355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Харуки Мураками » 1q84. книга ІІІ » Текст книги (страница 4)
1q84. книга ІІІ
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 22:07

Текст книги "1q84. книга ІІІ"


Автор книги: Харуки Мураками



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 4
(про Усікаву)
Бритва Оккама

Усікава ніяк не міг звикнути до думки, що, можливо, господиня садиби в районі Адзабу якимось чином причетна до вбивства лідера секти «Сакіґаке». Він трохи покопався в її біографії. Оскільки вона була відомою людиною, із помітним суспільним становищем, то розслідування не забрало багато сил і часу. Її чоловік був однією з видатних осіб у повоєнному діловому світі, впливовою і в політичних колах. Його інтереси як підприємця зосереджувалися на інвестуванні капіталу й нерухомості, але також поширювалися на інші галузі, що тоді розвивалися, як-от великомасштабне будівництво мережі роздрібної торгівлі та вантажоперевезення. Коли в середині 60-х років чоловік помер, дружина успадкувала його діло. Вона мала управлінські здібності, та особливо була наділена здатністю вгадувати кризисні явища в економіці. Відчувши у другій половині 60-х років, що її фірма розрослася занадто широко, вона планомірно, за високу ціну, продала свої акції в кількох галузях і поступово зменшила її розміри. А всі свої сили спрямувала на зміцнення того, що лишилося. Завдяки цьому пережила з найменшими збитками наслідки «нафтового шоку», що незабаром нагрянув, і зуміла збити добрий капітал. Навчилася мистецтва обертати чужу кризу на свою користь.

Тепер, відійшовши від управління фірмою, досягла сімдесяти з лишком років. Маючи великі статки, вона привільно жила в просторій садибі, в якій її ніхто не турбував. Народилася в заможній родині, вийшла заміж за багача й після його смерті знову стала багатою. Тож чому така жінка мала б задумувати планомірне вбивство?

Однак Усікава вирішив глибше покопатися в біографії цієї старої пані. Бо, по-перше, не натрапив на жоден слід, і, по-друге, трохи зацікавився «притулком», яким вона опікувалася. У тому, що вона надала його безплатно для жінок – жертв домашнього насильства, не було нічого особливо неприродного. Здорова, корисна громадська діяльність. Їй, людині з невикористаними економічними можливостями, жінки з такою долею, напевне, дякують за доброту. Та цей притулок мав надто пильну охорону. Міцні ворота, замок, німецька вівчарка й кілька спостережних відеокамер. Усікава не міг не відчути всю її надмірність.

Спочатку він переконався, що земля й садиба, в якій мешкала стара жінка, належали саме їй. Таку відкриту інформацію можна було дістати, не звертаючись до муніципалітету. Все – і земля, і садиба – значилось як її особиста власність. Не здана під заставу. Просто та ясно. Щорічний податок на таку особисту власність досягав значної суми, та, мабуть, його сплата її не обтяжувала. Напевне, і майбутнім податком на спадщину вона не переймалася. З багачами таке буває рідко. З досвіду Усікава знав, що вони – це така людська раса, яка страшно не любить сплачувати податки.

Казали, що після чоловікової смерті вона мешкає сама у просторій садибі. Казали, що сама, але, напевне, з обслугою. Мала двох дітей. У сина троє дітей. Заміжня дочка п'ятнадцять років тому захворіла й померла. Дітей не залишила.

Такі відомості Усікава легко дістав. Та коли спробував зробити крок уперед і глибше копнути в її біографії, то раптом наткнувся на тверду стіну. Всі дороги вперед виявилися перекритими, стіна високою, а ворота з кількома замками. Усікава збагнув, що ця жінка не збирається відкривати суспільству жодної частини свого життя. І для здійснення такого плану, здається, витратила немало часу й грошей. Вона не відповідала на жодні запитання й не робила ніяких заяв. І хоч як Усікава нишпорив, але її фотографії не роздобув.

У телефонній книзі столичного району Мінато її прізвище значилося. Усікава спробував подзвонити на цей номер. У будь-якій справі звик діяти навпрямки. Після двох гудків слухавку взяв якийсь чоловік. Використавши фальшиве прізвище й назвавши підходящий інвестиційний банк, Усікава випалив:

– Я хотів би запитати у господині щодо її інвестиційного фонду.

Співрозмовник відповів діловим, наче механічно синтезованим голосом:

– Господиня не веде розмов по телефону. Всіма справами займаюсь я.

Усікава сказав, що доведеться почекати кілька днів, коли вишле поштою документ, оскільки за правилами їхнього фонду зміст документа можна відкрити лише людині, якій він адресований.

– Так і зробіть, – відповів співрозмовник і поклав слухавку.

Усікава не дуже занепав духом через те, що не зміг поговорити із старою господинею. Зрештою, цього він і не сподівався. Хотів лише дізнатися, наскільки вона старається захистити своє особисте життя від сторонніх людей. Очевидно, дуже старається. Мабуть, у цій садибі її пильно оберігає кілька людей. Таке враження передавалося від тону чоловіка – напевне, секретаря, – який підняв слухавку. У телефонній книзі значилося її надруковане прізвище. Однак розмовляти безпосередньо з нею дозволялося окремим людям, а інших відкидали, немов мурашок, що заповзли у цукорницю.

Вдаючи, ніби шукає для оренди квартиру, Усікава обійшов тутешніх ріелторів і ніби ненароком розпитав про будинок, який використовується як притулок. Майже ніхто з них навіть не чув про такий будинок. Мовляв, у цій елітній частині Токіо вони мають справу головно з дорогою нерухомістю, а двоповерховий дерев'яний будинок їх анітрохи не цікавить. Їм вистачило зиркнути на обличчя й одяг Усікави, щоб не сприймати його як гідного співрозмовника. Здавалось, ніби вони ставляться до нього, як до мокрого паршивого пса з обідраним хвостом, що просунув свою морду в щілину дверей.

Коли Усікава майже зневірився, його увагу привернуло невелике агентство з продажу нерухомості, яке, здається, працювало в цьому районі досить давно. Черговий працівник, старий з пожовклим обличчям, охоче про все розповів. Чоловік з висушеним, як другосортна мумія, обличчям знав про все тут докладно й прагнув поговорити з будь-ким.

– О, той будинок належить дружині Оґати-сана. Колись його начебто здавали в оренду. Я не знаю, чому Оґата-сан його придбав. Бо не був людиною, що мусить жити з того, що здає в оренду житло. Мабуть, будинок використовувався як гуртожиток для обслуги. А тепер, здається, він став чимось схожим на «храмовий притулок» для жінок – жертв домашнього насильства. У всякому разі, для нашого брата ріелтора від нього нема жодної користі.

Сказавши це, старий замовк і засміявся голосом, схожим на дятлів.

– Ого, храмовий притулок? – здивувався Усікава й запропонував старому сигарету «Seven Stars». Той узяв її, закурив від запальнички Усікави й смачно затягнувся. Усікава подумав, що й сигарета давно такого прагла.

– У ньому переховують жінок, які прибігли з розпухлими обличчями після побоїв чоловіків. Звісно, плати за проживання з них не беруть.

– Виходить, це щось схоже на службу заради суспільства? – спитав Усікава.

– Еге ж, щось у тому роді. Мають зайвий будинок, а тому використовують його для допомоги людям, що опинилися у скруті. Бо, що й казати, грошей не знають куди дівати. Можуть робити те, що хочуть, і не турбуватися про видатки й прибутки. Не те що ми, прості люди.

– Однак чому дружина Оґати-сана розпочала таку справу? Був якийсь привід?

– Ну, тому що багата, для неї це своєрідна розвага, хіба ні?

– Навіть якщо це розвага, то невже є щось погане в тому, що вона з охотою робить добро нещасним людям? – усміхаючись, запитав Усікава. – Не всі багаті люди на таке спроможні.

– Так, це таки справді добра справа. Бо і я колись, признаюсь, постійно лупцював свою жінку, – сказав старий і, широко відкривши щербатого рота, засміявся. Так, ніби часте побиття жінки – радісна в житті подія, варта особливої згадки.

– Ну, то скільки людей зараз у ньому мешкає? – спитав Усікава.

– Я щоранку там прогулююсь, але знадвору нічого не видно. Завжди мешкало начебто кілька жінок. Бо у світі чимало таких чоловіків, що б'ють своїх дружин.

– Бо набагато більше тих людей, які шкодять суспільству, ніж тих, що приносять йому користь.

Старий, знову широко розтуливши рота, засміявся.

– Правду кажете. У цьому світі люди, які роблять зло, кількісно перевищують тих, що роблять добро.

Видно, Усікава старому сподобався. Але Усікава чомусь занепокоївся.

– До речі, що за людина ця дружина Оґати-сана? – ніби ненароком запитав Усікава.

– Я про неї мало знаю, – насупивши брови, як дух мертвого дерева, відповів старий. – Бо вона тримається усіх осторонь, майже не виходить з дому. У цьому районі я працюю давно, але бачив її рідко, й то здалека. Виїжджає з дому на автомашині, якою управляє її водій. Закупівлю продуктів робить служниця. Один чоловік – мабуть, особистий секретар – завідує всіма справами. У всякому разі, оскільки дістала добру освіту й багата, то з нами, злидняками, ніколи прямо не спілкується, – раптом зморщивши обличчя, старий підморгнув Усікаві.

Здавалось, що, можливо, і сам старий з пожовклим обличчям, й Усікава опинилися в центрі групи «злидняків».

– А давно дружина Оґати-сана зайнялася цим притулком для жінок – жертв домашнього насильства? – запитав Усікава.

– Ну, точно не знаю. Бо навіть розмову про якийсь «храмовий притулок» почув від людей. Коли ж це вона почала? До цього будинку стали вчащати люди років чотири-п'ять тому. – Узявши чашку, старий випив охололого чаю. – Приблизно тоді з'явилися нові ворота й охорона раптово стала помпезною. Як личить безпечному притулку. Якщо будь-хто може зайти у двір, то людям у будинку житиметься неспокійно.

Потім, ніби раптом опам'ятавшись, старий запитально глянув на Усікаву.

– Значить, ви шукаєте підходящий будинок?

– Саме так.

– У такому разі вам треба йти кудись інде. Тут особливий квартал садиб. Якщо б і була якась нерухомість, то вона дуже дорога й призначена для працівників іноземних посольств. Колись тут мешкали звичайні незаможні люди. І ми могли задовольняти їхні потреби. А от тепер такого нема. Тому думаємо, що невдовзі доведеться закривати наше агентство. Земля в центрі Токіо страшенно подорожчала, й нам, дрібним агентам з продажу нерухомості, тут майже нема чого робити. Якщо не маєте зайвих грошей, то раджу шукати житло в іншому місці.

– Так і зроблю, – сказав Усікава. – Не можу цим похвалитись, але я зовсім не маю зайвих грошей. Спробую пошукати будинок десь інде.

Старий зітхнув і воднораз випустив дим з рота.

– Та якщо дружина Оґати-сана помре, то рано чи пізно її садиба зникне. Що не кажіть, її син – ділова людина. Не допустить, щоб така простора першокласна територія даремно гуляла. Одразу її розчистить й вибудує супермодний багатоквартирний дім під оренду. Можливо, вже зараз спішно готує креслення.

– Якщо так станеться, то й навколишня спокійна атмосфера зміниться.

– Авжеж, зовсім зміниться.

– А чим займається її син?

– Головно нерухомістю. Одним словом, тим, що й ми. Тільки між ним і нами така відмінність, як між небом і землею або «ролс-ройсом» і тарадайкою. Він крутить великими капіталами й швидко веде велетенське будівництво. Має добру організацію і сам збирає всі вершки. А нам перепадають лише крихти з панського столу. Цей світ став таким жахливим!

– Я недавно там проходив і був у захопленні від тієї чудової садиби.

– Так, це найкраща в цьому кварталі садиба. Як подумаю, що геть-чисто позрубують прекрасні плакучі верби, то душа болить, – сказав старий і засмучено похитав головою. – А дружина Оґати-сана вже недовго проживе на цьому світі.

– Звичайно! – погодився Усікава.

Усікава зателефонував у «Консультацію для жінок – жертв домашнього насильства». Як не дивно, у телефонній книзі значився номер під назвою такої неприбуткової організації, в якій разом з юристами працювали волонтери. Притулок старої господині садиби в Адзабу, взаємодіючи з нею, приймав до себе жінок, які втекли з дому й не мали куди подітися. Від свого фонду – «Нового Японського товариства сприяння розвитку науки й мистецтва» – Усікава попросив зустрічі, натякнувши на можливість надання фінансової допомоги. І день та годину такої зустрічі було визначено.

Подавши свою візитну картку (таку саму, яку вручив Тенґо), Усікава пояснив, що одна з цілей його фонду – щорічний вибір однієї видатної неприбуткової організації, що вносить вклад у розвиток суспільства, й надання їй грошової підтримки. Мовляв, одним з таких кандидатів стала «Консультація для жінок – жертв домашнього насильства». Прізвища спонсора він не може відкрити, але використати допомогу можна за власним бажанням, лише доведеться наприкінці року подати короткий звіт.

Зовнішність Усікави, видно, не справила приємного враження на молодого юриста консультації. Під час першої зустрічі вона не викликала у співрозмовника приязні й довіри. Однак консультації хронічно бракувало коштів, і будь-яку допомогу вона не могла не вітати, А тому, не позбувшись певного сумніву, юрист одразу погодився на розмову з Усікавою.

Усікава сказав, що хотів би трохи докладніше дізнатися про суть їхньої діяльності. Юрист пояснив обставини, за яких виникла «Консультація для жінок – жертв домашнього насильства». І навіть як вони її створили. Усікаві було нудно слухати його розповідь, але він удавав, що насправді йому цікаво. У відповідний момент підтакував і кивав з довірливим виразом обличчя. А тим часом співрозмовник поступово звик до Усікави. Здається, наче почав думати, що той не така підозріла особа, як свідчила його зовнішність. Усікава так уміло й щиро слухав, що в більшості випадків від цього співрозмовник заспокоювався.

Скориставшись нагодою, він наче ненароком звернув розмову на «притулок». Запитав, куди звертаються нещасні жінки, які втекли від домашнього насильства і не мають де прихиститися. Запитав з таким виразом обличчя, ніби переймався долею жінок, у чомусь схожих на листя дерев, якими грається несамовитий вітер.

– На такий випадок ми приготували кілька безпечних притулків, – відповів молодий юрист.

– Що значить «притулок»?

– Тимчасове сховище. Кілька таких сховищ – їх небагато – надав благодійник. Серед них нараховується і цілий будинок.

– Цілий будинок? – захоплено сказав Усікава. – Хіба подібні благодійники є на світі?

– Є. Коли про нашу діяльність пишуть газети й журнали, то нам телефонують люди, які в тій чи іншій формі хочуть з нами співпрацювати. Без їхньої допомоги наша організація не могла б існувати. Бо наша діяльність оплачується власними коштами.

– Ваша діяльність має надзвичайно велике значення, – сказав Усікава.

На обличчі юриста з'явилася невинна усмішка. Й Усікава знову подумав, що найлегше обдурити людину, яка впевнена у своїй правоті.

– То зараз скільки жінок мешкає у цьому будинку?

– По-різному буває, та загалом четверо-п'ятеро, – відповів юрист.

– Значить, і цей будинок надав благодійник, – сказав Усікава. – За яких обставин він прилучився до такої діяльності? Як ви гадаєте, був якийсь привід?

Юрист замислився.

– Я докладно не знаю. Але й перед тим він займався такою діяльністю на особистій основі. У всякому разі, ми з подякою прийняли такий подарунок. Якщо нам не пояснюють, то ми не розпитуємо.

– Правильно, – погодився Усікава. – До речі, інформація про цей притулок зберігається в таємниці?

– Авжеж. Жінок доводиться оберігати, а крім того, здебільшого благодійники воліють залишатися анонімними. Бо, що не кажіть, така діяльність має стосунок до актів насильства.

Після того розмова тривала ще трохи, однак Усікава не зміг почути від юриста більше конкретної інформації. Він з'ясував ось такі факти. «Консультація для жінок – жертв домашнього насильства» реально розпочала свою діяльність чотири роки тому, і незабаром, прочитавши газетне оголошення про це, їй зателефонували від одного «благодійника» й запропонували будинок, що не використовується, для притулку, поставивши умову в жодному разі не оприлюднювати його прізвища. Однак з розмови виходило, що, безсумнівно, «благодійниця» – це власниця «Садиби плакучих верб» в Адзабу, а притулок – її дерев'яний будинок.

– Вибачте, що забрав у вас стільки часу, – щиро подякував Усікава цьому молодому юристові, вродженому ідеалістові. – По-моєму, ви займаєтеся змістовною, корисною діяльністю. На наступному засіданні правління нашого фонду я передам суть нашої розмови й найближчим часом повідомлю про наше рішення. Бажаю вам ще успішнішого розвитку вашої діяльності.

Після того Усікава розслідував обставини смерті дочки старої господині садиби в Адзабу. Дочка вийшла заміж за службовця міністерства транспорту й померла в тридцяти-шестирічному віці. Причину смерті не вдалося встановити. Відразу по смерті дружини чоловік покинув роботу в міністерстві й невідомо куди подався. Можливо, його відставка пов'язана з її смертю, а може, й ні. Міністерство транспорту – це не така установа, яка люб'язно, з охотою надає звичайним громадянам внутрівідомчу інформацію. Однак Усікава мав гострий нюх. Відчув, що в цьому є щось неприродне.Він ніяк не міг собі уявити, що цей чоловік, утративши дружину, з надмірної туги відмовився від кар'єри, звільнився з роботи й усамітнився.

Наскільки знав Усікава, небагато жінок у тридцятишестирічному віці хворіють і помирають. Звісно, і так буває. Людина у будь-якому віці, в найкращих умовах може несподівано захворіти й померти на рак, пухлину мозку, перитоніт або гостре запалення легенів. Людський організм крихкий і ненадійний. Та коли вмирає тридцятишестирічна жінка із заможної сім'ї, то ймовірно, що частіше йдеться не про природну смерть, а скоріше про нещасний випадок або самогубство.

«Спробую висунути якомога простішу гіпотезу, – міркував Усікава, – послуговуючись славетним правилом, відомим під назвою „Бритва Оккама“. Поки що абстрагуюсь від зайвих причин і строго дотримуватимусь однієї логічної лінії».

«Хіба не можна припустити, що дочка старої господині померла не від хвороби, а вчинила самогубство? – думав Усікава, потираючи задоволено руки. – Видати самогубство смертю від хвороби не так і важко. Особливо багатій і впливовій людині. А якщо піти далі, то хіба не можна припустити, що дочка вкоротила собі життя через те, що, зазнавши домашнього насильства, розчарувалася в житті? І таке не виключено. Загалом добре відомо, що немала частина так званої „еліти“, ніби добровільно перебираючи на себе більшу суспільну квоту, має огидний характер і потаємні, збочені нахили. Так от, якщо йдеться про подібний випадок, то що залишилося робити матері? Примиритися з такою долею? Ні, мабуть, цього вона не могла. Напевне, збиралася належно відомстити тому, хто довів дочку до смерті».

Тепер Усікава вже приблизно знав, який характер у старої господині з Адзабу. Відважної, розумної жінки з ясним баченням, здатної невідкладно реалізувати задумане. Заради цього вона готова була скористатися власними коштами і впливом. Вона не могла залишити у спокої людину, що вчинила наругу над рідною дочкою і врешті-решт довела до смерті.

Насправді Усікава не знав, як стара пані відомстила чоловікові її дочки. Його слід буквально зник. Усікава не думав, що вона з ним розправилася. Була врівноваженою та обережною. З широким кругозором. Такого явного вчинку, мабуть, не зробила. Однак якихось різких заходів, безперечно, вжила. Та хоч би що зробила, важко повірити, що залишила після того небажані сліди.

Але гнів і відчай матері, що втратила дочку, не зупинилися тільки на вчиненні особистої помсти. З газетного оголошення вона дізналася про діяльність «Консультації для жінок – жертв домашнього насильства» й запропонувала співробітництво. Мовляв, може безплатно віддати для жінок, яким ніде дітися, власний будинок, що зараз майже не здається в оренду. Вона й раніше кілька разів використовувала його з подібною метою, тож знає, як це зробити. Тільки просила не оприлюднювати її прізвища. Звісно, юристи, які керували цією консультацією, вдячно прийняли від неї дарунок. Завдяки співпраці з громадською організацією її прагнення помститися сублімувало у набагато ширшу, кориснішу й позитивнішу сферу. З'явилася слушна нагода й мотивація.

Такі припущення здавалися логічними. Хоча не мали під собою конкретних підстав. Усе це було тільки набором гіпотез. Але така теоретична побудова знімала чимало сумнівів. Облизуючи губи, Усікава задоволено потирав руки. Однак потім вималювалася трохи туманна картина.

Усікава не знав, за яких обставин стара пані з Адзабу познайомилася з молодою жінкою на прізвище Аомаме, інструктором спортивного клубу, який відвідувала, й уклала з нею таємну угоду. Провівши ретельну підготовку, вона послала Аомаме в готель «Окура», щоб там убити лідера секти «Сакіґаке». Спосіб убивства невідомий. Можливо, Аомаме вміла вбивати якось по-особливому. В результаті, незважаючи на суворі зусилля вірних і здібних охоронців, лідер позбувся життя.

Досі нитка гіпотези сяк-так витримувала навантаження. Та коли дійшло до того, який зв'язок існує між лідером «Сакіґаке» й «Консультацією для жінок – жертв домашнього насильства», то Усікава розгубився. Ось тут його мислення наткнулося на перепону, а нитка гіпотези раптом обірвалася від гострого леза бритви.

Секта тепер вимагала від нього відповіді на два запитання. По-перше, хто спланував убивство лідера, а по-друге, де зараз перебуває Аомаме?

Усікава вже проводив попереднє розслідування біографії Аомаме. Таке саме, як раніше в кількох випадках. Так би мовити, звик до такої роботи. І тоді дійшов висновку, що вона чиста. З усіх боків не помітив в її поведінці нічого підозрілого. Так і доповів секті. І тому Аомаме, викликана до готелю «Окура», провела з лідером сеанс стретчинґу м'язів. А коли пішла, він спустив дух. Сама ж кудись зникла, наче її вітром здуло, як дим. Через це секта, напевне, відчула, м'яко кажучи, досить сильне незадоволення Усікавою. Вважала, що його розслідування було недостатнім.

А насправді Усікава провів його, як завжди, бездоганно. Як казав Голомозому, в роботі зовсім не допускав промахів. Єдиний недогляд – заздалегідь не перевірив реєстру телефонних розмов Аомаме. Бо, як правило, робив це лише в дуже підозрілих випадках. А цього разу не виявив в Аомаме нічого сумнівного.

У всякому разі, охоронці лідера не могли не відчути назавжди невдоволення Усікавою. Платили добре, але були небезпечними типами. А те, що Усікава знав, як вони розпорядилися трупом лідера, робило його небезпечним і для них. Як корисний людський матеріал, він у видимій формі мав показувати, що заслужив життя.

Не було конкретних доказів, що до вбивства лідера причетна стара господиня садиби в Адзабу. Наразі все це не виходило за межі припущень. Однак у просторій садибі з чудовими густими плакучими вербами, здається, ховалася якась велика таємниця. Так підказував Усікаві його нюх. І всю правду тепер доведеться розкривати йому. Очевидно, це не проста робота. Охорона садиби сувора – безсумнівно, в цьому проглядалася рука професіонала.

Невже якудза? [4]4
  Якудза – японські гангстери.


[Закрыть]

Цілком можливо. Адже якудза часто беруть участь в оборудках ділового світу, особливо в торгівлі нерухомістю, недоступних для стороннього ока. Їм доручають грубу роботу, їхніми послугами могла скористатись і стара господиня. Однак Усікава цьому не вірив. Вона отримала надто добре виховання, щоб зв'язуватися з такою породою людей. Тим паче важко собі уявити, що з їхньою допомогою вона захищала жінок – жертв домашнього насильства. Можливо, власним коштом організувала систему охорони. Досконалу й цілком особисту. Мабуть, дуже потратилася, але на це в неї вистачило грошей. Можливо, що цій системі в разі потреби була властива схильність до насильницьких дій.

Якщо гіпотеза Усікави правильна, то Аомаме, діставши підтримку старої господині, напевне, зараз переховується десь далеко. Можливо, старанно замела за собою сліди, змінила свою зовнішність і навіть прізвище. Якщо так сталося, то навряд чи Усікава у своїх ретельних розслідуваннях натрапить на неї.

Наразі нічого іншого не залишалось, як міцно триматися старої пані з Адзабу. Помітити якийсь огріх в її поведінці й на цій основі вистежити Аомаме. Може, це вдасться зробити, а може, й ні. Сильною стороною Усікави був гострий нюх і настирливість у досягненні поставленої мети. «Власне, якою ще рисою характеру, вартою уваги, я можу похвалитися?» – запитував він себе. І впевнено відповідав: «Жодною».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю