Текст книги "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

халепа! Як не кiшка, то турок! Невже знову доведеться обирати мiж ним та електричкою?!». А потiм

вiдчула, як поволi зникає порожнеча в грудях, та порожнеча, яка так мучила її всi цi роки. Як вона, та

дiра, заповнюється чимось гарячим, живим, рухомим, заповнюється по вiнця, огортає теплом серце i

легенi. Отже, вона, Оксана, не залiзна – до неї повертається душа! Це боляче. Так боляче. Але як

приємно вiдчувати, що душа нарештi повернулася. Душа була на мiсцi.

...Оксана повiльно сповзла по стiнi. Її рука вiдкинулась на груди Меджнуна. До перону пiдходила

електричка...

Вiра. Вершки з полуницею

– ...Чи я розповiдав тобi про свого дiда, люба? Хiба нi? Дивно. Я вважав, що ти вже чула цю

iсторiю. Чомусь вона здається менi подiбною до нашої. А, можливо, я переживаю її за свого дiда. Є в

цьому щось на генетичному рiвнi. Напевно, дiд передав менi любов до своєї киянки у спадок i я мушу

прожити її в iншiй iнтерпретацiї. Щасливо. Адже його киянку розстрiляли в сорок третьому...

– Розстрiляли?!

– Так. Вона виявилася пiдпiльницею.

– I твiй дiд не мiг її врятувати?

– Нi... Це досить дивна iсторiя, вiн розповiв її менi майже перед самою смертю. Я слухав його в

пiввуха, бо ж тодi це здалося менi несуттєвим, а якщо чесно – просто якоюсь вигадкою. Лише

дивувався, яка буйна фантазiя розвинулась у стариганя: вiн розповiдав i його очi, вже вицвiлi i нiби

повернутi поглядом всередину себе, сяяли коханням. Тiльки тепер я розумiю, що вiн казав правду.

Адже часом у життi трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливiший письменник.

Словом, iсторiя така. У тридцятих роках мiй дiдусь мав довге вiдрядження до Києва. Вiн вивчав

давньослов'янську архiтектуру, писав по нiй наукову працю. I доволi часто бував у СРСР. Отже,

одного дня на вулицi... м-м-м... забув, як вона називається... щось пов'язане з хрещенням...

– Хрещатик?

– Точно! Так от, там вiн зустрiв дiвчину в бiлих шкарпетках. Чомусь цi шкарпетки найбiльше

зворушили його. Вiн попросив її провести його до Успенського собору. Виявилося, що дiвчина

вивчала в школi нiмецьку, чудово його зрозумiла i погодилась стати його гiдом. Дiд пробув у Києвi

бiльше призначеного часу. Це було, за його словами, шалене кохання. Таємне, сповнене пересторог i

вiдчаю. Дiд навiть хотiв одружитися. Але дiвчина несподiвано зникла. Вiн шукав її. Страждав. Але

згодом змушений був поїхати нi з чим. А вже пiд час вiйни вiн, як фахiвець, займався експертизою

картин та iнших матерiальних цiнностей, що були на окупованих територiях. Так вiн знову опинився в

Києвi. I знову кинувся на пошуки коханої. I, уявляєш, доля знову звела їх!

Вiн неймовiрно здивувався, коли, завiтавши до кабаре – так, так, в окупованому мiстi дiяли i

кабаре, i театри, i виставки! – вiн побачив, що вона працює в ньому офiцiанткою. З'ясувалося, що тодi,

в кiнцi тридцятих, вона змушена була виїхати з мiста: одруження з iноземцем було для радянської

комсомолки не тiльки неможливим, але й небезпечним. А тепер воно стало небезпечним для нього,

нiмця. Проте вони знову почали зустрiчатися. Вона навiть переїхала на його квартиру. Поводилась, як

господиня, приймала гостей – рiзних вiйськових посадовцiв i, як розповiдав дiд, чудово спiвала,

причаровуючи кожного, хто заходив у гостi. Звiсно, що свої вважали її нiмецькою пiдстилкою. Дiд

готував для неї документи на виїзд до Австрiї, де у нас був родовий маєток. Його не полишала думка

про одруження, про дiтей. Вiн ненавидiв вiйну. А потiм її арештували i розстрiляли. Виявилося, що

вона працювала на пiдпiлля i, причаровуючи гостей, примудрялася скопiювати якiсь важливi

документи чи мiж iншим вивiдати вiдомостi про пересування вiйськ або наближення вiйськових

операцiй. Друг дiда допомiг йому негайно виїхати на батькiвщину. Потiм дiд втiк до Португалiї,

згодом одружився, повернувся до Нiмеччини, помер старим – йому було дев'яносто. Але коли вiн

розповiдав про свою київську Марусю, його обличчя сяяло, мов у немовляти. Вiн сказав, що не бачив

гарнiших жiнок, нiж тодi, на – як ти сказала? – Хрещатику...

Вiра дивилась, як ворушаться губи Рiхарда, пiдшуковуючи слова, як вiн намагається говорити

повiльно, щоб вона добре розумiла кожне слово. I вона розумiла, хоча ще не зовсiм досконало вивчила

нюанси мови. Водночас, уважно слухаючи його, Вiра уявляла себе на пароплавi, що пливе у

вiдкритому морi i дивувалася тому, що встигла заскочити на цей останнiй корабель, не маючи квитка.

Навiть не уявляла, що здатна на подiбну авантюру. Але хiба це авантюра? Вiра жахалася тої думки, що

всього цього могло не бути. I вона прожила б життя без любовi. А точнiше – сприймала б за неї те, що

мала протягом двадцяти рокiв шлюбу з Романом Iвановичем. Усе в цьому шлюбi було надто

правильно, надто прагматично.

Вiра поглядала у велике вiкно турецької кав'ярнi (чомусь у цьому передмiстi було багато туркiв i

вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її

серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину

зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх

давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю – вийшла замiж за надiйного, але

не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя

залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона

планувала.

Рiхарда зустрiла випадково – просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на

скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку

збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись

вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали

iншi музиканти чи клоуни.

Тодi – вона це точно пам'ятає! – її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше

вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на

неї очiкує старiсть у чужiй країнi.

Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини,

прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою.

Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю.

Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так,

що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само,

як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.

Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними,

прагматичними, а головне – в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.

З тої склянки все й почалося. Тепер Рiхард наполягає жити разом. I ця пропозицiя досить серйозна.

А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.

Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму

шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн – єдиний в усьому свiтi. Таких я

нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не

захват дурненького дiвчиська.

Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при

тому – нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого.

Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i

зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як

кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв

сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто

високими, аби справдитись. Адже – не бiльше, не менше! – Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того

єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» – простого i

смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила

таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт – добре збудований, випещений,

налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть – заслуга її рук. I що вона

мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у

непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на

сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи

менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн

навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей.

Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i

пiду далi – до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування.

Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»

Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше – перекинула на його бездоганний пiджак з

сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi

Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно

промовляла ту молитву.

Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав,

що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них

виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився

на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i дослухався до приємного акценту, з яким вона

промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста

по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з

її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати.

Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж

нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, – нестримним. I вiн засмiявся разом

iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi

плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до

кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i

попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу

невiдкладних справ...

...Сьогоднi репетицiю скасували – в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i

тяжко хворiла i ось тепер – похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i

повернутися додому ранiше, нiж завжди.

Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти:

бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички – зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений

кошик для хлiба, який давно вподобала. Але купувала все це машинально, не так як би це робила

ранiше. Тепер кожна покупка «в дiм» означала для неї початок кiнця цього дому. Кожна куплена рiч

викликала у неї сльози, що буквально душили її, щойно вона торкалася таких звичних i буденних

дрiбниць. Кожна з них була, як прощання. Навiть рожевi бiфштекси. Навiть морква. А вигляд

чоловiчих шкарпеток у галантерейному вiддiлi викликав у її душi цiлу бурю суперечливих почуттiв.

Хто тепер купуватиме Роману шкарпетки, краватки, носовички? Спересердя придбала кiлька пар –

нехай залишаться йому на перший час...

I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм

єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя – болiсно i незворотно. Через те i намагалася

придiлити його останнiм дням якнайбiльше уваги, нiби закрiпити в пам'ятi цей багаторiчний уклад,

якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала

прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку – i все це з такою

пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична

домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх

намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась

iнша реальнiсть – так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.

Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно

нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю

мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi

занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний

струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає

у сполучену з її кровоносною системою посудину.

Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них

часник. А насправдi – чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i

шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.

Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах,

фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:

– Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь.

Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.

Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий – фрау

Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на

вiдповiдь:

– Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю.

Мої студенти наче подурiли – аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша

нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

– Нормально доїхав? Як студенти?

– Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

– Мий руки. Вечеря на столi.

– Як Марина, приїде сьогоднi?

– Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

– Щось менi не подобається ця її нова подруга.

– Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

– Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

– Так.

– Як тримався Вiльгельм?

– Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

– М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на

його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного

мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра.

Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на

його трохи посивiлу макiвку – найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол

нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i

пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже

певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був

останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих

спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно

закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку,

яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою – iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця,

який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано

поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо,

вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись

коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась

грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард

чекатиме її бiля скверу в своєму авто – сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.

Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь – в якiй пiти?

Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.

– Буду пiзно, – невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. – У нас неформальнi збори у фрау Мерх

– треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.

Роман спроквола кивнув.

На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.

Соня. Ящик пiд рядниною

Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.

Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному

останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!

Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає

часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає

на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що

стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру

чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi,

коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги.

Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов

магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула,

що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...

Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка,

забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться

сама.

«Привiт-бувай!»...

А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв –

«погода повертає на тепло», «купила насiння – саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм

прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової

крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля

сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає,

що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а

Нiмеччина пригнiчує.

Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг

будинку фрау Шульце. Прага – то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави,

вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв

на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи

не на кожному будинку – звiрi, птахи, риби, святi... Вивiски – «Синiй кiнь», «У короля», «Бiлий

лицар». Майже, як у Львовi – «Гасова лямпа», «Смачна плiтка», «Панi Францiшка», «Крива липа»...

Там, у Празi, вона була своєю, а тут почувалася самотньою, зайвою, нереалiзованою, грубим

недолiпленим кавалком, додатком до якогось мiфiчного майбутнього, в якому їй так само може не

бути мiсця.

...Соня тихо вислизнула з-пiд ковдри, накинула на нiчну сорочку старе пальто i, намагаючись не

рипiти паркетом i сходами, спустилася до саду.

На стежцi, вкритiй весняною памороззю, чорнiли вологi вiдбитки нiг – дехто з сусiдiв уже вирушив

на роботу. Так i є. Ось повз будинок промчав Максим на своєму мотоциклi. Соня поморщилася вiд

реву мотору, який споров такий тихий ранок. Соня сiла пiд деревом бiля садової дiлянки, яку видiлила

їй фрау Шульце. Уранiшня паморозь лежала на чорнiй землi i перших травинках, мов срiбна марля. За

пiвгодини її злиже сонце. Так колись воно злиже i Соню. Не залишить вiд неї навiть спогаду. Вiд

веселої, нiжної, доброї Сонi, котра готова ось так, як ця паморозь, вистелитися землею, напоїти її

собою i тихо зникнути. I душа її така ж тонка, як ця срiбна марля.

Соня згадала, як вчора Саня нервово запитав: «Чого тобi не вистачає?!». Коли вiн так запитував,

Соня губилася i не знала, що вiдповiсти. Адже саме тодi, коли вiн ставив це питання руба, всi її

сумнiви, печалi, вагання i незадоволенiсть умить зникали i вона починала докоряти собi, що

потурбувала чоловiка своїм дрiб'язковим i нiкому не цiкавим настроєм. Дiйсно, вона мала все.

Не працювала, як iншi, жила в чудовiй цивiлiзованiй i спокiйнiй країнi, цiлими днями займалася

собою, а це означає: квiтами в саду i прикрасами. Квiтами вона захоплювалася з дитинства, а брошки

та кольє почала робити зовсiм недавно – у Празi, коли побувала на французькiй ювелiрнiй виставцi. На

нiй було представлено роботи паризького ювелiра минулого сторiччя Рене Лалiка, засновника

однойменної торгової марки, яка нинi випускала парфуми в ексклюзивних флаконах. Коли Соня

роздивлялася прикраси – фiлiграннi брошки, кольє, браслети, зробленi з емалi, хрипзопраза,

перламутру, смарагда, черепахової кiстки та дiамантiв у виглядi метеликiв, жаб, змiй, птахiв та iншої

живностi – вiдчула, як раптом спалахнули пучки її пальцiв так, нiби вiдчули дотик до цих

коштовностей, що лежали перед її очима на оксамитових подушечках. Брошки i кольє Рене Лалiка

копiювали природу в тому виглядi, в якому вона бачила її в саду чи лiсi. А це поколювання в пучках

пальцiв дало зрозумiти дивну рiч: їй самiй закортiло створити щось подiбне. Ба бiльше – звiдкись

прийшла думка, що вона знає, як це робиться! Це було осяяння. Звiсно, вона не зможе

використовувати золото, дiаманти чи платину – нiяких Сашкових заробiткiв на це не вистачить.

Просто спробує зробити щось подiбне з того, що є у продажу чи навiть валяється пiд ногами!

Бiографiя самого мсьє Лалiка також надихала на це. Вiн народився в глухiй провiнцiї, у

французькому мiстечку Ай. Єдиною розрадою хлопчика був сад, де вiн спостерiгав, як росте трава i як

у травi нишпорять комахи. Коли навчився тримати в руках олiвець, почав робити замальовки.

Найбiльше любив чiтко вимальовувати переплетiння судинок на крильцях метеликiв чи на листку

винограду. I досяг у цьому ретельному вимальовуваннi такої досконалостi, що згодом змiг вiдтворити

цi вiзерунки в каменi. Це було новим словом у тодiшньому декоративному мистецтвi. Свiтська публiка

обвiшувалась громiздкими коштовностями, що здушували шиї i зап'ястя панянок, i на цьому тлi

ефемернi метелики, тварини i рослини Лалiка викликали культурний шок.

Соня подiбну красу бачила хiба що в природi. Того ж дня, повернувшись з виставки, вона через

Iнтернет замовила собi купу книжок з прикладного мистецтва. А коли Сашко запитав, що подарувати

їй на день народження, попросила дивнi речi – iнструменти для роботи з камiнням, деревом i металом.

Згодом до цього її багатства додалося приладдя для роботи з бiсером, пластмасою i купа

«пiдсобного матерiалу» – вiд намистинок, якi вона скуповувала в спецiалiзованих крамницях, до

металевих пластин, якi вона вирiзьблювала зi старих смiттєвих бакiв. Потiм вона купила зварювальний

апарат, довго вчилася працювати з ним, робила рiзнi дослiди з пайки металу, самостiйно, «методом

тику», пробувала синтезувати рiзнi припої для срiбла, латунi чи мiдi. Порозплавляла всi свої срiбнi i

золотi прикраси, монети та ложки з виделками – подарунок на весiлля вiд тiтоньки...

Сашко милувався її комбiнезоном, в якому вона ходила по майстернi, зробленiй з горища їхнього

тодiшнього помешкання, пiдсмiювався над зачiскою – двома кiсками, що стирчали з-пiд хустки, i

нiжно коментував гостям захоплення дружини: «Нехай бавиться!..».

Коли ж настав час переїжджати до Нiмеччини, вони страшенно посварилися через те, що Соня

зiбрала в дорогу чималий ящик з усiм своїм причандаллям. Ящик був великий i важкий. Сашко сказав,

що бiльше не хоче пiдтримувати її забаганок. Але Соня змусила-таки його забрати ящик з умовою:

«Щоб вiн не траплявся менi на очi!».

Соня вiддавалася своєму захопленню лише вдень, а увечерi, до часу повернення чоловiка з роботи,

складала iнструменти назад, в ящик i накривала його рядниною.

Нинiшнє помешкання було меншим, нiж те, яке їм надали в Празi, i ящик стояв у спальнi. Уночi

Соня часто ловила себе на думцi, що не може вiдвести вiд нього погляду, вiдчуваючи те саме

поколювання в пучках пальцiв, яке зiйшло на неї на виставцi у Празi. Це означало, що саме зараз, за

iнших обставин, їй варто було б скинути ряднину, увiмкнути свiтло i зробити на своїй черговiй

«забавцi» ту необхiдну закарлючку, яка надасть їй дихання. Але вона знала, що зможе це зробити

лише пiсля того, як випроводить Сашка на роботу, впорається зi своєю маленькою садовою дiлянкою i

виконає ще купу необхiдних господарських робiт.

Часом розрив мiж дiйсним бажанням i необхiднiстю робити щось iнше ставав нестерпним. У такi

митi Соня не боялася мiста, а навпаки, виходила за межi охайного подвiр'я фрау Шульце i бродила по

мiсту, уявляючи, що за рогом котроїсь зi штрассе перед нею вiдкриється краєвид на її колишнiй старий

дворик у Львовi на розi Вiрменської вулицi...

...Цього ранку Соня поралася в садку бiля стежки, посипаної дрiбним гравiєм, коли повз неї

швидкою ходою, нахиливши голову i натягнувши капюшон спортивної куртки, пробiг молодий турок.

Соня посмiхнулася: натягнув каптур по самiсiнькi очi i гадає, що його нiхто не бачить i не знає, що вiн

пiдночовує в цiєї бiдолашної наймички Оксани. Уже краще б вiтався, нiж вдавати з себе чоловiка-

невидимку! Соня занурила пальцi в ямку, куди щойно поклала цибулину гладiолуса i, обережно

огортаючи її землею, почала думати про те, що вона, попри сьогоднiшню вранiшню розгубленiсть, усе

ж таки щаслива людина. Їй не треба гарувати на кiлькох роботах, як Оксанi, не треба шукати втiхи в

чужинцiв, не треба пiдтверджувати свою квалiфiкацiю (адже її в неї взагалi немає!), а головне – не

треба пiклуватися про майбутнє: воно ясне i прозоре, мов небо в травнi.

Можна думати лише про те, що цiкаво, що навiює iдеї для тiєї роботи, якою займеться через кiлька

годин – улюбленої роботи, яку робить лише для себе, а не для якогось гнобителя-господаря. Слава

Богу, вона може собi це дозволити. I... слава Санi, що дозволяє їй бути настiльки вiльною, що можна

думати про все, що завгодно, а не про здобування хлiба насущного.

Соня почала думати про... Жанну Д'Арк.

I думала так: на судi i допитах Жанна вiдповiдала так, як вiдповiдав сам Iсус Христос. Жодного

зайвого слова – все просто i мудро. Нiби ВIН сам шептав їй на вухо розумнi i чистi вiдповiдi на хитро

Сплетенi словеснi пастки, якi розставляли перед нею iнквiзитори. Взагалi, думала Соня, риючи в землi

маленькi охайнi ямки i кидаючи туди цибулини, немає бiльшої мудростi i сили, як на несправедливiсть

i образу вiдповiдати коротко або взагалi не вiдповiдати. Або вiдповiсти ось так просто, як Iсус вiдповiв

Понтiю Пилату на усi звинувачення: «Це ти сказав!» – i бiльше нiчого не говорити. Тодi зло

залишиться з кривдником i така гiдна вiдповiдь розгубить його бiльше, нiж тисячi багатослiвних

виправдань. I якщо хоч хтось ще раз скаже їй, що вона безтурботна дурепа, як це позавчора зауважила

Тетяна, то вона вiдповiсть: «Це ти сказала...», i нехай потiм гадає, що вона мала на увазi. I якщо Саня

каже, що вона займається дурницями, нехай вважає так. Вона нiчого на те не скаже, лише сховає на

якийсь час рiжки-антенки, як це роблять равлики.

Соня пiдвела очi до Тетяниного вiкна якраз у ту мить, коли спiвачка визирнула з нього iз маскою на

обличчi, i Соня злякалася: справжнiй Фантомас! Соня побоювалась Тетяни: такi скрiзь почуваються,

як вдома, впевненi в своїй красi i неперевершеностi. Тетяна була з розряду тих жiнок, хто навiть у

незнайомiй компанiї чи в чужому будинку «вмощуються на диван з ногами» – i в прямому, i в

переносному сенсi. Колись Тетяна завiтала до них в якiйсь мiзернiй справi i Саня запросив її попити

чаю, так ця особа просто одразу всiлася на диван, пiдiбгавши пiд себе одну ногу i зiгнувши в колiнi

другу. Це Сонi не сподобалося. Було в цiй позi щось непристойне, щось багатозначне. Звiсно, не для

неї, Сонi, а для Сашка, котрий одразу почав розважати їх анекдотами, чого ранiше нiколи не робив,

адже вважав переповiдання анекдотiв плебейською справою...

Соня кивнула Тетянi i знову занурилася в роботу, i в свої такi рiзнобарвнi думки. I думала: якщо б

їй, Сонi, довелося звести рахунки з життям так, як це нещодавно зробив якийсь нещасний, про якого

писали в газетi, – викинувся з десятого поверху, – чи було б їй байдуже, що станеться з її тiлом уже

пiсля того, як вона буде мертва. З одного боку, думала Соня, вона вже нiчого не вiдчуватиме i не

бачитиме, а з iншого – вона ж до тої митi, коли перетвориться на просто тiло, мусить знати, що це тiло

може лежати в брутальнiй позi, що його торкатимуться багато чужих рук – слiдчих, медикiв, санiтарiв.

Як можна не думати про це, коли наважуєшся на такий крок? I чи не краще в такому разi пiти i

зникнути в пустелi, заритися в пiсок i випити отруту? Або кинутися в море? Чи у вогнище? Словом,

зробити так, щоб тебе не бачили i не торкалися? Соня обов'язково подбала б про свою оболонку!

– Ох!

У черговiй ямцi, в яку вона залiзла пальцями, була гостра скалка. З пальця пiшла кров. Порiз

невеликий, але кров iде. Соня пiдвелась i, затиснувши палець, побiгла до хати. Ледь не збила з нiг

стару фрау, котра вийшла в загальний коридор, адже в її кiмнатах почала прибирання Оксана. Соня

привiталася.

– Фрау Сон'я, – звернулася до неї стара панi. – Я вже кiлька разiв бачила на вас дивовижнi

прикраси... Це срiбло? Вибачте мою цiкавiсть, але де ваш чоловiк купує такi вироби? Я хочу

подарувати своїй подрузi щось незвичне...

Довелося зупинитись.

– Хiба вони незвичнi? – здивувалася Соня. – Ви жартуєте?

– У мене немає часу i бажання жартувати. Я завжди кажу те, що думаю.

– Тодi менi дуже приємно це чути, – чемно вiдповiла Соня, – Адже цi прикраси я роблю сама.