Текст книги "1q84. книга ІІІ"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 12
(про Тенґо)
Закони світу починають зм'якшуватися

Після сніданку Тенґо скупався у ванні під душем. Помив голову й поголився. Переодягнувся у випрану й висушену білизну. Потім, вийшовши з дому, купив ранкову газету у пристанційному кіоску, зайшов у найближчу кав'ярню й випив гарячої чорної кави.

У газеті не знайшов повідомлень про події, які могли привернути його увагу. Принаймні, переглянувши сьогоднішню газету, він відчув, що світ – досить нудне й нецікаве місце. Здавалось, що читає не сьогоднішню, а тижневої давності газету. Тенґо згорнув газету і глянув на годинник. Була дев'ята з половиною, а відвідувачів пускали до оздоровниці о десятій.

Збиратися додому було просто. Він узагалі не мав великого багажу. Всього-на-всього переміну білизни й одягу, речі туалету й в'язку паперу. Все вміщалося у сумку через плече з парусини. Закинувши її через плече, Тенґо розплатився за перебування в готелі й від станції на автобусі приїхав до оздоровниці. Був уже початок зими. Цього ранку майже ніхто не прямував до морського берега. На зупинці перед оздоровницею з автобуса зійшов лише він.

У фойє оздоровниці, як завжди, він вписав у журнал відвідувачів дату й прізвище. За конторкою сиділа молода медсестра, яку він нечасто бачив. Вона, з надзвичайно тонкими й довгими руками й ногами, зустрівши його усмішкою, скидалася на доброго павука, що показував дорогу в лісі. Медсестри Тамури в окулярах, що завжди тут сиділа, цього ранку не було. Однак Тенґо трохи полегшено зітхнув. Боявся, щоб вона не сказала чогось багатозначного з того приводу, що вчора ввечері він провів додому Кумі Адаті. Не було видно також медсестри Омури, що встромляла кулькову ручку в зібране догори волосся. Можливо, вони безслідно провалилися крізь землю. Як три відьми у п'єсі «Макбет».

Звісно, такого не могло статися. У Кумі Адаті сьогодні вихідний день, а дві інші казали, що, як звичайно, підуть на роботу. Може, сьогодні вони випадково працюють деінде.

Тенґо піднявся сходами до батькової палати на другому поверсі. Постукавши легенько двічі, відчинив двері. Батько лежав на ліжку і, як завжди, в тій самій позі спав. Під крапельницею і з катетером. Від учора ніщо не змінилося. Зачинене вікно заслоняли штори. Повітря в палаті було важке й застояне. Різноманітні запахи, пов'язані з життєдіяльністю організму – диханням хворого й виділеннями, – разом із запахами ліків та квітів у вазоні змішувалися в одне нероздільне ціле. Хоча життєві сили батька занепадали, а його свідомість за довгий час ослабла, принципи метаболізму не змінювалися. Батько все ще перебував по цей бік вододілу, коли «жити» означало виділяти різні запахи.

Зайшовши в палату, Тенґо насамперед відслонив штори й відчинив навстіж вікно. Був приємний ранок. Довелося впустити свіжого повітря. Прохолодного, але не настільки, щоб змерзнути. Сонячне проміння лилося в палату, а морський вітер гойдав шторами. Чайка, підхоплена вітром, підібгавши акуратно лапки, ширяла над сосновим бором. Зграйка горобців, що безладно розсілися на електричних дротах, ніби переписуючи музичні ноти, безперестанку змінювали своє положення. Дзьобата ворона, сидячи на ртутному ліхтарі й обережно оглядаючись навколо, думала, що ж їй тепер робити. Дуже високо в небі плило кілька хмарин. Далекі й високі, вони здавалися чимось абстрактним, що не має жодного стосунку до людського життя.

Обернувшись спиною до батька, Тенґо якийсь час спостерігав цю картину. Живого й неживого. Рухомого й нерухомого. За вікном виднів незмінний краєвид. Нічого нового. Як ведеться, світ мусив рухатися вперед. Він непогано, немов дешевий будильник, виконував доручену роль. І щоб хоч трохи пізніше опинитися віч-на-віч з батьком, він лише безцільно споглядав краєвид за вікном. Але, звісно, так не могло тривати безконечно.

Тенґо нарешті зважився і сів на складаний стілець біля ліжка. Лежачи горілиць з обличчям, зверненим до стелі, батько заплющив очі. Укривало, підтягнене до самої шиї, лежало на ньому рівно. Очі глибоко запали. Здавалося, ніби щось у них попсувалось й очні ямки вже не могли стримати очні яблука від падіння. Якби батько розплющив очі, то, напевне, з них світ мав би такий же вигляд, як з дна глибокої ями.

– Тату, – озвався Тенґо.

Батько не відповів. Вітер, що задував у палату, стих, і штори перестали ворушитися. Наче людина, яка під час роботи раптом згадала якусь важливу справу. Потім, за хвилину, ніби збадьорівши, вітер знову почав поволі віяти.

– Я повертаюся до Токіо, – сказав Тенґо. – Бо не можу тут без кінця перебувати. Більше не смію пропускати роботи. Хоча таким життям не можу похвалитися, але воно моє.

Батькові щоки заросли щетиною дводенної або триденної давності. Медсестри голили його електробритвою. Але не щодня. Білого й чорного волосся було порівну. Батько ще не мав шістдесяти чотирьох років, але здавався набагато старішим за свій вік. Так, наче хтось ненароком крутнув уперед кінострічку його життя.

– Поки я був тут, ви так і не прокинулися. Але, якщо вірити словам лікаря, ваші життєві сили ще не зовсім занепали. Як не дивно, ви зберігаєте стан, близький до здорового.

Зробивши паузу, Тенґо чекав, щоб його слова дійшли до батька.

– Я не знаю, чи мій голос доходить до ваших вух, чи ні. Та навіть якщо він ворушить ваші барабанні перетинки, я не впевнений, що електричний імпульс іде далі. Можливо, мої слова досягають вашої свідомості, але ви не можете на них реагувати. Я цього не знаю. Але досі я припускав, що мій голос до вас доходить, і читав вам книжку. Якби я цього не припускав, то не мало б сенсу розмовляти з вами. А якби не міг з вами говорити, то не варто було б сюди приїжджати. Я не можу вам як слід пояснити, але я домігся певного результату. Може, не все, але принаймні найголовніше до вас дійшло.

Відповіді не було.

– Можливо, те, що я зараз скажу, абсурд. Але я повертаюся до Токіо і не знаю, коли зможу ще раз приїхати. А тому кажу все, що тримаю в голові. Якщо ці думки здаватимуться вам нікудишніми, то смійтеся скільки завгодно, я не проти. Звісно, якщо зможете сміятися.

Зітхнувши, Тенґо стежив за батьковим обличчям.

– Ваш організм у коматозному стані. Свідомість і відчуття пропали, а ви механічно живете завдяки засобам підтримки життєдіяльності. Лікар сказав, що ви – живий труп. Звісно, можна було б висловитися м'якше. Зрештою, з медичного погляду це правильно. Однак чи не є це просто удаванням?Можливо, ваша свідомість насправдіне пропала. Може, ваш організм перебуває тут у коматозному стані, а ваша свідомість живе, перемістившись кудись-інде. Я вже давно так відчуваю. Сам не знаю чому.

Мовчанка.

– Я розумію, що це важко собі уявити. Якби я комусь про це сказав, то він подумав би, що це – маячня. Але я можу собі таке уявити. Можливо, ви перестали цікавитися цим світом. Розчарувавшись і занепавши духом, ви збайдужіли до всього. А тому, покинувши свій реальний організм, переселилися жити іншим життям в якомусь іншому місці. Можливо, у світі, що міститься всередині вас.

Знову мовчанка.

– Залишивши роботу, я приїхав у це містечко, поселився в готелі й щодня приходив на зустріч з вами, щоб поговорити. Ось уже майже два тижні я це роблю. Але моя мета полягала не в тому, щоб провідати вас як хворого або доглянути вас. Я хотів дізнатися, від кого я народився і з ким кровно пов'язаний. Але тепер мені все одно, з ким я пов'язаний, а з ким – ні. Я – це я. І ви стали моїм батьком.Хіба це погано? Я не знаю, чи це можна назвати примиренням. Можливо, я примирився із самим собою.

Тенґо глибоко дихнув. Тон його голосу понизився.

– Улітку ви ще були при свідомості. Досить каламутній, але такій, що все ще функціонувала. Тоді в цій палаті я знову зустрів дівчину. Вона прийшла сюдипісля того, як вас відвезли на обстеження. Можливо, це було її друге «я». Я цього разу знову приїхав надовго до цього містечка тому, що сподівався ще раз її побачити. Ось справжня причина мого приїзду.

Зітхнувши, Тенґо склав на колінах свої долоні.

– Однак вона не з'явилася. Її принесла сюди так звана повітряна личинка – капсула, яка вміщала дівчину. Якби я все пояснював, то вийшла б довга розмова, але, коротко кажучи, повітряна личинка – плід уяви, вигадка. Але зараз вона перестала бути вигадкою. Межа між плодом уяви та реальним світом стала невизначеною. У небі пливуть два Місяці, які також привнесені з фіктивного світу.

Тенґо глянув на батькове обличчя. Чи суть розповіді змогла дійти до нього?

– Якщо вести розмову в такому контексті, то зовсім не було б дивно, якби ваша свідомість, відділившись від тіла, перемістилася кудись в інший світ і там вільно гуляла. Навколо нас, так би мовити, закони світу почали зм'якшуватися. Як я вже раніше казав, у мене склалося трохи дивне враження, що ви насправді так і робите.Наприклад, приходите до дверей моєї квартири в Коендзі й стукаєте. Зрозуміли? Називаєте себе збирачем абонентної плати «NHK», уперто стукаєте у двері й голосно, на весь коридор, погрожуєте. Так само, як колись давно, коли обходили маршрутом збирача плати в Ітікаві.

Здавалось, ніби атмосферний тиск у палаті ледь-ледь змінився. Крізь навстіж розчинене вікно не долинав жоден звук. Тільки іноді, ніби щось згадавши, цвірінькали горобці.

– Зараз у моїй квартирі в Токіо перебуває дівчина. Зовсім не коханка. Просто через деякі обставини вона знайшла собі в мене тимчасовий притулок. І вона мені розповіла про збирача плати «NHK», що приходив кілька днів тому. Про те, що він говорив і робив, стукаючи в двері. Як не дивно, таким самим способом, як ви це робили колись. Те, що вона почула, збігається з тим, що я пам'ятаю. З тими виразами, які я, якби була змога, хотів забути. І я подумав, що той збирач плати – часом не ви самі? Чи, може, я помиляюся?

Тенґо на півхвилини замовк. Однак батько навіть не ворухнув віями.

– Я хочу тільки одного: щоб ви більше не стукали у двері. Телевізора я не маю. І дні, коли ми удвох збирали плату, скінчилися в далекому минулому. Щодо цього ми вже дійшли згоди. У присутності вчительки. Я не можу пригадати її прізвища, але вона була керівником мого класу. Маленького зросту, в окулярах. Пам'ятаєте? Тому я не хочу, щоб ви стукали у двері. І не лише в мої. Але також інших людей. Ви вже не збирач плати «NHK» і не маєте права таким способом лякати людей.

Тенґо встав зі стільця й, підійшовши до вікна, виглянув за вікно. Уздовж узлісся проходив, спираючись на палицю, дідок у грубому светрі. Мабуть, прогулювався. Він був сивий, невисокого зросту, але з доброю поставою. І тільки ходу мав невпевнену. Ішов крок за кроком, насилу пригадуючи забуту ходу. Якийсь час Тенґо стежив за ним. Дідок поволі перетнув двір й, звернувши за ріг будівлі, зник. Здавалось, що до самого кінця він не міг пригадати, як треба ходити. Тенґо обернувся до батька.

– Я вам ні в чому не дорікаю. Ви маєте право посилати свою свідомість куди завгодно. У вас своє життя і власна свідомість. Ви здійснюєте те, що самі вважаєте правильним. І я не маю права пхати туди свого носа. Але ж ви більше не є збирачем плати «NHK», а тому не годиться ним прикидатися. З цього не буде жодної користі.

Сівши на підвіконня, Тенґо шукав слів у повітрі тісної палати.

– Я не знаю, як склалося ваше життя: якими були ваші радощі, а якими – страждання. Та навіть якщо ви ним не задоволені, ви не повинні чогось вимагати від інших людей. Навіть якщо ви це робите в найбільш знайомій місцевості, вдаючись до найвдалішого способу.

Тенґо мовчки поглядав на батькове обличчя.

– Я хочу, щоб ви не стукали в будь-чиї двері. Хочу від вас лише цього. Мені час йти. Я щодня приходив сюди, говорив з вами непритомним й читав книжку. І принаймні в дечому ми помирилися. Це справді сталося в цьому реальному світі. Може, вам не до вподоби, але я вважав за потрібне ще раз сюди навідатися. Бо ви прив'язані до цього місця.

Тенґо закинув сумку на плече і сказав:

– Я вже йду.

Нічого не сказавши й навіть не ворухнувшись, батько лежав із міцно заплющеними очима. Як завжди. Однак здавалося, ніби він про щось думає. Затамувавши подих, Тенґо не спускав з нього очей. Сподівався, що, може, він раптом розплющить очі й підведеться. Але цього не сталося.

Медсестра з довгими, як у павука, руками й ногами все ще сиділа за конторкою. На її грудях висіла пластикова табличка з прізвищем Тамакі.

– Я зараз повертаюся до Токіо, – сказав Тенґо медсестрі.

– Шкода, що під час вашого перебування ваш батько не опритомнів, – немов заспокоюючи, сказала медсестра. – Та, мабуть, він радів, що ви надовго тут затрималися.

Тенґо не знайшов на це вдалої відповіді.

– Іншим медсестрам передайте мої щирі побажання. Я їм дуже за все вдячний.

Він так і не зустрівся з медсестрою Тамурою в окулярах на носі. І з повногрудою медсестрою Омурою, що встромляла кулькову ручку у волосся. Але почувався трохи засмученим. Вони були здібними медсестрами й прихильно до нього ставилися. Та, можливо, краще, що він з ними не побачився. Бо, зрештою, він сам-один збирався тікати з «Котячого міста».

Коли поїзд вирушив з Тікури, Тенґо згадав ніч, проведену в кімнаті Кумі Адаті. Подумав, що це було щойно вчора. Чудова імітація лампи з квітчастим абажуром, незручне «крісло для любовних утіх», гумористична програма, що долинала із сусідньої квартири. Крик сови у мішаному лісі, дим гашишу, сорочка із «смайлом», густе волосся на лобку, що впиралося в ногу. Хоча ця подія сталася день тому, вона здавалася далеким минулим. Він не міг добре усвідомити перспективи – що було ближче, а що дальше в часі. Як нестійкі терези, суть події так і не визначилася.

Раптом занепокоївшись, Тенґо озирнувся навколо. «Це справжнійсвіт? Чи, може, я знову помилково в іншому світі?» Він спитав у сусіднього пасажира, чи цей поїзд їде до Татеями. Усе гаразд. Він не помилився. У Татеямі зумів пересісти на експрес, що прямував до Токіо. І щораз більше віддалявся від «Котячого міста» на морському узбережжі.

Пересівши на експрес, відчув, як до нього прийшов довгожданий сон. Глибокий сон, під час якого він, начебто спіткнувшись, падав стрімголов у бездонну яму. Повіки самі собою заплющились, і наступної миті свідомість зникла. Коли він прокинувся, поїзд уже проїжджав Макухарі. У вагоні не було надто душно, але під пахвами й на спині виступив піт. У роті з'явився неприємний запах. Наче запах застояного повітря, якого він надихався в батьковій палаті. Тенґо вийняв з кишені жувальну гумку й засунув її в рот.

«Мабуть, я більше не поїду в це „Котяче місто“, – подумав він. – Принаймні поки батько ще житиме. Звісно, в цьому світі не можна із стовідсотковою впевненістю що-небудь стверджувати. У всякому разі, в цьому містечку на морському узбережжі мені нема чого більше робити».

Повернувшись у свою квартиру, Тенґо не застав у ній Фукаері. Спочатку постукав тричі, зробив паузу, а потім ще раз двічі. Відімкнув двері. У квартирі було тихо й на диво чисто підметено. Увесь посуд стояв у буфеті, кухонний стіл і столик прибрані, відро для сміття порожнє. Було видно, що Фукаері користувалася пилососом. Ліжко застелене, книжки й грамплатівки на своєму місці. Висушена білизна, ретельно складена, лежала на ліжку.

Великої сумки через плече, яку носила Фукаері, він не побачив. Було видно, що вона не залишила квартири поспішно, раптом щось вирішивши або внаслідок того, що сталася якась несподіванка. І з дому тимчасово не вийшла у місто. Навпаки – твердо надумала піти звідси, а тому спочатку все акуратно прибрала. Тенґо уявив собі, як Фукаері користується пилососом і протирає ганчіркою все навколо. Така картина ніяк не узгоджувалася з її образом.

У поштовій скриньці лежав дублікат ключа від квартири. Судячи з обсягу поштових надходжень, вона пішла вчора або позавчора. Востаннє Тенґо телефонував їй позавчора зранку, й тоді вона ще була у квартирі. Учора ввечері він вечеряв з медсестрами й на запрошення Кумі Адаті зайшов до неї в гості. І з цієї причини не встиг Фукаері учора подзвонити.

Загалом у таких випадках вона залишала якесь повідомлення, написане особливим клинописним стилем. Та цього разу він його ніде не знайшов. Вона просто мовчки пішла. Але це Тенґо не дивувало й не розчарувало. Адже ніхто не міг передбачити, що вона думає і що збирається робити. Якщо хотіла прийти – звідкись приходила, а якщо хотіла піти – кудись ішла. Як примхлива й самостійна кішка. Таке тривале перебування в одному місці скоріше викликало подив.

У холодильнику містилося більше харчових продуктів, ніж Тенґо сподівався. Очевидно, кілька днів тому Фукаері одного разу виходила з дому й сама їх накупила. Було чимало вареної цвітної капусти. Мабуть, небагато часу минуло, як вона її зварила. Невже вона знала, що Тенґо повернеться до Токіо через день-два? Він зголоднів, а тому засмажив окату яєчню і з'їв її разом з цвітною капустою. Підсмажив тости й випив два горнятка приготованої кави.

Потім зателефонував товаришеві, який заміняв його в підготовчій школі, й повідомив, що наступного понеділка повертається на роботу. Товариш розповів, який матеріал у підручнику він виклав учням.

– Ти мене просто врятував. Буду тобі на все життя зобов'язаним, – подякував Тенґо.

– Мені не трудно викладати. Іноді навіть цікаво. Та коли тривалий час когось навчаєш, наче сам собі поступово стаєш чужим.

Таке відчуття постійно не покидало й Тенґо.

– Нічого не сталося, поки мене не було?

– Особливого нічого. О, тільки лист у мене зберігається. У шухляді стола.

– Лист? – спитав Тенґо. – Від кого?

– Від стрункої дівчини з прямим, до плечей, волоссям. Вона прийшла до мене й попросила передати тобі листа. Говорила якось дивно. Може, вона іноземка?

– Мала велику сумку через плече?

– Мала. Зелену. Досить повну.

Мабуть, Фукаері боялася залишати листа у квартирі. Щоб хто-небудь не прочитав. І не забрав. А тому пішла до підготовчої школи й передала безпосередньо товаришеві.

Тенґо ще раз йому подякував і поклав слухавку.

Уже вечоріло, а тому йому не хотілося сідати в електричку й прямувати до Йойоґі, щоб забрати листа. Вирішив зробити це завтра.

Після того він згадав, що забув спитати товариша про Місяць. Збирався передзвонити, але передумав. Напевне, товариш цього не пам'ятає. Зрештою, розбиратися з цим питанням доведеться йому самому.

Вийшовши з дому, Тенґо безцільно прогулювався вулицями надвечірнього міста. Коли не стало Фукаері, квартира страшно спорожніла. Коли вона жила разом з ним, він не особливо відчував її присутність. Тенґо жив своїм життям, а вона – своїм. Та коли вона зникла, він відчув, що в квартирі утворилася якась порожнеча, що мала форму людини.

Не можна сказати, що Фукаері вабила Тенґо. Вона була вродлива й чарівна, але після першої зустрічі з нею він не відчував до неї чогось схожого на статевий потяг. Тривалий час живучи з нею удвох в одній квартирі, зовсім не хвилювався. «Цікаво, чому? – запитував він себе. – З якої причини я не мав права відчувати до неї статевий потяг?» Насправді Фукаері переспала з Тенґо лише один раз того вечора, коли бушувала гроза. За власним, а не його, бажанням.

Це справді можна було назвати «статевим актом». Вона сіла верхи на Тенґо, який занімів усім тілом і втратив свободу руху, і впустила його прутень у своє лоно. Здавалось, ніби тоді вона перебувала в стані самозабуття. Зовсім як фея у полоні еротичного сну.

І після того, ніби нічого не сталося, вони жили разом у тісній квартирі. Удосвіта, коли гроза вщухла, Фукаері начебто цілком забула про цю подію. І Тенґо про неї не заводив розмови. Бо, здається, вважав, що краще йому забути, якщо вона забула. Та й сам, можливо, забув. Але, звісно, сумнів його не полишав. Чому раптом Фукаері таке зробила? Невже з якоюсь метою? А може, просто її охопило якесь наслання?

Тенґо зрозумів лише одне: її поведінка не була виявом любові.Фукаері відчувала природну прихильність до нього – можливо, в цьому він не помилявся. Однак зовсім не можна припускати, що відчувала до нього любов, статевий потяг або щось подібне. Вона ні до кого не відчувала чогось схожого на статевий потяг.Тенґо не мав упевненості в тому, що добре розбирається в людях. А проте не міг собі уявити, як, гарячково дихаючи, вона пристрасно віддається якомусь чужому чоловікові. Ба більше – не міг і подумати, що вона взагалізаймається сексом. Ніщо в ній про це не свідчило.

З такими думками Тенґо проходив вулицями кварталу Коендзі. Наставав вечір і почав віяти холодний вітер, але він цим не переймався. Ідучи вулицею, завжди щось обдумував. Потім сідав за стіл і надавав цим думкам літературної форми. Мав таку звичку. Тому часто прогулювався. Незалежно від того, падав дощ чи дув вітер. І цього разу, прогулюючись, опинився перед пивничкою «Муґіатама». [13]13
  Муґіатама – ячмінний колосок.


[Закрыть]Оскільки подумав, що не має що робити, зайшов туди й замовив свіжого пива фірми «Carlsberg». У все ще відчиненій пивничці не було жодного відвідувача. Тенґо перестав думати й на порожню голову повільно сьорбав пиво.

Та не довелося йому довго насолоджуватися порожньою головою. Так само, як природі вакуумом. Він не міг не думати про Фукаері. Ніби короткими уривками сну, вона увійшла в його свідомість.

Можливо, вона перебуває зовсім близько. Туди можна дійти пішки.

«Так сказала Фукаері. А тому я вийшов у місто її шукати. І зайшов у цю пивничку. А що ще вона сказала?»

Можете не турбуватися. Вона вас знайде, навіть якщо ви не зможете знайти її.

Аомаме шукала Тенґо так само, як він – її. Тенґо не міг цього як слід збагнути. Він шукав її до самозабуття. А тому не міг повірити, що й вона так само шукає його.

Я сприймаю, а ви приймаєте.

І це тоді сказала Фукаері. Вона сприймає, а Тенґо приймає. А ще вона відкриває те, що сприймає, лише тоді, коли їй хочеться. Тенґо не міг визначити, чи при цьому вона користується певними принципами й приписами чи власною примхою.

Тенґо ще раз згадав про статевий акт з Фукаері. Вродлива сімнадцятирічна дівчина, сівши верхи на нього, впустила його прутень у своє лоно. Її великі груди, немов зрілі плоди, гойдалися в повітрі. Вона заплющила очі й збуджено роздула ніздрі. На губах застигли невисловлені слова. Іноді між білими зубами показувався рожевий кінчик язика. Тенґо добре запам'ятав цю картину. Його тіло задерев'яніло, але свідомість працювала. Та й ерекція була ідеальною.

А проте, хоча ця картина була виразною, вона не викликала статевого збудження. Тенґо не хотів удруге такого зазнати. Після того місяців три не займався сексом. І, як не дивно, ні разу не вивергав сімені. Він, здоровий тридцятирічний чоловік, нежонатий, мав нормальний статевий потяг, який вимагав відповідного задоволення.

Однак, опинившись у ліжку з Кумі Адаті в її квартирі і наткнувшись на її волосся між ногами, він зовсім не почував статевої жаги. Його прутень залишався м'яким. Очевидно, під впливом гашишу. Та це здавалося йому неможливим. Тієї грозової ночі внаслідок статевого акту Фукаері забрала в нього щосьважливе. Як забирають з квартири меблі. Так йому здалося.

Наприклад, що?

Тенґо хитнув головою.

Випивши пиво, він замовив віскі «Four Roses» з льодом і горішків. Як і попереднього разу.

Можливо, тієї грозової ночі ерекція була надмірною. Його прутень, твердий і великий, здавався незнайомим. Вилискуючи, він навіть скидався на якийсь символ. Виверження сімені було сильним, бурхливим, а саме воно – надзвичайно густим. Напевне, воно дійшло до матки. Або ще далі. Виверження сімені було бездоганним.

Однак якщо щось стає досконалим, то пізніше обов'язково відчувається відбій. Так у світі ведеться. «Після того якої ерекції я зазнав? – думав Тенґо. – Не можу пригадати. Здається, її більше не було. А якщо й була, то, судячи з того, що не можу її пригадати, була другосортною. Як фільм, знятий без особливих витрат. Про таку ерекцію нема що розповісти. Мабуть».

«Може, я залишуся з такою другосортною ерекцією або навіть без неї упродовж решти свого життя? – запитував Тенґо себе самого. – Напевне, сумного, як тривалі сутінки. Та, якщо подумати, можливо, це неминуча річ. Принаймні один раз я мав досконалу ерекцію й досконале виверження сімені. Як письменниця, що написала „Звіяні вітром“. Можливо, треба задовольнитися тим, що одного разу досягнув чогось великого».

Допивши віскі з льодом, Тенґо розплатився і знову пішов безцільно блукати вулицями. Сильний вітер ще дужче охолоджував повітря. «Перед тим, як закони світу зовсім зм'якшаться, а розум загубиться, я мушу віднайти Аомаме, – подумав Тенґо. Його єдиним прагненням було зараз натрапити на Аомаме. – Якщо я не зможу її відшукати, то чого, власне, варте моє життя? Десь у кварталі Коендзі вона недавно була. У вересні. Може, й досі тут залишилася. Звісно, певності в цьому нема». Однак Тенґо нічого іншого не залишалось, як вірити в таку можливість. Аомаме десьтут поблизу. І так само вона шукає його. Як одна половинка розбитої монети другу.

Тенґо глянув у небо. Однак Місяців не побачив. «Треба піти кудись, де їх буде видно», – вирішив він.