Текст книги "Знаки карпатської магії"

Автор книги: Громовиця Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Повз мене пройшов відвідувач. Запахло травами. Гримнула хвіртка.

Я повернулася в хату, до розмови...

Та розмова вже була непотрібна – після того, що я пережила за кілька хвилин перед тим. Я в єдину мить пізнала могутність цієї традиції. І якщо в мене ще лишалася крапля здорового скептицизму мешканки великого міста, то в ті кілька хвилин шаленого польоту між зорями весь він випарувався. Залишилася тільки повага до прадавнього знання, що його бережуть окремі люди тут, у серці Карпатських гір. Та ще – бажання пізнати цю науку про вічність настільки, наскільки вистачить сили й змоги.

Частина третя

ВЕСНА ОЧИЩЕННЯ

ВОГОНЬ І ЗЕМЛЯ

Мольфарська

ініціація.

Місця сили. Жіноча магія

Ініціація, або ж посвята, – акт введення учня в курс езотеричних [таємних] знань... Як правило, це особливий ритуал, до якого входить очищення та освячення учня, різні випробовування та символічні обряди.

«Енциклопедія містичних термінів»

Засвічу свічу Проти сонечка, Гияо йді/, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше. Засвічу свічу Проти місяця, Гылго йду, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше...

Старовинна пісня

Коли я знову їду в це гірське село, що стало мені майже рідним, – сніг уже розтанув і перша травичка пробивається з-під торішнього листя. Чорний Черемош сердито набундючився всіма своїми чорно-сивими бурунами, погрожуючи: «Ось як схочу...» Та ніколи не потерпали мешканці цього маленького присілку від повені, бо перша хата від ріки – оселя Мольфара, а він надійно захистить від негоди та розгулу стихій...

Є особливий час на початку березня, коли впродовж трьох днів тисне мороз і йде стужа, хурделиця віє, вітри гудуть. «Мартова баба дише» – кажуть гуцули і розповідають про це легенду.

однієї ґаздині було дві дочки: рідна й небідна. І, як водиться, любила та жінка рідну дочку, піклувалася про неї, а не-Р рідну змушувала тяжко працювати, і не знала

Ч. та дівчина ні любові, ні ласки.

І І І ось однієї ранньої весни, коли ще на поло-Lt нинах і в лісах лежали сніги, а над гірськими

селами гуляв крижаний вітер, захотілося жінці стиглої малини. Покликала вона нерідну дочку й каже: «Йди в полонину та принеси мені малини». «Та де ж я тепер знайду малини?!» – відказує дівчина. А мачуха у відповідь: «Ти йди, і як принесеш мені малини, то прийму тебе додому, а як ні – то геть прожену». Узяла дівчина кошик, взяла коржа за пазуху та й побрела снігами. Довго йшла, – стомилася, змерзла, зголодніла. Сіла на пеньок, дістала черствого коржа та їсть.

Коли підходить до неї якийсь дідок та й питає: «Що ти, дівчино, тут робиш? Чого сидиш сама?» Дівчина відповідає: «Послала мене нерідна мама малини зібрати, а де я її зараз візьму? І сказала, що не пустить до хати, якщо не принесу».

Чоловік нічого не сказав, тільки хитро всміхнувся, розклав ватерку, щоб дівчина зігрілася. А потім кинув їй у полу три жмені жарин і сказав: «Іди додому, та не дивись у полу, доки не зайдеш у хату. А вдома викладеш на стіл».

Дівчина подякувала. А чоловік зник, ніби його й не було.

Прийшла дівчина додому, глянула в полу – а там малина: велика, стигла, пахуча...

Мачуха й каже: «А видиш, ледащице, я ж казала, що в лісі є малина!»

Та й зібралася сама до лісу: одяглася в дванадцять кожухів, у дванадцять постолів, у

дванадцять рукавиць, у дванадцять сорочок, у дванадцять хусток – та й подалася в полонину. Але щойно вийшла вона на гору – завіяв вітер, мороз затис – і перетворилася лиха баба на камінь.

І зараз є та скеля – Мартовою Бабою її називають. З-під скелі вода тече, холодна-хо– W лодна, аж зуби судомить. Ніколи, навіть у , найбільшу спеку, не буває та вода теплою. Г І не варто її пити, кажуть горяни, бо таким ] само холодним може стати в людини серце... ,1

Щовесни, перш ніж річка остаточно прокинеться, перш ніж потече березовий сік і пролунає перший весняний грім, мольфари проводять ритуали заклинання стихій: щоб не було повені, щоби буревій не йшов на поля та людські угіддя, а стороною обминав. Щоб «громи, гради й усяка лиха година, всі упирі та упирята йшли на ліси, на гори, де люди не ходять, де кури не піють...»

Березневі дні – це час підготовки до літніх ритуалів, пов’язаних з урожаєм. Наприклад, щоб зберегти впродовж літа сонячну погоду, мольфар набирає в миску першого березневого дощу і закорковує його в пляшечці (це називається мартова вода). І коли треба, щоб із дощової погоди стала сонячна, то в печі розкладається вогонь, а як він прогорить, мольфар розсовує жар на два боки,

як це робиться при випіканні хліба, й тією мартовою водою кропить піч усередині поміж двох вогнів...

А ще рання весна – це час, коли мольфари проводять обряди біля священних місць сили. Бо й скелі, і джерела – вартові та хра-нителі мольфарської мудрості – спали цілу зиму й тепер мольфар віддає часточку власної сили, щоб допомогти їм прокинутися.

Уся Гуцульщина – то єдине сакральне місце. Саме такого висновку доходиш, якщо попоїздиш цими місцями та послухаєш місцевих переказів і легенд. У кожному селі вас нагодують десятком-другим бувальщин, легенд і байок про те чи інше урочище, гору, джерело... Навіть про хату моїх косівських сусідів я почула вельми цікаву розповідь.

Було це літ із сімдесят тому. Будували уґазди нову хату. Як водиться, зводили її -зі смерекових колод. Уже майже скінчили будівництво, аж тут настало велике свято – чи то Великдень, чи Трійця. У неділю всі пішли до церкви, а дорога до церкви вела повз цю хату. Відстояли люди службу Божу, йдуть назад, чують: у хаті на горищі цюкають сокири, молотки, рубанок струже. Перезирнулися люди: ніколи такого не було, щоб у неділю, ще й у велике свято хтось працював – гуцули

вельми шанують свята й неділі. Перезирнули-ся та й пішли собі по домівках, вирішили, що господарі найняли майстрів, а ті хочуть швидше скінчити роботу. Вже й день до вечора схиляється, а на горищі в хаті кипить робота, працюють інструменти. Та сусіди постерегли, що ніхто не виходив з хати за цілий день. Як тільки сонце зайшло – робота стихла, стукіт припинився. Наступного дня з самісінького ранку – те саме. І знову ніхто не виходить. Під вечір сусіди не стерпіли, пішли подивитися: що ж то за майстри такі, що цілісінький день працюють, не виходячи навіть надвір. Зайшли в хату, – стукають молотки! Зійшли на горище – а в недобудованій хаті нікого немає! Лежать інструменти: рубанки, сокири. В стовпах свіжої смерекової пилюки зайчики танцюють. А людей – нема!

Втім, історія скінчилася щасливо. Хату добудували. Вселилися туди ґазди, прожили гарне життя. Щоправда, дотепер іноді в передсвяткові дні хтось постукує на горищі, ніби молоточками. Але яких тільки звуків не почуєш у старому будинку...

І таких історій розповідають чимало по гуцульських селах. То що вже казати про історичні урочища!

Але є в Карпатах місця, сакральні з будь-якої точки зору.

По-перше, це стародавні язичницькі жертовники, що збереглися досить непогано з бозна-якого часу. Та й самі язичники-сонцепоклонники жили тут до XVIII століття. Коли воєводи князя Володимира вогнем і мечем хрестили слов’янські племена, багато тих, хто не хотів приймати візантійський обряд, багато волхвів та відунів, носіїв прадавніх традицій та магічних знань, утекли сюди, в гори, де їх важко було знайти княжим дружинникам. І можливо, тоді волх-вівські знання приєдналися до місцевих магічних традицій, дали мольфарству нову силу і новий зміст...

Майже в кожному куточку Карпат є гори, печери, гаї, ліси, озера, біля яких колись давно – або й не дуже давно – траплялися якісь дива-чудеса, й тепер вони мають особливу біоенергетичну силу. Є священні річки й джерела, вода яких дає оздоровлення хворим, є криниці з чудотворною водою. Особливо багато в Карпатах святих джерел і чудотворних місць, присвячених Матері Божій. І взагалі, культ Богородиці в карпатських горах особливо шанований. Тут варто провести паралель із дохристиянськими традиціями галльських народів, що населяли Західну Європу, де в той час був широко розповсюджений культ Великої Богині. А в християнську добу на тих священних місцях були зведені собори, присвячені Божій Матері, такі, як-от Нотр-Дам.

Особливе ж значення в мольфарській традиції мають річки, деякі гори, вершини та печери. Мольфари шанують водоспади та водокрути на річках, і камені, що омиваються падючою водою, вважаються наділеними особливою магічною силою. Гірські вершини, особливо хребет Чорно-гори, – це теж святе місце карпатських магів. А найвища гора українських Карпат Говерла шанується мольфарами як символ Світової Гори, сакральний центр світобудови. Є на карпатських полонинах і менгіри та дольмени – прадавні камені, подібні до тих, яким здавна поклонялися кельтські племена.

Серце українських Карпат – гора Говерла. Священне місце карпатських мольфарів.Фото з архіву автора.

Зустрічаються й кам’яні лабіринти, призначення яких вчені до цього часу не розгадали. Гуцули кажуть, що ті кам’яні спіралі спорудили бозна-коли могутні пращури-ле-лети. Подібні споруди з каменю збереглися також на островах Крайньої Півночі, в Північній Америці, вже не кажучи про знаменитий лабіринт на Кріті.

Кам’яні лабіринти викликають чимало суперечок серед учених. Соловецькі острови.

Вчені намагаються знайти розгадку призначення цих витворів: одні бачать у лабіринтах сакральні місця, де поклонялися підземним богам, інші вважають, що вони призначалися для весняних аграрних ритуалів, дехто з дослідників схиляється до думки, що ці давні лабіринти – величезні торсійні генератори, що передають і приймають сигнали з Космосу, і що всі лабіринти на планеті – це один гігантський комп’ютер, залишений в незапам’ятні часи мудрими інопланетними прибульцями.

Схема лабіринтів, що їх знаходять по всій Північній півкулі Землі.

Але безсумнівним залишається єдине: в цих мегалітичних утворах чітко простежується образ спіралі, яка в європейських народів ще з часів трипільської культури була символом вічності, плинності-повторю-ваності часу, постійних змін у природі, світі, житті людини. Спіраль-лабіринт зустрічається у візерунках на кераміці та у вишивці, в художніх деталях одягу, в ритуальних танках-хороводах. Спіраль – чи не найдавніший символ вічноплинності Всесвіту; це й джерело буття, в якому плинуть всі живі істоти, це й людські долі, що сплітаючись утворюють візерунок життя, а для мольфарів – це ще й символ їхнього магічного шляху: символ часу, що огортає своїми кільцями свідомість і включає шамана в обіг світових сил. А можливо навіть – лабіринт таємниць буття, які мусить розгадати той, хто наважується рушати шляхом пізнання цих загадок...

Є в Карпатах і такі прадавні, могутні й загадкові «місця сили», що діють і сьогодні. Вони привертають увагу вчених та дослідників, а місцеві жителі оточують ці урочища легендами та страшними бувальщинами. Мається на увазі передусім озеро Несамовите, що причаїлося в самім серці Чорногори. За будь-якої погоди його плесо непорушне. І кажуть, що дна в цього озера немає. Та варто необережному мандрівникові кинути в озеро камінець, як відразу над ним збираються чорні хмари та зчиняється негода, гроза чи буря. Мольфари розповідають, що в озері живе прадавній дух, повелитель бур та гроз. Він спить у тих глибоких водах, і не варто його будити. Чи так це – напевно сказати не можна. Але щороку знаходяться сміливці, котрі бажають на власні очі побачити, що буде, якщо вкинути камінь у плесо озера. Місцеві мешканці розповідають жахливі історії про необережних «дослідників». Кажуть, декого після того вже ніколи не бачили: вони щезають назавжди, і за легендою, їх викрадають гірські духи, караючи за неповагу до своєї оселі. Але якщо хтось приходить до озера з повагою, духи ту людину не чіпають. Майстри, які виготовляють музичні інструменти, впевнені, що трембіти з дерева, вимоченого у водах Несамовитого, найдзвінкіші.

Я бувала біля Несамовитого, відчувала його спокійну велич. Під час наближення до озера людину охоплює якась особлива внутрішня тиша, тривожна й велична, вона тремтить у душі, немов струна. І відчувається, що не можна, щоб ця струна порвалася чи ослабла, інакше стародавня долина не прийме тебе. Що тоді станеться – знає лише дух озера Несамовитого... Напевно, є місця, куди не варто ходити тільки заради цікавості.

Серед чорногорських хребтів причаїлося озеро Несамовите. За переказами, в цьому озері живуть древні духи, що породжують влітку градові дощі та бурі.Фото з архіву автора.

...Коли приходить весна і скресає крига на водах, коли перша травичка проб’ється з-під снігу й перша пташка провістить наближення весняного сонця, Мольфар вирушає в гори, щоб здійснити там давній мольфарський обряд отримання Сили. Для цього потрібне дике, незаймане місце, де «сходяться світи».

І – цілковита самотність.

– Могутність самоти настільки величезна; -говорить Мольфар, – що проста людина навіть не в змозі цього збагнути. Тільки мольфар, який знає інші світи, світ людей і світ власного серця, може поцінувати цей стан: коли залишаєшся віч-на-віч із власною сутністю...

Чому так багато людей боїться самотності? Здавалося б, якщо бажаєш зберегти свою неповторність, то навпаки слід прагнути якнайповнішої самотності. Але насправді – не так. Людська свідомість завжди розділена: якась частина в нас всередині прагне самотності, самоти, а інша частина бажає охопити, завоювати якнайбільше навколишнього простору, ввібрати в свою сутність істот, людей, події. Вирішити цю дилему можна тільки, якщо збагнеш: те, чого наша буденна свідомість боїться, – і є рішення. Коли ми залишаємось наодинці із самим собою (а чи не цього боїться більшість із нас?), бачимо себе такими, які ми є насправді, а не тими, якими нас показує дзеркало соціуму, нашого середовища, щоденного життя в натовпі...

Тож мольфар іде в гори і знаходить – за ознаками, відомими тільки йому одному, -печеру.

ін прийшов сюди й розпалив багаття. Він годує вогонь сухим хмизом і освяченими травами, і таємними замовами. Він узяв до рук священний інструмент. Він піднімає обличчя догори – і прадавні звуки злітають із його вуст, тільки ніхто їх не чує. Чи є зараз у світі людина, котра б тісніше сплелася з природою? Хіба що його духовний побратим – на Сході чи на Заході, в Північній Америці, в Тибеті чи в Сибіру. Вони навіть зовні нагадують один одного, мов діти одних батьків.

Коли мольфар проводить до кінця свій таємничий обряд і поєднується з духами, він заходить у печеру, залишає біля входу свої обереги та свій одяг, свої інструменти й навіть, якоюсь мірою, свою особистість. Тепер він замурується в печері – без їжі й води. Він обкладеться дерном і мохом, затулить вхід камінням так, щоб жоден промінь сонця, жодна пташина пісня, жоден звук іззовні не проникав у цей притулок. Потім він занурюється в медитацію, настільки глибоку, що навіть пульс падає майже до нуля, і перебуває в такому стані впродовж дванадцяти днів. Так він очищається від усієї скверни та нечисті, що могла прилипнути до нього протягом року під час лікувальних сеансів чи магічних обрядів. Так він оновлює своє біополе і духовну субстанцію. Так він отримує новий заряд магічної сили. Увесь цей «печерний» ритуал мольфар здійснює в повному мовчанні. Німота – знак приналежності до іншого, «навського» світу. Мольфар стає там своїм, тобто «німим», отримує здатність здійснити дії у тому світі, отримати там нові можливості й щось принести звідти в наш світ.

Урочище Кам’янистий.

Ці петрогліфи знайдені на стінах природних печер у Карпатах.

Хребет Сокільский. Хто залишив ці знаки? Можливо, якісь мольфари-відлюдники, що проводили в цих місцях свої таємничі ритуали?

Так один раз на рік мольфар здійснює свою шаманську подорож не для когось, не заради допомоги людям, а для самого себе, щоб оновитися і отримати нову силу для своєї нелегкої праці...

Сучасні наукові дослідження показують, що людський мозок може сам виробляти речовини, які змінюють стан свідомості, наприклад, диметилтимін ^{28 . Скажімо, дослідники сибірського шаманізму неодноразово відзначали, що обряд камлання активізує цей процес, і таким чином, шаман вводить і себе й інших присутніх у стан трансу.}

Дихальні методики, що їх практикують індійські йоги, теж передбачають уповільнення, а часом і зупинку дихання на значний час. Це призводить до збільшення концентрації вуглекислого газу в крові, а психологічним наслідком цього процесу стає зміна стану свідомості. Медитації з інтенсивною концентрацією на певній ідеї чи образі теж призводять до сповільнення та зупинки дихання. Тож медитація в печері, що її проводять мольфари щороку, з одного боку, допомагає очиститися від негативних нашарувань на психіці та біополі, а з іншого – викликає стан зміненої свідомості на значний час, упродовж якого мольфар перебуває в «світі духів», в тонких світах, де отримує нові знання та нову інформацію.

Тож цілком імовірно, що печерний обряд – це один зі способів ввести себе в стан трансу без допомоги рослин, які змінюють стан свідомості (у інших ситуаціях мольфари використовують їх досить активно), та інших допоміжних засобів.

Можливо, саме цей дивовижний медитативний обряд – найбільший подвиг мольфара. Мій наставник не розповідає про свої відчуття під час печерної медитації. Та буденна свідомість і не в змозі втримувати й адекватно передавати той «потойбічний» стан. І не все мольфари можуть розповідати: в карпатських шаманів є багато особистих таємниць. Втім, мольфарство ще тільки чекає на своїх дослідників. Поки що його вважають карпатською екзотикою, а в кращому разі – віддають на відкуп етнографії.

У всіх шаманських традиціях подорож світами – одне з найважливіших завдань. Власне, й сам термін «шаман» перекладається як «той, хто ходить між світами». І в моль-фарстві теж шаманська подорож – одна з найсерйозніших справ. Аби допомогти людині, отримати інформацію, порадитися з духом -помічником, мольфар мусить ввести себе в особливий стан, який дослідники шаманських технік називають станом розширеної свідомості, американський же антрополог і послідовник мудрості давніх толтеків Карлос Кастанеда – зсувом «точки фіксації».

За «входи» до інших світів можуть слугувати печери (які завжди асоціюються з лоном Матері-Землі, а тому, особливо для подорожі «нижніми» світами, світами духів і померлих, вважаються найкращими), а також – дупла старих дерев або священні джерела. Цю подорож усі шамани описують по-різному, оскільки кожен із них бачить «свій» світ, але найчастіше – це тунель, яким мольфар приходить до потрібного йому місця, щоб зустрітися з духом помічником і отримати необхідну інформацію ^{29 .}

Магічні традиції різних народів свідчать про існування двох світів (дон Хуан, наставник Карлоса Кастанеди називає їх «тональ» і «нагваль»). Світ проявлений – наша повсякденна реальність, де діють чіткі закони і все визначено, та «потойбічний» світ, описаний у казках і легендах, де можливо все, де діють зовсім інші закони (а часом відсутні будь-які закони), світ чудес і всеосяжних можливостей. І маг (шаман, мольфар) має силу та здатність своєю «другою» свідомістю поєднувати ці два світи, подорожувати між ними і з одного приносити інформацію в інший.

Мольфар зв’язує дві реальності, й це є доказом його сили. Коли він отримує здатність адекватно діяти в обох реальностях, то стає Майстром. Мольфар живе в двох світах: поза трансом – звичайним життям, як і тисячі інших селян-гуцулів, а в трансі він стає частиною надприродного світу, поділяючи з духами їхню здатність бачити майбутнє, літати в повітрі, зливатися з духом-поміч-ником і трансформуватися в інших істот...

Настає час, і кожен мольфар починає шукати учня.

Якщо серед родичів мольфара є людина, здатна до магічного мистецтва, потенційного наступника починають навчати змалечку.

– До семи років, – говорить Мольфар, – можна остаточно визначити, чи здатна людина до магії. Бо до семи літ дитина живе за законами серця, а після семи – вдосконалюється розум, а серце долучається дуже рідко. Тому як дитині минуло сім літ, дуже складно вже визначити, чи то в людини справді хист, чи тільки її самолюбні бажання.

Загалом вік, із якого людина починає вчитися мольфарських мудрощів – не настільки важливий. Хоча для ініціації є суворо визначені вікові межі: неофіту мусить бути не менше 30-ти років і не більше 35-ти.

Чому так?

– Тому що до 30-ти визріває душа людська. Раніше 30-ти – ще не сформована духовна сутність, -каже Мольфар. – До 35-ти років вона встановлюється. А пізніше-людинідуже важко сприймати науку, бо вже триває реалізація набутого досвіду, нічого нового людина навчитися не здатна.

– А якщо в роду нема наступника на той час, коли виникає потреба шукати учня?

–Так є в мене, – відповідає Мольфар. – Я маю двох синів, маю онуків, але в синів немає магічного дару, а онуки не хочуть його переймати. Тому я мушу шукати учня на стороні. Кожен мольфар від початку практики замислюється над тим, кому він передасть своє вміння. Але навіть якщо нікому не передасть його за життя, то особлива необхідність виникає перед смертю. Бо коли мольфар не передасть свої знання та мистецтво, дуже тяжко вмиратиме, вся енергія, всі знання з нього важко йтимуть, як це було з Гоєм і ще з кількома моїми побратимами. Якщо мольфар нікому не віддасть своїх знань, він терпить страшні фізичні муки, й він бачить усіх духів, усіх своїх помічників і всі свої діяння. Але кожен мольфар сам вирішує, чи віддасть він комусь свій дар. Іноді краще спустити його на воду, ніж передати наступникові. Й на те є причини. По-перше, дар мольфара – то дуже тяжка доля, а не просто ремесло чи професія. У нас в Карпатах кажуть: «Легше ліс сплавляти, аніж мольфувати» ^{30 . А крім того, сучасні люди вже не сприймають магію серйозно. Для більшості наших сучасників магія – це забавка, екзотика для розваги. А якщо хтось і ставиться до магії серйозно, тоді це засіб для досягнення своєї мети. А треба любити цей чарівний хист усім серцем, треба віддатися магії всією своєю суттю – тоді вона відкриє свої таємниці. Бо мольфар без власної таємниці – то не мольфар...}

–А як мольфари спускають свій дар на воду?

–Як я вже сказав, це ритуал, що здійснюється тоді, коли мольфар не бажає нікому передавати своє вміння. Чаклун бере якусь річ (найчастіше -дерев'яну дошку), проводить над нею певний обряд і з допомогою заповітних слів і дій вкладає в ту дошку свій магічний дар. А потім пускає її на бистру воду. Найкраще це зробити вночі, пускаючи дошку по великій річці, як от Черемош. Тоді менше ризику, що той заговорений магічним даром предмет пристане до берега, де його можуть підібрати необережні люди. Бо якщо таку дошку підбере хтось, то вся магія перейде до тієї людини, і що тоді той нещасний чоловік робитиме?

– Магія – то наука таємна, – продовжує Мольфар. – Є такі речі, що їх до смерті людина не має права нікому казати. У кожного мольфара є таємниці, які знає тільки він, і нікому не повинен їх передавати. Навіть у інших ремеслах так: майстер передає учневі ремесло, а не дар. Так і в мольфарстві. Відун може передати вміння, але не дар.

Я запитую:

– Чи значні відмінності між вродженими і навченими мольфарами?

– Відмінності є, – відповідає Мольфар. – У деяких галузях мольфарства вроджені чародії сильніші, бо родова генетика має для нашого мистецтва велике значення. Як правило, мольфари, котрі передають своє вміння по родинній спадковості, передають спадкоємцю і галузь, у якій працюють. А навчений мольфар не обов'язково займатиметься тим само, що йучитель. Наставнику випадку з навченим учнем стає лише провідником енергетики. ..

– Чи має бути згода членів сім'ї на навчання молодого мольфара?

– Не завжди. Талант є талант, і він пробивається, як паростки весною. Його ніхто не годен спинити.

Отже, мольфар шукає собі учня, якщо нема династичного спадкоємця. Як це відбувається? У давні часи мольфар традиційно передавав своє знання дванадцятьом людям, які мали здібності до магічної науки. Мольфари бачать невидимі знаки на людях, схильних до мольфарського мистецтва. Тож кожен мольфар обирав майбутніх спадкоємців за цими знаками: іноді потенційний учень сам приходив до мольфара, бажаючи перейняти таємні знання, а іноді мольфар запрошував людину до себе в науку. У Карпатах таких учнів називали челядниками. Вони допомагали наставнику по господарству, допомагали збирати цілющі трави, а мольфар їх учив. Челядники були присутні під час лікувальних і магічних обрядів, що їх проводив учитель, заучували примівки, пізнавали ритуали. За час навчання мольфар придивлявся, і духи-по-мічники вказували, на кому з учнів-челяд-ників є особливий доленосний знак. Того мольфар посвячував – передавав своє благословення та магічну силу. Інші учні могли стати сільськими знахарями, повитухами, травознаями...

Отже, свого істинного спадкоємця мольфар знаходить серед тисячі претендентів, по знаках, що їх він бачить над людиною. Він навчає майбутнього мольфара свого таємного мистецтва примівок і травознавства, обрядів і ритуалів. Термін навчання буває різний залежно від здібностей учня. Коли неофіт опановує знання і стає готовим до самостійної праці, вчитель передає йому духовний дар і проводить обряд ініціації.

Ініціація, посвята – це неодмінна передумова мольфарського мистецтва. Без неї людина не може стати повноцінним моль-фаром. Звісно, неофіт, який пройшов науку в мольфара чи мольфарки, знає таємниці трав і може лікувати людей, може бачити майбутнє і провіщати долю, але без посвяти людина не стає магом, тобто, не володіє тими невидимими нитками, що дозволяють керувати реальністю і здійснювати чари ^{31 .}

Я запитую:

– А як же той факт, що зараз багато хто вчиться по книжках?

– Щоб стати справжнім магом-практиком по книжках, – Мольфар сміється, – треба багато над собою працювати... І мати слово, сильніше за камінь. А це буває дуже рідко.

Посвята може бути як фізична, так і духовна. А може бути лише духовна, коли до людини з’являється наставник-провідник і веде за собою. Такою була посвята у перших шаманів, мольфарів, магів, знахарів...

Посвята відбувається в кілька етапів. Спершу майбутній мольфар проходить очищення: водою і вогнем, суворим постом і самотністю. А потім наставник проводить завершальний ритуал, який є серйозним випробуванням і для учня, і для вчителя.

Керуючись вказівками свого духа-по-мічника, мольфар-учитель обирає таємничу місцину в горах, на одній з полонин, або в лісі. У певний день, обраний з допомогою спеціальних медитацій, там готуються ритуальні вогні з трьох сортів дерева.

Трикутником розкладаються три освячені за допомогою заклинань і трав вогні-

ватри – символ трьох світів, трьох шляхів мольфарства (цілительство, магія, ритуали). Неофіт стоїть посередині, між вогнів, без будь-якого одягу. Це знак того, що молодий мольфар готовий ввійти беззбройним, чистим і відкритим у «потрійний світ»: світ духів, світ людей і світ вищих божеств. Оголеність – символ нового народження і готовності стати перед духами таким, який він є.

Мольфарська ватра розпалюється в древньому магічному урочищі. Коли молодий мольфар буде готовий, до нього прийде дух-провідник, щоб повести чаклунською стежкою назустріч знанням.

Учитель дає неофітові рослинний препарат, який розширює свідомість (це може

бути напій, куриво в люльці чи просте обкурювання). Вибір зілля та спосіб його застосування залежить від кожного окремого випадку, зокрема, від особливостей психіки самого неофіта. Найчастіше використовується дурман (Datura stramonium) або коноплі (Cannabis sativa). Темні маги для обрядів ініціації частіше використовують матри-ган, як у Карпатах називають беладону (Belladonna atropa). В окремих випадках робиться суміш із кількох зел.

Майбутній мольфар входить у транс, і перед ним відкривається світ духів. Жителі того світу можуть прийняти нового мольфара, але можуть і не прийняти. Якщо приймають – до людини з’являється дух, котрий стає провідником-наставником молодого мольфара, особистим поводирем у світі духів. Ця істота буде помічником у всій його моль-фарській роботі – до кінця життя. І в смертну годину мольфара дух-провідник приходить, щоб провести душу свого підопічного до іншого світу.

Це посвята фізична. Може бути й сама духовна. Під час духовної посвяти людині просто відкривається наставник із «тонкого» світу. І він стежитиме за своїм підопічним доти, поки не переконається, що його учень гідний іти мольфарським шляхом.

Є й інший метод передавання магічних знань: бувало, що коли мольфар помирав, не знайшовши за життя учня, він міг передати свою Силу, знання та вміння, коли просто брав за руку будь-яку людину. Найчастіше так передавали свої знання чорнокнижники та відлюдники. Нерідко саме таким чином на смертному одрі віддавали свою темну магічну силу лихі мольфари чи відьми. Тому коли вмирала людина, котру вважали злою відьмою або чорним чаклуном, усі боялися навіть наближатись. Траплялися випадки, коли в такий спосіб знання отримувала людина, зовсім до цього не готова. Тоді померлий мольфар ставав наставником із потойбічного світу – звідти керував діями свого несподіваного учня. До речі, сибірські шамани частенько обирали свого спадкоємця вже наприкінці свого життя, проводили над обраним учнем ініціацію, передавали своє знаряддя – і вмирали. І вже з «нижнього» світу керували першими кроками молодого шамана...

Коли мольфар передасть своє знання, благословить і проведе посвяту – він перестає бути вчителем. Він стає колегою, духовним побратимом.

Я запитую в Мольфара:

– Чи важливі час і місце ініціації?

– Так. Час і місце завжди обираються дуже індивідуально. Мольфар перед ініціацією свого учня викликає духа-помічника, і той називає мольфа-рові пору, місце, час і день посвяти. Але найчастіше посвяти відбуваються від Благовіщення, коли перша змія виповзає на сонце, і до Купальської ночі, головного мольфарського свята.

– Яке знаряддя використовується під час ініціації?

– Передусім – це ватра з певних сортів дерева. Також спеціальні речовини, які добираються індивідуально, оскільки неофітові необхідно змістити центр свідомості, вивести його в світ духів.

Іноді використовуються певні предмети – громовиця, окремі трави – залежно від напрямку, в якому посвячують майбутнього мольфара. З допомогою заклинань моль-фар-учитель зближує два світи, світ живих людей і світ духів, неофіт переходить межу між цими світами (іноді людина бачить її у вигляді мосту над вогняною рікою або тунелю в непроглядному тумані) і вступає у світ духовний. Там молодий мольфар знайомиться з тими, з ким віднині радитиметься в своїй діяльності. Там він зустрічає свого помічника. Під час посвяти молодий мольфар дізнається про свою стихію, пізнає свої тотеми: тварину, рослину, птаха, які стають для нього знаковими, і від яких мольфар може черпати інформацію та силу для здійснення певних обрядів.