Текст книги "1q84. книга ІІІ"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
– Можете побути, скільки вам хочеться.
По цих словах Фукаері відразу поклала слухавку. Розмова вмить обірвалася. Так, ніби хтось розмахнувся наточеною сокирою й перетнув телефонну лінію.
Після того Тенґо набрав телефонний номер Комацу у видавництві. Однак не застав його на робочому місці. Казали, начебто він з'явився о першій пополудні на хвилину, потім зник, невідомо, де зараз і чи повернеться знову. У цьому не було нічого особливо дивного. Тенґо залишив телефонний номер оздоровниці й передав, що хотів би, якщо можна, поговорити з Комацу упродовж дня. Якби дав телефонний номер готелю, то мав би клопіт – Комацу міг би подзвонити й серед ночі.
Останній раз Тенґо розмовляв з ним наприкінці вересня. Коротко, по телефону. Після того від нього не було жодної вістки, не дзвонив і сам Тенґо. А в кінці серпня Комацу зник на три тижні, тільки недоладно пояснивши видавництву по телефону, що, мовляв, занедужав і хотів би трохи перепочити. Майже пропав безвісти. Ясна річ, колеги звернули увагу на його зникнення, але не сприймали це надто серйозно. Комацу від природи був химерною людиною, що головно керувалася тільки власною вигодою. І за якийсь час, напевне, повернеться на роботу з таким виразом обличчя, ніби й нічого не сталося.
Звісно, в такій організації, як видавництво, подібна свавільна поведінка не схвалювалася. Але в його випадку знаходився хтось з колег, який примудрявся завадити появі неприємних наслідків. І зовсім не тому, що Комацу мав авторитет, а через те, що чомусь завжди траплялася серед колег великодушна людина, яка витягувала його з халепи. Та й начальство іноді дивилося на його вчинки крізь пальці.
Самозакоханий, нездатний до компромісів і зухвалий, він, однак, був завзятим у роботі й тепер сам керував проектом, пов'язаним з випуском у світ бестселера «Повітряна личинка». Тож його так просто не можна було звільнити.
Як і сподівався Тенґо, Комацу одного дня, без попередження, з'явився у видавництві й, особливо нічого не пояснюючи, без ніяких вибачень, узявся до роботи.
– То Комацу-сан уже здоровий? – запитав Тенґо знайомого редактора.
– Ага, при повному здоров'ї, – відповів той. – Але, здається, став ще мовчазнішим, ніж колись.
– Став мовчазнішим?
– Так би мовити, ще менш товариським.
– А він справді був занедужав?
– Цього я не знаю, – недбало відповів редактор. – Він так казав. Доводиться йому вірити. Добре, що, на щастя, вернувся і сумлінно розгрібає кучугури нагромаджених справ. Поки він кудись зник, випали й нам деякі неприємності, пов'язані з «Повітряною личинкою».
– До речі, якщо вже мова зайшла про «Повітряну личинку», то чи з'ясувалася історія зникнення Фукаері?
– Ніяк не з'ясувалася. Залишилася на одному місці. Не видно жодного прогресу – зовсім незрозуміло, де юна авторка. Всі, хто мав до неї стосунок, розгублені.
– Останнім часом у газетах, які я читав, не видно статей на цю тему.
– ЗМІ цілком перестали цікавитися нею або тримаються подалі. Не видно й чітких заходів поліції. Подробиці запитай у Комацу-сана. Тільки, як я вже казав, він став трохи мовчазнішим. Так би мовити, чомусь зовсім несхожим на себе самого. Втратив самовпевненість і часто наодинці задумується – може, заглиблюється у свою душу. Став прискіпливим. Іноді, здається, не помічає оточуючих людей. Схоже, ніби опинився в якійсь ямі.
– Заглиблюється у свою душу, – повторив Тенґо.
– Гадаю, все зрозумієш, як сам з ним поговориш.
Подякувавши, Тенґо поклав слухавку.
За кілька днів, надвечір, Тенґо подзвонив Комацу. Застав його у видавництві. Як і казав знайомий редактор, Комацу говорив не так, як завжди. Зазвичай говорив безперервно, а от цього разу якось мляво – так, що здавалося, ніби безперестанку думає одночасно й про щось інше. «Невже його щось мучить?» – подумав Тенґо. У всякому разі, це вже не був колишній холоднокровний Комацу, який ніколи не порушував власного стилю та ритму й ніколи виразом обличчя не видавав, що має якийсь клопіт або труднощі.
– Ваше здоров'я вже поліпшилося? – спитав Тенґо.
– Яке здоров'я?
– А хіба ви не були занедужали й довго не приходили на роботу?
– Так, це правда, – ніби згадавши, відповів Комацу. Запала коротка мовчанка. – Вже все гаразд. Про це ще поговоримо якось найближчим часом. Наразі я ще не можу як слід розповісти.
«Якось найближчим часом», – подумав Тенґо. У манері говорити Комацу вчувалася якась дивна інтонація, якій не вистачало належної близькості. Висловлені слова здавалися пласкими, неглибокими.
Цього разу Тенґо сам у відповідний момент закінчив розмову. Про «Повітряну личинку» й Фукаері навмисне не згадав. Бо в настрої Комацу помітив, що той хоче уникнути розмови на таку тему. Зрештою, хіба досі він лише один раз казав, що не може чогось як слідрозповісти?
У всякому разі, це була остання розмова з Комацу. Вона відбулася наприкінці вересня. Після того збігло понад два місяці. За звичай Комацу полюбляв довго розмовляти по телефону. Звісно, вибирав співрозмовника, але мав схильність за розмовою відразу обговорювати ідеї, що виникли в голові. Й заради цього Тенґо виконував, так би мовити, роль стіни, від якої відбивається тенісний м'ячик. Коли в Комацу з являлося бажання, він навіть знічев'я постійно дзвонив Тенґо. Загалом у несподіваний час. Коли ж не мав бажання, дуже довго по телефону не говорив. Та от понад два місяці мовчанки – такий випадок траплявся рідко.
«Можливо, він не хотів ні з ким розмовляти?» – подумав Тенґо. З будь-ким таке може статися. Навіть з Комацу. Та й Тенґо не мав справи, яка вимагала спішного обговорення. Попит на «Повітряну личинку» впав, громадськість майже перестала нею цікавитися, а Тенґо знав, де насправді перебувала Фукаері, що зникла безвісти. Якби Комацу захотів щось обговорити, то зателефонував би. І якщо не телефонував, то, значить, не мав про що говорити.
«А все-таки було б ліпше, якби незабаром подзвонив», – подумав Тенґо. Бо слова Комацу «про це знову поговоримо якось найближчим часом» на диво міцно запали йому в голову.
Тенґо зателефонував товаришеві, який заміщав його в підготовчій школі, й розпитав, як справи. Той відповів, що все гаразд, і поцікавився, як почувається батько.
– Все ще перебуває в коматозному стані, – відповів Тенґо. – Загалом стабільному: дихає, температура тіла й кров'яний тиск низькі. Однак лежить непритомним. І, здається, не відчуває болю. Наче перебуває уві сні.
– Непогана смерть, – без особливої емоції промовив товариш. Хотів сказати: «Хоч це, мабуть, і звучить жорстоко, така смерть у певному розумінні, можливо, непогана», – але опустив першу частину фрази. Бо за кілька років навчання на математичному факультеті звик до такого скороченого способу висловлюватися. І не вважав його особливо неприродним.
– Останнім часом ти бачив Місяць? – раптом згадавши, спитав Тенґо. Напевне, вважав, що цей товариш нічого не запідозрить, якщо його несподівано запитати про Місяць.
Той на хвильку задумався.
– Правду кажучи, не пригадую, щоб останнім часом я дивився на Місяць. З ним щось сталося?
– Якщо матимеш час, то поглянь на нього. Я хотів би почути твоє враження.
– Враження? В якому розумінні?
– Байдуже, в якому. Я хотів би почути, про що ти думав, коли дивився на нього.
Настала невеличка пауза.
– Здається, трудно знайти вираз, щоб висловити свою думку.
– Виразу можеш не шукати. Головне – сказати про його явні особливості.
– Що я думатиму про його явні особливості,коли на нього дивитимуся?
– Ага, – відповів Тенґо. – Бо, зрештою, можеш і не думати.
– Сьогодні хмарно й, гадаю, Місяця не видно. А от наступного разу, як випогодиться, постараюсь глянути на Місяць. Звичайно, якщо не забуду.
Подякувавши товаришеві, Тенґо поклав слухавку. «Якщо не забуду». Це основна проблема випускників математичного факультету. Їхня пам'ять страшенно коротка, коли йдеться про річ, яка не стосується їх безпосередньо.
Залишаючи оздоровницю після зустрічі з батьком, Тенґо попрощався з медсестрою Тамурою, що сиділа за конторкою приймальні.
– Дякую за допомогу. Будьте здорові.
– Тенґо-кун, ви ще кілька днів тут побудете? – спитала вона, притискаючи окуляри на переніссі. Тепер, коли, видно, скінчилася її зміна, замість білого халата на ній була темно-пурпурова гофрована спідничка, біла блузка й сірий джемпер із застібками на ґудзиках.
Зупинившись, Тенґо подумав.
– Ще не вирішив. Усе залежить від того, як складуться обставини.
– Можете ще трохи не ходити на роботу?
– Ще можу, бо попросив товариша замінити мене.
– А де завжди харчуєтеся? – спитала медсестра.
– У тутешній їдальні, – відповів Тенґо. – У готелі тільки снідаю, а тому заходжу в найближчу їдальню і замовляю комплексний обід або піалу рису із смаженою рибою.
– Там смачно готують?
– Не скажу, що особливо смачно. Та я цим не дуже переймаюся.
– Погано, – нахмурившись, сказала медсестра, – якщо не їсте чогось набагато поживнішого. От чому зараз маєте вигляд коня, що спить стоячи.
– Коня, що спить стоячи? – здивувався Тенґо.
– А ви коли-небудь бачили коня, що спить стоячи?
Тенґо хитнув головою.
– Ні, не бачив.
– Він має такий вигляд, як от зараз ви, – сказала медсестра середнього віку. – Раджу зайти у вбиральню і подивитися на власне обличчя в дзеркалі. Відразу не зрозумієте, що спите. А лише тоді, коли добре придивитеся. Хоч ваші очі й розплющені, але нічого не бачать.
– А хіба кінь спить із розплющеними очима?
Медсестра кивнула.
– Зовсім як ви.
У цю мить Тенґо захотів піти у вбиральню й подивитися в дзеркало, але передумав.
– Зрозуміло. Постараюсь харчуватися чимось поживнішим.
– Ну, якщо так, то чи не хотіли б ви піти кудись і посмакувати смаженим м'ясом?
– Смаженим м'ясом? – Тенґо рідко коли їв м'ясо. Не те що не любив його, а просто ніколи не хотів його. Та коли медсестра запропонувала, то відчув, що після довгої перерви можна скуштувати м'яса. Можливо, організм справді вимагав доброї поживи.
– Ми всі вирішили податися сьогодні ввечері кудись і попоїсти смаженини. Ходіть і ви з нами.
– Хто «всі»?
– Домовилися піти втрьох о пів на сьому, після роботи. Ну, то приєднаєтеся?
До згаданої трійці входила також медсестра Омура, мати двох дітей, що встромляла кулькову ручку у волосся, і невисока молода медсестра Адаті. Мабуть, і поза роботою вони всі дружили. Тенґо задумався над пропозицією посмакувати разом з ними смаженим м'ясом. По змозі не хотів порушувати свого простого ритму життя, але не знайшов підстав для відмови. Усі знали, що в цьому містечку він мав удосталь вільного часу.
– Якщо не заважатиму, – відповів Тенґо.
– Звісно, не заважатимете, – сказала медсестра. – Ніхто не змусить нас запросити людей, що заважатимуть. А тому не соромтесь і приєднуйтесь до нас. Іноді непогано, коли в компанії є здоровий молодий чоловік.
– Що здоровий, це правда, але… – сказав Тенґо невпевненим голосом.
– От і добре, – по-діловому підтвердила медсестра.
Робоча зміна трьох медсестер, що працювали в одному медичному закладі, рідко закінчувалася одночасно. Однак вони якось примудрилися створити таку нагоду один раз на місяць. Утрьох вирушали до міста, їли «щось поживне», пили вино й співали караоке, завдяки чому, по-своєму гульнувши, витрачали зайву, так би мовити, енергію. Такої розваги справді потребували. Життя в провінційному містечку було одноманітним, а на роботі, крім лікарів і медсестер, вони бачили тільки стариків, що розгубили свої життєві сили й пам'ять.
У всякому разі, три медсестри багато їли й багато пили. Тенґо не встигав за ними. А тому, сидячи поряд з ними, веселими й збудженими, слухняно підтримував компанію – в міру їв смаженину й, намагаючись не впитися, посьорбував свіже пиво. Поласувавши м'ясом, вони подалися до найближчої закусочної, замовили пляшку віскі й співали караоке. Спочатку медсестри по черзі виконували свої улюблені пісні, а потім разом, пританцьовуючи, співали пісень з репертуару гурту «Candies». [7]7
Японський гурт 70-х років.
[Закрыть]Очевидно, заздалегідь тренувалися і майже стали професіоналками. Тенґо, якому караоке не давалося, проспівав тільки одну мелодію Йосуї Іноуе, [8]8
Йосуї Іноуе (нар. 1948 р.) – автор японських популярних пісень.
[Закрыть]яку насилу пригадав.
Молода медсестра Адаті, зазвичай не вельми балакуча, під впливом алкоголю стала жвавою і сміливою. Її червоні щоки набрали здорового, як після значної засмаги, відтінку. Від простих жартів вона хихотіла й лагідно тулилася до плеча Тенґо, що сидів поруч. Висока медсестра Омура, що завжди встромляла кулькову ручку у волосся, у своїй світло-синій сукні, з розпущеним волоссям, здавалася молодшою на років три-чотири й говорила трохи нижчим, ніж звичайно, голосом. Позбувшись свого колишнього ділового вигляду, завдяки своїм млявим рухам справляла враження зовсім іншої особи. І тільки медсестра Тамура в окулярах з металевою оправою особливо не змінилася ні зовнішністю, ні поведінкою.
– На сьогоднішній вечір я віддала дітей під опіку сусідів, – сказала Тенґо медсестра Омура. – Чоловік пішов на нічну робочу зміну. І в такий час не завадить повеселитися зі спокійною душею. Без розваги не можна обійтися. А ви, Тенґо-кун, якої думки?
Медсестри тепер Тенґо називали Тенґо-куном, а не Кавана-саном або Тенґо-саном. Більшість людей чомусь зверталися до нього так фамільярно. Навіть учні підготовчої школи позаочі називали Тенґо-куном.
– Так, це правда, – погодився Тенґо.
– Нам вона потрібна, – сказала медсестра Тамура, попиваючи віскі «Suntory Old» з водою. – І ми – звичайні живі люди.
– Звичайні жінки, якщо скинути халат, – додала медсестра Адаті й захихотіла так, наче хотіла сказати щось змістовне.
– Тенґо-кун, – звернулася до нього медсестра Омура, – можна вас запитати?
– Що?
– Ви з якоюсь жінкою дружите?
– І я хотіла б це знати, – сказала медсестра Адаті, хрумаючи кукурудзяні пластівці своїми великими білими зубами.
– Це непроста справа, – відповів Тенґо.
– А чим непроста? – запитала досвідчена медсестра Тамура. – Маємо вдосталь часу, з радістю послухаємо. Власне, яка у вас непроста справа?
– Починайте, починайте! – сказала медсестра Адаті й, заплескавши в долоні, захихотіла.
– Не дуже цікава справа, – відповів Тенґо. – Банальна й безглузда.
– Розкажіть найголовніше, – сказала медсестра Омура. – Дружите з жінкою чи ні?
– Якщо йдеться про найголовніше, то наразі начебто не дружу, – здавшись, признався Тенґо.
– Отакої! – здивувалася медсестра Тамура. Й облизала палець, яким розмішувала лід у склянці. – Погано. Нікуди не годиться, що Тенґо-кун, молодий і здоровий чоловік, ні з ким не дружить.
– І здоров'ю шкода, – додала огрядна медсестра Омура. – Якщо довго стримуватися, то поступово й голова отупіє.
Молода медсестра Адаті знову хихикнула.
– Голова зовсім отупіє, – сказала вона й кінчиком пальця постукала скроню.
– Ще недавно дружив з однією, – ніби виправдовуючись, мовив Тенґо.
– Але вона недавнозникла? – притискаючи окуляри на переніссі, спитала медсестра Тамура.
Тенґо кивнув.
– Інакше кажучи, дала відкоша? – запитала медсестра Омура.
– Та як вам сказати?… – І Тенґо задумався. – Можливо, що так. Здається, таки дала відкоша.
– Може, була набагато старшою від вас? – примруживши очі, спитала медсестра Тамура.
– Так, це правда, – відповів Тенґо й подумав: «Як вона про це дізналася?».
– А я що казала?! – звертаючись до своїх компаньйонок, гордовито заявила медсестра Тамура.
Ті кивнули.
– Я казала дівчатам, – обернувшись до Тенґо, пояснила медсестра Тамура, – що ви, Тенґо-кун, напевне, дружите із старшою від вас жінкою. Жіночим нюхом відчула.
– Нюх-нюх! – сказала медсестра Адаті.
– І до того ж заміжньою, – млявим голосом підкреслила медсестра Омура. – Правда чи ні?
Трохи повагавшись, Тенґо кивнув. Брехати вже було запізно.
– Ох і пустун! – сказала молода медсестра Адаті, постукуючи кінчиком пальця по стегну Тенґо.
– Наскільки років старша?
– На десять, – відповів він.
– Ого! – сказала медсестра Тамура.
– Он як! У Тенґо-куна закохалася по самі вуха старша за нього заміжня жінка, – сказала медсестра Омура, мати двох дітей. – Непогано! І я б з нею позмагалася. Заспокоїла б його самотнього, з доброю душею. Як бачите, я ще нічого собі.
Вона спробувала притиснути руку Тенґо до своїх грудей. Компаньйонки стримали її. Очевидно, вважали, що, навіть розвеселившись, напідпитку, медсестра не повинна виходити за певні межі у стосунках з ріднею пацієнта. А може, боялися, що хтось стане свідком такої сцени. Так чи інакше, в невеликому містечку подібні чутки поширюються за одну мить. Мабуть, і пам'ятали, що чоловік медсестри Омури – надзвичайно ревнивий. Та й Тенґо не хотів потрапити в зайву халепу.
– Все-таки ви, Тенґо-кун, молодчина! – сказала медсестра Тамура, щоб змінити тему розмови. – Приїжджаєте в таку далечінь і щодня кілька годин при батьковому узголів'ї вголос читаєте йому книжку… Не кожен на таке спроможний.
– Авжеж, молодчина! За таке варто його поважати, – сказала молода медсестра Адаті, злегка нахиливши вбік голову.
– Ми завжди вас, Тенґо-кун, хвалимо, – додала медсестра Тамура.
Тенґо мимоволі зашарівся. Таж він перебуває в цьому місті не для догляду за батьком, а хоче ще раз побачити повітряну личинку, а в ній – сонну юну Аомаме. Це майже єдина причина його затримки в цьому місті. А догляд за батьком у коматозному стані – лише привід. Бо тоді довелося б насамперед пояснювати, що таке «повітряна личинка».
– Але ж я досі нічого доброго не зробив, – сидячи на вузькому дерев'яному стільці й незграбно зіщуливши своє велике тіло, неохоче сказав він. Однак таку його поведінку медсестри сприйняли тільки як вияв скромності.
Сказавши, що пора лягати спати, Тенґо хотів підвестись і раніше за всіх повернутися в готель, але проґавив відповідний момент. Бо зроду вдався таким – не міг робити щось комусь усупереч.
– Однак, – сказала медсестра Омура й відкашлялася, – повернімося до початку. Чому ви розійшлися з тією заміжньою жінкою, старшою від вас на десять років? Ви ж з нею знайшли спільну мову, чи не так? Може, чоловік спіймав її на гарячому?
– Сам не знаю, чому, – відповів Тенґо. – Одного дня раптом зв'язок між нами припинився, от і все.
– От тобі й на! – сказала молода медсестра Адаті. – Може, ви їй обридли?
Висока медсестра Омура, мати двох дітей, хитнула вбік головою і, піднісши вказівний палець угору, сказала молодій медсестрі:
– Ти ще не розумієш, що таке життя. Зовсім не розумієш. Сорокарічна заміжня жінка, спіймавши такого молодого, здорового й смачного хлопця, просто так не відмовиться від нього й не скаже: «Дякую за гостинність. Ну, бувай!» Навіть якби він цього хотів.
– Невже так буває? – задумавшись, сказала медсестра Адаті. – Цього не зовсім розумію.
– Так буває, – заявила медсестра Омура, мати двох дітей. Якийсь час вона дивилася на Тенґо таким поглядом, ніби, відступивши на кілька кроків, оцінювала надгробний напис, вирізьблений долотом, а тоді кивнула. – З часом зрозумієш.
– Ой, я вже давно не маю від неї вісток, – сказала медсестра Тамура, добре вмостившись на стільці.
Після того троє медсестер заглибилися в чутки про любовні пригоди якоїсь жінки, невідомої Тенґо, – можливо, також медсестри. Із склянкою віскі з водою в руці він дивився на цих трьох медсестер, і в його уяві сплили три відьми з п'єси «Макбет», які, виголошуючи заклинання: «Є зло в добрі, добро у злі», – навіювали Макбету злий намір. Ясна річ, Тенґо не вважав трьох медсестер злими істотами. Вони були люб'язними й щирими. Старанні в роботі, вони добре доглядали його батька. Притиснуті тягарем важкої праці, жили безбарвним життям у цьому містечку, де люди головно займалися рибальством, й тільки один раз на місяць позбувалися накопиченого стресу. Та, побачивши, як енергія трьох жінок різного віку зібралася докупи, Тенґо мимоволі уявив собі краєвид шотландського пустища. Заволочене густими хмарами небо й холодний вітер з дощем, що пролітає в заростях вересу.
На лекції англійської мови в університеті він читав п'єсу «Макбет» і, як не дивно, запам'ятав один уривок.
Чому цей уривок саме зараз виразно згадався? Хоча Тенґо навіть не пам'ятав, хто в п'єсі вимовляє ці слова. Однак вони змусили його уявити собі збирача абонентної плати «NHK», який уперто стукає у двері його квартири в Коендзі. Тенґо зиркнув на великий палець. Він не свербів, однак у майстерному ритмі Шекспірових слів таки вчувалася зловісна нота.
Something wicked this way comes.
«Тільки б Фукаері не відімкнула дверей», – подумав Тенґо.
