Текст книги "1q84. книга ІІІ"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Розділ 5
(про Аомаме)
Хоч би як ви затамували подих
Аомаме не було тяжко жити одноманітним, самотнім життям, перебуваючи в замкненому приміщенні. О пів на сьому ранку вона вставала й з'їдала простий сніданок. Упродовж години прала, прасувала й підмітала підлогу. До полудня півтори години Аомаме ефективно й напружено вправлялася на спортивних знаряддях, якими її забезпечив Тамару. Як професійна спортивна інструкторка досконало знала, яку частину м'язів і наскільки треба щодня стимулювати, яке фізичне навантаження корисне, а яке надмірне.
На обід їла овочевий салат і фрукти. Пополудні здебільшого сідала на диван і читала книжку, а потім на короткий час засинала. Надвечір упродовж години готувала їжу й приблизно о шостій вечеряла. Коли сонце ховалося за обрій, виходила на веранду й, сидячи на садовому стільці, спостерігала за дитячим парком. О пів на одинадцяту лягала спати. Так повторювалося щодня. Але подібне життя вона не вважала особливо нудним.
Вона зроду не була схильною до спілкування з людьми. Не відчувала незручності, якщо тривалий час ні з ким не зустрічалась і ні з ким не розмовляла. У початковій школі майже не контактувала з однокласниками. Точніше кажучи, коли не було потреби, ніхто з нею не говорив. У класі вона була незрозумілим чужорідним елементом, якого треба уникати й обходити мовчанкою. Аомаме вважала таке ставлення до себе несправедливим. Якби в цьому була винною вона сама, то, можливо, змирилася б. Але ж вона нічим не завинила. Щоб вижити, їй змалку довелося тільки мовчки виконувати батьківські накази. Тому перед шкільним обідом голосно промовляла молитву, в неділю разом з матір'ю ходила по місту, навертаючи людей до їхньої віри, з релігійної причини пропускала екскурсії до буддійських та синтоїстських храмів, відмовлялася від різдвяних вечорів, жодним словом не перечила, коли її змушували одягати поношене вбрання з чужого плеча. Однак ніхто з однокласників нічого не знав і не старався дізнатися про такі обставини її життя, її тільки цуралися. І навіть учителям вона, очевидно, була тягарем.
Звісно, Аомаме могла казати батькам неправду. Казати, що перед щоденним шкільним обідом промовляє молитву, а насправді цього не робить. Однак не хотіла так чинити. Бо, по-перше, не хотіла брехати перед Богом, незалежно від того, є він чи ні, а по-друге, по-своєму обурювалася ставленням однокласників до себе. «Якщо хочете цуратися мене, то цурайтеся, – думала вона. Щоденною молитвою скоріше кидала їм виклик. – Справедливість на моєму боці».
Їй було тяжко, вставши рано, переодягатися, щоб іти до школи. Від напруження в неї часто наставав розлад шлунка й іноді нудило. Була гарячка, боліла голова й німіли руки та ноги. А проте вона ні разу не пропустила шкільних занять. Бо якби пропустила один день, то, напевне, захотіла б пропустити ще кілька днів, а тоді взагалі відхотіла б одвідувати школу. Це означало б, що програла однокласникам і вчителям. Якби її не стало в класі, всі вони, мабуть, полегшено зітхнули б. Та Аомаме не хотіла дати їм такого полегшення. А тому, хоч як було прикро, понад силу вирушала до школи. І, зціпивши зуби, терпеливо мовчала.
Її теперішнє перебування у квартирі багатоповерхового будинку, навіть на самоті, порівняно з тодішнім жорстоким становищем, не було обтяжливим. Зберігати мовчанку, залишаючись самій у квартирі, здавалося їй набагато легшим і природнішим, ніж серед загального радісного людського гамору. Вона мала що читати. Тож узялася до Пруста, якого подарував їй Тамару. Однак стежила, щоб прочитати за день не більше, ніж двадцять сторінок. Буквально слово за словом, за певний час, тільки двадцять. Прочитавши таку порцію, брала в руки іншу книжку. А перед сном обов'язково прочитувала кілька сторінок «Повітряної личинки». Бо її текст, який писав Тенґо, був для неї посібником для життя 1Q84 року.
Слухала й музику. Касети класичної музики, які господиня з Адзабу прислала в картонній коробці. Її різноманітні види й форми – симфонії Малера, камерні твори Гайдна, музику Баха для клавесина й органа. Серед них була й «Симфонієта» Яначека. Щодня під її звуки Аомаме мовчки виконувала силові вправи.
Поступово наставала пізня осінь. Аомаме мала таке відчуття, ніби з кожним днем її тіло стає прозорішим. І намагалась якомога менше думати. Та, ясна річ, зовсім ні про що не думати не могла. Порожнечу завжди щось заповнювало. Однак принаймні тепер вона не відчувала потреби когось ненавидіти. Ні однокласників, ані вчителів… Не була вже безпорадною дитиною, якій силоміць нав'язують віру. Не потребувала ненавидіти чоловіків, які завдають жінкам побоїв. Гнів, який досі, ніби приплив, закипав у її організмі – схожий на шалене бажання ні з того ні з сього вдарити в стіну перед очима – непомітно кудись зник. І невідомо чому більше не повертався. Це втішило Аомаме. Вона більше нікому не хотіла завдавати удару. Як і собі.
Коли вночі не могла заснути, думала про Тамакі Оцуку й Аюмі Накано. Заплющивши очі, яскраво згадувала, як обіймала їх.В обох було м'яке, чудове й тепле тіло. Ніжне, загадкове. У ньому кружляла свіжа кров і рівномірно, благодатно калатало серце. Чулося зітхання й хихотіння. Тонкі пучки пальців, тверді соски, гладкі стегна… Та їх уже немає на цьому світі.
Безшумно й непомітно, мов темна м'яка вода, душу Аомаме заполонив смуток. І тоді з усієї сили вона перемикала свої спогади на Тенґо. Зосередившись, згадувала, як в аудиторії після уроків упродовж однієї миті стискала його, десятирічного, руку. І ця мить викликала в її мозку образ тридцятирічного Тенґо, що перебував на дитячій гірці. Вона уявила собі, як дужі руки його, дорослого, стискають її в обіймах.
Він майже був на відстані простягненої руки.«І наступної миті я могла його торкнутися», – подумала Аомаме. Вона заплющила очі й занурилася думками в таку можливість. Усім серцем віддалася мрії.
«Та якщо я зможу з ним зустрітися, то що маю робити?» – тремтіла Аомаме. Коли не існувало реальної точки дотику до нього, все було набагато простішим. Зустрітися з дорослим Тенґо залишалося тільки мрією, всього-на-всього абстрактною гіпотезою. А от тепер, коли вона побачила справжнюпостать Тенґо, його існування стало чимось украй потрібним і важливим. Аомаме будь-що хотіла з ним знову побачитися. Опинитися в його обіймах і зазнати щедрої ласки. Від самої думки, що це може не здійснитися, її душа й тіло, здавалось, от-от покинуть одне одного.
«Можливо, перед рекламним щитом з тигром фірми „Ессо“ мені треба було пустити собі в голову кулю калібру дев'ять міліметрів?» – згадувала Аомаме. А якби була натиснула гашетку, то, напевне, не залишилася б живою і не віддавалася б таким болісним роздумам. Однак вона ніяк не могла натиснути гашетку. Почула голос. Хтось здалека називав її прізвище. Коли в її голові спалахнула думка, що, може, ще раз удасться зустріти Тенґо,вона вже не могла вкоротити собі життя. Навіть якби завдяки цьому, як казав лідер, Тенґо не загрожувала б небезпека, іншої дороги вона не могла вибрати. В цьому був такий сильний струмінь прагнення жити, що виходив за межі будь-якої логіки. «В результаті я запалилася нестримною жагою до Тенґо, – подумала Аомаме, – передчуттям безперервної спраги й відчаю». І це, як збагнула вона, надавало сенсу її подальшому життю. Надія стає для людини двигуном і метою життя. Без неї вона не може жити. Це чимось схоже на кидання монети. Якою стороною монета випаде, невідомо, поки не опиниться на землі. Від самої думки про це серце стискається так сильно, ніби всі кістки в тілі скриплять і зойкають.
Аомаме сіла за стіл і взяла в руки пістолет. Відтягла назад затвор, загнала патрон у патронник, великим пальцем звела курок і вставила дуло в рот. А коли вказівному пальцю правої руки додала трохи сили, то болісна невизначеність образу зникла. «Залишилося ще трохи. Ще один сантиметр, ні, п'ять сантиметрів, цей палець протягну всередину і перейду в мовчазний, без жодного смутку, світ. Тільки одна мить болю, а після неї настане милосердне ніщо». Вона заплющила очі. З рекламного щита фірми «Ессо», тримаючи в лапах заправний шланг, усміхався тигр. «Впустіть тигра у свій бензобак».
Аомаме вийняла з рота дуло пістолета й повільно хитнула головою.
«Не можу вмерти. Перед верандою видно парк, у парку – дитячу гірку, й поки є надія, що, можливо, повернеться Тенґо, не можу натиснути на гашетку», – вирішила вона. Така можливість зупинила її в останню мить. Мала таке враження, ніби в її душі зачинилися одні й відчинилися другі двері. Поволі, безшумно, Аомаме відтягла затвор назад, вийняла патрон з патронника, поставила запобіжник і знову поклала на стіл. А коли заплющила очі, то помітила, як щось малюсіньке, наче блискітки, випромінюючи тьмяне світло, поступово зникало. А що це було, вона не знала.
Сидячи на дивані, Аомаме зосередилася на сторінці «На Сваннову сторону». Вимальовувала в уяві картину, описану в романі, намагаючись позбутися інших непрошених думок. Надворі почався холодний дощ. За прогнозом погоди, який передавало радіо, спокійний дощ мав тривати до наступного ранку. Фронт осіннього дощу, закріпившись над просторами Тихого океану, не збирався нікуди пересуватися. Як людина, що заглибилася в самотні думки, забувши про час.
Невже Тенґо не прийде? Небо всуціль заволікли густі хмари, й Місяців не було видно. Однак Аомаме вийде на веранду й, попиваючи гаряче какао, спостерігатиме за парком. Не спускатиме очей з дитячої гірки під дощем, поклавши напохваті бінокль і пістолет, готова одразу вибігти надвір. Бо для неї це – єдиний змістовний вчинок.
О третій пополудні пролунав дзвінок вхідних дверей будинку. Хтось хотів зайти всередину. Звісно, Аомаме ним знехтувала. Адже нікого не очікувала. Щоб випити чаю, почала кип'ятити воду, але з обережності погасила газ і прислухалася. Пролунавши три-чотири рази, дзвінок замовк.
Хвилин за п'ять дзвінок знову задеренчав, але цього разу на дверях її квартири. Той хтосьуже проник усередину. Стояв перед її дверима. Мабуть, зайшов услід за кимось. А може, подзвонивши у чиюсь квартиру, під якимось приводом попросив відчинити вхідні двері. Ясна річ, Аомаме зберігала мовчанку. «Навіть якщо хтось прийде, не відповідайте, а поставте засув і затамуйте подих», – повчав Тамару.
Дзвінок на дверях пролунав разів десять. Як для комівояжера, занадто наполегливо. Вони дзвонять не більше, ніж три рази. Коли Аомаме не озвалася, чоловік почав гамселити кулаком об двері. Не дуже гучно, але в його поведінці вчувалося сильне роздратування і гнів.
– Такаї-сан! – Глибокий, хрипкуватий голос видавав людину середнього віку. – Такаї-сан, добрий день! Можете вийти?
«Такаї» – це було чуже прізвище, написане на поштовій скриньці.
– Такаї-сан, вибачте, але я хотів би, щоб ви вийшли. Прошу вас!
Зробивши коротку паузу, чоловік прислухався. А коли зрозумів, що відповіді немає, знову взявся стукати в двері. Цього разу трохи гучніше.
– Такаї-сан, я знаю, що ви дома. Тому відчиняйте двері без ніяких викрутасів. Ви дома й чуєте мій голос.
Аомаме підняла зі стола пістолет і спустила запобіжник. Прикрила пістолет рушничком і стиснула його рукоять.
Вона не здогадувалася, що це за непрошений гість і що хоче. Але з якоїсь причини він ставився до неї вороже й домагався, щоб вона відчинила двері. Безсумнівно, вона опинилася в неприємному становищі.
Нарешті стукіт припинився і знову залунав у коридорі голос чоловіка.
– Такаї-сан, я прийшов, щоб отримати абонентну плату за користування послугами «NHK». От і все. Я знаю, що ви дома. Хоч би як ви затамували подих, все одно знаю. Я багато років виконую цю роботу, а тому навчився розрізняти, чи господаря справді нема, чи він тільки прикидається, що нема. Хоч би як ви старалися притихнути, ваші легені дихають, серце б'ється, а шлунок перетравлює їжу. Такаї-сан, ви зараз у квартирі. І чекаєте, коли я махну рукою й піду геть. Не збираєтеся ні відчиняти дверей, ні відповідати. Бо не хочете сплачувати абонентної плати.
Чоловік промовляв надмірно гучним голосом, який відлунював у коридорі багатоквартирного будинку. Робив це навмисне. Голосно називав прізвище пожильця, глузував з нього й соромив. І таким чином застерігав сусідів. Звісно, Аомаме й далі зберігала мовчанку. Не хотіла мати справи з цим незнайомцем. Пістолет знову поклала на стіл. Для безпеки залишила запобіжник спущеним. Не виключено, що хтось прикидається збирачем плати «NHK». Сидячи за кухонним столом, вона не відривала очей від дверей.
Хотіла підійти до них навшпиньки і виглянути через вічко назовні. Перевірити, що за чоловік стоїть там. Але не могла встати зі стільця. Краще не робити нічого зайвого. Врешті-решт чоловік змириться і піде.
Та він, здається, надумав виголосити промову перед її дверима.
– Такаї-сан, перестаньте гратися в хованки. Я цього не люблю. Я й так страшно зайнятий. Такаї-сан, ви, напевне, дивитеся телевізор. А кожна людина мусить за це платити. Може, вам це й не подобається, але так визначено законом. Хто не платить, вважається злодієм. Такаї-сан, ви, гадаю, не хочете, щоб до вас ставилися, як до злодія. Мешкаєте в такому чудовому будинку, тож, напевне, можете заплатити, правда? Мабуть, і вам буде неприємно, коли про це заявити вголос перед усіма сусідами.
За звичайних умов Аомаме не цікавилася б, що може заявити збирач абонентної плати. Але ж зараз вона переховувалась й уникала людей. Було небажаним, щоб її квартира привернула до себе увагу сторонніх людей. Однак що робити, не знала. Лише, затамувавши подих, чекала, коли цей чоловік забереться звідси.
– Такаї-сан, вибачте за настирливість, але я знаю, що ви дома й уважно прислухаєтеся. І думаєте, чому я без кінця галасую перед вашими дверима. Бо мені дуже не подобається, коли хтось прикидається, що його нема дома. Хіба така поведінка не видає вашу нерішучість? Невже ви не могли б відчинити дверей і просто сказати мені, що не хочете платити? Так було б краще і для вас, і для мене. Тоді принаймні відбулася б розмова. А от прикидатися, що вас нема дома, негарно. Ховаєтеся в темному закутку, як жадібна миша. Нишком виходите надвір, коли людей не видно. Нікудишній спосіб життя!
«Чоловік бреше, – подумала Аомаме. – Певне, навмання каже, що в квартирі хтось є. Я не подаю жодного звуку й тихо дихаю. Його справжня мета – залякати навколишніх пожильців галасом перед будь-якими дверима. Намагається переконати їх, що краще заплатити, ніж вислуховувати його промову перед своїми дверима. Можливо, він усюди робить так само й цим досягає свого результату».
– Такаї-сан, мабуть, я завдаю вам неприємностей. Я добре розумію, що саме так ви думаєте. Це правда, я таки неприємна людина. Сам знаю. Але ж, Такаї-сан, добра людина не може бути збирачем абонентної плати. Запитаєте, чому? Бо в суспільстві багато людей, які вирішили не платити. І щоб від них отримати плату, ніколи не можна бути добрим. Я був би радий сказати: «Я добре розумію, що не хочете платити. Вибачте, що потурбував», – і в доброму гуморі піти геть. Але так не годиться. Адже збирати плату – це мій службовий обов'язок і, крім того, я особисто не можу звикнути, коли прикидаються, що їх нема дома.
По цих словах чоловік зробив паузу. Після того поспіль разів десять постукав.
– Такаї-сан, вам ще не набридло? Ви не вважаєте себе справжнім злодієм? Добре-добре подумайте. Ідеться не про цю мізерну суму грошей, якої вистачило б на скромну вечерю в тутешньому сімейному ресторані. Якщо ви її сплатите, вас не вважатимуть злодієм. Голосно не обзиватимуть і не стукатимуть уперто в двері. Такаї-сан, я знаю, що ви ховаєтеся за цими дверима. Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас. Хитрість не може тривати вічно. Подумайте. Набагато бідніші за вас люди в Японії щомісяця самовіддано сплачують абонентну плату. Ваша поведінка неправильна.
Як порахувала Аомаме, чоловік постукав п'ятнадцять разів.
– Такаї-сан, я зрозумів. Видно, ви досить уперта людина. Гаразд. Сьогодні я вас залишу. Бо не можу без кінця вмовляти лише вас. Але я ще прийду, Такаї-сан! Якщо я одного разу щось вирішив, то так просто від цього не відмовлюся. І не люблю, коли прикидаються, що їх нема дома. Ще навідаюсь. І знову стукатиму в двері. Стукатиму, поки всі люди не почують цього стуку. Обіцяю. Такою буде угода між вами і мною. Не заперечуєте? Ну, то до найближчої зустрічі!
Кроків чоловіка Аомаме не почула, бо, напевне, його взуття було з гумовими підошвами. Вона почекала п'ять хвилин. Затаївши подих, не спускала очей з дверей. У коридорі стало тихо – ані шелесь. Аомаме підійшла навшпиньки до дверей і рішуче глянула у вічко. Там не було ні душі.
Вона поставила запобіжник. Кілька разів глибоко дихнула й заспокоїла серце. Запалила газ, скип'ятила воду і випила зеленого чаю. «Це звичайний збирач абонентної плати „NHK“», – переконувала вона себе. Однак в його голосі було щось зле й хворобливе. Проте Аомаме не могла визначити, чи його слова були спрямовані до неї особисто, чи до уявного чоловіка з прізвищем Такаї. Хрипкий голос і настирливий стукіт непрошеного гостя залишили по собі неприємний осад. Ніби щось липке причепилося до відкритих ділянок шкіри.
Аомаме розляглась і стала під душ. Гарячою водою з милом старанно помилася. Вийшовши з-під душу й перемінивши одяг, почувалася трохи краще. Неприємне відчуття на шкірі зникло. Вона сіла на диван і випила рештки чаю. Спробувала читати книжку, але не могла зосередитися. У вухах раз у раз звучав голос чоловіка.
«Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас».
Аомаме захитала головою. «Та ні, той чоловік казав навмання, що сплило на думку. Своїм самовпевненим голосом хотів тільки зіпсувати настрій. Про мене нічогісінько не знає, – думала вона. – Ні того, що я зробила, ні того, чому я тут». Однак її серцебиття не вгамовувалося.
Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас.
Слова того збирача плати начебто містили важливий прихований зміст. Може, це чиста випадковість. «Та, здається, він досконало знав, які слова можуть збурити мене», – подумала Аомаме й, відклавши книжку, заплющила очі.
«Тенґо-кун, де ти?» – подумала вона й вимовила вголос:
– Тенґо-кун, де ти? Знайди мене якнайшвидше. Поки хтось мене не знайшов.
Розділ 6
(про Тенґо)
«В мене пальці засвербіли – щось недобре прилетіло»
У цьому приморському містечку Тенґо вів розмірене життя. Коли вже одного разу визначив його ритм, то, по змозі, старався його не порушувати. Сам не розумів чому, але вважав, що це найголовніше. Вранці прогулятися, писати роман, вирушити до оздоровниці й уголос читати якусь книжку батькові, що лежав у коматозному стані, а повернувшись у готель, лягати спати. Дні повторювалися так само одноманітно, як приспів, яким селяни супроводжують саджання рису.
Після кількох теплих настали на диво прохолодні ночі. Незалежно від такої зміни погоди Тенґо жив так, ніби повторював свою вчорашню поведінку. Поки вдавалось, намагався бути безбарвним, прозорим стороннім спостерігачем. Затамувавши подих, знічено очікував того часу.Відмінність між одним і наступним днем ставала щораз непомітнішою. Минув тиждень, за ним – десять днів. Однак повітряна личинка не з'являлася. Після того як батька відвозили на обстеження, на його ліжку залишалася тільки впадина від жалюгідно маленького людського тіла.
«Невже воназ'явилася лише один раз тоді? – думав Тенґо, покусуючи губи в тісній палаті, що починала тонути в сутінках. – Невже це було особливе одкровення, яке вдруге не повториться? А може, мені просто щось привиділося?» Він не мав відповіді на ці запитання. Чув тільки далекий шум моря і спорадичний посвист вітру, що пролітав крізь захисний сосновий бір.
Тенґо не був упевнений, що правильно чинить. Можливо, тільки марнує час у палаті оздоровниці, відірваний від реальності в цьому приморському містечку, далекому від Токіо. Та навіть якщо це так, він не міг звідси поїхати. Адже колись у цій палаті бачив повітряну личинку, а в ній – освітлену тьмяним сяйвом маленьку сонну Аомаме. Навіть торкався її руки. Та якби це було тільки один раз і тільки миттєвим видінням, він все одно хотів залишитися тут якомога довше й подумки вимальовувати в уяві побачену тоді картину.
Коли стало ясно, що Тенґо не повернеться до Токіо, а ще трохи залишиться в цьому приморському містечку, медсестри почали з ним зближуватися. У коротких перервах між роботою заводили з ним розмови про се про те. А коли випадав вільний час, заходили до нього в палату. Приносили чай і солодощі. Медсестра Омура, років тридцяти п'яти, із кульковою ручкою у волоссі, та червонощока медсестра Адаті із кінським хвостом на голові позмінно обслуговували його батька. Коли ж не вистачало робочих рук, їм на заміну приходила доглядати хворого й медсестра Тамура, яка здебільшого сиділа за конторкою приймальні. Здається, їх трьох Тенґо цікавив особисто.
Та й Тенґо, який, за винятком надвечірніх годин, мав досить вільного часу, охоче вів з ними розмови на різні теми. Коли запитували, якомога чесніше розповідав. Що викладає математику в підготовчій школі й має побічну роботу – пише на замовлення вигадливі тексти. Що батько працював збирачем абонентної плати «NHK». Що змалку захоплювався дзюдо і в середній школі вищого ступеня на префектурних змаганнях навіть дійшов до фіналу. Однак про довгорічну ворожнечу з батьком анітрохи не згадував. Не казав також, що його мати померла й, можливо, покинувши його малого з батьком, втекла з коханцем. Бо якби таке розповів, то потрапив би у складне становище. Звісно, не міг розказати, що переробив бестселер «Повітряна личинка». Не прохопився жодним словом про те, що бачить на небі два Місяці.
І вони розповідали йому свої життєві історії. Що всі троє тутешнього походження, після середньої школи вищого ступеня закінчили спеціальне медичне училище й стали медсестрами. Що робота в оздоровниці загалом одноманітна й нудна, тривала й нерегулярна, але вони задоволені працею в місцевості, де виросли, що зазнають менше стресів, ніж у загальній лікарні, в якій щодня довелося б мати справу з пацієнтами на межі життя й смерті. Що старі люди в оздоровниці поволі втрачають пам'ять і спокійно, не розуміючи свого стану, помирають. Що їм не роблять кривавих операцій і зводять до мінімуму їхні болі. Що серед ночі автомобілі «швидкої допомоги» не привозять хворих і навколо не ридає їхня рідня. Що витрати на прожиток малі й за не дуже велику заробітну плату можна перебитися. Медсестра Тамура в окулярах, п'ять років тому втративши чоловіка в дорожній аварії, жила вдвох з матір'ю в сусідньому містечку. Огрядна медсестра Омура мала двох малих хлопців, а її чоловік працював таксистом. Молода медсестра Адаті мешкала на околиці міста в орендованій квартирі разом із старшою на три роки сестрою, перукаркою.
– Тенґо-кун, ви добра людина, правда? – сказала медсестра Омура, замінюючи в крапельниці банку розчину. – Такого родича, який щодня приїжджав би й читав би непритомній людині книжку, нема на світі.
Від таких слів Тенґо почувався незручно.
– Просто випадково попросив відпустку. Але, здається, не можу надовго тут затриматися.
– Ніхто сюди не приїжджає, навіть якщо має багато вільного часу, – заперечила вона. – Вибачте за відвертість, але така хвороба не залишає надії на одужання. З кожним днем її стає щораз менше.
– Та все одно мене попросили читати книжку батькові. Раніше, коли він ще був притомний. Бо, перебуваючи тут, нічого іншого не можу робити.
– Що йому читаєте?
– Різне. Навмання читаю вголос розділ книжки, яка випадково опинилася в моїх руках.
– А що зараз читаєте?
– «З Африки» Ісака Дінесена. [5]5
Ісак Дінесен – псевдонім дамської письменниці Карен Бліксен (1885–1962), яка у своїй головній книжці «З Африки» (1937) колоритно описує своє життя в Африці.
[Закрыть]
Медсестра хитнула головою.
– Ніколи не чула.
– Цю книжку написала 1937 року данська письменниця під псевдонімом Дінесен. Вийшовши заміж за шведського аристократа, перед початком Першої світової війни вона переселилася в Африку й там жила на сільськогосподарській фермі. Розлучившись згодом із чоловіком, перебрала на себе управління нею. Її тодішній досвід ліг в основу цієї книжки.
Зміривши температуру батька й записавши її в карточку, медсестра знову встромила кулькову ручку у волосся й відгорнула набік чубчик.
– А мені дозволите трохи послухати, як ви читаєте вголос?
– Та я не знаю, чи вам сподобається, – відповів Тенґо.
Вона сіла на стілець і схрестила ноги, гарної форми й міцної будови, що вже почали трохи повніти.
– У всякому разі, спробую почитати.
Тенґо взявся читати поволі, як того вимагав сам текст, що плив, немов час на африканському континенті.
«Коли в березні після чотирьох місяців спекотної і сухої погоди настає тривалий африканський період дощів, усе навколо виповнюється буйною рослинністю, свіжою зеленню і пахощами. Однак фермер стримує себе, щоб надмірно не радіти щедротам природи. Він напружує слух, побоюючись, що дощ перестане шуміти. Адже вода, яку п'є в цей час земля, стане основою життя ферми, всієї її рослинності, тварин і людей упродовж наступних посушливих чотирьох місяців.
Очі радіють, коли всі дороги на фермі перетворюються на водні потоки. Фермер, у піднесеному, співочому настрої, крізь багнюку прямує до заквітлої кавової плантації. Однак буває й так, що ввечері в розпал сезону дощів крізь розриви між хмарами починають блищати зорі. Й тоді фермер виходить надвір і зводить очі догори, наче просить націдити ще дощу. Звертаючись до неба, він благає: „Прошу тебе, дай ще більше! Моє серце тебе закликає, і я не відпущу тебе, поки не дочекаюся благодаті. Затопи мене, якщо на те буде твоя воля, але не вбивай своєю примхою. Забудь про coitus interruptus, [6]6
Перерваний статевий акт (лат.).
[Закрыть]о небо!“»
– Перерваний статевий акт? – насупивши брови, спитала медсестра.
– Бо фермер – так би мовити, відверта людина.
– Однак звертатися до неба такими словами недоречно.
– Ваша правда, – погодився Тенґо.
«Після сезону дощів наставали на диво прохолодні й похмурі дні. І тоді згадувалася „marka mbaya“, тобто поганий рік, страшна посуха. Тоді люди племені кікую пасли своїх корів прямо перед моїм будинком, а пастушок іноді вигравав на дудочці коротеньку мелодію. Щоразу, коли пізніше я чуле її, то відразу згадувала всі наші минулі страждання, відчай і солоний присмак сліз. І водночас у тій самій мелодії, несподівано для себе, я відкривала незбагненну ніжність і життєву силу. Невже в ті тяжкі часи нас супроводжував тільки відчай? Ми були тоді молодими, сповненими палких бажань і саме ті довгі дні труднощів нас об'єднали. Настільки, що навіть переселившись на іншу планету, ми впізнали б одне одного. І годинник із зозулькою на стіні, й книжки на столі й худі корови, й жалюгідні старики-кікую вигукнули б: „Ти також там була, ти також була частиною ферми Нґонґ“. Тяжкі часи нас ощасливлювали й минали».
– Живий опис, правда? – сказала медсестра. – Перед очима постає реальна картина.
– Ага.
– І голос ваш гарний. Глибокий, сповнений почуття. Схоже, що ви маєте схильність до декламування.
– Дякую.
Все ще сидячи на стільці, медсестра на якийсь час заплющила очі й тихо дихала. Наче перебувала в полоні тексту. Було видно, як у ритмі з диханням піднімалися та опускалися опуклості на її грудях під білим халатом. Дивлячись на це, Тенґо згадав заміжню подругу. Як у п'ятницю пополудні роздягав її і торкався пальцями її затверділих сосків. Згадав її глибоке дихання й вологе лоно. Як за вікном тихо сіявся дощ, а вона у своїх долонях зважувала його яєчка. Однак цей спогад не збуджував статевої жаги. Всі картини й відчуття залишалися в туманній далині, ніби вкриті тонкою плівкою.
Незабаром медсестра розплющила очі й глянула на Тенґо так, немов бачила все, про що він думав. Але вона його не осуджувала, а, все ще легко всміхаючись, підвелась і подивилася на нього зверху.
– Вже час іти, – сказала вона й, перевіривши, що кулькова ручка стримить у волоссі, різко обернулась і вийшла з палати.
Зазвичай Тенґо телефонував Фукаері надвечір. І щоразу вона казала, що за день нічого не сталося. Що кілька разів дзвонив телефон, але вона, мовляв, як вони домовилися, не брала слухавки. «От і добре, – хвалив Тенґо. – Нехай дзвонить, скільки йому заманеться».
А от коли сам їй телефонував, то, як правило, після трьох гудків клав слухавку, а тоді передзвонював. Однак цієї домовленості Фукаері не дотримувалася. Часто за першим дзвінком брала слухавку.
– Погано, якщо не дотримуєшся домовленості, – щоразу зауважував Тенґо.
– Мені й так ясно, – відповідала вона.
– Ясно, що це я телефоную?
– На інші дзвінки я не підходжу до телефону.
«Зрештою, така річ можлива, – подумав Тенґо. – Я сам чомусь упізнаю, що дзвонить саме Комацу. Тоді дзвінок дзеленчить квапливо й нервово. Так, ніби кінчики пальців вистукують по поверхні стола. Але це лише здогад. Бо не беру слухавки з цілковитою певністю».
Дні Фукаері проходили так само одноманітно, як і в Тенґо. Вона сиділа дома, не потикаючись надвір ні на крок. Телевізора не було, книжок не читала. Їжі як слід не готувала. А тому поки що ходити за покупками не мала потреби.
– Не потребую їжі, бо не рухаюся, – сказала вона.
– Що ж ти сама щодня робиш?
– Думаю.
– Про що?
На це запитання вона не відповіла.
– Ворона прилетіла.
– Вона щодня один раз прилітає.
– Не один, а кілька разів прилітає, – сказала дівчина.
– Та сама?
– Ага.
– А більше ніхто не приходив?
– Знову приходив чоловік з «NHK».
– Той самий, що й попереднього разу?
– Голосно казав, що Кавана-сан – злодій.
– Перед нашими дверима так кричав?
– Щоб сусіди чули.
Тенґо трохи задумався над сказаним.
– Не переймайся цим. Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.
– Сказав: «Знаю, що тут переховуєшся».
– Не бери собі цього до голови, – заспокоював Тенґо. – Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці «NHK» часто вдаються до таких хитрощів.
Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.
Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:
– З вами все гаразд?
– Усе. Про чоловіка з «NHK» можеш забути.
– І ворона так казала.
– От і добре, – сказав Тенґо.
Після того, як на небі з'явилося два Місяці, а на батьковому ліжку – повітряна личинка, Тенґо ніщо вже не дивувало. То хіба є щось незвичне в тому, що цілими днями на підвіконні Фукаері обмінюється думками з воронами?
– Думаю побути тут ще трохи. До Токіо ще не можу повернутися. Ти не маєш нічого проти?
