Текст книги "Знаки карпатської магії"

Автор книги: Громовиця Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Тут мій наставник хитро посміхається і каже:

– А вашу стихію я можу назвати, навіть не проводячи обряду ініціації. Бо ім'я людині дається недаремно...

– Чи знає вчитель, хто стане помічником його учня? Чи часто буває, що в учня той самий провідник, що і в наставника? – запитую в Мольфара.

– Учитель цього не знає. Виходячи в світ духів, неофіт відкриває свою душу, і до нього приходить той, хто відчуває свою спорідненість із душею неофіта. Приходить цей дух як гість і з доброї волі стає провідником і помічником. Іноді буває, що в учителя й учня – один провідник, але це швидше виняток, і це означає особливу духовну близькість між мольфаром-наставником та його учнем.

Отже, коли відбувається ініціація – молодий мольфар входить у світ духів, знайомиться з іншими світами й до нього приходить дух-помічник, що визначає основну спеціалізацію молодого мольфара та стає віднині його провідником по гілках Світового Дерева.

– Чи бувають при ініціації травми? Фізичні або психічні?

– Бувають, але це більше трапляється при посвятах у чорні обряди, бо злі духи люблять кров і живляться людськими емоціями, болем і страхом. Тому той, хто входить із ними в контакт під час посвяти, повинен віддати злому духові частину своєї крові та своєї сутності. При посвятах у білу магію травм практично не буває.

Молодий мольфар відразу ж відчуває величезні зміни у своїй свідомості. Іноді це щось подібне до «священної хвороби», як це буває в сибірських та індіанських шаманів.

Але найголовніша зміна в тому, що на молодого мольфара звалюється відчуття відповідальності перед світом, перед своєю діяльністю, з’являється неймовірна напруга і тягар на душі. Власне, хвороба є наслідком, оскільки не кожній людині стає душевних, духовних і фізичних сил витримати посвяту й перше спілкування з іншою реальністю. Людина втрачає радість і дитяче, спрощене бачення світу; молодий мольфар починає бачити причини й першопричини, наслідки та сплетіння доль і відчувати істинні закони світу.

Мольфари також звертають увагу на особливі прикмети та обставини народження дитини, щоб визначити здатність до мольфарської науки.

Таку здібність часто мають позашлюбні діти. Вважалося, що коли хрещена мати під час хрещення такої дитини пов’яжеться шкіряним поясом, цей пояс матиме особливі магічні властивості.

Одним із інструментів, які досить часто використовуються при ініціації, при лікуванні, а також при інших обрядах, зокрема, для входження в транс, є особливий музичний інструмент, відомий у Карпатах із сивої давнини, а саме дримба.

Власне, тибетські, алтайські народи та інші народи Азії знають аналогічний інструмент (традиційно його називають варга-ном ^{32 ). Різниця між гуцульською дримбою та варганами інших народів світу (в яких, до речі, теж були поширені шаманські техніки та практики входження в розширений стан свідомості) невелика – незначна відмінність у формі. Поза сумнівом, варган чи гуцульська дримба – це не просто музичні інструменти. Це також засіб для досягнення стану розширеної свідомості без допомоги рослин із родини пасльонових. Дримба звучить на два голоси: один із них чують слухачі, а інший – тільки той, хто грає. І оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект призводить до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан із племені які називає «внутрішнім діалогом», а мольфари – повсякденним розумом.}

До речі, за формою дримба схожа на камертон – інструмент, який використовується для настроювання музичних інструментів. То може, гуцульська дримба і є древній камертон для настроювання на внутрішню музику небес? І з допомогою цього маленького інструмента мольфар входить у такий стан, в якому починає чути «гармонію сфер», що нею створено та впорядковано світ?

Можна сказати, що дримба для мольфара – те саме, що священний бубон для шамана. Як відомо, сибірський чи американський шаман досягає трансу за допомогою магічної музики, яку видобувають із бубна чи особливої тріскачки. Шамани називають свій бубон «конем», який переносить їх у світи духів, і гарному шаманові достатньо кількох ударів у бубон, аби привести свою «точку фіксації» до належного зміненого стану свідомості. Так само служить мольфа-рові дримба.

На цьому інструменті грають за допомогою губів, зубів, язика й дихання одночасно: високі звуки досягаються звуженням ротової порожнини, низькі – розширенням, тихіші-голосніші – диханням. А саме звучання нагадує буддійські мантри. В Карпатах дримба відома з незапам’ятних часів. Цікаво, що традиційно вона вважається жіночим інструментом. І до сьогодні кожна друга гуцулка «уміє в дримбу».

Дримба має особливу силу, вважають мольфари. Це магія в звуках, примівки в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу, ці звуки пробуджують енергію каменя, дерева, металу, вони наділяють моль-фара особливою силою. За допомогою звуків дримби можна причарувати кохану людину, приручити дикого звіра, ворога зробити другом...

–Дримба дуже примхливий інструмент, – каже Мольфар. – Вона дуже тонко відчуває настрій того, хто на ній грає. Тому з її допомогою так легко передати всі відтінки настрою – і сум, і радість, і любов, і жаль та смуток розлуки...

Майже кожен мольфар ще й володіє якимось ремеслом. Наш герой – відомий на всю Гуцульщину мосяжник, тобто майстер по металах, зокрема дорогоцінних. А ще він виготовляє музичні інструменти. І дримби теж.

– Мова людська недосконала, – тихо промовляє Мольфар. – Досконала тільки музика, бо то – мова верхніх сфер, мова горніх світів і світлих духів. Уся природа, кожна рослина й кожен камінь мають свою музику, лише люди її не чують. Чують окремі щасливці. І хто в змозі відчути й почути її – то найщасливіша людина в світі. Був час, коли світ мав єдину мову, й колись знову настане такий час, коли людство матиме єдину мову – музику...

І знову Мольфар підносить дримбу до вуст – і ллються звуки, що передають і жебоніння гірських потічків, і передзвін зірок над карпатськими вершинами, звуки, повні Сили, що бере початок десь там, у глибині тисячоліть, в самому духові наших предків, котрі відчували і знали, що суще – нероздільне. ..

Тихі звуки дримби заколисували... І ось уже заснула свідомість – раціональна, глузлива, скептично-недовірлива свідомість людини з великого міста. А натомість пробудилася інша – потаємна, та, що знає, відає... Звуки дримби віддаляли та приглушували решту звуків та образів реального, фізичного світу. ..І ось вони зникли зовсім... А народилися, відкрилися інші звуки – звуки світу, де все було інакшим... І той світ, світ мольфарської блискавки, був зараз реальнішим за все.

Далі звуки дримби стали швидшими, дрібнішими, різкішими, вони пробуджували до руху, до динамічного польоту й тіло, і нову свідомість. Вони пробуджували бажання бігти, ні – летіти, ледь торкаючись ногами мовчазних скель, які – я знала це – берегли споконвічні таємниці гір, дерев, хвиль гірської ріки й високого, неймовірно високого неба над карпатськими полонинами...

Ібіг-політ мій тривав безмежність – чи мить? Хто скаже про тривалість там, де відсутнє поняття часу? І ось на моєму шляху здійнялася величезна гора. Що це було – реальна вершина, один із карпатських бескидів, чи легендарна гора – символічний центр Світобудови? Вузька стежка гадюкою звивалася вгору, і я пішла нею...

На височенній гірській вершині – гігантська дримба. Коли сходить сонце і перший промінь падає на сиво-металеві вигини її тіла, дримба на кілька

хвилин спалахує полум’ям, і тоді на вершині палає багаття. І той золотавий стовп нагадує ватру, яка попереджає.

Про що?

Про те знає лише стара дримба, що вже віками стоїть на вершині. Коли над горами пролітає вітер – він помічає стару сиву дримбу та грайливо пестить її в легких обіймах, і ледь чутно – ніжно й сумовито – відповідає йому дримба. А іноді над гірськими вершинами бушує вихор – і тоді озивається до нього дримба протяжним гулом, і луна йде над горами, лякаючи полохливих мандрівників. А сміливим – дає нову силу на важкій дорозі. І гуде, гуде, виспівує стара дримба, а вітри знову й знову торкаються гудка та змушують бриніти луною на всі гори.

А коли настане горобина ніч і загуркочуть громи над гірськими вершинами, породжуючи ярі блискавиці, і полетять між небом і землею вогняні стріли, тоді замре в очікуванні стара дримба, а в прадавній печері всередині гори стрепенеться старий Мольфар в очікуванні урочого часу. І настане мить, коли в саму дримбу вдарить блискавиця, і зрадіє стара дримба, дочекавшись того моменту, заради якого й поставили її тут бозна-коли. І по У гудку, прямому, як стріла, ясному й міцному, V як мольфарська дорога, піде вогняна стріла в г землю, в гірську печеру, де вже давно чекає і на неї старий Мольфар... lI

Дримба – це символ шляху мольфара. Обрис її -то звичайний людський шлях, від народження до смерті. Язичок же посередині (його називають миндик) тонкий, дзвінкий, виготовлений із найякіснішої криці; він проходить на межі життя й смерті, але все-таки не торкається їх – це шлях мольфара, шамана, істоти, яка народилася, усвідомила себе й пізнала смерть, і шлях її, тонкий і виразний, з тої миті відрізняється від життєвого шляху інших людей. Миндик – це блискавка, одвічний знак мольфарства. Починається цей шлях посередині – коли людина найдалі й від народження, і від смерті. А закінчується там, де точка життя з точкою смерті майже стикаються. Крім того, гудок завжди робиться з криці, у той час як обід – із заліза. Криця – символ сили, метал, гартований вогнем. Це символ того, що коли людина усвідомлює у себе «блискавку в крові» ^{33 , тоді починається шлях Мольфара...}

Можна згадати й про важдру – символ бога Шиви в індуїзмі, а також важливий езотеричний символ у тибетських та буддійських традиціях; тут ваджра уособлює міць та ясність духовного шляху. Важдра вважається також символом духовного світу, а сам термін перекладається як «алмазнаблискавка». Формою ваджра теж дуже нагадує дримбу.

Випадок? Збіг? Чи глибока закономірність, сенс якої знають тільки втаємничені?

Мурчунга. Непал.

За допомогою цих музичних інструментів шамани Європи та Азії здійснюють свої «потойбічні» подорожі.

У індуїзмі ваджра (санскрит, «блискавка») – священна зброя Індри-Громовика, а в тибетській буддійській традиції – це символ міцності та духовного шляху.

Ми вже згадували про те, що традиційно дримба вважається жіночим інструментом. У деяких місцевостях Карпат «дримбою» навіть називали молоду відьму, яка «спеціалізувалася» на любовній магії. І тому наша розмова плавно перейшла до теми, що природно хвилює мене чи не найбільше: жіночі обряди в мольфарстві і роль жінок у гуцульській магічній традиції.

У давнину жінки були першими магами. Так само й обрядом будь-якої ініціації, посвяти, магічним боком життя керувала жінка як істота, що здатна тонше відчувати космічні енергії.

–Жінка має природну магію, у неї вона в крові, -сміється Мольфар, і лукаві бісики скачуть у його очах. – Жінці навіть не треба вчитися. Та тільки сучасні жінки забули про це прадавнє знання, яким наділила їх наша Велика Мати. Адже дотепер усе, що робить жінка стосовно, скажімо, чоловіка, який їй подобається, – це древні магічні ритуали, з тією різницею, що нинішні «чародійниці» здійснюють ці обряди несвідомо. Якби жінки свідомо користувалися силою, котру подарувала їм від світанку світу Мати-Природа, – вони б оволоділи світом і змінили його. І можливо, саме тому чоловіки завжди намагалися обмежити жіночі чари. Бо боялися їх... Як бояться дотепер...

–І ви боїтесь? – запитую я в Мольфара.

– Аякже, – відповідає мій наставник. – Адже я, попри всю свою магічну силу, всього-на-всього чоловік. Але я ще й намагаюся пізнати жіночу натуру. Бо жінка і магія мають основну спільну рису: і жіноча краса, і сила магії – це найбільша Таємниця природи, яку й розгадує мольфар...

Колись давно, коли магія ще не була екзотикою, а частиною самого життя, у кожному поселенні були чоловіки й жінки, що володіли магічними здібностями. Суспільні магічні обрядодії, свята та колективні моління проводив маг-чоловік, а жінки керували внутрішнім життям племені чи роду, лікували хвороби й пророкували майбутнє, передбачали долю та здійснювали обряди для забезпечення доброго врожаю. Звідси й походить слово відьма, яким здавна називали жінок-магів, тобто «та, хто відає, знає». Без втручання чарівниць-відьом нічого не відбувалося. Пробудження землі навесні, закликання теплих літніх дощів та живлющих гроз, збереження врожаю, щасливе родинне життя – за всім цим стояли жінки-чародійки.

І сьогодні в Карпатах існує приказка: Коли місяць у серп, то чарівниці ідуть на границі.

На перший погляд, ця фраза позбавлена сенсу, але насправді це дуже глибока приказка. Кожна магічна дія виконувалася на межі поля, лісу, села тощо. Символічно це означало межу між світами: «поцейбіч-ним» буденним світом і «потойбічним» світом духів та богів. Місяць «у серп» вважався найкращою порою для магічних обрядів: коли місяць наростав – для ритуалів, спрямованих на урожайність та щасливе завершення справи, на ріст та успіх. Час, коли місяць був щербатий, годився для ритуалів, спрямованих на завершення справи, а також для всіх темних ритуалів.

Мольфар каже, що в карпатській магічній традиції жінка має велике значення сама по собі як особистість, як носій певної енергії – завдяки своїй силі правічній та вродженій принаді. Чоловік не встоїть перед її красою, її словом, поглядом і перед нею самою.

Якщо звернутися до світової історії та міфології, ми знайдемо там багато переказів на цю тему. У гуцулів вони теж є. Зокрема, в горах розповідають про карпатського народного легендарно-реального героя – ватажка опришків Олексу Довбуша, який втратив силу й життя через палке кохання до жінки... Втім, історія про Довбуша ще попереду.

–Чи є відмінності між чоловіками-мольфарами та жінками-мольфарками у способах отримання знань, у ініціації?

– Знання всі отримують однаково. Ініціація також однакова для всіх. Тільки різні дні обираються та різні речі використовуються. Наприклад, чоловіків-неофітів годиться посвячувати в «чоловічі» дні:у вівторок або в четвер. А жінок -у «жіночі»: в середу чи п'ятницю. Найкращим днем для посвяти жінки-мольфарки, як і для будь-яких жіночих обрядів та дійств, є п'ятниця – п'ятий день тижня, що споконвіку був священним для жінок.

А в самій мольфарській роботі відмінності є. Жінка має більше природних сил і здібностей, бо черпає силу від самої Ма-тері-Природи. Чоловік не може зробити багато з того, що може жінка. Звісно, є й речі, яких не може зробити жінка, а тільки чоловік. Скажімо, до воїнської магії, до заклинання зброї, до захисних ритуалів більше вдатні маги-чоловіки. А чари привороту чи любовна магія – це робота традиційно жіноча. Серед чоловіків практично не було повитух...

І це аж ніяк не пов’язано з соромливістю чи якимись моральними нюансами. Просто жінки ближче стоять до Матері-Природи, вони отримують сили для того, щоб приводити в наш світ нове життя. Повитухи – це не просто сільські «акушерки», це були хра-нительки знань про людину, про її розвиток та психіку, цілительки й ворожки. Повитухи часто виконували обряди, пов’язані з погодою, родючістю, розвитком (тому що жінка дарує життя). І хоча вважалося, що жінка-відьма з народженням дітей втрачає силу ^{34 , і більшість справжніх відьом були незаміжні чи бездітні, особливість повитух полягала в тому, що «бабою-пупорізкою» могла стати тільки жінка, котра вже не може мати дітей, але не бездітна.}

Віконце ворожки. Худ. Ю. Камишний.

Мольфари знають ознаки, за якими можна було розпізнати майбутню відьму-моль-фарку.

Особливими здібностями наділялася дочка третьої дівчини. Тобто, незаміжня дівчина народить дочку, а та теж народить дівчиною, то дочка третьої, яку вона теж народить не в шлюбі, – стане сильною чаклункою. Можливо, це повір’я – відгомін тих прадавніх, матріархальних часів, коли жінки-відьми зналися з чоловіками лише задля продовження роду, не допускаючи їх у життя своїх жіночих общин...

Старих відьом у деяких регіонах називали «вирицями» (від слова вирій) – тобто мудрими жінками, котрим відомі всі таємниці трьох світів, що їх охоплює Світове Древо.

Згадаймо казковий образ Баби Яги. Могутня чарівниця, за зовнішньою потворністю якої приховується сила та влада. Вона живе на кордоні двох світів, у хатинці, до якої треба «сказати примівку», тобто, віднайти магічний ключ розуміння природи цієї оселі. І тоді вона повернеться «до лісу задом, до героя передом», і там, на кордоні двох світів, шукач знайде Велику Богиню у її «тіньовій» іпостасі – в образі Баби. І якщо герой поведеться правильно, скаже вірні слова та здійснить правильні вчинки, тоді йому дозволять отримати чарівний ключ до

магічної сили Матері-Землі, яку уособлює Баба Яга. Велика Богиня допоможе герою всією своєю могутністю. А вона в неї – безмежна, бо це сила самої Природи.

У кельтів (нащадками яких, імовірно, є гуцули – див. список літератури) була Велика Богиня, що мала три обличчя: юна Діва, зріла Жінка та стара Баба. Ця остання іпостась своїми функціями і своїм значенням дуже нагадує нашу казкову Бабу Ягу.

А хранителькою Джерела Життя у Вирії була з правіку богиня Громовиця – одне з прихованих втілень Великої Богині, яка з часом у народних колядках та примівках перетворилася на Богородицю.

Коли ж настав той час, із якого між чоловіками та жінками почалася боротьба за владу над душами й умами людей? Напевно, вона була завжди, хоча від самого початку простежити цей процес неможливо. Мабуть, це частина того самого закону великої рівноваги, про яку говорять мольфари. Але поступово чоловічі божества витіснили Велику Богиню. Потім, коли на землю Старої Європи прийшло християнство, священ-нослужителі-чоловіки цілком захопили духовну владу. З часом жінки-відьми втратили своє значення, і хоча дочок Матері-Землі, які відали, знали, вміли працювати з силами природи, й далі називали відьмами, але

слово це набуло негативного відтінку, їх почали переслідувати.

Мольфар вважає: це була помста чоловіків за те, що жінці більше дано Природою.

Жінка-чародійниця, яка літає на мітлі та повеліває небесними стихіями – традиційний образ народних переказів. Худ. Ю. Козак.

Із приходом християнства прізвисько «відьма» закріпилося за лиходійкою, котра жити не може, якщо не коїть зла людям і Природі: вона забирає молоко в корів і силу в людей, ночами їздить на молодих чоловіках, літає на мітлі та краде зорі з неба, займається вроками та злими чарами.

До речі, всі обряди, що їх має здійснити відьма перед початком чародійництва, дуже символічні. Жінка має роздягтися наголо, звернутися з певними «заповітними словами» до хатнього порогу, далі перекидається назад через спину або перекочується через стіл. У цих діях прочитуються символи підготовки до переродження: спершу чародійка повинна «скинути одяг», залишитись «у чому мати народила», тобто вона мусить стати іншою, полишити звичний стан, відкинути повсякденне життя. Далі жінка прощається з родом і предками, бо коли стане відьмою, вже не буде такою, як досі (поріг -символ коренів і кордонів; згадаймо давні перекази: найдорожчих небіжчиків навіть ховали під порогом, щоб вони охороняли рід). Далі відбувається власне переродження, відмова від попереднього існування й отримання нової сутності: перекочування через стіл, перекидання через спину назад -це все засоби перевтілення в іншу істоту, оборотництво. І нарешті одним із важливих жіночих відьомських обрядів був «двобій на межі» – випробування для жінки, що стала відьмою, перевірка її сили, можливо, навіть змагання із своїм власним вищим «Я».

Для жінок-перевертнів існувала власна назва – «потворниці» (згадаймо «потворність» Баби Яги; можливо, спершу це слово означало не відсутність краси, а саме вказувало на змінений вигляд?), тобто такі, що можуть перетворюватися. Згодом, по християнізації, слово «потвора» набуло негативного змісту. Під час розкопок у Києві в районі собору Святої Софії було знайдено предмети для прядіння, й одна з пряслиць була позначена словами: «Потворин пряс-лень». Чи не належало це прядильце якій-небудь «київській відьмі», що жила неподалік? Можливо, навіть дочки великого князя київського таємно ходили до цієї чародійки, щоб дізнатися про свою долю...

Речі, що належали чародійниці Потворі. Київ. XII ст.

Але тут, у Карпатах, жінки-мольфарки поважалися так само, як і чоловіки, якщо не більше. Молодих відьом, схильних до любовних розваг, котрі «спеціалізувалися» на любовних заклинаннях, називали «ярит-ницями» (від слова «ярий» – весняний, жагучий).

У горах розповідають про мольфарок, котрі були великими травознаями та цілительками, передвічними словами-замовами вміли заклясти невдачі й негаразди. У моль-фарстві повитухами могли бути тільки жінки (втім, як і в більшості традицій). Звісно, не кожна повитуха була мольфаркою, але кожна мольфарка була зобов’язана знати це мистецтво. Повитуха не мала права відмовлятися, коли чоловік породіллі – за традицією – запрошував її до своєї хати. Повитуха приймала пологи, виконуючи над молодою матір’ю та новонародженим певні обряди, вона ж готувала першу купіль. У купіль для дівчинки обов’язково додавався любисток -щоб була вродливою та щоб хлопці любили, в купіль для хлопчика – корінь дев’ясилу, щоб був дужий. Повитухи зналися на різних зіллях та володіли примівками від «уроку», від лихого ока й прокльонів.

А в інших особливостях мольфарського мистецтва різниці між жінками та чолові-ками-мольфарами немає. Вони служать або світлим небесним силам, або це відьми та упирі – служителі темних руйнівних сил. Мольфар розповідає, що були випадки, коли мольфари, чий магічний шлях був зовсім різний, а то й протилежний, іноді одружувалися одне з одним.

– У сусідньому селі, – говорить Мольфар, – жили двоє мольфарів, Дмитро і Параска. То вона була справжня відьма-лиха чародійка і гадюча ґаздиня. Дмитро ж, її чоловік, був дуже сильним цілителем і світлим мольфаром.

– Як ви пояснюєте таку, здавалося б, несумісність?

– Протилежні вдачі Бог поєднує в житті, -Мольфар посміхається. – Тоді буде гармонія. Якщо в двох людей одинакові погляди – не буде гармонії. Вас відштовхуватиме одне від одного, незалежно від вдачі. Хоча чоловіка треба весь час тримати в дисципліні, бо чоловік – то перелітний птах, який прагне вічної свободи. Але водночас чоловік – то й хвіст у польоті за знанням. Тому кожна людина, яка стає на магічний шлях, мусить для себе вирішити, чи пов'язувати себе родиною. У окремих випадках це навіть корисно, бо чоловік-мольфар і жінка-мольфарка одне від одного підживлюються енергією. Чоловік і жінка вдвох – то є найбільша сила Всесвіту в енергетичному відношенні.

– У багатьох культурах маги брали собі за учнів лише представників протилежної статі – для енергетичної рівноваги та гармонії двох начал. Чи таку мольфарстві?

– Не обов'язково. Але часто чоловіки-мольфари брали собі в учениці жінок – тому що жінки сильніше сприймають таємну магічну науку й серед них значно більше вроджених віщунок, аніж серед чоловіків.

Як і в чоловіків-магів, у жінок-мольфа-рок теж є свої святі дні, які відкриваються їм у момент посвяти. Це особливі дні, в які проводяться певні обряди та ритуали й тим здобувається додаткова сила для моль-фарської роботи.

Але всі мольфарки шанують 12 святих п’ятниць у році. Втім, п’ятниця – це головний жіночий день не лише в карпатській магічній традиції. У всіх культурних традиціях цей день був присвячений богині кохання чи материнства, родючості та жіночої долі, Великій Богині-Матері, як би її не називали – Фрейя чи Мокош, Афродіта, Раті-Дурга чи єдина в трьох особах кельтська Велика Богиня.

Сни проти п’ятниці вважаються віщими й неодмінно збуваються. Цього дня не годилося прясти чи шити, виконувати будь-яку іншу роботу, яка вважається традиційно жіночою: «бо свята П’ятниця розгнівається». Але це дуже гарний день для побутової магії, для захисту свого житла та родини. Як правило, мольфари приймали жінок у жіночі дні, а чоловіків – у чоловічі.

Що ж стосується карпатських жінок-чародійок, то особливо мольфарки шанували і поважали дванадцять п’ятниць у році, які називали «роковими помічницями». Це були дні, коли вони молилися Матері-Землі, Великій Богині (в християнський час -Богородиці-Пречистій Діві та Параскеві-П’ятниці) і отримували нову силу.

Дванадцять святих п’ятниць ^{35 розташовуються в такому порядку:}

Свята Параскева-П’ятниця – християнська іпостась Великої Богині – покровителька мольфарок-чародійниць та рукодільниць. Народна ікона. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

1. П’ятниця першого тижня Великого посту.

2. Напередодні Благовіщення.

3. Страсна П’ятниця.

4. Перед Вознесінням.

5. Перед Трійцею.

6. Напередодні Івана Купала.

7. Спасівська п’ятниця (напередодні святого Іллі, бога Громовика).

8. Перед Воздвижениям.

9. Перед Покровою.

10. Напередодні Введення.

11. Перед Різдвом.

12. Перед Водохрещею.

Взагалі, жіноча енергія вважалася в магічному мистецтві особливою. Навіть її зовнішні атрибути використовувалися для підсилення певних обрядодій. Скажімо, в деяких місцях Сибіру та Азії шамани-чоловіки переодягалися в жіночий одяг для здійснення певних ритуалів. Те саме робили майстри шаманської традиції сейд у Скандинавії. Взагалі, сейд (його ритуали включають передбачення майбутнього, досягнення стану розширеної свідомості та шаманські подорожі коренями та гілками ясеня Іггдрасіль, дев’ятьма світами, які складали картину скандинавської космогонії) вважався переважно жіночою справою. Родоначальницею та божественною покровителькою сейду вважалася богиня кохання Фрейя, і навіть володар Асґарду ^{36 Одін, бог-шаман та батько рун, навчався мистецтва провіщання майбутнього у Фрейї. Майстрині сейду – їх називали вьольвами – користувалися величезною повагою та оточувалися особливим ореолом 37 . У контексті карпатської традиції варто згадати святочний обряд Маланки, де Маланку завжди зображає перевдягнений у жіноче вбрання парубок, а культове травестування до сьогодні в гуцулів збереглося у вигляді жартівливого переодягання на весіллях.}

Звісно, жінка може бути й босоркою – демонічною чаклункою. Нею часто стає жінка, в котру вселився дух померлого чаклуна. Якщо в родині одна за одною народжуються тільки дівчатка, то сьома обов’язково буде босоркою. Вона має дві або три душі та здатна чинити лихі чари, впливаючи ними на цілий регіон. Вважалося, що босорка може літати з буревієм та вихором, насилаючи мор на худобу, град на урожай. Відьма-бо-сорка викрадає плід із лона матері й може «зчередувати» чоловіка – вступивши з ним у любовний зв’язок, забрати назавжди чоловічу силу та життєву енергію.

Відьма-босорка. Худ. Г. Нарбут.

Із приходом у Карпати християнської віри, всіх відьом почали вважати лихими босорками, здатними тільки до зла: вони «виймають сліди» і присушують чужих чоловіків, за допомого ю глиняних ляльок насилають хвороби на людей, забирають у корів молоко та насилають мор на скотину. Наприклад, вважається, що на святого Юрія, коли вперше вигонили худобу на пасовисько, відьми збирали рядном росу на полях, де паслися чужі корови чи кози, й давали цю росу випити своїй худобі: тоді в усіх корів пропадало молоко, переходячи до відьомської корови.

Засобом пересування для відьми може бути будь-яке домашнє знаряддя: коцюба, мітла, тіпало для конопель... Вважається, що зароджуються відьми на Благовіщення, а на Юріїв день і на Івана Купала, та ще на Воздвиження вони збираються на Лисій горі для шабашів. Якщо простежити витоки цих свят, то стає очевидним, що це – важливі ритуальні дні, коли відправлялися саме жіночі обряди.

До сьогодні збереглися приказки, що характеризують «відьомську» роботу. В горах кажуть: «Гірша відьма вчена, ніж родима», «Коли місяць у серп – то чарівниці йдуть на границі», «Сонце світить, дощик кропить, чарівниця масло робить».

І, можливо, відгомін і таїна тих прадавніх жіночих обрядів збереглися саме в цих знаках старовинної мудрості – приказках і загадках. А ще – в казках.

Мольфари захищають людей від лихих відьомських чарів. Світлі мольфари для того, аби позбавити лиходійницю-чередій-ницю її чаклунської сили, використовують смерекову тріску з природнім отвором посередині (громовицю). Варто крізь цей отвір подивитися на злу відьму, як уся її сила пропаде і зникнуть чари, які вона чинила... Багато таких обрядів проводилося саме навесні, коли прокидалася природа, зростала її чаклунська сила. І для відьом та мольфарів це теж нове народження, новий виток їхньої праці.

Одним із найдієвіших способів захистити свою оселю від лихих чарів вважався такий обряд: на Благовіщення, коли «прокидається» відьомська сила, треба було обвести сокирою коло кругом хати. Цього ж дня на сволоках хати ліпили з воску рівносторон-ні, солярні хрести, які мали захищати оселю від впливу нечистих духів.

На Благовіщення в лісах прокидаються змії. І це теж ознака традиції, бо змія – одна зі священних тварин у мольфарстві. Змія була священною в багатьох народів. Цим плазунам поклонялися як богам і мудрецям, хранителям підземних скарбів і наставникам людства. Згадаймо індійських нагів -напівлюдей-напівзміїв, володарів підземного царства, де вони зберігають коштовні скарби та скарби знання. Наги – великі чародії, котрі можуть змінювати подобу та воскрешати мертвих ^{38 . Можна згадати змієподібних наставників і в інших народів: мудрі дракони з даоських легенд, «пір’ястий змій» Кет-цалькоатль – наставник майя, змієподібний Кекроп – засновник та покровитель Афін, змієнога діва з острова Хортиця, котра народила від Геракла предка скіфських племен...}

Нюй-Ва, за китайськими легендами -жінка-змія, яка створила світ і людей.

Цікавий момент: за гуцульським повір’ям, якщо чоловіка вкусила гадюка, то він мусить дістатися до води швидше за неї. Очевидно, це повір’я пов’язує змію із символікою Джерела Життя, яке витікає з-під кореня світового Древа. (А в космогонічних міфах багатьох народів, зокрема, в шумерському та скандинавському, – в корінні Світового Древа живе змій.)

У мольфарській традиції змія – один із символів праці мольфара. А також – один із мольфарських магічних помічників. За повір’ями, певним способом приготоване зміїне м’ясо дає можливість розуміти мову рослин, і вони самі відкривають таємницю, від якої хвороби вони допомагають; також вживання зміїного м’яса наділяє людину магічними здібностями. Таким чином, культ змії тісно пов’язаний із чаклунською майстерністю. Відгомін давнього культу змії зберігається і в такому дивному святочному гуцульському обряді: перед Святим Вечором, коли господар виходить закликати до святої вечері духів, він промовляє: