Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi – сподiваються тут влаштуватись, стати

заможними...

– Як ти сказала – «емiки»? Тобто емiгранти? – зареготала Марина.

– Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! – кивнула Реґiна. – Так от, емiки на перших порах ще

сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i

спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв,

афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А

турки i негри – найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного

арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно,

жодного дня – суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих

сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад,

який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно

малоприйнятним.

– Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер – нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i

прийняти, як належне. Забудь усе – i все почни спочатку. А головне – сподiвайся лише на себе. Тут

взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна

змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути

дверима чи ввiмкнути душ – одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться

тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй – i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш

прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю

родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України.

Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному

столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку

було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

– Еге ж! – пiдтвердила Реґiна. – Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день

народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» – це на чай. «На чай з пирогом» –

означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» – теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» – i

обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один – або звикнути, або

заробити грошенят i – ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» – за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове

життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим – сiмейнi

снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на

вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.

Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у

ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль...». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» – тому в

усьому поклалася на Реґiну.

Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi

ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання

постало руба – або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в

салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i

деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона

час вiд часу постачає до салону «свiжак».

– Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? – сказала Реґiна. – Через свою доброту до бiдної

дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це

прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш – не треба. Я ж казала: або-або. Але це

друге «або» – реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш

непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти – житимеш, мов у бога за пазухою. А

клiєнти в тебе будуть – не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi

своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв

переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона,

i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на

курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у

нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в

книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i

зовнiшнiм свiтом – i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя – лайно! Штучнiсть i

неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж

штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i

були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло

брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля

ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову.

Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не

покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене

туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили

– негласно, власним прикладом, а саме – без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i

проводити вихiднi в зоопарку – не завжди є еквiвалентом цього почуття...».

А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! – вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони

розбiгалися вiд пера, мов таргани. – Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не

хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка.

Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно

у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але

– i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! – вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як

двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок про власний будинок, авто та iншу маячню

додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька

досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських

службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною

свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку

фрау Шульце.

Саня. Гольфи Лаури

Нарештi перерва.

Саня залишив пiджак на стiльцi – нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi – i

поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.

– Ти не з нами? – запитав Дiттер.

Саня хитнув головою:

– Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!

Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора – можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi.

Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне – не

замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс – паяльну кислоту для спаювання срiбла

i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно,

дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи

згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше – вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв,

вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке...

громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне – безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела

макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, – нонсенс, помилка природи.

Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi

виставки. Вишивання – чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.

Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома.

Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в

одному оцi – збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах

розплавленого металу.

Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi – якiсь iз них Соня носить, деякi

роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався,

цього захоплення могло i не бути. Розслабився – i от тобi, маєш! Тепер доводиться купувати їй рiзнi

прибамбаси, а це – зайвi витрати. Але вiн мусить їх робити, бо вiдчуває вiдповiдальнiсть.

Вiн взагалi, як людина вiдповiдальна, мусить нести цей тягар до кiнця. Адже вiдчуває певну

провину перед Сонею. По-перше, за те, що колись наполегливо i настирливо вiдбив її у свого

колишнього однокурсника Мишка, з яким Соня – ну, чого вже приховувати? – була з одного тіста. I

вiн це чудово бачив: два «ботанiки», що весь час теревенять про книжки. Спочатку вiн навiть по-

доброму пiджартовував над парочкою, поки не зрозумiв: йому конче потрiбна саме ця дівчина. Адже

такої в нього ще не було – iнтелiгентної, милої, тихої, не вiд свiту цього. До того ж, такої гарної,

витонченої i тихої-тихої, мов вода в озерi.

У нього були самi мартопляски, як їх називала його бабуся, з якими вiн зовсiм не думав про

одруження. Нi. Йому потрiбна iнша – надiйна, вiддана, негаласлива. Як вiн сам визначав – без понтiв,

але з цiкавинкою. Щоб не було соромно показати в товариствi.

А товариство вже мав досить круте, все зав'язане на спiльних бiзнесових iнтересах i прихованому

змаганнi: чиє краще? Авто. Годинники. Прикид. Ну, i жiнки – як без цього? I Саня поки що програвав,

був у пошуку. Хоча страшенно не хотiв штампiв – тих довгоногих бiлявок з цуциками пiд пахвою, в

лискучих лосинах, зi штучною засмагою на штучних грудях, з якими парувалися колеги. У нього має

бути щось особливе. Скажiмо, жiнка, що грає на... лютнi! А чом би й нi? Лютня – це круто, це щось з

царини «запрєдельного».

Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на

китайське чаювання (зараз це модно!) – ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою,

без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно – без цуцика, мовчки сяде на шовкову

подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню...

I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може

похвалитися. А тут – лютня! I сором'язливий погляд – у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики

неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.

Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але

стiл вже замовив – у велику вiтальню влiзе), там все, як належно – роги по стiнах, морди кабанячi,

горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення

в стилi хай-тек. I – зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки»,

посерединi. А ще полицi – там кулi для «росiйської пiрамiди» – важчi, солiднiшi, не для «чайникiв»,

що пiсля сауни розважаються «пулом». Киї з iнкрустацiєю, але без наворотiв, у стриманому стилi.

Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» – зелений стiл: «Партiю?». А

вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами

моя найкраща половина». «Тобто?» – не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в

держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на

дверi гляне – а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся,

мов тростинка чи наїзниця, на руках – тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей – знову ж

таки – скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:

– Снукер?

I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня

знизує плечима – а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!

А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А

Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:

– Моя дружина тiльки снукер визнає.

I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що

«пул» та «американка» пiд горiлочку.

I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря

ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки

теревенять. А тут – «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.

I перший удар – тримаючи кий поза спиною.

Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!

Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили

i дивувалися, як це йому вдається? А вдається просто, скромно натякне вiн: «Яке їхало – таке й

здибало!».

Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах – найкращого?

Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два

ряди попереду. Поглянув похапцем – з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не

вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час

зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко,

поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим

профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться

пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I...

розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось

таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?

Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу.

Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» – i

повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах

комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного

разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у

«Сушi-барi».

Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе,

адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус – i взагалi багато

чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi

побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про

Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до

Iндiї ледь не пiшки ходив?..».

Соня називала його «на ви» i живо цiкавилась усiм, що вiн говорив, дотепно вiдповiдала, ставила

розумнi запитання. Але зовсiм не сприймала анi натякiв, анi жестiв, на якi одразу ж клюють досвiдченi

полювальницi на перспективного чоловiка. А Саня був перспективним. I вигадливим. I не таким

нудним, як Мишко. Уже не кажучи про те, що мав грошi, окреме помешкання з музичним центром,

вiдеосистемою, завжди носив костюм. I майже щодня мiняв краватки...

Але Соня виявилась твердим горiшком. Усе це не мало для неї значення. З гiднiстю королеви вона

приймала вiд нього розкiшнi букети троянд i кидалася до виходу пiсля перегляду улюбленого Феллiнi.

Словом, дитячий садок на галявинi!

А вiн божеволiв, казився, сердився, ревнував. Заманити простодушну Соню до лiжка стало його

iдеєю фiкс. Дiйшло до того, що вiн навiть був готовий спочатку повести її до РАГСу, все як у людей.

Соня вислизала з його рук, мов ртуть.

А потiм виникла iдея. Вона все i вирiшила на його користь.

Допомiг знайомий лiкар, колишнiй однокласник, Павло.

Одного дня вiн прийшов до Саниного помешкання з гiпсом i бинтами. Саня виставив пляшку.

Пiсля доброї чоловiчої вечiрки – з розмовами про цих дурних бабiв та надривними пiснями на

розладнанiй гiтарi, Павло наклав на Санину праву ногу гiпс – вiд ступнi i до кiнця стегна! Спочатку

думали загiпсувати i одну руку, але вирiшили не переборщити – руки Сашковi мають знадобитися.

Наступного дня Саня зателефонував Сонi i тихим голосом, в якому лунала мука i туга повiдомив,

що бiльше не буде їй набридати, що життя втратило сенс, що вiн тепер калiка i не зможе осипати її

квiтами, як ранiше. Перепросив. I, не вислухавши вiдповiдi, поклав слухавку.

Усе було за планом. Залишалося чекати. Недовго.

Соня примчала одразу. Вiн не помилився: твердий горiшок був твердим у всьому, в тому числi i в

дружбi.

А за кiлька тижнiв доглядання за «хворим», що включало в себе i всi тонкощi Саниної любовної

гри, вiддана Соня раз i назавжди вирiшила бути поруч з ним.

Саня перемiг, буквально видер її з ефемерної грядки, де жеврiли в своїй неземнiй нiжностi нiкчемнi

незабудки – i пересадив на велику грядку поруч iз морквою та редисом. I щойно вона там опинилася –

заспокоївся i зайнявся нагальнiшими справами.

...Тепер нiчого не вдiєш – мало того, що позбавив її звичного середовища, та ще й возить по

країнах, як валiзу без ручки: кинути шкода, тягти – стає дедалi важче. I не грає вона анi на лютнi, анi

на бiльярді – дивувати потрiбних людей нiчим. Хiба що її завжди брудним комбiнезоном i запахом

паленої канiфолi.

Але що робити? Лишається пiдтримувати забаганки i продовжувати вершити свою долю. Адже

вона без нього пропаде. Нi до чого не пристосована, людей боїться, друзiв не має, шмигає загальним

коридором, мов миша. Хоча б спiлкувалась зi своїми, так нi! Замикається в собi i читає, читає...

Досить швидко вивчила мову i тепер скуповує всi новинки в книжковiй крамницi. Багато i

специфiчної лiтератури на кшталт «Як працювати зi срiблом» чи «Ювелiрне паяння цiнних металiв».

Часто сидить у дворi i дивиться невiдомо куди i на що. Не знаєш, як пiдступитися...

...Саня вискочив на вулицю. Похiд до крамницi займе хвилин десять – вона була неподалiк. Усе, що

треба купити, Соня старанно записала на папiрцi. Отже, ще хвилин зо п'ять займе шлях до кiнця

вулицi, до будинку номер п'ять. Тобто п'ятнадцять хвилин у мiнусi! Шкода...

У крамницi вiн швидко впорався iз завданням – флюс i клей. Це зайняло рiвно десять хвилин!

Решту дороги завдяки швидкiй ходi здолав за три хвилини i десять секунд. Злетiв на другий поверх,

постукав обумовленим стукотом: три короткi удари, два – з паузою в секунду.

Лаура – дорiдна, бiлотiлеса, опасиста нiмкеня, зустрiла його в бiлому пеньюарi i... грубезних

чорних вовняних гольфах до колiна. Вiн завжди дивувався, як майстерно вона вмiє поєднувати

здавалося б непоєднуванi речi. Це стосувалося не тiльки одягу, а всiєї її поведiнки. Всiєї її сутностi. Ця

майстернiсть завжди збивала його з пантелику, збуджувала, вибивала з колiї.

Бiлий напiвпрозорий пеньюар iз вовняними гольфами мiг личити лише їй! Хоча вiн не був

впевнений в тому, що вона ретельно продумала в чому їй бути, аби збудити його. Швидше за все, вона

взагалi не дбала про свiй вигляд, поведiнку i фiгуру. Любила смачно i багато поїсти, випити пляшку, а

то й зо двi пива за обiдом, який на цю годину готувала на двох.

Обiд займав хвилин десять – їли швидко i мовчки, переглядаючись, немов змовники. Потiм,

покинувши посуд, пересувалися до спальнi, на ходу витираючи руки, струшуючи з себе крихти хлiба,

гикаючи i сопучи, мов єноти. Усе це кардинально вiдрiзнялося вiд стосункiв з ефемерною Сонею.

Коли все це вiдбулося вперше, Олександр вiдчув неабиякий дискомфорт вiд простоти їхнiх

спiльних дiй, але згодом ця простота почала збуджувати i вимагати ще бiльшої простоти – без зайвих

слiв, жестiв, пояснень, без миття в душi, чищення зубiв, обов'язкового голiння i любовних прелюдiй.

Усе вiдбувалося нiби мiж iншим – так хотiла Лаура. I вiн зрозумiв, що йому це пiдходить, що йому

подобається бути неандертальцем. Зрештою, всi ускладнення i умовностi вигадали люди. Усi цi

реверанси марлезонського балету.

З Лаурою познайомився в тiй же господарчiй крамницi, де вона тодi працювала. Стояла за

прилавком, мов статуя, виваливши з широкого декольте двi земнi кулi з дивним глибоким рiвчаком

посерединi, нiби кожна з грудей iснувала окремо. Такого вiн ще нiколи не бачив. I, в черговий раз

купуючи флюс чи клей, чи ще якусь дурню, вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд цих земних куль i

викривленої тiнi мiж ними. Закiнчилось тим, що продавчиня, зареготавши, вклала решту – два євро –

собi в декольте i йому довелося виловлювати грошi з цiєї глибокої западини. Грошi прилипли до тiла. I

вiн, як iстиний джентльмен, мусив залишити їх там.

Наступного дня вона просто написала йому адресу i час, коли вiн може завiтати на обiд. Час його

влаштовував. Вагався недовго. По-перше, одноманiтнiсть життя в цiй впорядкованiй країнi почала

трохи набридати, по-друге, це могло вiдволiкти вiд ускладнень стосункiв iз Сонею, до якої йому було

все важче пiдступитися – вона надто занурювалась в себе, копирсалась в минулому i боялась

майбутнього. А це втомлювало. А по-третє, це набагато спрощувало його стосунки зi свiтом. Для

нього вiн має бути простим i зрозумiлим, усе має бути чiтко, як з Лаурою.

Певно, вiн був у Лаури не один, але це його не обходило! От якби дiзнався щось подiбне про

Соню... вбив би, адже Соня належала до iншого свiту, перед яким вiн пiдсвiдомо схилявся – свiту, де

iснують правила. А точнiше – заповiдi. I перед яким, не зважаючи на показову суворiсть, вiн трепетав.

Вiн навiть виписав найскладнiшi з них у свiй нотатник, аби при нагодi влучно цитувати: «Не роби

собi рiзьби i всякої подоби з того, що на небi вгорi, i що на землi долi, i що у водi пiд землею. Не

вклоняйся їм i не служи їм, бо Я Господь, Бог твiй, Бог заздрiсний, що карає за провину батькiв на

синах, на третiх i на четвертих поколiннях тих, хто ненавидить Мене, i що чинить милiсть тисячам

поколiнь тих, хто любить Мене, i хто держиться Моїх заповiдей», «Не жадай дому ближнього свого,

не жадай жiнки ближнього свого, анi раба його, анi невiльницi його, анi вола його, анi осла його, анi

всього, що ближнього твого!».

Про «не вбий», «не вкради» – це не потребувало довгого завчання, а «не перелюбодiй»... Ну, це вже

залежить вiд тої, що поруч. I краще нехай стосується її! Його справа – приносити в дiм грошi i

закривати очi на жiночi примхи. На всi, крiм однiєї, – мати вiд нього секрети. Цього вiн не стерпить. I

тому завжди волiє контролювати ситуацiю.

Скажiмо, час вiд часу перевiряти Сонину електронну скриньку. Одна рiч – вiн, але «дружина

Цезаря має бути поза пiдозрами!»

У «скриньцi» були звичайнi теревенi з нечисленними подругами i родичами, якi Соня нiколи не

могла «вичистити» самостiйно. Власне, через це вiн контролював листування цiлком легально, адже

Соня часом сама просила його почистити пошту чи зробити iншi налаштування. Так вiн i набрiв на той

лист у папцi «видаленi» – вiд Михайла. I порадiв, що дурна Соня, вiдправивши листа в папку, не

пiдтвердила його остаточного видалення. Чи зробила це навмисно, щоб вiн ошпарився?! А вiн

ошпарився-таки, ледве на стiну не полiз, хоча в листi не було нiчого забороненого. Але цей лист був

для нього незрозумiлий. Якби вiн був написаний на паперi, Саня, як розвiдник, точно потримав би

його над вогнем, щоб між звичайними словами побачити iншi. А вони там мали бути – це вiн вiдчував

шкiрою. Але – не було!

«У Львовi дощ... Шостий рiк вiн iде, не зупиняючись. Рiвень води досягає шпилiв i бань соборiв i

храмiв. Тепер я точно знаю те, про що ти завжди питала: який вираз мають очi Iсуса Христа, що

сидить на верхiвцi каплицi Боїмiв. Тепер мiй човен стоїть навпроти i я можу заглянути в Його

обличчя в будь-яку хвилину. Все тече. Все спливає крiзь пальцi. Менi кажуть: «Дiрявi руки!». Я

дивлюсь в Його очi i Вiн посмiхається: «Нiчого, старий, нехай говорять – поглянь на мої...».

Мабуть, вiн збожеволiв, цей «ботанiк». Шiсть рокiв дощу, тобто з того часу, як вони поїхали з

країни, з мiста. Саня навiть вiдкрив сайт «Погода в Українi», знайшов Львiв, аби упевнитись, що

Михайло бреше. Звiсно, брехав – погода була рiзною, особливо влiтку. Але цей лист неприємно

вразив. Гнiтило й те, що Соня нiчого не сказала йому про це послання. Отже, вона почала брехати? I

це лише першi паростки. А чого тодi чекати в майбутньому?

Добре, що все пiд контролем, що вiн ЗНАЄ, а тому – попереджений, а тому – має iндульгенцiю i на

власну свободу дiй. I все ж таки – неприємно, образливо, нестерпно. А головне – його мучило те, що

вiн нiколи не може знати, що у неї в головi. Якби можна було залiзти туди, як у механiзм заводної

iграшки, поритися, розiбрати по гвинтиках, щоб зрозумiти, як там все влаштовано. I чому влаштовано

саме так? I чого їй не вистачає? Не працює. Цiлими днями займається собою, читає книжки, садить

квiти. Iнша б стрибала вiд щастя до стелi, а не ходила iз завжди здивованим виразом обличчя, нiби її

заслали на Мiсяць. Нiколи не знаєш, чого вiд неї чекати.

Iнша рiч Лаура. З цiєю дорiдною i безсоромною жiнкою вiн вiдчував лише тваринну хiть, яку

справляв, мов малу потребу, за кiлька хвилин, що лишалися до кiнця обiдньої перерви. Його тiшила

думка, що потiм, сiдаючи за своє робоче мiсце в офiсi, вiн справляє враження добропорядного

службовця, застiбнутого на всi ґудзики – i жоден з колег навiть не здогадується, що кiлька хвилин

тому вiн поводився, як останнiй покидьок, сопучи, гикаючи вiд випитого пива i спливаючи потом на

бiлому тiлi своєї тимчасової партнерки перiоду власного неолiту.

...Вiн повернувся вчасно. Одягнув пiджак, пiдтягнув краватку. Сiв на своє робоче мiсце. Люди

поверталися з перерви, весло перегукувались.

– Ну як, виконав прохання дружини? – запитав його Дiттер.

Саня кивнув на пакунок:

– Звiсно. Як завжди.

Дiттер посмiхнувся.

Розмову було закiнчено.

Саня обтер руки вологою серветкою i взявся до справ. Чудовий, добропорядний пан, котрий

пожертвував обiдом заради того, аби зробити дружинi приємне. На якусь мить пiд бiлою сорочкою,

десь нижче шлунку, ворухнувся спогад про гольфи Лаури. Ворухнувся, замурчав, вiдригнув пивним

паром i скрутився калачиком до наступного разу. Вiн не змiнить своїх звичок! I в цьому буде його

помста свiтовi. I Сонi. Вiн лише не знав за що.

Максим. Коридорний

Прочинивши свої дверi, Макс вичiкував, коли родина Романа Iвановича нарештi розпрощається i

звiльнить мiсце в передпокої. Побачив, як Вiра Власiвна, роздавши i отримавши поцiлунки, пiшла

нагору. Вiн не любив зустрiчатися зi спiввiтчизниками. Не любив їхнiх поглядiв, у яких свiтилася

зверхнiсть i навiть неприязнь. Але якщо добре поритися, то за цiєю зверхнiстю таїлося щось зовсiм

iнше – незадоволенiсть собою. I нетерплячiсть. I бажання зберегти своє реноме в очах iнших, мовляв,

ми тут тимчасово i скоро переїдемо до власного помешкання i гiдно увiллємось до лав щасливчикiв.

Це йому, Максовi, байдуже, де i як жити, де i ким працювати – адже свої плани вiн вибудував давно

i не збирався нi перед ким звiтувати. А його нинiшня робота – лише набуття досвiду, який вiн

обов'язково використає в майбутньому. Завтра вiн може пiти розносити пiцу, пiслязавтра – гаруватиме

на заводi чи танцюватиме в стрип-шоу. Головне – побачити i вiдчути якомога бiльше, а потiм втiлити

це в мистецтво. Але то буде пiзнiше i не тут, хоча студiя «Бабельсберг», що розташовувалася

неподалiк, спiвпрацювала з компанiями Лос-Анджелеса i на сьогоднi була одним з центрiв

європейської кiнематографiї. Макс навiть познайомився в однiй мистецькiй пивницi, де тусувалися

головним чином довколокiношнi невдахи, з одним дивним типом, старим Петером Шнiтке, котрий, за

його зухвалими спогадами, працював там оператором i знiмав саму Грету Гарбо.

У це мало вiрилось, але Макс не втрачав надiї, що старий брехун допоможе йому влаштуватися

туди будь-ким – хоча б помiчником освiтлювача. Та поки що справа не йшла далi розмов у тiй же

пивницi.

– Скоро сюди на ювiлей студiї має приїхати один мiй старий друзяка, – запевняв старий. –

Неабияка шишка! Я вас познайомлю. Вiн майже такий навiжений, як ти. Але вже ключик до нього

пiдбиратимеш сам – вiн може i послати...

Макс мало вiрив у хмiльнi бурмотiння приятеля i тому чудово розумiв, що тут лише перевалочний

пункт, прикидка власних сил, гартування волi i втiлення мети – навчитися долати труднощi. Але про

це нiхто не мусить знати! Нехай думають, що вiн – гей, коридорний, обслуга. Йому цiкаво влiзати в

будь-яку шкiру. Адже передусiм вiн – художник. Художник у тому розумiннi, в якому ним був

Тарковський чи Пазолiнi. На менше вiн не згоден.

Побачивши, що за Вiрою зачинилися дверi, Макс спустився до передпокою. Одягнув коротку

потерту шкiрянку, прихопив з полицi шлем, краги i вийшов до гаражу, де стояла його залiзна конячка.

На сьогоднi i завтра вiн взяв вихiднi. I навiть якщо б господар готелю йому вiдмовив, вiн би не

вагаючись звiльнився. Адже подiя, на яку вiн поспiшав, була важливою: на кiнофестиваль привезли

фiльм, до якого вiн кiлька рокiв тому написав сценарiй. Вiн i уявити собi не мiг, що таке може статись!

Одначе тиждень тому йому зателефонував з Києва Жека i, захлинаючись вiд слини (Макс добре

уявляв, як в запалi той, за давньою, ще шкiльною звичкою, за яку його й прозвали «Слинявий»,

заплював всю слухавку) повiдомив, що «нiбито» його колишнi роботодавцi з продакшн-студiї везуть

на фестиваль картину, що має таку саму назву, як i його сценарiй. То ж, вiрогiдно, це був той самий

фiльм. Жека був журналiстом i побожився, що судячи з вiтчизняних рецензiй, так воно i є.

– Старий, – кричав в слухавку товариш, – Ти повернешся сюди на конi! Я в цьому впевнений!

Хай там як, а iнформацiю треба перевiрити. Могли бути i збiги. Весь тиждень Макс нишпорив в