Текст книги "Знаки карпатської магії"

Автор книги: Громовиця Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

і Y( Y( ^aСвят-вечір родився, на Свят-вечір

* <*=1 хрестився!

Пречиста Діва на золотім крижмі

мя держала,

у Змієвім озері мя купала!

Зміїне озеро – це реально-магічне озеро на Гуцульщині. За переказами, в ньому живе дух. Дехто з дослідників вважає, що Зміїне озеро – це інша назва озера Несамовитого, про яке ми вже згадували. Вода Зміїного озера вважалася в давнину зміцнювальною та животворною. Цікава деталь: у гуцульському діалекті змію-гадюку називають «софія» (переклад цього слова, гадаю, не потребує пояснення?). Доречно згадати й аналогію з кельтською традицією: друїдів – кельтських магів та відунів, жерців та мудреців – називали «adder», що перекладається як «гадюка».

Змія згадується в багатьох обрядовій поезії («летючі й повзучі, підколодні й підземельні, ярі й переярі») та примівках: зокрема до «Ца-риці-Зміїці», яка живе у Вирії, під «білим каменем», зверталися у замовляннях від зміїного укусу: повелительку зміїного царства просили стримати підлеглих, щоб вони не нападали на людей.

Шамани північноамериканських індіанських племен теж вшановували змію. «Зміїний курган». Огайо. США.

У мольфарській космогонії змія – охоронниця Алатир-каменя і Джерела Життя. В старовинній примівці від зміїного укусу говориться ^{39 :}

стояв дуб, а в дубі дупло, а в дуплі гніздо, а в гнізді цариці: одна Киліяна, друга Іліана, а третя цариця Веретениця.

f-a морі на Діяні, на острові на Кияні, там

н

Ти, цариця Веретениця, ти вийди, вигукни, висвисни на своє військо – на польовеє, на лісовеє, на водянеє, на гноєвеє, на домовеє!, 'Закажи ти йому, царице Веретенице, нехай ¹воно так не робить, де не треба, не кусає, зубів своїх не пускає, бо зубам тим не бувати і на землю випадати, з нарожденого, хрещеного раба Божого...

Очевидно, що формула «хрещеного раба Божого» – це нашарування пізніших, уже християнських часів, коли мольфари та знахарі почали звертатися вже не до передвічних богів давнини, а до святих, до Богородиці та Сина Божого Ісуса Христа.

«Зміїними» примівками відвертають лукавство людське та наводять любовний шал. А зображення змії, сама змія, її линовище та частини тіла широко використовуються в різних магічних обрядодіях.

Вважалося, що наслане чаклуном прокляття може у вигляді змії жити в людині, тож існують особливі обряди для його вигнання. Причому як твердять перекази, під час проведення ритуалу вигнання такої хвороби з людини справді виповзає чорна гадючка!

За обереги від зміїного укусу слугує трава вероніка, а також – листя ясеня, що знову повертає нас до символу Світового Древа.

Інший представник зміїного царства, вельми шанований горянами, – вуж. Він є символом добробуту та багатства. Гуцули раніше підгодовували вужів молоком, щоб ті ловили мишей. Бували випадки, коли немовлят, залишених матерями в хаті, годували вужі. Вважалося, що дитина, вигодувана вужами, стане сильним магом або чарівницею і розумітиме мову гадюк та зміїв, зможе ними керувати.

Саме такою чародійкою, вигодованою гадюками, була Параска, про яку ми вже згадували. Прозивали її Гадєлькою, бо вона товаришувала зі зміями. Розповідають, що та жінка розуміла зміїну мову і в її обійсті завжди жили гадюки: Гадєлька могла від них брати отруту, щоб лікувати людей, могла й «зміїні» заклинання насилати, щоб зашкодити...

Є два великі «зміїні свята». Одне з них -весняне рівнодення (нині – переддень Благовіщення), коли змії прокидаються. Тоді їх зустрічали, й тоді ж відбувався перший весняний відьомський шабаш. Друге зміїне свято – Здвиження (Воздвижения), коли змій проводили на сплячку. З цим, останнім святом, пов’язаний дуже цікавий обряд.

Осіннє свято, коли змії вже збираються на зимівлю, є особливим у мольфарстві. Бо ці дні дають мольфарам важливий магічний «артефакт», а саме – гадючу пацирку.

Ось як розповідає Мольфар про «народження» цієї речі:

– Перед Воздвижениям змії збираються в певному місці – сповзається їх сила-силенна! – і знаходять потрібний камінь. Якими ознаками вони керуються, чому обирають саме його – ніхто не знає. І починають гади того каменя продувати. Свистять усі разом – і спрямовують свій свист в одну точку на камені. І поступово від зміїного сичання той камінь стає м'яким, ніби тісто, а далі з нього виходить кулька білуватого відтінку. Тота кулька й називається «гадючою пациркою». У нас в Карпатах навіть приповідка є, – Мольфар тихо сміється. – Ото як позбираються жінки десь біля тину та говорять тихо поміж себе, шепчуться, то гуцули кажуть: «Ади, дують у пацирку!»

...Можливо, в цій приповідці зберігся відгомін старовинного знання про те, що зміїні ритуали були прерогативою жінок.

Згадаймо зображення змій та вужів на трипільській кераміці, згадаймо змієногих дів-чарівниць, які населяють чи не всі міфічні перекази: хортицьку діву-змію, кельтську Мелюзину, діву Ліліт, яка за шумерськими міфами, живе у стовбурі Світового Древа... Коли ж було втрачене уміння спілкуватися зі зміями і в людей з’явився страх перед цими істотами, такі ритуали набули негативного забарвлення, як і приповідка...

Мудрі Наги – популярні персонажі індуїстських легенд, а змієподібна богиня Ганга іменується «матір’ю всіх вод». Порівняйте ці легенди з переказами про «царицю Веретенницю». Вона живе в корінні Світового Древа, звідки бере початок Джерело Життя, що живить усі ріки на світі. Фрагмент барельєфу «Сходження Ганги».

Потім, коли пацирка вийде, камінь поступово твердне і змії розповзаються. А оцей продутий камінь і сама «гадюча пацирка» мають дуже важливе значення у мольфар-стві, в деяких обрядах, особливо індивідуальних. Це дуже сильна мольфа для захисту дому від нещастя і хвороб.

– Навіщо ж зміям продувати той камінь? – запитую я.

– Так вони на ціле зимування заряджаються енергією, – відповідає Мольфар, – зміцнюють організм, аби мати силу пережити в своїх кублах зимові морози...

А на Благовіщення змій зустрічають. Його називають «зміїним святом» і цього дня не рекомендують ходити до лісу та в поле. Вважається, що тоді сама цариця Веретениця, володарка всіх змій, полишає свій золотий трон у Вирії і з’являється на землю.

Важливим весняним святом, яке несе відгомін дуже древніх часів, є Вербна неділя, остання неділя перед Великоднем. Верба – то символ життєвої сили і одне зі священних дерев Великої Богині. Це теж символ Світового Древа, бо верба здатна розвиватися навіть з прутика. Вербовими деревами обсаджу вали криниці ^{40 , за допомогою вербової лози шукали підводні джерела. Часто з вербових дощок робили відра для питної води.}

Отже, Вербна неділя – це день вшанування Древа Життя. В цей день люди, радіючи, били одне одного гілочкою верби, щоб пробудити творчу й життєву енергію. Мольфари в цей день запасають вербове гілля, що його використовують потім у своїх обрядах.

А ще весна – це пора, коли починаються обряди вшанування великої світотвор-чої стихії – вогню. Вогонь – священний для мольфарів. І тим більше його вшановують о цій весняній порі, коли сонце набирає снаги, коли розквітає природа. Вогонь – це благословенний дар сонця, і гуцули вважають полум’я священним: при ньому не можна говорити непристойності, в нього не можна плювати, від свічки не можна прикурювати. Коли навесні виганяли овець на полонину і вівчарі йшли туди літувати, перш за все в колибі запалювали живу ватру – від кресала. І ватра та мусила горіти ціле літо, не згасаючи. Коли ж вівчарі поверталися на зимівлю до сіл, живу ватру не гасили, вона мала згаснути сама.

На вогні ворожили під час закладання нової хати чи іншої будівлі: запалювали на певному місці вогонь і дивилися, який у полум’я колір. Якщо вогнище горіло ясно та сильно, із золотими іскрами – це був гарний знак для майбутнього дому. Якщо вогник був зеленавий, місце вважалося нечистим і нещасливим. Коли ж полум’я грало блакиттю – вважалося, що місцина годиться для проведення різних магічних ритуалів, у такому багатті спалювали хвороби й негаразди. Коли ж вогнище світилося малиновим полум’ям – місце вважалося святим, і там можна було зводити храми та інші священні споруди.

Вогонь, запалений блискавкою, вважався чаклунським, обпалене блискавицею дерево – наділеним особливою магічною силою. Вогонь від іскри, залишеної блискавицею в дереві, застосовувався у магічних обрядах, спрямованих проти ворогів, або під час заклинання зброї.

Останньої середи перед Великоднем виконується ще один мольфарський обряд. Особливо його дотримуються неофіти, ті майбутні мольфари, котрі вже готуються до ініціації (сам обряд посвяти найчастіше відбувався влітку, до свята Купала).

Мольфар із учнем ідуть на полонину. Розкладають трикутником ватри й неофіт роздягається та стає посередині. До ватри бралися певні сорти деревини, а крім того, різні трави й додатки.

Трикутник вогню, що його запалює мольфар зі своїм учнем – це двері в усі світи й епохи, своєрідний енергетичний вихор, у якому з’єднуються всі стани свідомості, час зливається в єдину точку. Там для людини настає єдина Мить, в яку вона здатна обійняти своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє, а просторово – одночасно відчути і сприйняти всі світи. І в тій вогняній брамі людина може зустріти істот із різних світів і отримати від них інформацію, бо всі ці істоти – вона сама.

– Чи можуть туди прийти злі духи, щоб нашкодити людині чи принести шкідливу інформацію? -запитую в Мольфара.

– Не можуть, – суворо відповідає він. – Вогненна стихія, підсилена травами та примівками, для них недоступна... Звісно, якщо це не спеціальний темний обряд, коли ватра кладеться на місці, присвяченому темним духам, і дерево береться відповідне, а мольфар п'є дурманні зілля, додаючи туди свою кров, і читає при цьому заклинання з Чорної Книги...

Останній четвер перед Великоднем називали навським днем. Цього дня згадували померлих і вшановували предків. Навіть нині цього дня подекуди в Карпатах топлять лазню для небіжчиків та вшановують їх спеціальними стравами. Цього дня (його називають «чистим четвергом») у церквах запалюють свічки й несуть цей живий вогонь із церкви до хати так, щоб вогник не згас. Свічка, висвячена в церкві чистого четверга, називається громницею або громовицею. Вважається, що зберігаючись за сволоком або за іконою, вона захищає хату від удару блискавки. Її також належало запалювати, коли в домі хтось хворів. А мольфари цього дня виготовляли спеціальні свічки з першого воску (традиційно на Благовіщення пасічники виносили надвір вулики та випускали бджіл на перший вес-няноцвіт) – для магічних ритуалів і свічки потрібні спеціальні.

Щасливою ознакою навського дня вважалася перша гроза цього року (четвер у всіх індоєвропейських народів був присвячений богові-громовику).

І протягом усього останнього тижня Великого Посту гуцули (і мольфари теж) готуються до Світлого Дня – Великодня. Гуцули-християни нині святкують день Воскресіння Христового. А для наших предків цей день був святом перемоги весни над зимою, життя над смертю.

Святкується Великдень першої неділі після того, як виповниться Місяць по настанні весняного рівнодення. Вважається, цього дня відкриваються ворота неба й через них приходять на землю любов і злагода, а людські душі наповнюються очисним вогнем. Після того як поєдналися язичницькі традиції та християнство, досі в православній традиції вважається: хто помер на Великдень, той іде просто в рай, незалежно від своїх земних вчинків.

Гуцули кажуть, що цього дня жар вогнища може перетворюватися на золото. З цим повір’ям пов’язано багато переказів та легенд.

Розповідають, що жили колись чоловік і жінка, та такі бідні, що бідніших від них на цілі гори не було. І ось настав світлий Великдень, пішли чоловік із жінкою до церкви, та поки вернулися додому, в печі вогонь погас, а розпалити нічим, нема ні кресала, ні сірників. І до сусідів не підеш позичити, бо гріх у таке свято на позички бігати.

Що робити?

Коли дивиться чоловік: десь у лісі на горі вогник блимає. Думає: «Піду, позичу вогню там. Усе ж не так встидно, як перед сусідами». Зібрався він, узяв шмат хліба в тайстру та й пішов. Вийшов на гору, а на галявинці під старою смерекою ледь-ледь жевріє маленька ватерка, а біля ватри сидить сивезний дідо, закутаний у якесь старе ганчір’я, і аж труситься від кашлю. Підійшов чоловік, уклонився, привітав старого зі Світлим Святом. А дідо й каже: «Видиш, я геть слабий, збери хмизу, щоб добре ватра розгорілася, зігрій мене». Думає собі чоловік: нині свято велике, гріх робити, але шкода старого... Зібрав він хмизу, розпалив високу ватру, зняв із себе сардак, закутав у нього діда, віддав йому з

тайстри хліб. А вже потім розповів про свою біду. «Відкрий тайстру», – звелів дідо. Та й укинув туди кілька жмень жару і каже: «Йди додому, та дорогою не дивися всередину. А як прийдеш, то висип усе посеред хати». Здивувався чоловік, але нічого не сказав, тільки. подякував дідові та й побіг додому. Г

Прийшов додому, висипав із тайстри жар V посеред хати – а замість жарин посипалися L на підлогу золоті червінці. І зрозумів тоді чо– ' ловік, що зустрів на горі лісового духа... 'j

За іншими повір’ями, цього дня золото теж горить вогнем, і таким чином можна бачити закопані скарби – бо над тим місцем піднімається примарне багаття.

Молодь у такі дні водила танки-хороводи на честь сонця і гойдалася на гойдалках, що символізувало єднання зі світом предків, із горнім, божественним світом, що розташований у кроні Світового Дерева.

Із язичницьких часів залишився дивовижний звичай: напередодні свята Великодня наші предки писали писанки, де в символічних малюнках зображали три світи й основні принципи космогонічної картини світу. До наших днів найкраще цей звичай зберігся саме в Карпатах, хоча люди вже й забули, що означає той чи інший символ. Коли їх запитати про це, відповідають: «Ма-

люю, як мати (баба) навчила». Символічно, що писанкарство – теж традиційно жіноче ремесло. І напевно, причина не тільки в тому, що це заняття не вимагає докладання фізичних зусиль: яйце – символ життя і нового народження, а в людському світі нове життя світові дарує жінка. Таким чином пов’язувалися жіноча здатність народжувати дітей та надія на оновлення світу...

Великдень в Карпатах і тепер відзначається веселими забавами та запальними «сонячними» танцями. Худ. Ю. Козак.

Писанки – це наділені магічною силою талісмани любові, відродження, вічного життя. Червоний колір присвячувався Сонцю й означав радість життя, життєву силу та нову енергію, жовтий – зорям і Місяцю; він символізував урожай; блакитний – небо, повітря, дух, захист і здоров’я; зелена барва означала весну та воскресіння природи, плодючість і оновлення, коричнева – дари Ма-тері-Землі, її силу, а чорно-білі малюнки -то дяка душам померлих, предкам; чорний колір вважався оберегом від лихого.

Писали етилом, іноді воском, а часом фарбами – і це теж магічний ритуал. Ті магічні символи, що їх наносили на писанки з давнини, дожили до наших днів і майже не змінилися.

Загалом, для наших предків космогонія та її символи були частиною самого життя. Усю природу давні горяни відчували як єдину істоту, тож усі мистецтва – від хатнього начиння до ритуальних предметів – несли на собі відображення народних уявлень про походження і будову Всесвіту. Це світосприймання збереглося навіть після прийняття християнства.

Сакральна символіка гуцульських писанок дійшла з правіку до наших днів майже без змін.

Традиційний орнамент карпатських писанок – зображення оленя. Це зближує гуцулів із кельтами, в яких був оленерогий бог Цернуннос.

Одним із центральних символів гуцульського писанкарства є зображення, що його традиційно називають «три хвилі» – перехрещення кількох звивистих ліній. Яйце в даному випадку символізує Космос, Всесвіт, Землю, а хвилясті лінії – Воду Життя, Правічний Океан, звідки вийшло все живе, а також сплетіння людських доль у Всесвіті, зв’язок усього сущого на землі. Але якщо заглибитися в міфологію, то цей символ може нагадати й легенду про «божественного коваля» , який запряг у небесного плуга зміїв і проорав ними «Змієвівали», щоб захистити слов’янські землі від нападників. Плуг у народних переказах і космогонічній традиції завжди був пов’язаний із водою, а коваль у цьому разі є уособленням іншого елемента Першотворення – Небесного Вогню. Небесний Коваль – це бог-громовик, який у небесному грозовому полум’ї кип’ятить воду, купає в її потоках Небо й Землю і тим самим дарує землі силу родючості. «Три хвилі» -це символ води земної (джерел та річок), що є відображенням «води небесної»; здавна джерела та річки вважалися «жилами» Ма-тері-Землі, по яких тече її «кров».

Ще один символ, який нерідко зображався на писанках, – образ Берегині-Рожани-ці, жінки з піднятими догори руками, один із традиційних символів праєвропейської культури загалом. Це й Мати-Земля, яка закликає «небесну воду», тобто дощ зійти на землю, подарувати добрий урожай, і прадавня, європейська «богиня-Вода», «мати вод» Дана, ім’я котрої збереглося в назвах багатьох річок Європи.

Поширеним писанкарським образом був і символ космогонічного «Дерева Життя»: символ вічності буття, який уособлює собою єдність Землі та Неба, світу земного й царства Небесного, символ вічного відродження.

Зображення восьмикутної зірки або солярного (рівностороннього) хреста символізували яре Сонце – дарувальника життя, і така писанка покликана була привернути увагу сонцедайного Володаря Життя до людей. Пташині орнаменти на писанках символізували прихід весни, оновлення природи, а зображення півня, вважалося, відвертає грім і блискавку від хати. Для того щоб закликати врожай, писали зображення буйного колосся та символи землеробства. Спеціальні писанки із зображенням бджіл клали під вулики: це мало забезпечити добре роїння та гарний медоносний сезон. Писанки з коловими орнаментами-стрічками мали відігнати «вроки та пристріти», забезпечити здоров’я родини, відвернути лихі чари.

ОСНОВНІ ТРАДИЦІЙНІ ОРНАМЕНТИ ГУЦУЛЬСЬКИХ ПИСАНОК

Т

Баранячі(турячі)роги

Символ плодючості Чоловічий принцип Охорона тварин

W

Трикутниквершиноювниз

БогиняРодинаТриєдністьПовітря

5

У

I

Восьмикутна зірка

Сонце Бог Сонця Щастя

<-ф

Зоря

Астральний культ Успіх в коханні Родинне щастя Новий початок

с

=

□

Сонячнийхрест

Об’єднанняРівновагаЗахист

М

Олень

Процвітання Плодючість Сила і мудрість

ляп

Меандр-1

ВодаЗміни

R/WL

Меандр-2

Вода Священна змія

Ж

Сонячнеколесо

Сонце Оновлення Коловорот Буття

II li

Граблі

Землеробство Урожай Зв’язок 3 Матір’ю-Землею

Л*

Верба

Весна Жіноча магія Краса і розквітання

Курка

Богиня-Птиця Курочка Ряба Родоначальниця Життя

Півень

Бог Сонця Захисник Світла Захист

Дуб

Древо Життя Воскресіння Вічне життя

МІЖ

Круговістрічки

Колообіг життя: народження-життя-смерть-вілоолження

f

Ромб

Земля Жіноче начало Засіяна нива

Коловорот

Обертання сонця Оновлення

д

Трикутниквершиноювгору

ТриєдиністьВогоньДух

■VW

Кривуля (Змія)

Мудрість Захист від злих сил Пізнання

Писанки дарували членам родини, коханим, усім, кого любили й кому бажали радості та успіху. Наприклад, юнаки й дівчата, закохані одне в одного, обмінювалися писанками з символами кохання й щастя; молоді жінки, які нещодавно вийшли заміж, виготовляли писанки із символікою родючості й материнства: вважалося, що це принесе їм здорових, красивих дітей і родинне щастя. Бездітній жінці дарували писанку з малюнком курки – символічним зображенням тієї самої казкової Курочки-Ряби, яка знесла Яйце-Райце, Яйце Життя. Очевидно, це відгомін культу Богині-Пти-ці, поширений на землях України й Карпат зокрема, про що свідчать знахідки Трипільської культури, в тому числі й археологічні дослідження у Румунських Карпатах.

Богиня-Птиця. Такі фігурки знаходять по всій Старій Європі. Балкани. 3500 р. до н.е.

Для забезпечення врожаю у першу й останню борозни в полі закопували писанку із зображенням землеробських мотивів і символами урожаю. Для захисту від пожежі в домі за сволоком зберігали писанку з синьо-зеле-ним візерунком-меандром (символи води).

Гуцули вірили в злісне чудовисько, котре вважали символом смерті й розпаду. За переказом, воно, скуте ланцюгами, перебуває в підземному царстві, і якщо вирветься на волю, світові настане кінець ^{41 і людська цивілізація загине. Гуцули вірять у те, що ланцюги, якими скуто звіра, зміцнюються залежно від того, скільки писанок написано до свята Великодня. Це підтримує рівновагу у світі між силами оновлення і життя та силами смерті й занепаду.}

Також до Великодня робили крашанки – яйця, фарбовані одним кольором. Звісно, кожен колір теж мав свою символіку. Найбільше робили червоних крашанок (звідки, очевидно, й назва). Цей колір символізував священність життя та нове весняне сонце. Жовті крашанки символізували життєву енергію, коричневі – силу, зелені – ріст, процвітання та плодючість, сині та блакитні – енергію духовного захисту, рожеві – кохання й родинні зв’язки.

Шкаралупу від крашанок та писанок ні в якому разі не можна було викидати в сміття, а слід було зібрати й кинути в проточну воду, щоб вони попливли до світу рахманів – світу предків. Із цього знаку предки дізнавалися, що їх просять на гостину. Влітку, перед Трійцею, наші предки святкували рахманський Великдень (поширеніша назва цих днів – русалчин тиждень).

Крашанку зазвичай клали й під вулик, аби бджоли носили більше меду. Коли будували нову хату, домовим духам і духам місця теж приносили жертву з пофарбованих яєць. До наших днів зберігся звичай (причому поширений по всій Україні, а не тільки на Гуцульщині) – у дні поминання мертвих приносити на могили предків фарбовані червоним яйця. Це теж символ: ми показуємо нашим пращурам, що життя на Землі триває. І взагалі, варені яйця – неодмінна ритуальна страва обряду поминання рідних покійників.

До речі, кельти теж у дні весняного рівнодення фарбували яйця в червоний колір – на честь сонця та Богині-Матері, використовуючи для цього корінь марени або квіти дроку. Але, як вважають дослідники, сам звичай виготовлення крашанок та писанок – як і образ Богині, що їй присвячували ці символи життя – походить саме з України, звідки розповсюдився Європою.

Особливою вважалася також ніч напередодні Великодня. Кажуть, що померлі цієї ночі спускаються на землю до своїх родин, а на світанку – «грає сонце», ряхтить барвами і здається, що воно веселкове. В Карпатах називають його «новим сонцем», і це -відлуння прадавніх, язичницьких обрядів, коли в такі весняні дні вшановували світлоносного Володаря Життя.

Солярні символи. Таріль. Гуцульщина. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

І сьогодні карпатські вишивальниці зображують на рушниках стародавні символи добробуту та врожаю.

Навіть і нині Великодніми днями гуцули по карпатських селах проводять обряди захисту осель «від лиха та невжитку». І в наші дні майстрині вишивають на сорочках та рушниках магічні обереги. І сьогодні майстри-столяри різьблять чудові дерев’яні скриньки та баклажки-рахви, прикрашаючи їх сонячними символами, яким не одна тисяча років. Вже забулося значення тих знаків-символів, вже мало хто пам’ятає, як працює магія тих оберегів. Але щороку туристи на Косівському ринку радо купують ці витончені вироби народного промислу та везуть із Карпат у всі куточки нашої планети символи щастя й кохання, вічності та злагоди. І любов до народного мистецтва -найкраще підтвердження невмирущості прадавньої магії, що й сьогодні живе у Карпатських горах...

Частина четверта

ВОЇНСЬКА МАГІЯ

ПОТВОРНИКИ.

Легенда

про Довбуша.

Писаний

Камінь

Перевертень – людина, котра вміє набувати іншого вигляду, перетворюватися на тварину, рослину, предмет тощо... Перевертнями називали в першу чергу людей, схильних до чаклунства та здатних «обертатися» за власним бажанням, а також персонажів демонології, котрі часто міняли свою подобу. Перевертнями називали також людей, проти їхньої волі обернених на тварин.

«Енциклопедія слов'янської міфології»

Розгулявся Юр'їв кінь,

Розбив камінь копитом.

Як у камені зерно є.

Так у хлопця правди є.

Його коник землю б'є,

Хвостом вулицю мете,

Хвостом вулицю мете,

Тобі панну привезе.

Вушками небо підіпре,

Очками зорі полічить,

Очками зорі полічить,

Тебе, молодого, звеличить.

Старовинна веснянка

...Цього разу мій шлях до верховинського села, де живе Мольфар, веде через Космач. Це гірське поселення відоме як центр писанкар-ства. Та мене зараз цікавлять не писанки -Великдень уже минув, і червоні шкаралупки попливли гірськими ріками в Праокеан, до Вирію, щоб сповістити предкам-рахманам, що їх чекають у гості. Космач мене цікавить з іншої причини: тут знаходиться своєрідний музей, такого нема більше ніде. А оскільки мій приїзд співпав із днем святого Юрія – святом, яке ще донедавна називали «опришків-ським Великоднем», я їду сюди, щоб побувати в музеї Олекси Довбуша – найславетнішого з опришківських ватажків.

Довбуш – історична особа, але ще за життя про нього складено стільки легенд, що їх вистачить на грубенький том. Постать Довбуша – яскравий приклад поетизації героя, міфологізації образу. І можливо, він – останній із «божественних» покровителів воїнів та сміливців. (Адже багато вчених вважають, що і Кетцалькоатль у ацтеків, і Одін у скандинавів, і шумерський Гільгамеш, і Ману-Вай-васвата – все це реальні історичні постаті, яких народними переказами та людською шаною по смерті було піднесено до рангу божеств). Ті самі риси міфологізації можна відзначити в переказах про першого гетьмана Запорізької Січі Дмитра Байду-Вишневець-кого або Івана Сірка – легендарного кошового отамана. Втім, про Сірка та інститут ко-заків-характерників мова ще попереду, тим паче, що мій наставник-Мольфар має пряме відношення до характерництва.

А про Довбуша розповідають ось що.

оди Олексі було дванадцять років, він служив у пана і пас худобу на полонині. )дного разу юний Довбуш задумався і не помітив, як із кущів вискочив вовк та схопив вівцю. Заплакав хлопець: як повернеться до дворища без вівці, то пан звелить відвести на стайню, всипати різок. Коли чує: хтось ¹позаду кашляє. Олекса озирнувся і побачив старого діда, сивого, як стіна.

Дід питає в Олекси: «Йой, хлопче, чого ти плачеш?» А Довбуш у відповідь: «Вовк у мене вівцю вкрав. Як тепер вертатися до пана?» Усміхнувся дідо та й питає: «А скажи, хлопче, чого би ти хотів найдужче?» «Хотів би я мати силу, щоби міг дуба валити», – відказав Олекса.

Дідо тоді витяг із тайстри маленьке трав’яне стебельце та й сказав Олексі, щоб той розтулив рота. А по тому заклав хлопцеві під язик

стебельце та й каже: «Видиш оту березу? Іди зігни її!»

А береза була груба, на три лікті. Олекса підійшов до берези – і зігнув її! Подякував старому файненько і вирішив не вертатися вже до панської служби, а залишитися в діда. Той жив у старезній колибі, схованій поміж густих дерев. Там прожив Довбуш три роки, і той дід навчив хлопця всього, що знав, а потім благословив і сказав на прощання: «Будеш мати силу велику, будеш мати мудрість і невразливість від шаблі та кулі. Але пам’ятай, що не мусиш ти піднімати зброю проти побратимів і не мусиш проливати кров при світлі сонця, бо ясне сонце не любить крові. Силу свою використовуй тільки для добрих справ. Ще мусиш сам собі зброю здобути – чарівний топірець. Він є на Чорній горі в летючого дідька. А його можна вбити тільки ярою пшеницею та ґудзиком срібним».

Тільки промовив це старий – зник, мовби й не було його. А Довбуш роздобув ярої пшениці, урвав срібного ґудзика зі старого батькового сардака та й подався на Чорну гору. Знайшов там собі печеру та й ліг у ній спати. Раптом почувся гуркіт, ніби каміння котилося з високої гори. Довбуш схопив рушницю й побіг до того місця, звідки чувся гул. Зарядив ярою пшеницею, заклав туди срібного ґудзика. Бачить: щось чорне пливе по небу, іскри летять із очей. Довбуш націлився і вистрілив. Щойно вистрілив, те чорне й ударилося в землю. Він підбіг і вздрів нечисту силу – дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив за поясом у дідька карбований золотом топірець. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чортові. Щось завило й стихло. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, що лежав на землі, – аж на тому місці утворилася ущелина. І тоді сказав Довбуш: «Оце печера, яка буде надійним сховищем».

І почав Олекса збирати ватагу.

Люди розповідають: Довбуш не хотів будь-кого брати до себе. Брав лише надійних. А як дізнатися, хто який? Тож ватажок давав хлопцям випробування.

Спершу випробовували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні – тим казав: «Ідіть, хлопці, ґаздуйте!»

Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і кликав до себе тих, хто здужав підняти колоду. Хто переходив, тих хвалив: «Добре, хлопці! Ще останнє випробування – і я беру вас із собов!»

А останнє випробування було на сміливість. «Клади руку на ковбицю!» – казав Олекса і замахувався топірцем, ніби хотів відрубати руку. Хто відсмикував руку, того Довбуш проганяв, а хто не боявся, того брав до себе.

j| Так набрав Олекса Довбуш одинадцять хлопців. Ще треба було дванадцятого. При-I йшов до них низенький кривоногий пару бій-Р ко. «Куди, хлопче, йдеш?» – питають його д хлопці. «До Довбуша!» – відказав той. і Довбушева ватага почала сміятися: «Та Дов-буш бере лише дужих і сміливих!» «А ви звідки знаєте, який я?!» – огризнувся хлопець. «А зараз будемо знати, – каже Довбуш. – Підніми оту колоду!» «Та то дурниця!» – відказав леґінь. Вийняв мотуз із тайстрини, розгріб землю під колодою, протяг під нею мотузку, засилив і перекинув через корінь бука. До другого кінця взявся та й почав тягнути. Так підняв колоду від землі. «Се може бути, – засміявся Довбуш. – Не лише в плечах сила. Та подивлюся, як ти перейдеш понад прірву облупленою смерекою». «Не майте жури – перейду!» – каже хлопець. Узяв від ватри попелу, посипав на смереку, аби не ковзко було, та й пішов.

«Маєш розум! – похвалив Довбуш. – Візьму тебе із собою, але ще перевірю твою сміливість. Клади руку на ковбицю, най відрубаю!»

А хлопець посяг у тайстрину та вийняв дерев’яну руку. Поклав на колоду: «Рубай!» рі Засміявся Довбуш і каже: «Ти витримав усі ї випробування – мушу тебе взяти», у Так знайшов собі Довбуш дванадцятого поміч-[I ника. Подумав собі: «Треба мати й хитрого!»

і Зібравши ватагу, почав Довбуш «гуляти в го-I рах»: від багатих забирав гроші й товар і віддавав бідним. І такою була велика любов і повага гуцулів до Олекси, що навіть коли за його голову призначили велику нагороду, люди переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у діжці з-під огірків.