Текст книги "1q84. книга ІІІ"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Розділ 3
(про Тенґо)
Усі звірі в європейських костюмах
Пополудні Тенґо навідався у батькову палату й, сівши обіч його ліжка, розгорнув привезену з дому книжку й почав читати вголос. Прочитавши сторінок п'ять, перепочивав, а потім знову читав. Читав уголос усе – оповідання, життєписи й книжки про природничі науки. Мав значення не їхній зміст, а те, що він читав їх голосно.
Тенґо не знав, чи батько чує його голос, чи ні. Дивлячись на його обличчя, не помічав жодної реакції. Худющий нещасний старик, заплющивши очі, тільки спав. Не ворушився, і навіть не було чути, як дихав. Напевне, дихав, але підтвердити це вдалося б, якщо нахилити близько до нього вухо або перевірити, як запітніє дзеркало, прикладене до рота. З крапельниці в його організм перетікав фізіологічний розчин з ліками, а через катетер ледь-ледь скапувала сеча. Тільки ці два повільні, спокійні процеси показували, що він ще живий. Інколи медсестра голила його електробритвою й маленькими ножичками із заокругленим кінцем вистригала білі волосинки з вух і носа. Підрівнювала також брови, які й далі росли, незважаючи на його непритомність. Дивлячись на батька, Тенґо поступово перестав розуміти, чи є якась відмінність між людським життям і смертю. Чи взагалі вона є? Може, лише для зручності ми забрали собі в голову, що є?
Приблизно о третій прийшов лікар й розповів Тенґо про стан хворого. Розповідь була короткою і загалом однаковою. Мовляв, зміни немає. Хворий лише спить. Його життєві сили мало-помалу вичерпуються. Інакше кажучи, він поволі й невідворотно наближається до смерті. Якісь медичні контрзаходи, які треба було б ужити, поки що не намічалися. Нічого іншого не лишалась, як дати йому спокійно спати. Лише це міг сказати лікар.
Під вечір два санітари відвезли батька на обстеження. Кожного дня санітари були іншими й завжди мовчазними. Можливо, через великі маски на обличчі вони нічого не говорили. Один з них скидався на іноземця. Щуплий і смаглявий, він завжди пробував усміхнутися до Тенґо. Це вгадувалося по його очах. Тенґо також усміхався і кивав.
Через півгодини-годину батька знову привезли в палату. Тенґо не знав, яке обстеження над ним провели. Коли його відвезли, Тенґо спустився вниз, у їдальню, випив зеленого чаю і, згаявши хвилин п'ятнадцять, повернувся у батькову палату, сподіваючись, що на порожньому ліжку, може, з'явиться повітряна личинка, а в ній лежатиме юна Аомаме. Однак нічого такого не сталося. У напівтемній палаті залишився тільки запах хворого й безлюдне ліжко із западиною.
Стоячи перед вікном, Тенґо дивився на зовнішній краєвид. По той бік двора, порослого травою, простягався чорний сосновий бір, з-за якого долинав шум бурхливих хвиль Тихого океану. В ньому ніби вчувалося густе й похмуре звучання безлічі душ, що, зібравшись, перешіптувалися між собою. Здавалось, їхнє зборище вимагало участі ще більшої кількості душ, щоб почути ще більше розповідей.
Перед тим, у жовтні, Тенґо двічі протягом вихідного дня навідувався до оздоровниці в Тікурі. Рано-вранці сідав в експрес, приїжджав сюди і, сидячи коло батькового ліжка, раз за разом починав говорити. Однак чогось схожого на відповідь не чув. Лежачи горілиць, батько спав глибоким сном. Майже весь час Тенґо витрачав на споглядання краєвиду за вікном. А коли наближався вечір, очікував, що тут щосьстанеться. Та нічого не ставалося. Тільки сонце спокійно заходило за обрій і палату огортала легка пітьма. І тоді, зневірившись, Тенґо підводився, сідав в останній експрес й повертався в Токіо.
«Може, треба набагато триваліше бачитися з батьком, – подумав він одного разу, – а не приїжджати лише на один день. Можливо, я мав би виконувати глибше свої обов'язки». Особливо конкретної підстави для цього не було, але так йому здавалося.
У другій половині листопада Тенґо нарешті вирішив узяти відпустку. У підготовчій школі він пояснив, що мусить доглядати батька, який перебуває у важкому стані. І це була правда. Замінити себе у школі попросив свого університетського однокурсника – одного з небагатьох, з ким підтримував хоч якийсь зв'язок і після закінчення університету один-два рази на рік спілкувався. Той однокурсник мав славу особливого дивака навіть на математичному факультеті, багатому на диваків, й був надзвичайно здібним. Однак, отримавши університетський диплом, він не влаштувався на солідну роботу, не займався наукою, а, коли мав настрій, викладав математику у приватній школі, якою керував його знайомий. Решту часу гаяв як заманеться на читання різних книжок і риболовлю в гірських річках. Тенґо випадково дізнався, що він має вчительський талант, якого сам не цінує. Крім того, він не мусив напружуватися на роботі, бо належав до заможної родини. Одного разу перед тим він прочитав лекцію замість Тенґо і серед учнів здобув добру репутацію. Тенґо зателефонував йому, пояснив свою ситуацію, і той легко погодився допомогти.
Після того у Тенґо залишилася ще одна проблема – що робити з Фукаері, яка проживала разом з ним. Він не знав, чи доцільно залишати саму в своїй квартирі її, далеку від цього світу дівчину, на тривалий час. До того ж вона, уникаючи людей, переховувалася. А тому запитав її саму, чи вона стерегтиме квартиру, чи хоче тимчасово перебратися куди-інде.
– Куди ви вирушаєте? – запитала вона серйозно.
– До «Котячого міста», – відповів Тенґо. – Батько лежить непритомний. Уже досить давно спить глибоким сном. Мені сказали, що, можливо, він недовго протягне.
Те, що одного надвечір'я на ліжку палати з'явилася повітряна личинка, Тенґо обійшов мовчанкою. І те, що в ній спала юна Аомаме. І те, що повітряна личинка до найменших дрібниць була такою, якою її описала Фукаері у своєму оповіданні. І те, що потай сподівається ще раз її побачити.
Примружившись й міцно стуливши губи, Фукаері довго не спускала з нього очей. Ніби хотіла прочитати послання на його обличчі, написане дрібними ієрогліфами. Майже мимохіть Тенґо торкнувся рукою обличчя, але жодного напису не відчув на дотик.
– Гаразд, – сказала невдовзі Фукаері й кілька разів кивнула. – Про мене можете не турбуватися. Я постережу квартиру. – Потім, трохи подумавши, додала: – Наразі небезпеки немає.
– Наразі небезпеки немає, – повторив Тенґо.
– Про мене можете не турбуватися, – повторила Фукаері.
– Щодня телефонуватиму.
– Тільки не залишіться у «Котячому місті».
– Постараюсь, – сказав Тенґо.
Він зайшов у супермаркет і накупив чимало харчових продуктів, придатних для легкого приготування страв, щоб протягом певного часу Фукаері не довелося нікуди виходити. Тенґо добре знав, що вона не має ні хисту, ні охоти до куховарства. А тому хотів уникнути ситуації, коли, повернувшись за два тижні додому, побачить у холодильнику розм'яклі колись свіженькі продукти.
У целофанові пакети Тенґо напхав переміну білизни й речі туалету, кілька книжок, письмове приладдя й папір. Як завжди, вирушив з Токійського вокзалу на експресі, в Татеямі пересів на звичайну електричку й зійшов на другій зупинці в Тікурі. На станції відвідав туристичне бюро й пошукав готель в японському стилі, в якому зміг зупинитися за порівняно дешеву плату. Оскільки курортний сезон уже скінчився, вільний номер знайшовся легко. Цей простий готель полюбляли в основному приїжджі рибалки. В тісному, але чистому номері пахло новими матами. З вікна на другому поверсі було видно рибальський порт. Плата за перебування в ньому з урахуванням сніданку й вечері виявилася дешевшою, ніж він сподівався.
Він ще не знав, як довго тут затримається, але сказав, що поки що заплатить уперед за три доби. Власниця готелю не заперечувала. Вона обтічно пояснила, що готель замикається об одинадцятій і що приводити до себе жінок не бажано. Тенґо також проти цього не заперечував. Облаштувавшись у номері, подзвонив в оздоровницю. Медсестрі, що взяла слухавку (як завжди, це була жінка середнього віку), сказав, що хотів би побачитися з батьком, і запитав, чи вона не заперечує. Медсестра відповіла, що ні, не заперечує.
– Кавана-сан усе ще спить, – повідомила вона.
Ось так почалося перебування Тенґо в «Котячому місті» на морському березі. Вставши рано-вранці, він прогулювався уздовж берега, спостерігав, як у рибальський порт заходять і вирушають з нього риболовні судна, після того вертався у готель і снідав. Щодня на стіл подавали одне й те ж – сушену ставриду, яєчню, помідору, розрізану на четверо, приправу з водорості, суп з місо й молюсками «курбікура», варений рис, – але чомусь усе було смачним. Після сніданку Тенґо сідав за стіл й писав роман. Після довгої перерви він писав текст авторучкою, і це приносило йому насолоду. Робота в незнайомій місцевості, подалі від звичайного життя, змінила його настрій на краще. Було чути одноманітний гуркіт моторів риболовних суден, які вирушали з порту або поверталися додому. Цей звук йому подобався.
Тенґо писав роман, дія в якому розгорталася у світі з двома Місяцями на небі. У світі, де існували карликий повітряна личинка. Запозичений з «Повітряної личинки» Фукаері, той світ тепер став його власним. Коли він зосереджувався на папері, то його свідомість жила в тому світі. Бувало й так, що вона залишалася там, навіть коли він відкладав авторучку й відходив від стола. Тоді мав таке відчуття, ніби тіло й свідомість відділилися одне від одного і не вдається визначити, де реальний світ, а де фантастичний. Напевне, подібний настрій опановував головного героя «Котячого міста». Центр ваги світу непомітно переміщувався на інше місце. І таким чином головний герой, можливо, ніколи не міг сісти на поїзд, що вирушав з міста.
Об одинадцятій Тенґо доводилося виходити з номера, щоб його прибрали. І тоді, переставши писати, він неквапливо прямував до станції, заходив там у кав'ярню і пив каву. Іноді з'їдав сандвіча, але частіше обходився без нічого. Брав у руки ранковий випуск газети й уважно перевіряв, чи нема в ній статті, яка мала б до нього якесь відношення. Однак чогось подібного не знаходив. «Повітряна личинка» вже давно зникла зі списку бестселерів. На перше місце в ньому вийшла книжка під назвою «Як схуднути, досхочу наїдаючись того, чого хочеться». Чудова назва! Мабуть, продається навіть з чистими сторінками.
Випивши каву й проглянувши газету, Тенґо на автобусі їхав до оздоровниці. Туди прибував найчастіше у проміжку між половиною першої та другою. У приймальні завжди недовго розмовляв з медсестрою. Тепер, коли він затримався у місті на якийсь час, медсестри почали ставитися до нього трохи приязніше й добріше. Як родина, що спокійно прийняла блудного сина.
Одна молода, років понад двадцять, медсестра, невисока, з волоссям, зібраним у вигляді кінського хвоста, з великими очима й червонощока, побачивши Тенґо, завжди сором'язливо всміхалася. Та відтоді, як він побачив дівчинку всередині повітряної личинки, думав лише про Аомаме. Інші жінки здавалися йому тільки невиразними тінями, що іноді проходили мимо. У закутку його голови постійно зберігався образ Аомаме. Він мав враження, що десь у цьому світі вона живе. І, можливо, шукає його. А тому того вечора за допомогою особливого каналу прийшла на зустріч з ним. Отже, й вона його не забуває.
Якщо те, що сам бачив, не галюцинація…
Інколи він згадував заміжню подругу. Власне, що вона зараз робить? Її чоловік по телефону сказав, що пропала.І тому більше з Тенґо не зустрінеться. Пропала. Ще й тепер це слово тривожило його. В ньому, безсумнівно, звучало щось зловісне.
А проте врешті-решт її образ поволі віддалився. Післяобідні години, проведені з нею, могли згадуватися лише як уже довершена минула подія. Через це Тенґо відчував докори сумління. Однак несподівано сила тяжіння змінилась, і залізнична стрілка остаточно пересунулася. Тепер вороття назад уже нема.
Зайшовши у батькову палату, Тенґо сів на стілець поряд з ліжком і коротко привітався. А тоді по порядку розповів, що робив досі від учорашнього вечора. Звісно, нічого особливого не робив. Повернувся на автобусі до міста, повечеряв у їдальні, випив пляшку пива і в готелі читав книжку. Ліг спати о десятій. Вставши рано, прогулявся містом, поснідав і години дві писав роман. Щодня повторював те саме. Але непритомному батькові щодня досить докладно доповідав, що робив. Звичайно, від нього не почув жодної реакції. Наче розповідав стіні. Все це було тільки звичним ритуалом. Однак іноді просте повторення мало немале значення.
Потім Тенґо читав уголос книжку, яку привіз із собою. Не якусь особливу, а уривок книжки, яку сам тоді читав. Якби напохваті була інструкція про користування газонокосаркою, то, мабуть, і її він читав би батькові. Тенґо намагався читати текст повільно, якомога виразнішим голосом, щоб слухачеві було зрозуміло. Тільки на цьому зосереджував свою увагу.
«Спалахи блискавки надворі щораз дужчали, й іноді синє світло заливало всю вулицю, але грому не було чути. Може, грім прокочувався, але я, розслабившись, наче й не сприймав його на слух. Дощова вода жмурами котилася вздовж вулиці. Здається, по ній все ще один за одним в їдальню заходили відвідувачі.
Товариш, з яким я прийшов раніше, не спускав з людей погляду, а тому я дивувався, але все ще мовчав. Навколо щирився гомін, збоку і спереду на нас так насувалися люди, що стало важко дихати.
Хтось кашлянув чи поперхнувся їжею, здавалось, дивним голосом, схожим на собаче „нюх-нюх“.
Раптом спалахнула страшна блискавка й своїм синім світлом обдала приміщення і людей у ньому. В ту ж мить так загуркотів грім, що, здавалось, дах провалиться. З переляку стрепенувшись, я побачив, що на нас витріщилися люди з обличчями, схожими не то на собачі, не то на лисячі морди, всі у європейських костюмах, декотрі з яких своїми довгими язиками облизували губи». [3]3
Уривок із «Токійського щоденника» Хяккена Утіди (1889–1971), відомого своїми численними дзуйхіцу (японськими есе) та короткими оповіданнями з несподіваним поворотом сюжету.
[Закрыть]
Дочитавши до цього місця, Тенґо глянув на батька й сказав: «Кінець». На цьому твір скінчився.
Реакції жодної.
– Яке враження?
Батько не відповів.
Інколи Тенґо читав йому частину свого роману, яку написав вранці. Прочитавши її вголос, виправляв кульковою ручкою те, що не сподобалося, й ще раз читав. Якщо й цього разу залишався невдоволений звучанням тексту, то вносив нові правки. І знову читав уголос.
– Виправлений текст став кращим, – казав він, ніби звертаючись до батька за підтримкою. Та, звісно, батько не висловлював своєї думки. Навіть не казав, що не має значення, котрий з варіантів тексту кращий. Тільки лежав із заплющеними повіками на запалих очах. Як нещасний дім із наглухо замкненими дверима.
Час від часу Тенґо вставав зі стільця, випростовувався і йшов до вікна дивитися на зовнішній краєвид. Кілька днів поспіль були похмурими, одного дня падав дощ. Падав пополудні безперервно, оповиваючи сосновий бір важкою, темною вологою. І тоді зовсім не було чути шуму хвиль. День був безвітряний, і тільки з неба прямовисно сіялися дощові краплі. Крізь них пролітали зграї чорних птахів. Напевне, і їхні душі потемніли від води. Зволожіла й батькова палата. Вологою просякло все – подушка, книжки й стіл. Та незалежно від погоди й вологи, вітру й шуму хвиль батько безперестанку перебував у коматозному стані. Онімілість, немов жалобний одяг, огорнула все його тіло. Трохи перепочивши, Тенґо знову заходився читати батькові вголос. У цій тісній вологій палаті, крім цього, не мав що робити.
А коли йому набридало читати вголос книжку, він мовчки сидів на стільці й поглядав на батька, що все ще спав. І тоді роздумував над тим, що, власне, відбувається в його мозку. Власне, яку форму зберегла свідомість всередині його твердого, як старе ковадло, черепа? А може, там уже нічогісінько не лишилося? Як у покинутому домі, з якого вивезли геть усе майно й начиння та зникли сліди людей, що колись там мешкали. Однак і тоді, напевне, на його стінах і стелі закарбувалися спогади про минуле та його картини. Вирощених упродовж тривалого часу, їх не могло так швидко поглинути бездонне ніщо. Можливо, лежачи у простому ліжку приморської оздоровниці, у темряві порожнього дому його душі він бачив навколо себе картини й спогади, про які інші люди нічого не знали.
Згодом прийшла молода червонощока медсестра і, всміхаючись до Тенґо, поміряла температуру батька, перевірила залишки розчину в крапельниці й об'єм зібраної сечі. Кульковою ручкою на картоні написала кілька цифр. Усе робила наче за підручником, її рухи були автоматичними й жвавими. Стежачи за ними, Тенґо міркував над тим, що відчуває медсестра, якій доводиться доглядати старих людей з порушеннями функцій мозку, що не мають надії на одужання, в оздоровниці приморського містечка. Вона справляла враження молодої і здорової. Її груди й стегна під накрохмаленим білим халатом були малими, але потрібної ваги. На її гладкій шиї виблискував сріблястий пушок. Пластикова карточка на грудях свідчила, що її прізвище Адаті.
Власне, що привело її у цю глушину, в якій порядкує забуття і повільна смерть? Тенґо знав, що вона – здібна й працьовита медсестра. Ще молода і вправна. Якби хотіла, то, напевне, могла б переїхати в інший лікувальний заклад. У жвавішу й цікавішу місцевість. Чому навмисне обрала собі роботу в такому глухому закутні? Тенґо хотів дізнатися про причину й обставини, що спонукали її до цього. Якби запитав, то, мабуть, вона б щиро розповіла. Так йому здавалося. Однак подумав, що, по змозі, краще в такі справи не влазити. Бо, що й казати, він перебував у «Котячому місті». Колись йому доведеться сісти в потяг і повернутися у попередній світ.
Скінчивши визначену роботу, медсестра поклала карточку хворого на своє місце й незграбно всміхнулася до Тенґо.
– Особливих змін нема. Як завжди, те саме.
– Стабільний стан, – якомога радіснішим голосом сказав він. – Якщо казати точніше.
Вона трохи винувато всміхнулась і злегка нахилила голову. А тоді зиркнула на книжку, розгорнуту на його колінах.
– Ви її читаєте батькові?
Тенґо кивнув.
– Але сумніваюся, чи він чує.
– Все одно це добре, – сказала медсестра.
– Не знаю, чи це добре, чи погано. Бо іншого нічого не можу придумати.
– Усі не можуть.
– Бо, на відміну від мене, більшість у житті спішить, – сказав він.
Медсестра збиралася щось сказати, але запнулася. Так нічого і не сказала. Подивилася на батька, а потім на Тенґо.
– Бережіть себе, – сказала вона.
– Дякую, – відповів Тенґо.
Коли медсестра Адаті вийшла, він трохи почекав, а тоді взявся до читання вголос.
Під вечір, коли батька на ліжку з коліщатками повезли на обстеження, Тенґо зайшов до їдальні, випив чаю і по громадському телефону подзвонив Фукаері.
– Нічого не сталося? – спитав він дівчину.
– Особливо нічого, – відповіла вона. – Як завжди.
– І зі мною все гаразд. Щодня роблю одне-й те саме.
– А час рухається уперед.
– Саме так, – погодився Тенґо. – Щодня час посувається вперед на один день. І того, що минуло, не вернути.
– Недавно ворона знову прилітала, – сказала Фукаері. – Величезна ворона.
– Під вечір вона завжди прилітає до нашого вікна.
– Щодня робить одне й те саме.
– Саме так, – погодився Тенґо – Як і ми.
– Але про час вона не думає.
– Напевне, не думає. Бо, можливо, поняття часу має тільки людина.
– Чому?
– Людина уявляє собі час прямою лінією. Наче робить зарубки на довгій прямій палиці. Мовляв, ось тут, спереду, – майбутнє, а ось тут, ззаду, – минуле. А теперішнє ось у цій точці. Розумієш?
– Начебто.
– Та насправді час не є прямою лінією. Не має ніякого вигляду. У будь-якому розумінні не має форми. Та оскільки безформна річ не вкладається нам у голові, то для зручності ми уявляємо собі його прямою лінією. На заміну такого поняття здатна поки що тільки людина.
– А може, ми помиляємося?
Тенґо задумався.
– Хочеш сказати, що, може, помиляємось, уявляючи собі час як пряму лінію?
Відповіді не було.
– Звісно, така можливість не виключена. Ми помиляємось, а ворона – ні. Можливо, час зовсім не є прямою лінією. А має форму крученого бублика, – сказав Тенґо. – Однак, можливо, людина жила з таким уявленням десятки тисяч років. Коротко кажучи, вважала, що час завжди пряма лінія, і діяла на підставі такого основного поняття. І досі в такій своїй дії не змогла виявити незручності й суперечності. Тому таке уявлення правильне як закон, встановлений на основі досвіду.
– Закон, встановлений на основі досвіду, – повторила Фукаері.
– Якийсь висновок вважається правильним, якщо він підтверджується багатьма окремими прикладами.
Якийсь час дівчина мовчала. Тенґо не знав, чи вона щось з цього зрозуміла, чи ні.
– Алло! – озвався він до неї.
– Доки ви там будете, – спитала дівчина без запитальної інтонації.
– Тобто доки я буду в Тікурі?
– Так.
– Не знаю, – чесно признався Тенґо. – Наразі можу тільки сказати, що залишуся тут, поки дечого не дізнаюся. А неясного чимало. Ще трохи хочу простежити, як розвиватимуться події.
Фукаері знов замовкла. Коли замовкала, то наче пропадала.
– Алло! – знову озвався Тенґо.
– Не спізніться на електричку, – сказала вона.
– Постараюсь, – відповів він. – Щоб не спізнитися на електричку. А в тебе все гаразд?
– Нещодавно якийсь чоловік приходив.
– Який?
– З «NHK».
– Збирач абонентної плати для «NHK»?
– Збирач абонентної плати, – повторила Фукаері без запитальної інтонації.
– І ти з ним розмовляла? – запитав Тенґо.
– Я не зрозуміла, що казав.
Що таке «NHK», вона взагалі не знала. Не мала повних основних знань про суспільство.
– Якщо пояснювати по телефону, то вийде довга розмова, – сказав Тенґо. – А якщо говорити коротко, то це велика організація, в якій працює багато людей. Вони обходять квартири в усій Японії і збирають щомісячну плату. Але ні я, ні ти не повинні нічого платити. Бо ми нічого не отримуємо. У всякому разі, ти дверей не відчинила?
– Не відчинила. Як він сказав.
– От і добре.
– Але він обізвав мене злодієм.
– Байдуже, – сказав Тенґо.
– Ми ж нічого не вкрали.
– Звичайно. Ні ти, ні я нічого погано не робимо.
Дівчина знову замовкла.
– Алло! – звертався Тенґо.
Фукаері не відповідала. Невже поклала слухавку? Однак не було чути жодного подібного звуку.
– Алло! – ще раз, цього разу голосніше, озвався Тенґо. Фукаері кашлянула.
– Той чоловік вас добре знає.
– Збирач плати?
– Так. Чоловік з «NHK».
– Й обізвав тебе злодієм.
– Не мене.
– А мене?
Дівчина не відповіла.
– У всякому разі, ми не маємо телевізора й нічого не вкрали в «NHK».
– Але він розсердився, що я не відчинила дверей.
– Не має значення. Нехай сердиться. Хоч би що казав, дверей не треба відчиняти.
– Не відчинятиму.
Сказавши ці слова, Фукаері раптово поклала слухавку. А може, й не раптово. Можливо, вважала природним і логічним такий спосіб, яким клала слухавку. Але загалом на слух він здавався йому раптовим. Зрештою, Тенґо добре знав, що неможливо вгадати, про що вона думає і що відчуває. З власного досвіду.
Він поклав слухавку й повернувся до батькової палати.
Батька ще не привезли. На простирадлі ліжка все ще залишалася впадина від нього. Однак повітряної личинки там не було. У палаті, забарвленій легкими холодними надвечірніми сутінками, залишився тільки маленький слід людини, що була тут недавно.
Зітхнувши, Тенґо сів на стілець. Поклав обидві руки на коліна й довго дивився на цю впадину. Потім, підвівшись, підійшов до підвіконня й глянув надвір. Над сосновим бором, що захищав оздоровницю від вітру, простягалася смугою осіння хмара. Вже давно він не бачив такої чарівної вечірньої заграви.
Тенґо не розумів, чому збирач абонементної плати «NHK» його добре знає. Востаннє подібний збирач приходив рік тому. І тоді Тенґо на порозі чемно пояснив йому, що не має телевізора. Мовляв, ніколи його не дивиться. Той з поясненням не погодився, але, щось невдоволено пробурчавши, мовчки пішов.
Невже сьогодні приходив саме тодішній збирач? Тенґо пригадав, що начебто він обізвав його «злодієм». Однак трохи дивно, що, прийшовши через рік, той самий збирач міг сказати, що його добре знає. Адже вони тоді розмовляли на порозі лише хвилин п'ять.
«Та нічого, – подумав Тенґо. – У всякому разі, Фукаері не відчинила дверей. Тож він навряд чи прийде вдруге. Намагаючись виконати норму, вони втомлюються від неприємної суперечки з людьми, які відмовляються платити. А тому, щоб не витрачати зайвих зусиль, обходять упертих і збирають плату в поступливих господарів».
Тенґо знову перевів погляд на впадину, яку залишив батько на ліжку. І згадав, скільки черевиків той зносив. Упродовж тривалого часу, обходячи щодня маршрутом збирача плати, він довів до смерті їх незчисленну кількість. Усі вони мали майже однаковий вигляд. Чорні, з грубою підошвою, дешеві й практичні, вони були зі шкіри. Батько так жорстоко їх експлуатував, що вони протерлися, зносилися, а їхні каблуки скособочилися. Щоразу, коли Тенґо бачив такі здеформовані черевики, то йому боліла юна душа. Однак він жалів не батька, а скоріше черевики. Вони викликали в його уяві нещасну робочу худобу, яку використали й довели до смерті.
Та якщо добре подумати, то хіба його теперішній батько не схожий на передсмертну робочу худобу? Хіба не схожий на вичовгані шкіряні черевики?
Тенґо знову виглянув у вікно й спостерігав, як густішала вечірня заграва на західній частині неба. Думав про повітряну личинку, що світилася блідим сяйвом, і про сонну юну Аомаме, що лежала всередині.
Чи ще з'явиться тут ця повітряна личинка?
Час справді має форму прямої лінії?
– Видно, я потрапив у скрутне становище, – обернувшись до стіни, сказав Тенґо. – Забагато змінних величин. Навіть колишній вундеркінд не зможе дати відповіді.
Ясна річ, стіни не відповіли. Не висловили своєї думки. Вони тільки мовчки відбивали барви вечірньої заграви.
