Текст книги "1q84. книга ІІІ"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Розділ 7
(про Усікаву)
Я в дорозі до вас
Усікаві таки довелося припинити збір інформації про стару господиню з Адзабу. Бо охорона навколо неї була настільки суворою, що при будь-якій спробі він обов'язково натикався десь на високу стіну. Хотів хоч трохи дізнатися про притулок для жінок, але зайвий раз вештатися в його околиці було небезпечно. На воротах видніли спостережні відеокамери, а зовнішність Усікави й так привертала до себе людську увагу. Досить один раз насторожити охорону, щоб наступні дії стали неможливими. Отож Усікава вирішив наразі відійти від «Садиби плакучих верб» і пошукати інших способів отримання інформації.
І тоді йому спало на думку ще раз розслідувати біографію Аомаме. Перед тим він замовив зібрати інформацію про неї у знайомому довідково-детективному агентстві, а також дещо дізнався сам, власними силами, від сторонніх людей. Склавши досьє й оцінивши його з різних кутів зору, дійшов висновку, що небезпеки від Аомаме не було. Як інструкторка спортивного клубу, вона, безперечно, здібна й мала високу репутацію. У дитинстві належала до секти «Братство свідків», але в десятирічному віці порвала з нею будь-які зв'язки. Університет фізичної культури закінчила з майже найвищими оцінками й улаштувалася на роботу у фірмі харчових продуктів, що спеціалізувалася на виробництві спортивних напоїв, і вважалася центральним гравцем софтбольної команди. Її колеги розповідали, що і в спорті, й у роботі вона дуже виділялася своїми досягненнями. Була цілеспрямованою, з метким розумом. Мала добру репутацію серед колег. Але була неговірка й без широкого кола знайомих.
Кілька років тому вона несподівано перестала грати у софтбол, звільнилася з фірми й улаштувалася на посаду інструкторки елітного спортивного клубу в кварталі Хіроо. Завдяки цьому її заробіток збільшився на відсотків тридцять. Незаміжня, живе сама. Здається, наразі не має коханця. У всякому разі, за нею не помічено нічого підозрілого й сумнівного. Усікава насупився, глибоко зітхнув і перечитане досьє кинув на стіл. «Я чогось недобачив. Чогось украй важливого, якого не можна було пропустити», – подумав він.
Усікава добув із шухляди стола адресну книгу й набрав один телефонний номер. Якщо виникала потреба роздобути незаконним чином якусь інформацію, він завжди дзвонив туди. Його співрозмовник належав до типу людей, що живуть у світі ще темнішому, ніж Усікава. І за гроші отримував потрібні відомості. Природно, що плата за них зростала відповідно до ступеня їх секретності.
Усікава хотів дістати два види інформації. Перший – про батьків Аомаме, що й досі залишалися членами «Братства свідків». Усікава був певний, що «Братство свідків» централізованим чином розпоряджається інформацією про своїх вірних у всій країні. Їхня кількість в Японії велика, й між штаб-квартирою секти та її відділеннями відбуваються жваві контакти й обмін матеріалами. Система не функціонує справно, якщо в її центрі не нагромаджено інформації. Штаб-квартира «Братства свідків» розміщувалася у передмісті Одавари. На просторій території стояла чудова будівля з власною друкарнею для випуску релігійних брошур, конференц-залом і готелем для вірних, що приїжджали з усієї країни. Безсумнівно, там збиралась і суворо зберігалася вся інформація.
Другий – про розклад занять, які проводила Аомаме в спортивному клубі: що саме там робила й коли та кому давала індивідуальні лекції. Мабуть, інформація у клубі не контролюється так суворо, як у «Братстві свідків», але її відразу, з охотою, не покажуть, якщо попросити: «Вибачте, ви не могли б показати розкладу занять?».
Усікава залишив на автовідповідачеві своє прізвище й телефонний номер. За півгодини задзвонив телефон.
– Усікава-сан, – сказав хрипкий голос.
Усікава передав співрозмовнику, яка докладна інформація йому потрібна. Він з ним ніколи не зустрічався віч-на-віч. Завжди вів перемовини по телефону. Зібраний матеріал отримував терміновою поштою. До хриплуватого голосу співрозмовника раз у раз домішувалося легке покашлювання. Можливо, цей чоловік мав проблему з горлом. На тому кінці телефонної лінії завжди панувала глибока тиша. Така, ніби телефонували з кімнати із ідеальною звукоізоляцією. Чувся лише голос співрозмовника та його неприємне на слух дихання. І більше нічого. Але той голос поступово наростав. «Неприємна особа, – завжди думав Усікава. – Схоже, ніби увесь світ переповнений неприємними людьми. І якщо подивитися збоку, то, може, і я один з них». Цього співрозмовника Усікава потай називав Кажаном.
– У будь-якому разі, можна брати всю інформацію, пов'язану з прізвищем Аомаме, чи не так? – спитав Кажан хрипким голосом і відкашлявся.
– Так. Воно дуже рідкісне.
– Уся інформація потрібна?
– Будь-яка, пов'язана з цим прізвищем. Якщо можна, то я хотів би дістати й фотографію, щоб упізнавати.
– Із спортивним клубом, здається, буде просто. Напевне, вони й не подумають, що хтось украв їхню інформацію. А от із «Братством свідків» буде трохи складніше. Це велетенська організація з чималим капіталом й, очевидно, з пильною охороною. Вступити в контакт з релігійною сектою набагато трудніше. Бо з цим пов'язана проблема збереження таємниці особистого життя її членів і сплати податків.
– То вдасться дістати інформацію?
– Гадаю, що вдасться. По-своєму відчинимо двері. Та набагато важче відчинені двері знову зачинити. Бо якщо цього не зробити, то може наздогнати ракета.
– Як на війні.
– Та це і є війна. Страшна річ з цього може вийти, – сказав співрозмовник хрипким голосом. З його інтонації було зрозуміло, що Кажан, напевне, тішиться такою війною.
– То ви зробите це для мене?
Кажан легко відкашлявся.
– Спробую. Тільки це обійдеться вам дорогувато.
– Приблизно скільки?
Співрозмовник назвав орієнтовне число. Трохи перевівши подих, Усікава погодився. Мовляв, наразі дасть завдаток, приготований особисто, а потім, як тільки отримає інформацію, можна домагатися доплати.
– Це забере багато часу?
– А ви спішите?
– Спішу.
– Точно передбачити не можу, але, гадаю, потрібно від семи до десяти днів.
– Згоден, – сказав Усікава. Нічого не залишалося, як пристосуватися до співрозмовника.
– Як тільки зберу матеріал, зателефоную. Обов'язково впродовж десяти днів.
– Якщо ракета не наздожене, – сказав Усікава.
– Звичайно, – спокійно додав Кажан.
Поклавши слухавку, Усікава відхилився на спинку стільця й на хвилину задумався. Він не знав, як Кажан роздобуває інформацію з «чорного ходу». Але не сумнівався, що відповіді не почув би, навіть якби спитав. У всякому разі, був упевнений, що той користується незаконними засобами. Подумав, що, може, підкуповує когось з організації або, в крайньому випадку, незаконно вривається в її контору. Якщо ж до збереження інформації залучаються комп'ютери, то справа ускладнюється.
Кількість державних установ і компаній, які зберігають свою інформацію в комп'ютерах, поки що обмежена. Бо така техніка вимагає багато витрат, зусиль і часу. Однак релігійна секта вседержавного масштабу подібні ресурси, напевне, має. Сам Усікава майже нічого не знав про комп'ютер, але добре розумів, що для збору інформації він стає незамінним знаряддям. Епоха, коли доводилося шукати інформацію цілий день в газетах зменшеного формату або щорічниках, розкладених на столі, вже стає минулим. Можливо, світ остаточно перетвориться на поле жорстокої битви між власником комп'ютера та непрошених гостей. А що це війна, то під час неї, можливо, проллється кров. Але запаху крові вона не матиме. Химерний світ. Усікаві подобався світ із запахами й болем. Навіть якщо вони були нестерпними. Однак люди такого типу, як Усікава, невпинно й швидко перетворяться на релікт минулої відсталої епохи.
А проте його не дуже охоплював песимістичний настрій. Він знав, що володіє вродженою інтуїцією. Що своїм особливим нюхом може відрізнити різноманітні навколишні запахи, а за силою подразнення шкіри – відчути, як змінився напрям вітру. На це комп'ютер не здатний. Бо такі здібності не вдається оцифрувати й систематизувати. Спритно відкрити доступ до суворо захищеного комп'ютера й витягти з нього інформацію – це робота хакерів. Але визначити, яку інформацію варто витягати й вибрати з велетенського масиву потрібну, – це може тільки жива людина.
«Можливо, я справді нікудишня відстала людина середнього віку, – подумав Усікава. – Ні, не просто можливо.А, безсумнівно, нікудишня людина. Однак я володію кількома такими якостями, яких не мають інші люди. Вроджений нюх і настирливість – схильність не відпускати того, до чого одного разу причепився. Досі завдяки цьому я заробляв на прожиток. Тож поки маю такі здібності, навіть у химерному світі обов'язково десь підроблю.
Аомаме-сан, я вас дожену. У вас досить кмітлива голова. Ви спритні й обережні. Та все одно я вас дожену. Почекайте! Я зараз у дорозі до вас. Чуєте мої кроки? Ні, мабуть, не чуєте. Бо йду тихо, немов черепаха. Але крок за кроком наближаюся до вас».
Та й за Усікавою щось гналося. Час. Так само, як він переслідував Аомаме. Треба якнайшвидше розшукати її, з'ясувати, хто стоїть за нею, і всю цю інформацію на тарілочці піднести людям із секти – мовляв, візьміть, будь ласка. Виділеного на це часу обмаль. Сказати, що все зрозуміло, через три місяці – надто пізно. Досі Усікава був для них корисною людиною. Здібною, гнучкою, із знанням законів і здатною тримати язик за зубами, що вміла діяти поза рамками системи, але тільки найнятим за гроші майстром на всі руки. Він не належав ні до їхніх родичів, ні до друзів, ні до прихильників їхньої віри. Якби став для секти небезпечним, то його, можливо, просто позбулися б.
Очікуючи дзвінка від Кажана, Усікава зайшов у бібліотеку й докладно вивчив історію та сучасний стан «Братства свідків». Зробив окремі записи, потрібні частини скопіював. Ходити до бібліотеки і проводити розслідування не було для нього обтяжливо. Йому подобалося відчувати, що нагромадив у голові знання. Така звичка завелася в нього в дитинстві.
Скінчивши роботу в бібліотеці, Усікава попрямував до квартири в Дзіюґаока, яку Аомаме орендувала, й ще раз переконався, що квартира порожня. На поштовій скриньці все ще залишалося її прізвище, але ніхто там начебто не мешкав. Усікава навідався також до агента, який займався продажем цієї квартири, й запитав, чи не можна укласти договору про оренду вільної квартири в цьому домі.
– Вільна квартира є, але до початку лютого наступного року в неї не можна вселитися, – відповів ріелтор. – Для теперішніх мешканців договір про оренду залишався чинним до кінця січня наступного року, а орендна плата сплачувалася щомісяця. Усі речі вивезено, подачу електрики, газу й води припинено. Однак договір про оренду квартири діє.
– Виходить, що до кінця січня орендну плату сплачено.
– Саме так, – підтвердив ріелтор. – А що всю орендну плату за договором сплачено, то нас попросили залишити квартиру вільною. Звісно, в такому разі у нас нема підстав заперечувати.
– Дивна історія, правда? Ніхто не мешкає, а гроші за квартиру сплачено.
– І мене це трохи занепокоїло. Тож я попросив домовласника в його присутності оглянути квартиру. Бо страшно уявити собі, що було б, якби у стінній шафі валявся труп, що перетворився на мумію! Але нічого не знайшлося. Квартира була чисто заметена. Тільки порожня. Не знаю, яка в цьому причина. Ясна річ, Аомаме вже не мешкала в цій квартирі, але вони чомусь хотіли вдати, начебто вона все ще орендує її під своїм прізвищем. А тому сплатили відразу за чотири місяці. Вони обережні й небідні.
Якраз через десять днів, після обіду, Кажан подзвонив в офіс Усікави у кварталі Кодзіматі.
– Усікава-сан, – сказав хрипкий голос. Як завжди, на тлі тиші.
– Усікава слухає.
– Можна з вами поговорити?
Усікава відповів, що можна.
– Охорона «Братства свідків» сувора. Як я і сподівався. Але інформацію про Аомаме, на щастя, вдалося дістати.
– А ракета вас не переслідувала?
– Цього разу її не було видно.
– От і добре.
– Усікава-сан, – сказав Кажан і кілька разів відкашлявся. – Вибачте, а ви не могли загасити сигарету?
– Сигарету? – Усікава глянув на сигарету «Seven Stars», затиснуту між пальцями. Її дим повільно здіймався до стелі. – Так, я справді курю, але як ви зрозуміли це по телефону?
– Звичайно, дим сюди не доходить. Але я задихаюся, щойно почую у слухавці, як ви дихаєте. Бо така в мене крайня схильність до алергії.
– Зрозуміло. Я досі цього не помітив. Вибачте.
Кажан кілька разів кашлянув.
– Усікава-сан, ви в цьому не винні. Природно, що не помітили.
Усікава роздушив сигарету в попільничці, зверху полив чаєм, якого збирався пити. Встав і широко відчинив вікно.
– Сигарету загасив і відчинив вікно, щоб провітрити кімнату. Щоправда, й повітря надворі не можна назвати чистим.
– Вибачте.
Цілковита тиша тривала секунд десять.
– Отже, ви змогли роздобути інформацію про «Братство свідків»? – запитав Усікава.
– Ага. До того ж великий обсяг. У всякому разі, відповідного матеріалу чимало, бо родина Аомаме багато років належить до палких членів «Братства свідків». Потрібну й непотрібну інформацію розділити?
Усікава погодився – мовляв, навіть бажано.
– Із спортивним клубом особливих проблем не було. Вистачило відчинити двері, зайти всередину, зробити свою справу, вийти й зачинити за собою двері. От і все. Часу було обмаль, а тому всього матеріалу прихоплено чимало. У всякому разі, передам усе разом. Як завжди, взамін за оплату.
Усікава записав суму, яку назвав Кажан. На двадцять відсотків більшу від попередньої оцінки. Довелось погодитися.
– Цього разу я не хочу користуватися поштою, а тому завтра в цей час до вас навідається безпосередньо кур'єр. Приготуйте, будь ласка, готівку. Як завжди, розписки не дамо.
– Зрозуміло, – сказав Усікава.
– Я вже казав, але для певності повторюю. Ми роздобули всю доступну інформацію з питань, які вас цікавили. Та якщо ви, Усікава-сан, залишитеся незадоволеним її змістом, то ми не несемо за це відповідальності. Бо зробили все, що технічно могли. Винагорода визначається працею, а не її результатами. Не хотілося б почути від вас заяви: «Віддайте гроші, оскільки бажаної інформації я не дістав». Прошу вас з цим погодитися.
Усікава відповів, що погоджується.
– А от фотографії Аомаме ніяк не вдалося роздобути, – сказав Кажан. – З усіх матеріалів її вилучили.
– Зрозуміло. Гаразд, – сказав Усікава.
– Крім того, може, вона зробила пластичну операцію обличчя, – сказав Кажан.
– Може, – погодився Усікава.
Кажан кілька разів відкашлявся.
– Бувайте! – сказав він і на цьому закінчив телефонну розмову.
Усікава поклав слухавку, зітхнув і взяв у рот нову сигарету. Закурив її від запальнички й почав випускати дим у бік телефонного апарата.
Пополудні наступного дня до офісу Усікави прийшла молода жінка, що, мабуть, не досягла й двадцяти років, у короткій білій сукні, яка виразно окреслювала лінії її тіла, в білих лискучих туфлях на високих каблуках і з перловими сережками у вухах з мочками, непропорційно великими для її невисокого зросту, що ледве перевершував півтора метра. З прямим довгим волоссям і великими ясними очима, вона скидалася на ученицю феї. Дивлячись Усікаві прямо в очі, вона радісно й прихильно всміхалася. Між її маленькими губами привітно визирали білі зуби. Звісно, це, напевне, була службова усмішка. Однак рідко коли, вперше побачивши обличчя Усікави, люди не здригалися.
– Я принесла матеріал, який ви просили, – сказала вона й з полотняної сумки, що висіла через плече, добула два грубих великих конверти та обома руками, як жриця старовинну літографію, поклала на стіл Усікави.
Він вийняв з шухляди стола приготований конверт і передав жінці. А та, відкривши його, витягла пачку десятитисячних банкнот і стоячи порахувала гроші. Рахувала вправно, швидко рухаючи своїми тонкими гарними пальцями. Скінчивши рахувати, засунула пачку банкнот у конверт, а конверт – у полотняну сумку. А тоді всміхнулася до Усікави ще приязніше, ніж перед тим. Так, ніби хотіла сказати: «Я така рада, що змогла вас побачити!»
«Цікаво, як ця жінка пов'язана з Кажаном?» – спробував уявити собі Усікава. Хоча, звісно, це його не стосувалося. Вона була тільки простим кур'єром. Передавала «матеріал» й отримувала винагороду. Напевне, це була її єдина роль.
Коли ця невисока жінка пішла, Усікава довго, в розгубленому стані, вдивлявся у двері, що зачинилися за нею. У кімнаті все ще сильно відчувалися сліди її присутності. Можливо, в обмін за ці залишені сліди вона забрала частину душі Усікави. Він відчув у грудях цю нову порожнечу. «Як це сталося? – дивувався Усікава. – І що це означає?»
Опам'ятавшись через хвилин десять, він відкрив конверт, запечатаний кілька разів липкою стрічкою і напханий упереміш друкованими аркушами, скопійованим матеріалом та оригінальними документами. Хтозна-як за такий короткий час вони зібрали стільки відомостей. Як завжди, Усікава мимоволі цим захопився. Та водночас перед купою документів його пройняло глибоке безсилля. «Хоч би скільки я нишпорив за такими речами, хіба врешті-решт кудись доберуся? Хіба за великі гроші не придбав лише купу непотрібного паперу?» Безсилля було таким глибоким, що його дна він не міг побачити, хоч би як напружував зір. І все, що відбивалося в його очах, огортали легкі сутінки, схожі на передвістя смерті. «Може, в цьому винне щось,яке залишила ця жінка? – подумав Усікава. – Або щось,яке вона забрала?»
Все-таки Усікава якось відновив свої сили. До самого вечора наполегливо переглядав цей матеріал, одну за одною переписував у блокнот важливу інформацію. Зосередившись на такій роботі, він нарешті прогнав кудись незрозуміле безсилля. А коли в кімнаті стемніло й на столі засвітилася лампа, Усікава подумав, що отриманий матеріал вартий великої суми заплачених грошей.
Насамперед Усікава взявся читати матеріал про спортивний клуб. Аомаме влаштувалася туди чотири роки тому й відповідала за програму фізичного тренування й бойового мистецтва. Організувала й керувала кількома класами. З прочитаного матеріалу він дізнався, що вона мала високі тренерські здібності й користувалася популярністю серед членів клубу. Будучи керівником загального класу, вона одночасно проводила індивідуальні заняття. Звісно, плата за них була високою, але така система підходила людям, які не могли відвідувати класу в призначений час або надавали перевагу більш приватному середовищу. В Аомаме нараховувалося досить багато подібних «постійних індивідуальних клієнтів».
На основі скопійованого розкладу занять Усікава дізнався, коли, де і як Аомаме проводила заняття з «індивідуальними клієнтами». Зокрема, й те, що тренувала їх як у клубі, так і в їхньому домі. Серед них були й діячі мистецтва, й політики. Найстаршою за віком виявилася Сідзуе Оґата, власниця «Садиби плакучих верб».
Зв'язок між нею та Аомаме встановився невдовзі після того, як Аомаме влаштувалася на роботу в клубі, й тривав до самого її зникнення. Саме тоді, коли двоповерховий будинок при згаданій садибі практично став використовуватись як притулок «Консультації для жінок – жертв домашнього насильства». Може, це випадковий збіг, а може, й ні. У всякому разі, за даними матеріалу взаємини між обома жінками з плином часу начебто ставали щораз тіснішими.
Можливо, між Аомаме й старою господинею зародилася особиста спорідненість. Це Усікава відчував інтуїтивно. Спочатку вони спілкувалися як інструкторка клубу з постійною клієнткою. Та в якийсь момент характер їхніх стосунків змінився. Переглядаючи ділові записи за датою, Усікава намагався визначити цей момент. Тоді, коли щось сталося або з'ясувалося, обидві жінки спілкувалися не просто як інструкторка з клієнткою, а як близькі особи, незважаючи на різницю віку й соціального становища. Можливо, їх навіть пов'язало щось схоже на таємну духовну угоду. І пізніше ця таємна угода відповідним чином призвела до вбивства лідера в готелі «Окура». Так підказував Усікаві його нюх.
Яким чином? Яка таємна угода?
Щодо цього Усікава не мав жодних здогадів.
А проте, може, з цим пов'язаний такий чинник, як «домашнє насильство»? Здавалося, що для старої господині ця тема – особисто важлива. За даними матеріалу, Сідзуе Оґата спочатку контактувала з Аомаме як керівником класу «самозахисту». Та хіба можна вважати участь сімдесятирічної жінки в такому класі чимось звичайним? Можливо, стару господиню й Аомаме поєднав якийсь чинник, що стосувався насильства.
А що, як сама Аомаме була жертвою домашнього насильства, а лідер – домашнім ґвалтівником. І от, знаючи це, жінки, напевне, вирішили покарати його. Та все це було лише припущенням на рівні «можливо», яке, наскільки знав Усікава, розбігалося з образом лідера як людини. Звісно, важко заглянути в душу будь-якої людини, а тим паче такої, як лідер. Як би там не було, він очолював релігійну організацію. Був кмітливим, розумним, але в чомусь загадковим. Та навіть якщо він і справді чинив жахливе насильство, то хіба був великий сенс у тому, щоб розробляти ретельний план убивства й, ризикуючи собою та своїм соціальним становищем, здійснити його?
У всякому разі, вбивство сталося не випадково, під впливом якихось емоцій. За ним стояла несхибна воля, виразна мотивація й старанно продумана система, на створення якої витрачено багато часу й грошей.
Однак таке припущення не підтверджувалося жодними конкретними фактами. Усікава мав лише побічні докази, що спиралися на самі припущення. Ті, що просто відрізано «бритвою Оккама». На цьому етапі Усікава ще не міг нічого доповісти секті «Сакіґаке». Це розумів тільки він. По запаху й по реакції. Усі важливі фактори вказували в одному напрямі. Стара господиня з якоїсь причини, зумовленої домашнім насильством, наказала Аомаме вбити лідера, а після того заховала її десь у безпечному місці. Матеріал, який зібрав Кажан, посередньопідтверджував усі припущення Усікави.
Перегляд матеріалу, що стосувався «Братства свідків», забрав багато часу. Бо з цього страшно великого масиву даних тільки невелика частина виявилася корисною для Усікави. Більшу половину з них становили чисельні звіти про внесок родини Аомаме в діяльність секти. З прочитаного матеріалу виходило, що родина Аомаме справді належала до палких і самовідданих членів секти. Більшу половину свого життя вони присвятили розповсюдженню віровчення «Братства свідків». Батьки Аомаме тепер мешкали в місті Ітікаві, що в префектурі Тіба. Тридцять п'ять років тому вони двічі переселялися, але тільки в межах Ітікави. Її батько, Такаюкі Аомаме (58 років), працював у машинобудівельній компанії, а мати, Кейко Аомаме (56 років), була домогосподаркою, їхній син, Кейіті Аомаме (34 роки), після закінчення префектурної середньої школи вищого ступеня в Ітікаві влаштувався на роботу в невеликій токійській друкарні, але через три роки залишив її і став працювати у штаб-квартирі «Братства свідків», що в Одаварі. Там він мав справу з друкуванням релігійних брошур, а тепер посідає керівну посаду. П'ять років тому одружився з дівчиною, що належала до «Братства свідків», і разом з двома дітьми мешкає в орендованій квартирі Одавари.
Біографія їхньої дочки, Масамі Аомаме, закінчується одинадцятим роком. Вона тоді зреклася віри. А до людей, які зреклися віри, «Братство свідків», здається, втрачало будь-яку цікавість. Для секти Масамі Аомаме наче вмерла в одинадцятирічному віці. Після того не лишилося жодного рядка записів про те, як склалося її подальше життя і чи вона ще живе на цьому світі.
«Якщо так сталося, то нічого іншого не залишалося, як піти й поговорити з її батьками чи братом, – подумав Усікава. – Може, від них удасться щось дізнатися?» Та, передивившись зібраний матеріал, він не міг сподіватися, що вони охоче відповідатимуть на його запитання. Люди з родини Аомаме (звісно, з погляду Усікави) мають обмежений кругозір, ведуть обмежене життя й від самого початку не сумнівалися, що наблизяться до царства небесного тим швидше, чим довше залишатимуться обмеженими. На їхню думку, людина, навіть родич, що зреклася їхньої віри, ступила на неправильну, ганебну дорогу. Можливо, тепер вони вже не вважають її своєю родичкою.
А чи Аомаме не зазнала в дитинстві домашнього насильства?
Може, зазнала, а може, й ні. А якби й зазнала, то батьки, напевне, не вважали б його насильством. Усікава знав, що члени «Братство свідків» тримали дітей у суворій покорі. У багатьох випадках удавалися до фізичного покарання.
Може, саме такі дитячі переживання залишають у душі глибоку рану і в дорослому віці призводять навіть до вбивства іншої людини? Звісно, це не виключено, але Усікава вважав таке припущення чимось крайнім. Вбити людину – страшна робота. Вона супроводжується небезпекою і великим душевним тягарем. У разі арешту на винуватця чекає важка кара. Для вбивства людини, мабуть, потрібний набагато сильніший привід.
Усікава ще раз узяв у руки документи й уважно перечитав біографію Масамі Аомаме до одинадцятирічного віку. Як тільки вона навчилася ходити, то супроводжувала матір, яка поширювала віровчення їхньої секти. Вони разом обходили людські оселі, вручали релігійні брошури, сповіщали, що світ неминуче прямує до загибелі й запрошували людей взяти участь у зібраннях. Мовляв, якщо вони вступлять в їхню секту, то зможуть пережити кінець світу. А після того потраплять у блаженний рай. Усікаву також кілька разів до цього закликали. Здебільшого жінки середнього віку, в капелюшках або з парасолькою від сонця. Найчастіше в окулярах, вони не відривали від нього своїх, як у розумної риби, очей. У багатьох випадках ходили з дітьми. Усікава уявив собі картину того, як маленька Аомаме вслід за матір'ю обходить людські оселі.
Вона не відвідувала дитячого садка, а ходила в найближчу міську початкову школу. І коли була в п'ятому класі, покинула «Братство свідків». Причина зречення віри була невідомою. «Братство свідків» такої причини ні разу не фіксувало. Людину, що потрапила в лабети диявола, краще там і залишати. Вони по горло були зайняті тим, що розповідали про рай та дорогу, яка веде до нього. Добрі люди мають свою роботу, диявол – свою. Встановився своєрідний поділ праці.
У голові Усікави хтось постукав у фанерну перегородку і звернувся до нього словами: «Усікава-сан, Усікава-сан!» Усікава розплющив очі й прислухався. Голос був слабкий, але настійливий. «Здається, я щось пропустив, – подумав Усікава. – Якісь важливі факти зафіксовано в цих документах, але я чогось не прочитав. Стукіт об фанеру нагадував про це».
Усікава ще раз пройшовся очима по товстих документах. І не просто бачив текст, а подумки уявляв собі різноманітні картини. Трирічна Аомаме супроводжує матір під час її проповідей віровчення секти. У більшості випадків їх грубо проганяють від порога. Аомаме вступає до початкової школи. Проповідь віровчення триває. Всі суботи й неділі приділяються цьому завданню. Гуляти з подругами Аомаме не має коли. Навіть не може ні з ким подружитися. У школі діти членів «Братства свідків» часто зазнають знущання й бойкоту. Про це Усікава дізнався з книжок про цю секту. І от у десятирічному віці Аомаме зрікається віри. Таке зречення, напевне, вимагало від неї неабиякої рішучості. Аомаме прищепили віру від самого народження. У ній вона виросла. Віра проникла до самих кісток. Її не можна просто скинути, немов костюм. Вчинок Аомаме прирік її на самотність у родині. Бо родина була надзвичайно побожною. І легко не примирилася з дочкою, що зреклася віри. Бо зректися віри – це все одно що зректися родини.
Що сталося з Аомаме на одинадцятому році життя? Що змусило її зважитися на такий вчинок?
«Початкова школа N в Ітікаві, що в префектурі Тіба, – подумав Усікава. Він вимовив уголос ці слова. – Там щось сталося. Напевне, щось… – На мить він стримав подих. – Здається, я колись десь чув назву такої школи».
Власне, де чув? Таж Усікава ніщо не пов'язувало з префектурою Тіба. Відтоді, як, народившись у місті Ураві префектури Сайтама, він вступив до університету й переїхав до Токіо, увесь час, за винятком проживання в Тюорінкані, [10]10
Тюорінкан – частина міста Ямато префектури Канагава.
[Закрыть]мешкав в одному з двадцяти трьох адміністративних районів Токіо. У префектурі Тіба майже не бував. Тільки одного разу їздив до Футцу купатися в морі. А проте чому запам'ятав назву початкової школи в Ітікаві?
Поки згадав, минуло багато часу. Потираючи долонею свою здеформовану голову, зосереджено думав. Шукав на дні пам'яті так, ніби засунув руку у глибоке болото. Цю назву почув не дуже давно. Зовсім недавно. Префектура Тіба… місто Ітікава… початкова школа. І тоді його рука нарешті вхопилася за тонкий мотузок.
«Тенґо Кавана, – подумав Усікава. – Так, саме той Тенґо Кавана родом із Ітікави. І він, напевне, ходив до міської початкової школи».
Усікава вийняв з шафи офісу досьє, що стосувалося Тенґо Кавани. Матеріал, зібраний кілька місяців тому на замовлення секти «Сакіґаке». Перегортаючи його сторінки, Усікава перевірив, де Тенґо вчився. Опецькуватий палець Усікави знайшов назву школи. Як він і сподівався, Масамі Аомаме відвідувала ту саму міську школу, що й Тенґо Кавана. Судячи з дати народження, вони були на однаковому році навчання. А от те, чи вчилися в одному класі, доведеться розслідувати. Однак імовірність того, що вони знали одне одного, була досить великою.
Усікава взяв у рот сигарету «Seven Stars» і закурив від запальнички. Отже, виявилося, що все починає зв'язуватися докупи. Від точки до точки потроху прокладається одна лінія. Однак Усікава ще не знав, який рисунок витвориться. Та, напевне, потроху його обриси помітно окресляться.
«Аомаме-сан, ви чуєте мої кроки? – подумки питав Усікава. – Мабуть, не чуєте. Бо я йду тишком-нишком. Але крок за кроком до вас наближаюся. Я – троянська черепаха, але впевнено рухаюся вперед. Не сумніваюсь, що невдовзі дожену зайчика. Ждіть мене з нетерпінням».
Усікава відхилився на спинку стільця, глянув на стелю й повільно випустив угору клубок тютюнового диму.
