Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i

вiддали її до музичної школи – на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би

сам Павло Коган.

Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала

свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i

прослуховування запросили до мiсцевого оркестру – нехай i маленького, але з контрактом на два роки.

I на нiй тепер тримається уся родина.

За спиною почувся шурхiт.

Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно

широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого

привiтання:

– Кава лишилась? Можна?

Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.

Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою

«традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.

– Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! – пробурчала Вiра.

Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася

уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш. Треба трохи потерпiти. А потiм буде все – i власний

будинок, i авто.

Усе владнається, варто лише не ламати традицiй i зберiгати спокiй.

Вiра витягла з шафки бiлий обрус i пiшла накривати стiл у вiтальнi. Вони єдинi напозiр

харчувались, мов аристократи – красиво, повiльно, як у кiно, з розмовами, з обговоренням сiмейних

справ, шанобливо обслуговуючи одне одного – «Люба, кави?» – «Будь ласка!», «Чи не дорiзати

хлiба?» – «Дякую, досить...».

Коли стiл було сервiровано до снiданку, задзеленчали два будильники – пiд вухом у Романа i на

тумбочцi бiля лiжка Марини. Вiра сiла на чолi столу i завмерла, поглядаючи на дверi вiтальнi. Усе

було, як має бути.

Першим увiйшов Роман. Вiн не чухав груди, i не позiхав на весь рот, як це робить плебс. На ньому

була м'яка картата куртка вiд хатнього костюма. Волосся розчесане, поголенi щоки пахнуть парфумом.

Перед його столовим приладдям завбачливо покладена газета.

Учорашня вечiрня газета, яку вiн не встиг прочитати. Вранiшню першою читала фрау Шульце.

Роман поцiлував Вiру в потилицю, сiв на своє мiсце, розгорнув газету. Тепер лишилося дочекатися

виходу доньки.

Марина випурхнула в пеньюарi.

Вiра iз задоволенням оглянула її: розкiшна бiлявка, справжня «гретхен»! Останнiм часом надто

розквiтла, тiльки пiд очима синi тiнi. Бiдна дiвчинка теж не висипається...

Дав би Бог гарного хлопця, а ще краще – заможного i дорослого банкiвського службовця чи просто

нормального забезпеченого чоловiка i можна було б нарештi розслабитись.

Марина по черзi цьомкнула батькiв, влiзла на крiсло з ногами, вхопилася за чашку. Можна було

розпочинати снiданок. Вiра почала намащувати грiнки маслом i джемом, розкладати їх по тарiлках.

Перед тим родина завжди пила сiк i ковтала по пiгулцi вiтамiну.

Роман вiдклав газету.

– Тобi сьогоднi на котру? – поставила запитання Вiра. Так, нiби посунула першого пiшака в

шаховiй партiї «Е-2» на квадратик «Е-4».

– Як завжди, – сказав Роман, посуваючи свого пiшака на тi ж звичнi для початку гри клiтинки. –

Лекцiя починається о дев'ятiй. Повернуся останньою електричкою.

– Добре виспався? – вела свою партiю Вiра.

– Так. Усе чудово. А ти?

– Не дуже. Тетяна розбудила. Вона така незграбна – як повертається, то обов'язково перебудить

увесь дiм, – сказала Вiра. – Швидше б нам вибратися звiдси.

– Ну, ми тут не так вже й давно, люба, – сказав Роман. – До всього треба призвичаїтись. Не все

вiдразу...

Тут можна було припинити ходи, адже тема дражлива, з нею можна дiйти до мату, а цього в родинi

не передбачалось.

– Якi плани в тебе? – перемкнулась Вiра на доньку. – Чекати на вечерю?

Марина пiдвела очi, хiд був за нею:

– Ма, зрозумiй: менi важко мотатися сюди щоденно. У мене робота. Я ночую в Реґiни – у неї власна

квартира в центрi. А ще – курси iноземної. Навiщо менi трястися в електричках? Буду за кiлька днiв.

Ми якраз готуємо важливий проект для шефа – мушу себе добре зарекомендувати.

– Ти себе виснажуєш...– зауважила Вiра i зiтхнула: на сьогоднi їхня двадцятирiчна дiвчинка

заробляла бiльше нiж батьки i з цим важко було змиритися.

Марина посмiхнулась i знизала плечима.

Снiданок тривав.

Родина ще трiшки поговорила про лекцiї Романа Iвановича i про студентiв, якi мало чим

вiдрiзняються вiд своїх ровесникiв у будь-якiй iншiй країнi свiту.

Роман розповiв кiлька курйозних випадкiв у студентськiй вбиральнi, де часом добряче попахує

марихуаною, про декана – «чудового мужика», з котрим вiн часто обiдає в ресторанчику навпроти

унiверситетського саду i вiдчайдушно сперечається з приводу перекладiв Бродського нiмецькою

мовою.

Вiра так само докладно i розважливо вiдповiла на кiлька запитань про свої успiхи в мiсцевому

оркестрi i пiдготовку до дня мiста, на якому їхнiй музичний колектив має їхати на платформах

вантажiвок, прикрашених квiтами.

Потiм настав час роздачi канапок. Вiра завжди охайно загортала їх у фольгу i вкладала в маленькi

пластмасовi контейнери. Марина зазвичай вiдмовлялася, мовляв, їх на фiрмi годують безкоштовними

обiдами. Роман, як завжди, з вдячнiстю погладжував дружину по плечi...

Два поцiлунки на порозi – i Вiра залишалася сама.

Починала збиратися. Але перед тим знову заварювала каву на кухнi.

Робила це лише задля того, щоб дiждатися хазяйку фрау Шульце i зайвий раз у милих уранiшнiх

теревенях про те i про се натякнути, що вони тут тимчасово. I колись запросять поважну фрау до себе

в гостi. У власний будинок. На знак вдячностi за гостиннiсть...

Розпрощавшись з дружиною i донькою, котра завжди знаходила причини, аби не їхати разом із

батьком, Роман Iванович кiлька хвилин спортивною ходою йшов до симпатичного вокзальчика, де

сiдав на електричку. Зсередини вагони пахли, мов квiтковий сад, i Роман проводив сорок хвилин у

приємнiй запашнiй колисанцi. У роздумах. У планах на майбутнє...

...«Менi лише сорок два...

Дасть Бог, я проведу ще стiльки ж у цiй благодатнiй країнi. Тобто добряча частка життя попереду!

Звiсно, зараз, не дуже приємно вставати о сьомiй, труситися в електричцi, але скоро я долатиму

вiдстанi на авто, як всi нормальнi громадяни. Хоча, до чого тут авто? Рiч навiть не в цьому. Рiч у

самореалiзацiї. У мене досить знань i досвiду, щоб подолати всi перешкоди. Довести. Що довести?

Довести, що я не даремно народився. Що зможу... Господи, як хочеться спати... Ще тридцять хвилин

дороги. Варто використати їх з користю для себе. Думати! Щось занотувати в блокнот. Зробити бодай

якусь основу для майбутнього роману. А вiн давно вже складається в головi. Вiн вже iснує!

Для початку це буде комерцiйний проект – вiн буде таким, якого потребує тутешня публiка.

Написати роман не так вже й складно. Головне – обрати тему. Щось у стилi Дена Брауна – якесь

романтичне розслiдування. I краще на мiсцевому ґрунтi. Скажiмо, про кохання сiмдесятитрирiчного

Гете до юної баронеси Ульрiки. Назвати його «Останнє кохання Йогана». А що? Звучить заманливо!

Текс має бути не надто складним, але i не таким примiтивним, як друкують пiд яскравими

обкладинками. Зробити його глибшим, розлогiшим. Шкода, що вiн iснує лише в головi, але це не

страшно. Буде час – а вiн обов'язково буде! – почну записувати. Зараз можна обмiркувати початок.

Наприклад, вiн може бути таким...».

Роман Iванович поглянув у вiкно, натхненно втягнув нiздрями аромат стерильно чистого вагона i

навiть провів у повiтрi вказiвним пальцем, нiби вже записував початок свого роману:

«...Розчарований i пригнiчений вiдмовою юної нареченої, уславлений нiмецький поет Йоган

Вольфганг Гете стояв на фiлiгранному мостi над рiчкою Тепла посеред Карлових Вар i печально

дивився на мiсто. Панi i панянки, що проходили повз свого кумира, сором'язливо ховали обличчя пiд

мереженими парасольками. Вони нагадували бiлi цукровi фiгурки, якi кондитери розставляють по

боках весiльного торта. Це порiвняння було таким влучним, що на якусь мить Йоганн вiдволiкся вiд

сумних думок i новим поглядом окинув мiсто: шедевр французького архiтектора Ле Корбюзьє дiйсно

схожий на весiльний торт. Подумавши про весiлля, якого не буде, Йоган насупився i так мiцно стиснув

зуби, що прикусив собi язика...». Нi, про язик не треба! Це вже якийсь натуралiзм. Але я добре уявляю,

що мав вiдчувати хрещений батько Мефiстофеля в такiй незручнiй i навiть соромнiй для свого

поважного вiку ситуацiї...

Потiм можна двi-чотири сторiнки присвятити змалюванню рiзних деталей. Причому чiтко

встановити норму: сторiнка пiде на змалювання статури, ще одну присвятити очам i iншим частинам

тiла, ще з десяток розворотiв помусолити риси характеру. Так би мовити, додати обсягу перед тим, як

розпочати саму iсторiю. Хiба не так у Гессе?

Стоп. А де ж улюблена книжка? Ага, ось вона. Отже, сторiнка четверта. Вiдкриваємо i читаємо:

«Вiн був не високий, але мав ходу i поставу кремезної людини, носив модне i зручне зимове пальто, та

й загалом одягався пристойно, але недбало, охайно голився, його волосся, зовсiм коротке, мерехтiло

срiблом...» Хiба зробити приблизно таке ж – складно? Просто треба мати на все це час. А час у мене є.

Менi лише сорок два... Так, про це я вже думав.

Учимося далi. Ось через кiлька сторiнок iде таке: «Тримався вiн, нiчого не скажеш, ввiчливо, навiть

привiтно...» I нижче: «...i все ж таки вiд нього вiяло чимось чужим, чимось, що тодi менi здалося

недобрим або ворожим».

Потiм ідеться про обличчя: «...обличчя нового мешканця, яке вiд початку менi сподобалося,

незважаючи на щось дивне в поглядi, було обличчям незвичайним i сумним, але живим, дуже

одухотвореним, чiтко вилiпленим i натхненним». Ще через кiлька сторiнок мова про звички, риси

характеру i таке iнше. Ледве не до двадцятої сторiнки! Хiба важко? Просто треба не лiнуватися!

Замiсть того, щоб одразу лягати спати – писати хоча б по сторiнцi за вечiр. Двадцять сторiнок мiй

Гете спокiйно може простояти на тому ж самому мосту в Карлових Варах. Навiть бiльше! Адже крiм

нього самого можна змалювати i цей «злет тортiв» – добре, що ми там були i я знатиму, про що

писати. До того ж, допоможе моя дисертацiя. Нiмецька поезiя дев'ятнадцятого сторiччя! Такий роман

потягне на вiсiмсот сторiнок.

Аби не болiла спина. А вона останнiм часом непокоїть. I головне– не можна в цьому зiзнатися, бо

тодi одразу виникне купа запитань...

Стукiт колiс остаточно заколисав Романа, думки сплутались, вiн задрiмав. А коли на якусь мить

розплющив очi, зрозумiв, що не лише задрiмав, але й похропiв. Можливо, навiть голосно, адже на

нього уважно дивилась огрядна панi, що сидiла навпроти. Роман привiтно посмiхнувся їй, вiдчуваючи

незручнiсть.

Дощ креслив на вiкнах водянi вiзерунки, за склом пливли охайнi, нiби намальовані, лани. Ще

кiлька хвилин – i мiсто. Електричка майже порожня, сидiння м'якi, жодне не порiзане ножем. Усе

гарно, чисто. Взагалi, ця країна схожа на його життя – в ньому теж все впорядковане вiд самого

початку. Люди в вагонi зарухались – електричка вже йшла по високому мосту над мiстом.

З-за хмар пробилося сонце, опромiнивши червонi дахи, що, мов гриби у лiсi, ховались у кронах

готових до розквiту дерев. Роман давно помiтив, що тут, хоч куди б падав погляд, скрiзь яскравi чистi

кольори, нiби щоранку країну миють з шампунем. На вiкнах приватних будинкiв немає жалюзi. Тут

цiнують уклад i затишок, створений предками: мереживнi фiранки, вазони з квiтами на пiдвiконнях i

бiля входу.

Роман усоте дивився згори на мiсто i всоте вiдчував захоплення вiд того, що все це бачить не по

телевiзору. Хвиля ейфорiї поволi наростала в грудях. Але Роман знав, що за цiєю ейфорiєю i почуттям

всеосяжної любовi дуже скоро накотиться час такого ж безмежного суму, а за ним – глибокої

незадоволеностi, що переросте в таку ж глибоку неосяжну депресiю. I вiн уже зараз намагався

стримати себе вiд емоцiйного пiдйому. Адже, що вище злет, то болючiше падiння. А потiм знову

доведеться вiдновлювати баланс. Цi перепади емоцiй траплялися у нього все частiше. Роман знав, що

це все через незадоволенiсть собою. Але вiн був з тих нерiшучих людей, котрi нiколи не закручують

гвинтики до кiнця. Тобто всi деталi в механiзмi його життя було сконструйовано майже iдеально, не

вистачало лише одного – мiцного повороту викрутки, щоб щiльно припасувати одну деталь до iншої,

аби цей механiзм не торохкотiв, не давав збоїв i не розгойдувався. А втiм, де знайти ту «викрутку», що

зробить його досконалим, вiн не знав.

Електричка зупинилась. Роман вийшов. Пiшов провулком, завернув за рiг. Глянув на годинник: усе

чiтко хвилина в хвилину, як i завжди. Заходячи в примiщення, на ходу вийняв з кишенi ключi вiд своєї

шафки. Вона була пiд номером сiмнадцять. Вiдкрив. Почав роздягатися. Охайно повiсив на вiшалку

пiджак, брюки, сорочку, на неї начепив краватку. Вийшов кумедний безтiлесний чоловiчок. Роман

дiстав iз шафки спецiальний пластиковий футляр на блискавцi, який завбачливо придбав у

господарськiй крамницi i старанно натягнув його на чоловiчка. Власне, нiхто крiм нього так не робив,

але Роману здавалося, що костюм може набратися непотрiбного запаху i тодi вдома доведеться

виправдовуватися. Повiсив костюм у шафку. Швидко одягнув унiформу – синю куртку i каптур з

червоною смужкою. Залишалося налiпити на обличчя звичну посмiшку.

За п'ять хвилин вiн уже стояв на своєму мiсцi – за касою автомийки. Якраз у цю мить туди

в'їжджало перше авто. Виклично-жовте. Те саме!

Серце пiдстрибнуло до горла, тiло пронизала гаряча блискавка, ноги ослабли. Укотре це

вiдбувається – а звикнути неможливо! Нiяк не може взяти себе в руки.

Зараз вiн видасть талон i спостерiгатиме, як вiдбувається це дiйство. Щiтки, мов густий лiс, оточать

авто, зарухаються довкола нього. Таке враження, що посеред бурелому i дощу запалахкоче, заб'ється

вогнище. А пiд жовтим панциром буде перекочуватись його солодка перлинка – його мука, його

несподiвана бiда...

...Конвеєр гудiв, посуваючи мiнiатюрну автiвку вперед – пiд пiну i воду. Роман намагався

розгледiти водiйку крiзь цю стихiю, i одразу, як завжди, вiдводив погляд – дивитися на неї було

нестерпно! Просто неможливо в його вiцi! Вiн не який-небудь Гумберт Гумберт! Йому достатньо

бачити, як вкривається пiною цей жовтогарячий вогник, як його омивають потоки води, погладжують

пухнастi щiтки – такий собi акт, майже схожий на любовний, якщо уявити все це метафорично...

...Вiн не мiг визначити, скiльки їй рокiв: могло бути вiд чотирнадцяти (що здавалося

малоймовiрним) до двадцяти п'яти.

Вiн нiколи не бачив таких дiвчаток! Хiба що в порнофiльмах, якi колись дивився з друзями,

дiлячись враженнями про те, звiдки такi беруться. Або за вiтринами магазинiв порцелянових виробів,

де продавалися колекцiйнi статуетки оголених нiмф.

Колись таку статуетку привезли його батьки саме з Нiмеччини. Тодi йому було рокiв десять i вiн

потайки розглядав ту порцелянову нiмфу, крутив її в руках, вдивлявся у намальоване обличчя,

проводив пальцями по вигинах тiла, доки не розбив. Зараз вiн так само дивився на цей живий

прототип порцелянової ляльки i радiв, що такi дiйсно бувають. Дивувався, як досконало вона злiплена

– без жодної зайвої складочки. Кожна деталь, що поєднувалася з iншою, фiлiгранно виточена i

iдеально припасована, нiби її робив майстер.

Роман ловив себе на думцi, що йому нестерпно дивитися на неї бiльше однiєї хвилини, iнакше вiн

згорить вiд бажання розбити вiкно машини, вихопити її звiдти, обплести довкола себе, мов лозину,

задушити, з'їсти. Або, роздерши собi груди, сховати її туди, всередину себе.

Вiн соромився цих думок, гнав їх, напускав зосереджений суворий вигляд i... малював її в уявi

оголеною. В цiй уявi не було еротики, головним чином вiн дивувався тому, як складене її тiло.

Дiвчина була така доладна, що якби вона сiла чи навiть скрючилася б у незручнiй позi – на її тiлi

все одно не з'явилося б жодної складки – все лишилося б гладеньким, як у тiєї порцелянової статуетки.

На повний зрiст вiн бачив її лише раз, коли вона вийшла з авто i щось шукала в багажнику. Тодi його

вразило, що її довгi i стрункi нiжки нiби нiчим не закiнчуються вгорi: пiд коротенькою, сантиметрiв зо

двадцять, джинсовою спiдничкою вони просто з'єднувалися, не утворюючи нiякої округлостi.

Уся вона була видовжена, вiдполiрована, витончена. Довгi руки, ноги, пальцi, шия, полотно

гладкого бiлявого волосся, довга спинка без жодного натяку на ключицi – все рiвно, все iдеально

вирiзьблено. Вiн мрiяв, аби вона вийшла з авто хоча б ще раз. Наприклад, купити пляшку води чи

шоколадний батончик. Дiвчатка ж люблять шоколаднi батончики! Але вона завжди розплачувалась

через вiконце. I зникала. До наступного тижня.

...«Вона точно подивилася на мене! Я не можу помилятися. Поглянула i посмiхнулась! У її поглядi

було щось таке, чому не можу дiбрати слiв – щось нелюдське, те, що свiтиться в очах тих

порцелянових статуеток – зваблива байдужiсть, штучна i вiдшлiфована, спрямована до кожного i нi до

кого зокрема. Вiдсторонена посмiшка божевiльної Джоконди. А ще... Щось таке...».

Про це «щось таке» вiн навiть i думати не смiв, бо якщо б подумав, дiйшов би висновку, що це було

щось на зразок... невинного блуду. Так би вiн сказав. Такi погляди бувають у зовсiм маленьких гарних

дiвчаток, котрi вже усвiдомили свою неперевершенiсть перед iншими i почали нею майстерно

користуватися для того, щоб отримати найбiльший кусень пирога. Або у досвiдчених повiй, що

одягають зворушливу шкiльну форму. Хай там що, але, розплачуючись з ним через вiконце,

Порцелянова Дiвчинка поглянула на нього i ледь помiтно поворухнула вустами.

Роман повертався додому у якомусь хлоп'ячому пiднесеннi. Вiн нiколи не мiг уявити, що погляд

незнайомої дiвчини може так вплинути на його внутрiшню, загартовану роками рiвновагу. Йому було

нiяково i соромно думати про таке: все, що стосується романтичних почуттiв, вiдiйшло в минуле.

I це було цiлком природно! Адже проблем вистачало i без них. Щотижня вiн навiдувався в

унiверситет до свого колишнього приятеля, який, власне, i пообiцяв йому мiсце на кафедрi. Тепер,

ховаючи очi, той мiг лише покривати його брехню перед родиною: робив липовi довiдки чи часом

надзвонював з повiдомленням про перенесення лекцiй. Але час вичерпався i для брехнi: зарплата

робiтника автомийки була втричi менша за викладацьку i дружина вже почала цiкавитись їхнiми

спiльними прибутками, дивуючись, що вони досi не можуть вiдкладати на будинок чи хоча б авто.

Звiсно, про його плани щодо письменницької дiяльностi i майбутнього успiху книги «Остання любов

Йогана» вона не знала.

Роман iшов вiд електрички в своєму охайному костюмi, час вiд часу машинально нюхаючи долонi

– чи не пахнуть бензином, i думав про те, що ця дiвчина потрапила в поле його зору не випадково i що

вона має для нього значення лише як приклад емоцiйного стану, в котрому мiг перебувати закоханий

Гете: сором старого чоловiка перед пристрастю до юної особи. А така пристрасть робить з усiх –

навiть з великих! – дурнiв. Але Роман не такий. А цей погляд...

Вiн знову згадав його i розплавлений свинець полився в горло, наповнив шлунок i гострою хвилею

спустився донизу. Чорт забирай! Невже вона дiйсно ТАК поглянула на нього?!

Якби вiн мiг хоч з кимось поговорити, порадитись про це! З кимось чужим i байдужим. Скажiмо, з

фрау Шульце, котра завжди стирчить на порозi, коли вiн повертається додому, i пильно приглядається

до виразу його обличчя. А може, стара нишпорка принюхується до запаху бензину, що, певно, в'ївся в

його долонi чи волосся, а швидше за все – у пiдсвiдомiсть. Адже нещодавно стара панi сказала йому

якусь дивну фразу про те, що «життя одне i воно варте того, щоб у ньому робити те, що хочеш, адже

потiм буде пiзно...» – i почала жваво переказувати колiзiю книги, яку щойно прочитала саме на цю

тему. I йому здалося, що вона надто допитливо дивиться в його очi, а її старечий загострений носик

лiзе просто в ту частину його мозку, де на пасторальнiй галявинi посеред лiсу в очiкуваннi його

розкинулася Порцелянова Дiвчинка...

Удома на нього чекала вечеря. Стiл був накритий iншою скатертиною, призначеною саме для

вечерi. Вiра накрила на двох.

– Випогоджується, – сказав Роман Iванович, жуючи м'ясо. – У повiтрi вже пахне справжньою

весною. (e2–e4).

– Жорстке? – турботливо запитала дружина. (Зустрiчний хiд: e7–e5).

– Чудове, як все, що ти робиш, (f2–f4. Королiвський гамбiт),– сказав вiн i додав: – Треба

подивитись новини, там щось знову з нашим парламентом...

– Чай зелений чи чорний? (e5:f4. Гамбiт прийнято).

– Зелений на нiч дає безсоння. Не корисно. Чорний. Не мiцний. (Сf1–c4. Варiант слона).

– Непокоюсь за Марину. Вона живе зовсiм окремо. I весь час мовчить. Ми її втрачаємо. (Кg8–f6.

Напад на пiшака).

– Це нормально. Звикай. Скоро у неї буде своє життя. Ось донька фрау Шульце взагалi живе в

Америцi. Це у нас прийнято доглядати за дiтьми до скону. (Кb1–c3. Пiшак пiд захистом).

– Так. Але це якось сумно. (c7–c6. Старий, але перевiрений хiд).

– Це – нормально! (Слово ферзя. Все – в традицiйних рамках гамбiту).

Ендшпiль.

Усе було нормально: вечеря, телевiзор.

Колись, у першi днi перебування тут, вони ходили гуляти до лiсу, який мало схожий на лiс –

швидше, великий доглянутий сквер з охайно прибраними дорiжками, на яких майже нiколи не лежить

жодного листочка...

Вона посмiхнулася до нього! Це точно! Можна дати руку на вiдсiч – поглянула i ворухнула

вустами! Роман голосно зiтхнув i навмисно закашляв, щоб приховати емоцiї. Одна лише згадка про

неї, мов склянка дорогого вина, що стоїть на дальньому краю столу. Тобто не ковток вина, а саме

склянка або краще – вишуканий кришталевий келих, що лишається недоторканним.

Випитою склянкою є iнша – Вiра, власна дружина – знайома на смак, трохи прiсна, але загалом

звична. Вона ходить перед ним, брязкає посудом, шурхотить простирадлами, пахне знайомими

парфумами i промовляє тi ж самi слова, що вчора i позавчора.

Але спостерiгаючи за всiм цим, вiдтепер вiн знав, що десь там, на iншому кутку бездоганно

накритого столу, далекий вiд його руки, але близький для зору, стоїть цей дорогоцiнний келих з

дивовижним i незнайомим напоєм. Вiн зачаровує зiр, збуджує смаковi рецептори, сколихує уяву. Його

не можна вхопити i перехилити, як звичайну склянку. Треба якомога довше розтягнути задоволення.

Спостерiгати. Думати. Прислухатися до власних почуттiв i знаходити задоволення в тому, як вони

поволi пробуджуються i якi вони рiзнi: вiд теплої хвилi, що здiймається знизу доверху i навпаки, до

гострої, майже болючої зливи, що починається в якiйсь точцi мозку i пронизує аж до п'ят. I кому, як не

йому – дорослому, досвiдченому знати, що саме цей стан i є щастям.

Якби вiн мiг подiлитися своїми роздумами з кимось iншим, то йому сказали б, що це звичайна

любовна гарячка, яка притаманна юним. Але вiн би лише посмiхнувся: неправда! Ровесник його

доньки нiколи не витримав би цього замилування незнайомим келихом: вхопив би i випив, не

вiдчуваючи нiчого, крiм власного задоволення.

Нi. Вiн має досягти вершини самопiзнання, пiрнути в тi глибини пам'ятi, де вiн малим водив

пальцем по порцелянових вигинах неземного, вилiпленого майстром тiла i задихався вiд досконалостi

тих пропорцiй, яких нiколи нi в кого не бачив. А тепер зустрiвся з земним втiленням того янгола. Хiба

кожному так щастить?!

Те, що вона не може не помiтити його замилування – факт. Адже iнакше не могло бути: вони давно

знали одне одного!

В iншому вимiрi.

Тiльки тодi вiн... розбив її, Порцелянову Дiвчинку. Тепер йому дано шанс i вона це знає напевно.

Iнакше не посмiхалася б ТАКОЮ посмiшкою. Вона теж упiзнала його! I це зовсiм не маячня, не

гарячка. Так мало статися. I так сталося.

Тiльки шкода, що доведеться трохи зламати звичний ритм життя. А, можливо, i не трохи – а

ЗОВСIМ, до бiса!

На його обличчi несподiвано замаячила пiдступна блаженна посмiшка. Добре, що вiн це вчасно

зауважив i низько схилився над тарiлкою, намагаючись приборкати цей блаженний вираз, майже

ткнувся носом у залишки бiфштексу i затих, перетравлюючи думку про те, що життя може дати новий

поворот. I раптом вiдчув на своїй схиленiй макiвцi... поцiлунок.

Смикнувся, мов обпечений, зi здивуванням глянув на дружину. Вона стояла за його спиною зi

знiченим, розгубленим виразом обличчя.

Такий вираз буває в злочинцiв, спiйманих на гарячому. Роман Iванович не чекав вiд дружини

подiбного, особливо тепер, коли його думки були досить далеко вiд цiєї вiтальнi. Але цей

несподiваний i неочiкуваний поцiлунок змусив його знiяковiти, нiби i його заскочили на слизькому.

Якусь мить подружжя ошелешено дивилося одне на одного. Болiсна натужна пауза увiрвалася

голосним кашлем Романа Iвановича.

Вiра зарухалась, задзеленчала посудом, швидко прибрала зi столу, підбігла до дзеркала –

пiдфарбувала губи i вiї, до шафи – кинула на диван кiлька суконь. Замислилась над ними.

– Надовго? – запитав Роман Iванович, радiючи, що у дружини знайшлися свої справи i вiн може

кiлька годин полежати на своїй канапi не роздягаючись i навiть не знiмаючи капцi.

– Маю йти на збори – домовились зiбратися неформально на чай у фрау Мерх, треба щось

вирiшити про змiну репертуару, – зiтхнула Вiра. – Пiсля смертi дружини Марiєнгаузер збирається нас

залишити – переїжджає до дiтей в Австралiю. Його тут вже нiчого не тримає. А вiн завжди вiв першi

партiї...

– А-а... – сказав Роман.

I несподiвано подумав, що якби (не дай Боже!) Вiри не стало – що б вiн вiдчував? Чи був би це

справжнiй бiль?

Неприємна думка...

Неприємна ще й тому, що в її трагiчностi вiн несподiвано вiдчув крихiтний укол радостi i свободи.

Вiра кивнула йому здалеку, взяла сумочку – здається вiн такої в неї не бачив – i пiшла, обережно

причинивши дверi. На їхньому бездоганно бiлому тлi одразу ж вималювався ефемерний силует,

вiддiлився вiд дверей, полинув убiк Романа Iвановича, обплiв його невагомими обiймами.

Роман кинувся на своє лiжко, втупився у стелю, на якiй так само засвiтився вiдбиток тiєї

сьогоднiшньої посмiшки.

Вона посмiхнулась-таки! I можете рiзати мене ножем, якщо це не так!!!

...Порцелянову Дiвчинку звали Леннi.

Цього разу вона вiд'їхала вiд автомийки на метрiв зо двiстi – туди, де навпроти свiтився напис

«Motel», i несподiвано рiзко загальмувала перед входом. Вiн навiть рота роззявив. Вона нiколи не

зупинялась! Невже зараз вийде i вiн зможе ще раз побачити її на повний зрiст?!

Роман Iванович пiдтягнув вiдвислу щелепу i насунув на очi сонцезахиснi окуляри: так буде

зручнiше спостерiгати. I вiн спостерiгав, як вона висунула двi нiжки в чорних панчохах-»сiточках» з

авто, потiм випурхнула, демонструючи решту – тiло метелика в обрамленнi ореолу невидимих крил.

Роман розстiбнув блискавку комiра робочої куртки – вiн заважав дихати, але це не допомогло.

Дiвчинка ж сперлася на дверцята, попорпалась в сумочцi на довгому Срiбному ланцюжку, дiстала

сигарету, закурила. Душа Романа бездоганним Колечком вiдлетiла вiд її вуст. Було таке враження, що

вона Дивиться саме на нього! Роман Iванович трусонув головою, щоб вiдiгнати мару. Не може такого

бути! Вiн закляк у дверях мийки.

Їх вiддiляла вiдстань у тi двiстi метрiв i чорнi скельця Романових окулярiв.

Потiм сталося неймовiрне.

Докуривши, Порцелянова Дiвчинка пiдвела руку i зiгнутим пальцем поманила когось до себе – на

зап'ястi зблиснула i дзенькнула низка браслетiв. Когось, кого бачила навпроти.

Роман озирнувся. Майданчик був порожнiм. Вiн напружив зiр i обличчя дiвчинки наблизилось до

нього, мов в об'єктивi фотоапарата. Вiн чiтко i ясно побачив її посмiшку, а вона знову порухала в

повiтрi тонким пальчиком. Сумнiвiв не було – жест адресований йому!

Роман витер руки ганчiркою, кинув її на пульт i, плутаючись у власних ногах, нiби їх було не двi, а

сорок двi, поплив уперед через майданчик, вiдчуваючи, як голова наливається кров'ю, мов перед

iнсультом. Якщо це помилка, вирiшив вiн, дiйду до авто, омину його i пiду далi за рiг. Ходити такою

траєкторiєю нiкому не забороняється! Нехай собi думає, що хоче. Можу навiть байдуже, наскiльки це

у мене вийде, кивнути їй.

Йому залишилось здолати не бiльше десяти жахливих крокiв, як вона вже точно чiтко кивнула

йому i, не дочекавшись, коли вiн пiдiйде, пурхнула в дверi мотелю. Сумнiвiв не лишилося: всi її рухи

стосувалися його.

Роман Iванович згадав, як нещодавно не мiг виринути зi сну i подумав, що i зараз варто

прокинутись. Але з жахом i захватом зрозумiв, що все це вiдбувається наяву. Ось i дверi мотелю. Вони

автоматично розсунулись перед ним. Дiвчинка стояла бiля стiйки адмiнiстратора, щось говорила, а

побачивши його, знову махнула в повiтрi рукою, показуючи дорогу в кiнець коридору. I вiн пiшов, мов

заворожений, орiєнтуючись на цей жест.

Усе це було незвичайно. I вiн мрiяв лише про одне – нехай цей коридор нiколи не скiнчиться, щоб

вiн бачив, як погойдується перед ним ефемерний силует метелика, щiльно затягнутий в тонку чорну

шкiру коротких шортiв i куртки-«косухи». Лише раз вона обернулася – чи йде вiн за нею – i зникла за

дверима номера...

Тепер можна було спокiйно повернути назад, побiгти, долаючи бiль у серцi i в скронях, втекти,

розчинитися в повiтрi – вона дала йому цю можливiсть. I вибiр лишався за ним. Чудова, дивовижна,

романтична, розумна дiвчинка! Чому вона обрала його? Невже дiйсно вiдчуває те саме, що i вiн?

Роман стишив ходу. Згадав своє переконання: шлях до мрiї – кращий за її здiйснення. Чи не залишити

все так, як було, як є? А потiм згадувати про цей випадок усi сорок два наступнi роки, котрi вiн

збирається прожити тут?

Зупинився перед прочиненими дверима. Зi щiлини повiяло тривогою. Ноги тремтiли. Роман ступив

кiлька крокiв уперед, зачинив за собою дверi.

Порцелянову Дiвчинку звали Леннi...

Про це вiн дiзнався вже потiм, коли пiд його ногами розверзлася, розтрiскалася спалена пустеля.

Але перед тим вiн побачив те, що хотiв побачити – з дитинства, зi своїх десяти рокiв: як

з'єднуються порцеляновi частини статуетки. Побачив не одразу – очi довго звикали до напiвтемряви

затишного номера, кров заливала мозок, у вухах гуло. Коли це все стишилось, на лiжку висвiтилось те

видовжене, вiдшлiфоване, без жодної складочки порцелянове тiло, безвиразнi, але й звабливi у цiй

невиразностi очi, приклеєна i так само безвиразна посмiшка, звернена всередину себе – i тим самим ще

бiльш збудлива.

Одна нiжка дiвчинки була зiгнута в колiнi. Воно свiтилося, мов китайський лiхтарик. Роман

Iванович обережно присiв поруч i, нiмiючи вiд щастя, ледь чутно доторкнувся губами до цього