун

Окс'яна»...

– Не заговорюй менi зуби! – суворо сказала Оксана, стримуючи посмiшку i прибираючи суворий

вигляд. – I не сподiвайся на снiданок. Ось бери цю канапку i мерщiй – «цигель-цигель ай-лю-лю –

ауфiдерзейн!» Запiзнишся на роботу. Та й менi пора прибратися у фрау. I потiм ще купа справ.

Вона присiла, допомагаючи йому зав'язати кросiвки. На якусь мить уявила, що збирає сина до

школи... На порозi вiдсахнулася вiд його поцiлунку, мовляв, нiч минула i скiнчилися нiжностi.

Виглянула в коридор – нiкого! Виштовхала на сходи.

Ранок починався з прибирання в кiмнатах хазяйки котеджу. Потiм – чотири години чергування бiля

лiжка гера Отто, котрого треба помити, нагодувати i перевернути з боку на бiк разiв зо двадцять, а

потiм ще по двi години прибирання у двох помешканнях. Часом до цих обов'язкiв додавалося (за

окрему платню) вигулювання собак чи догляд за дiтьми, якщо батьки вирушали до театру або на

вечiрку. Так щомiсяця Оксана могла вiдсилати додому вiд п'ятисот до тисячi євро. Що далi робиться з

цими грошима, вона не знала: анi дiти, анi чоловiк на листи не вiдповiдали. I це розширювало дiрку в

душi, нiби хтось роздирав її пальцями.

Оксана визирнула у вiкно, упевнилась, що Меджнун зник за хвiрткою, одягла фартух, гумовi

рукавички i почала виставляти на тацю миючi засоби, якими наводила чистоту на сходах i в двох

великих кiмнатах фрау Шульце.

Це була взаємовигiдна умова перебування Оксани в помешканнi. По-перше, з вдячностi за старанну

працю, хазяйка знайшла кiлька пристойних родин, в яких Оксана i працювала, по-друге, зменшила

квартирну платню, вирахувавши iз загальної суми цiну Оксаниних послуг. Звiсно, цi умови були

вигiднi перш за все самiй фрау: садiвнику, покоївцi чи прибиральницi i взагалi будь-якiй людинi зi

сторони, довелося б платити вдвiчi чи втричi бiльше. Адже до вартостi їхнiх послуг входили податки,

витрати на страхування працiвника та внесок до пенсiйного фонду. Якщо ж людина, котра займається

господарством, проживає в тому ж будинку, податковi служби нiзащо не доведуть, що тут має мiсце

використання найманої працi. Завжди можна сказати, що квартирант з доброти душевної взявся

впорядкувати садок чи допомагає старiй панi вимити вiкна або розвiсити на них фiранки.

Уранiшнє прибирання в помешканнi забирало багато часу. В першi мiсяцi на це йшло години зо

три. Тепер Оксана призвичаїлася все робити за пiвтори. Попервах не обходилося без курйозiв. Вона

довго не могла второпати, в якого кольору контейнер викидати той чи iнший рiзновид смiття. Цiй

мудрагелi вона вчилася з мiсяць, заглядаючи до шпаргалки, яку написала пiд диктовку фрау Шульце:

до жовтих контейнерiв треба викидати лише пластик, до синiх – папiр, до зелених – «компост»:

заварку, листя, лушпиння вiд овочiв. Усе, що не належить до цих трьох категорiй, скажiмо, старi

колготки, розбитi чашки чи вмiст пилососа – потрапляє в чорнi контейнери. Окремим пунктом йшли

спецiальнi контейнери для скла – вони також розподiлялися на три групи: для бiлого (молочнi пляшки

та банки), коричневого (коньяк, пиво) i зеленого (вино), а також – баки для бляшанок. Тепер вона

миттєво сортувала смiття – i їй це навiть подобалося.

Оксана пiдiйшла до дверей фрау Шульце i не встигла глянути на годинник – мало бути за п'ять

хвилин на сьому – як пунктуальна стара панi сама вийшла до холу з фiлiжанкою кави. Пiд час

прибирання вона завжди виходила i сiдала в холi, позираючи у вiкно, гортаючи газету i п'ючи мiцну

каву.

Оксана привiталась i увiйшла до кiмнати. Робила все автоматично – старанно i чiтко. Кожна рiч

мала стояти на своєму мiсцi. А речей i рiзних дрiбничок тут було багато – не дай Боже зачепити хоч

одну! На нiчному столику стояла велика свiтлина покiйного чоловiка хазяйки – заможного ювелiра,

завдяки якому фрау i має цей «маєток». Оксана зiтхнула i ввiмкнула пилосос...

Фрау Шульце пiдiйшла тихо i стала за її спиною в той момент, коли вона задивилась на великий

портрет молодої жiнки, що висiв над лiжком. Довкола витонченого обличчя жiнки ореолом свiтилося

бiляве волосся, в руках вона тримала червону троянду. I посмiхалась. Але посмiшка була сумною i не

пасувала до виразу великих, дивного – «з золотинкою» – кольору очей. Оксана завжди задивлялася на

цей портрет, вiн заворожував її ось цим своїм виразом – сумнi очi i нiби примусово розтягнутi в

посмiшку вуста.

– Погана робота, чи не так? – сказала фрау Шульце. – Я її нiколи не любила. I ця квiтка в руках –

вершина несмаку. Але так хотiв чоловiк.

Оксана здригнулася вiд несподiванки. Шанобливо обернулась:

– Ну що ви, фрау Шульце! Менi дуже подобається. Особливо очi. Вони у вас зовсiм не змiнилися...

– Гарна посмiшка при поганiй грi... – пробурмотiла стара.

Оксана знизала плечима i почала обмахувати фарфоровi дрiбнички пухнастою щiткою. Вона не

любила, коли хазяйка спостерiгає за прибиранням – раптом зробить щось не так чи залишить пил у

кутку пiдвiконня. Але фрау не йшла. Мабуть, захотiла потеревенити.

– А вам доводилось зберiгати посмiшку, коли життя програне? – запитала вона.

Оксана зупинилась i уважно поглянула на неї.

– Так, – сказала вона. – I дуже часто. Але звiдки ви знаєте, що так буває?

– Знаю. А ще знаю, що вам ще зарано почуватися в програшi.

Оксана здивовано подивилась на фрау – що вона може про неї знати?..

– Я почуваюсь нормально, – вiдповiла вона, продовжуючи обмахувати статуетки.

– Тодi вибачте. Не заважатиму вам.

Фрау вийшла, припадаючи на одну ногу. Оксана ще раз поглянула на портрет: що робить з людьми

час! Невже колись i вона стане такою – немiчною, у зморшках, з купою болячок i спогадами, якi

нiкому не потрiбнi. А головне – з цим вiчним «лiхтариком болю» i порожнечею в грудях. Оксана

поглянула на себе в дзеркало, розтягнула вуста в посмiшку – i вираз її обличчя став подiбним до

виразу жiночого обличчя на портретi. Так, ще рано почуватися в програшi. Ще є час...

Цього дня, прибравши в кiмнатах домовласницi, Оксана:

а) посортувала i винесла три вiдра використаного медичного причандалля гера Отто;

б) вiдскоблила пiдлогу пiд його лiжком вiд засохлої плями сечi – вочевидь, хворий не дочекався

судна вiд племiнника, з яким мешкав;

в) вимила, змастила i перебинтувала ноги старого, рани на яких страшенно смердiли i сочилися

бiлою рiдиною;

г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;

д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;

е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що

старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;

ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...

Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у

хворого:

1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.

2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.

3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.

I нарештi – зайти на пошту i вiдправити переказ додому.

Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту,

заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю – справа майже вирiшена i тодi зможе

вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими

родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце,

котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi

Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з

Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу

Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри – старий,

тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат – набагато кращим, нiж у

Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право

запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона

нiколи не боялась.

...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив

їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi

родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.

Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка

мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до

нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:

– Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.

– Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... – жалiбно промовив Меджнун. – Скоро я зароблю

багато грошей, будемо жити разом.

Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось:

хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:

– Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.

Його очi наповнились слiзьми.

Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости.

Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:

– Якщо не хочеш мене засмутити – йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.

I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон

помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра

звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками – рiч остання, як вийде.

Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.

– Що ж, дiло ваше, – вiдповiла стара. – Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi – доїдете

прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.

– Нi, дякую, – вiдповiла Оксана. – У мене обмаль речей, доїду на електричцi.

Фрау знизала плечима – робiть, як хочете i додала наостанок:

– Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i

знаю: завжди краще там, де нас нема...

Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки

повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова

ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати

речi.

Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька

футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна

залишити Меджнуну – нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?

Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi – нехай

прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.

Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i

вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не

така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що

там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!

...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому.

Певно, напише син – вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога

мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i

купив комп'ютер, а менi – справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море.

Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо

до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже

були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не

грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше

зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза – ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не

кульгає...

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на

«робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр – тато з сином i донькою.

Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з

тендiтною Олею. Оля – справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i

посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала

сюди i поїду ще далi, аби було саме так!

Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка – справжня посмiшка! –

блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати,

несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько – донесе. А в мiстi вiзьме таксi до

летовища – так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто

тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...

Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале!

Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла

до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад».

Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок

наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!

Але витягти склянку з апарату не встигла – вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I

забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв,

оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля

Макдональдзу – з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона

завжди намагалася обходити їхнi галасливi скупчення. Тепер вона пiшла прямо на них, потiм побiгла,

дивлячись, як смикається в їхньому тiсному колi розбита голова Меджнуна. Вони методично, кожен

по черзi, били його, ставили на ноги, притискаючи до стiни, i знову гамселили, мов грушу. По обличчi

хлопця текла кров.

– Стiйте! Облиште! Не чiпайте! – кричала на ходу Оксана, не помiчаючи, що кричить не по-

нiмецьки.

Правду казав Штiрлiц у фiльмi «Сiмнадцять миттєвостей весни»: народжуючи дитину, жiнка

кричить своєю рiдною мовою! Оксана не народжувала, але в якусь мить їй здалося, що вона на вулицi

свого рiдного мiста, а гамселять її Миколку – саме зараз, у цю хвилину, коли вона пiдбiгає до

закривавленого Меджнуна. Вiн прийшов сюди через неї...

Вона увiрвалася в коло кривдникiв, мов фурiя. У першу мить свого втручання навiть змогла

розiмкнути їхнє коло. Полишений Меджнун, мов ганчiр'яна лялька, сповз по стiнi їй пiд ноги. Коло

розпалось, розпорошилось – атас! Лишився один – пiдступив ненадовго, усього на якусь мить.

Глянув в очi, зробив один короткий рух. Оксана зовсiм не злякалась, навiть встигла подумати: «От