Текст книги "Знаки карпатської магії"

Автор книги: Громовиця Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Ці лісові діви часто приходять уночі погрітися біля залишеної ватри. Взагалі ж вважається, що нявками стають незаміжні дівчата, котрі померли наглою смертю, не долюбили. І тоді вони приходять до легіня, щоб завершити любовний зв’язок ^{46 .}

У жінок були свої духи-спокусники або, як їх називають сучасні дослідники, «міфічні коханці». В першу чергу це перелесник, небесний вогняний дух, який злітає у вигляді падучої зірки і з’являється до обраної дівчини чи молодої жінки (найчастіше жертвами перелесника стають молоді вдови або жінки, чиї чоловіки у війську чи на сезонній роботі). В останньому випадку перелесник часто набуває чоловікової подоби. Жодна жінка не може противитися чарам цього палкого красеня, але розплата за таку любов буває страшною: тяжка хвороба, втрата краси або навіть смерть.

Тому гуцули дуже ретельно слідкували за тим, аби залишатися «недоступними» для таких звабливих духів. Для цього треба було виконувати ряд обрядів та заборон. Скажімо, не можна було підбирати знайдених на дорозі речей, особливо прикрас: вважалося, що то підкинули духи. Не можна було відгукуватися на голос за спиною або знаходитися в «неурочний» час у «неурочному» місці, наприклад, не рекомендувалося ходити до лісу після заходу сонця. Вважалося, що сильна туга молодої вдови за чоловіком теж зробить її «доступною» для потойбічних залицяльників, так само як і сильний сум жінки за чоловіком, який перебуває на заробітках або десь далеко від дому.

Бували випадки, коли вівчарі, випасаючи маржину на полонинах, губили вівцю і змушені були шукати її навіть поночі, інакше пастухи втрачали заробіток, а ватаг -свою посаду. І ось коли бісиці-нявки помічали вночі у лісі самотнього легіня, вони бавлячись насилали «непрохідну стіну». Людині здавалося, що її зусібіч стискають міцні мури. Або коли на самотнього подорожнього на рівній дорозі нападав блуд, то теж, казали, бісиці або повітрулі бавилися. Мольфари вчать, що в подібному випадку треба за спиною скрутити дулю і сказати примівку, яка розбиває бісицькі чари:

о перше – сонце на небі.

Що друге – двоє очей в голові.

Що третє – Свята Трійця.

L Що четверте – чотири колеса у возі.

L Що п’яте – п’ять пальців на руці.

А Що шосте – Курашка ^{47 на небі.}

І і Що сьоме – де є сім дівок у родині, там ве-І чорниця своя.

Що восьме – як є вісім хлопців у родині, там свої косарі.

Що дев’яте – за дев’ять крейцерів купив у дурня вепря. у|

Іншим різновидом духів є повітрулі, котрі живуть у полях та на полонинах. Вони над усе люблять танцювати і співати, тому часто зваблюють молодих вівчарів, щоб ті пригравали їм на сопілці до танцю. Якщо хлопець гарно їх повеселить – повітрулі нагороджують його і відпускають додому, але наказують, щоб нікому не говорив, кого бачив. Іноді ці полонинські діви закохуються в земних юнаків і приходять до них ночами, але любов їхня не приносить щастя земній людині: парубок марніє і хворіє; якщо не звернеться до мольфара по допомогу, може й померти. Іноді повітруля, закохавшись, не з’являється до об’єкта свого кохання, а тільки спостерігає за ним здаля. Ці полонинські діви рятують тих, кого полюбили, від бісиць, виводячи з туману або з пущі. Але оскільки повітрулине кохання не приносить радості, від нього варто оберігатися. Найсильнішим оберегом від полонинських звабливиць вважається вогонь.

Ще в Карпатах розповідають про літавиць. Літавиця – дух кохання; вона може бути доброю чи лихою, залежно від того, як із нею повелися. Вона злітає з неба падучою зорею, перетворюється на прегарну золотокосу діву та зваблює молодих чоловіків. І потім допомагає їм у труднощах, якщо схоче. Це зближує літавицю з вілами ^{48 із сербських переказів.}

Від нявок та інших лісових духів людей оберігає чугайстер. Живе він у гірських лісах та печерах, полює на бісиць та повіт-руль. Він не лихий до людей: полюбляє грітися біля багать, жартувати з людьми, грати на сопілці й танцювати. Якщо чугайстер побачить самотнього вівчаря біля вогнища, та ще й із сопілкою, обов’язково підійде, попросить приграти йому до танцю, а потім запросить і людину. Але темп чугайстрових танців не кожен витримає. Якщо людина під час танку помирає – чугайстер погляне з жалем та й піде собі далі, а якщо витримає – такого сміливця неодмінно нагородить. Гуцули розповідають, що чугайстер був колись людиною, але за якусь провину його заклято на те, щоб охороняти світ від проклятих, «заложних» небіжчиків, і всі звірі лісові віддані йому на службу.

І ніхто не може вбити чугайстра, але він боїться сокири. Тому сокира вважалася оберегом від цього «лісового чоловіка». Чугайстер пов’язаний із ніччю, вогнем, співом, музикою та вітром. Його можна назвати «карпатським Паном» – богом лісу, захисником пастухів та лісорубів. І – цікава паралель – серед іспанських басків теж побутують перекази про «господаря дикої природи», котрий допомагає людям, які заблукали в лісі, охороняє необережних подорожніх від лісової та гірської нечисті, стереже скарби та відкриває тим, хто йому сподобався, секрети металургії, рудної справи. Розповсюджені чи не у всіх гірських народів перекази про «снігову людину» теж зближують цей персонаж із карпатським чу-гайстром...

Є в Карпатах і особлива категорія духів. Це істоти, пов’язані зі скарбами. Коли опришки ховали скарб, перед тим обов’язково йшли до мольфара, щоби той зробив охоронний амулет-закляття, котрий віднині скарб оберігатиме. І так ця мольфа заклинається, що притягує вона духів лісових чи гірських, повітряних чи вогняних – вони стережуть скарб, і тільки та людина годна його знайти, яка пізнає таємне заклинання, щоб зруйнувати дію закляття над скарбом. Але навіть звичайні, не закляті скарби теж охороняються духами. Тому якщо знайдеш скарб, неодмінно треба частину залишити на місці – як плату духам за збереження. Сферою опіки духів також є кургани, могили, хати-пустки, священні руїни та місця, де жили чаклуни. Небесні хмари дивної форми – це їхні весільні танки.

Загалом же духи природи – не лихі й не добрі, бо живуть вони за межею Добра і Зла. Вони можуть бути корисними або шкідливими – усе залежить від мотиву їхньої поведінки. А поведінка духів залежить від правильної чи неправильної поведінки людини, котра вступає з ними в контакт. Щоб ці природні, невидимі сили були прихильними, треба повестись, як належить. І саме тут приходить на допомогу мольфар. Він – чаклун, шаман, знавець нелюдської і надлюдської природи – знає, як треба поводитися в навколишніх світах, які оточують людину. І він стоїть між світом людей і світом духів – і як наставник, і як охоронець.

Зелені Свята (Рахманський Великдень, навський тиждень) – це свято, що знаменувало і початок літа, і вшанування померлих тяжкою смертю, аби ті не гнівалися на людей, не шкодили їм. Заразом поминали «рідних небіжчиків» і прикликали «святих рахманів» – божественних предків, аби ті з Вирію послали врожайні дощі.

Перший день Зелених Свят називали Зільником, бо в цей час мольфари та травознаї збирали цілюще зілля. Цього дня трави та зело отримують чародійну, цілющу силу. Травознаї в такі дні очищають душу й тіло від скверни, отримують нові сили та нові вміння. В багатьох селах Карпат була традиція, коли літні жінки-травознаї та баби-повиту-хи збиралися в домі однієї і влаштовували ритуальне обмивання в діжці з настоєм із цілющих трав. У це свято заготовляли певні трави: золототисячник, ведмеже вухо, череду, полин, деревій, підбіл і подорожник, блекоту. Тоді ж годилося брати трави, які використовувалися в любовній магії: ті, що обіцяли успіх у коханні, робили дівочу красу ще принаднішою та чарівнішою.

Напередодні Зільника вирубували гілки певних дерев, якими клечали оселю. Брали гілки берези, клена, липи, ясена, горобини, дуба, верби, горіха... На деякі дерева, скажімо, на осику, існувало суворе табу. Мольфари кажуть, що осика – це дерево-вампір, і тому вона захищає від упирів-вампірів (як фізичних, так і енергетичних); саме його використовують мольфари в двобоях зі злими духами, упирями, темними відьмами й чаклунами. В домі це дерево, що забирає в людини енергію, не годилося тримати. Але мольфари й знахарі обкладали на деякий час осиковим листям тяжко хворих людей, щоб воно «висмоктало» негативну енергію.

Напередодні Зелених Свят годилося робити нові віники з вербового або ж березового пруття й ними вимітати хату. Взагалі, віник, мітла – це подвійний символ, який має і захисні, й демонічні властивості, знаряддя насилання злих чарів і водночас – оберіг. На вінику чи мітлі літають відьми, але ним же, спеціально замольфованим, можна й вимести злі чари з дому. Віником відьма збирає росу, щоб відібрати в корів молоко та наслати хворобу на худібку; вона кидає примовлений віник услід людині, щоб наврочити, або підкидає на подвір’я, щоби сварки точилися в домі. Гуцули кажуть, що не можна віником дитину бити, бо не ростиме. Ні в якому разі також не можна піднімати віник на вулиці, бо лихо в хату прийде.

У карпатській традиції особливі чародійні функції мав старий віник. І коли віник чи мітла вже не годилися для замітання, його неодмінно спалювали, але при цьому виконували певний обряд: у Карпатах вірять, що у вінику живе душа домовика, тому перш ніж спалити, його розв’язували, щоб звільнити душу.

Крім того, мітла й віник мають яскраво означену еротичну символіку. І найцнот-ливіше ця символіка виявлялася в такому обряді: дівчина, котра ніяк не могла вийти заміж, повинна була в неділю зранку, ще до церковної служби, піти на базар, ні з ким дорогою не заговорюючи, на базарі так само мовчки вибрати віника, купити його і, не промовляючи й слова, прийти додому та поставити віник у кутку, мітловищем догори. А потім іти до церкви. Вважалося, що впродовж року ця дівчина повинна була вийти заміж. (До слова: одна моя знайома, котра боялася, що зостанеться старою дівою, здійснила цей обряд. І таки вийшла заміж).

Удосвіта першого дня Зелених Свят також збирали «тройчанське зілля» – м’яту, васильки, любисток. Цими травами посипали долівку в оселі та вплітали їх до святочних вінків, а ще – в пучечках зберігали до наступного року. Саме ці три зілля – «матеріал» та «інструменти» любовної магії, основа любовного дання. Обов’язковими в оселях у ці дні вважалися осока та чар-зіл-ля (аїр). Вважалося, що ці трави захищатимуть оселю та її мешканців від впливу духів, котрі в такий час приходять на землю. Адже русалки, нявки, повітрулі – всі природні духи – можуть розгніватися за щось, а отже, й нашкодити. Якщо ж вони задоволені «прийомом» – щедро обдарують...

Священним деревом Зелених Свят була береза: вона присвячувалася духам, і саме її брали за «тройчанське дерево», навколо якого здійснювалися обряди. Вважалося, що березу найбільше люблять лісові духи: нявки гойдаються на її вітах, співаючи своїх пісень. У Карпатах навіть побутує повір’я, що одружений чоловік не має права садити березу біля хати, бо нявки розгніваються на нього і хтось у родині обов’язково помре. Крім того, саме березова мітла вважалася найкращим «транспортним засобом» для відьом. У час Зелених Свят береза символізувала Дерево Життя ^{49 . Вона прикрашалася кольоровими стрічками та сплетеними з квіток віночками – символами розмаїтості, веселкових барв світу.}

Цікаво, що в народів Півночі береза -шаманське дерево, що зв’язує небо й землю. Зарубки, які шаман робить на березовій гілці, – суть символи сходинок до «горнього» світу.

Алтайські шамани використовують березу у своїх магічних ритуалах.

Узагалі, в Карпатах, де саме життя людей значною мірою залежало від лісу, дерева оточувалися великою повагою і шаною.

Були спеціально визначені дні й години, коли годилося починати вирубку лісу чи його сплавляння, коли слід було виготовляти з дерева побутові речі, а особливою увагою оточувалося виготовлення музичних інструментів.

Окремі ж дерева шанувалися особливо, що знову-таки зближує гуцулів із кельтами, в яких був культ дерев. Навіть жерці звалися друїди, що означає – «людина дуба» або «той, хто знайшов дуб».

У мольфарській космогонії дуб – один із символів Світового Древа. Фото з архіву автора.

Дуб і в гуцульській магічній традиції має особливе значення: дубова кора та жолуді використовуються в цілительстві; в мольфарській космогонії дуб – одна з персоніфікацій Світового Дерева; символ незламності та безсмертя, адже дуб живий навіть тоді, коли від нього лишається самий пеньок. За деякий час із кореня знову тягнеться догори новий паросток... Дуб – традиційне «чоловіче» дерево, символ воїнів. Відомий «козацький дуб» на Хортиці. Також і під Києвом є правічний дуб (за деякими підрахунками йому близько 2000 років). Це – особливе дерево. Воно живе за власними законами, й часом навіть здається, що цей дуб існує відразу в кількох вимірах. Це не жарт: іноді він просто не показується тим, хто приходить «подивитися на диво». Діаметр цього дерева – не менше шести людських обхватів (обступивши його вп’ятьох, ми з друзями рук не зімкнули). У дуб не раз вдаряла блискавка, й тепер він стоїть, могутній, спокійний, обпалений небесним вогнем, поцілений стрілою Громовика, напоєний грозовою небесною силою... Які знання таїть це дерево? Які таємниці йому відкрилися за дві тисячі літ? Може, це не просто дуб? Може, це – предвічний вартовий нашого краю, страж духу праслов’янського?

Хто знає...

Певно, і в Карпатах, де ще багато таємних урочищ і неторканих лісів, є такі велетні – мовчазні свідки чаклунських обрядів, знавці прадавніх таємниць минулих цивілізацій.

Священним у Карпатах вважається і тис. Він є символом перемоги над трьома стихіями: тис у вогні не горить, у воді не тоне, в землі не гниє. Із нього будували тереми для володарів і виготовляли сакральні речі та воїнські обереги. З правіку мешканці Карпат платили князям данину тисом.

Шанують мольфари і вільху: в їхній традиції вона символізує протиставлення доброго й злого, а отже, вільха – це один із символів власне мольфарського мистецтва, що несе в собі й чорний, і білий аспекти одночасно.

Ще одне магічне дерево – верба, воно присвячене жіночим божествам та духам. Мольфари кажуть: якщо в дні Зелених Свят знайти таку свіжу вербу, яка не чула шуму води та півнячого крику, то з гілочки її можна зробити дудку, від голосу якої піднімаються небіжчики, а якщо заграти на цій дудці коломийку, то навіть неповороткі ноги підуть у танок. Але оскільки верба – дерево дуже водолюбне, то зелена верба, яка не чула голосу води, трапляється надзвичайно рідко...

Особливою повагою оточувалися груша та яблуня. Громова стріла, знайдена під грушею, вважалася найчудодійнішою, а грушевий пеньок використовували в риту-ал ах вигнання з людини злих духів. Яблуня ж – це дерево заклинань, яке вказує на її зв’язок з Деревом Життя та світом предків і магічними світами духів. Саме з яблук і груш варили святочний узвар – обрядовий напій, що призначався для живих і мертвих, для членів родини і для предків – охоронців роду. Ритуальний яблучно-грушевий напій та пшенично-макова кутя – дві страви, які в певні свята об’єднувала покоління.

Одним із магічних дерев називають ліщину (лісовий горіх). Це – священне дерево, присвячене Громовику. За повір’ям, у ліщину не б’є грім. Горішок-двійник неодмінно клали в скриню нареченої, щоб щастя було в сімейному житті. Із ліщини також виготовлялося веретено, на якому дівчинка вчилася прясти.

Загалом, веретено в мольфарській атрибутиці, особливо в атрибутиці жінок-моль-фарок має особливе сакральне значення. Веретено – прадавній космогонічний символ стержня, довкола якого обертається світ, атрибут Великої Богині: в дохристиянські часи Мокош-Рукодільниця, а в християнську пору свята Параскева-П’ятниця – божественні покровительки прядіння і взагалі жіночого рукоділля. Веретено – скіпетр жінки, символ її влади в домі. А для мольфарки – ще й символ її мольфарської сили, ознака володіння нитками долі, тканиною Всесвіту.

Прядка та веретено – символи чаклунської сили мольфарки. Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

У символіці веретена простежується і мотив павука, як «снувача світу», тобто Бога-Деміурга. А в мольфарській космогонії павук – одна з найсвященніших істот тваринного світу. Стародавня гуцульська колядка розповідає про братів-павуків, які «світ снують». За легендою, колись у гніздо, виснуване павуками, впав камінчик, потім він розрісся – і так постала земля. Цю космогонічну легенду й нині шанують у деяких гуцульських селах, кладучи камінець під

Святвечірній стіл. Прикмет, пов’язаних із павуками, дуже багато, а найпоказовішими є дві: павук, що спускається зі стелі, «добру звістку несе»; та вбивати павука не можна, бо «щастя в домі не буде».

У кельтів павук – збирач ниток життя. Він тримає їх своїми вісьмома лапами (що символізують вісім сторін світу). Павутиння в кельтській традиції – символ того, що тримає світ разом і не дає йому розпастися. У павучій символіці можна побачити також і мотив спіралі як ознаки безмежності й нескінченності життя, символ безсмертя. До речі, в африканських віруваннях павучок Анансі теж виступає як бог-деміург, але водночас і як шаман-трікстер.

У чародійництві павучу символіку та звертання до павуків використовують у чарах «зв’язування», але й в деяких темних обрядах – при насиланні на людину проблем...

Серед інших дерев мольфари звертали увагу на розколене дерево, тобто розтрощене блискавкою або зламане буревієм. Його використовували як інструмент у певних обряд о діях. Таке дерево застосовувалося для захисту коней; вважалося також, що коли знайти розколене дерево в певні дні, то його тріска наділяє людину особливою силою. Треба відломити гілку, подякувати – і не озираючись чимдуж утікати.

Розповідають гуцули і про буйне дерево. Кажуть, що таке часто зростає в хвойних лісах і має здатність до руйнування. Знайти буйне дерево може тільки мольфар – за голосом, якого не чує решта людей. Якщо таке дерево взяти на забудову, то хата розвалиться, а в дім влучить блискавка. І навіть тріска з такого дерева, підкладена під хату, руйнує її. Буйне дерево використовували чорні мольфари, щоби шкодити...

У ці літні дні трави сповнюються сонячної та земної сили, і настає час їх збирання. Тож я хочу дізнатися про рослинну моль-фарську магію: про трави, про їхні цілющі та магічні властивості.

Мольфарів, котрі володіють таємницями трав та «лютого коріння», уміють лікувати зіллям і готувати чудодійні настоянки, називають травознаями. Вони достеменно знають, коли та де яку траву збирати, бо кожному зелу визначене його місце в природі та в оздоровленні людини, кожна трава має власні біоритми, власний цикл. Існує чітко визначений час, коли її брати – в яку пору дня й ночі, в які дні – по сонцестоянні, у певну фазу Місяця, певний місячний день, або при світлі сонця, чи в місячному сяйві, на світанку чи опівночі....

Мольфар зустрічає нас із подругою на порозі хати, і ми втрьох ідемо в полонину.

Дорогою він розповідає про трави, що ними славляться Карпати «на всенький білий світ». Наприклад, про гірську арніку, напоєм із якої, за переказом, колись давно, ще в княжу добу, чародій-відлюдник із Карпатських гір вилікував від «дихавиці» (бронхіальної астми) князя Данила Галицького.

Золотий корінь – «карпатський женьшень».

Друге чародійне, вславлене зілля, що ним відомі Карпати, – це золотий корінь (родіола рожева), «карпатський женьшень», перед чарами та магічною силою котрого гуцули схиляються до сьогодні.

а ЛЕї ^кЩ° ^намолодому місяці взяти дві сто-

7 J/Іглові ложки подрібненого золотого коре-ню, залити його півлітрою горілки (або розведеним спиртом, але щоб міцність не перевищувала 60%) і вистояти два тижні в

темному місці, а потім вживати ту настоянку щодня по столовій ложці – це найкращі ліки для підвищення тонусу та поліпшення імунітету, особливо взимку.

А третя чар-трава – джинджура (тирлич жовтий).

Тирлич жовтий, або джинджура – одна з найтаємничіших карпатських рослин.

Це чудодійний корінь, який має унікальні властивості та магічну силу. Корінь тирличу відгонить нечисту силу, але й відьми його активно використовують у своїх обрядах. Зокрема, він входив до тієї славнозвісної мазі, що дарує здатність літати на мітлі. Відваром квітів джинджури мили обличчя, щоб не було зморщок. Навіть співанка в Карпатах є: хто чічков джинджуровов Собі личко миє,

То той буде найфайніший На всю Коломию.

Теплими літніми ночами гуцульські дівчата шукали тирлич і виймали його з коренем, примовляючи: «Тирлич, тирлич, до мене хлопців приклич!» Скільки кущів дівчина знаходила – стільки й женихів до неї посватається.

Джинджурою закликали до себе коханців і відьми: вкидали в киплячу воду коріння та примовляли, щоб чарівний корінь змусив милого швидше прилинути. Пари джинджурового відвару за певної примівки можуть викликати туман і дощ, а сік тирличу входить до чародійного зілля, що робить людину перевертнем.

Водночас тирлич – це сильний захист від потойбічного коханця: перелесника, вогняного змія чи іншого духа, який зваблює дівчат, котрі втратили цноту, чи молодих жінок на любовний зв’язок із ним. Для того щоб не піддатися перелесникові, не слід було підбирати на дорозі знайдених хусток, перснів та інших речей, таких любих жіночому серцю, бо якщо жінка чи дівчина візьме до рук таку підкинуту річ, вона стає «доступною» для кохання потойбічних істот. Для захисту варто було носити із собою примовлений шматочок кореня тирличу-джинджури. Навіть якщо жінка через власну необережність ненароком притягла до себе «вогняного змія», то коли перелесник спробує вночі увійти до хати, тирлич не дозволить йому наблизитися до жінки. Тоді вогняний коханець промовить: «Коли б не тирлич – був би я твій панич!» – і зникне назавжди.

Гуцули називають джинджуру також «підоймою» – за унікальні властивості афро-дизіаку та здатність зберігати чоловічу снагу на довгі роки. У Карпатах кажуть: щасливим, здоровим і мудрим буде той чоловік, який знайде корінь тирличу завтовшки як людський кулак. Не знаю, чи існує такий, бо для цього рослина мусить рости 25 років...

Загалом, корінь рослини – чи то зілля, чи дерева, завжди пов’язувався з магією. Наприклад, під корінням дерев, повалених бурею, живуть бісиці. Біля старих пеньків живуть лісові духи. Дерево в лісі ніколи не корчували з коренем – його залишали підземним духам.

А ті рослини, коріння яких використовують для цілительства та магічних дій, оточують особливою повагою, і це коріння треба копати з величезною пошаною та пересторогами ^{50 . Коли мольфар копає корінь, він імітує намір, із яким беруть цю рослину: якщо намір для використання недобрий – то при копанні лаються, якщо добрий – примовляють лагідні слова.}

Особливо це стосувалося кореня матрига-ну (мандрагори), або ж беладони (Belladonna atropa). Мандрагора – одна з трав Великої Богині, котра здавна присвячувалася її любовній іпостасі. «Цариця любовної магії, володарка трав кохання» – так називають мандрагору мольфари. Росте матриган на потаємних полонинах, далеко в горах, і не всякому ця рослина відкриється. Корінь мандрагори – важлива складова любовного напою, а також могутній засіб проти чаклунства та дуже сильне чародійне зілля. Деякі племена з коренів матригану робили домашніх богів. Християнство ж оголосило мандрагору «бісівським зелом».

Так зображали мандрагору середньовічні алхімічні трактати.

Так ось, коли мольфар копає корінь і щось говорить, а потім дає комусь випити настій із мандрагори, та людина все робитиме, що задумав примівник. У випадку з матриганом це діє не тільки для мольфарів. У гуцульських поселеннях були випадки, наприклад, коли з несміливого або негарного хлопця дівчата сміялися, аби потішити власний гонор, той ішов у полонину, копав, примовляючи, корінь матригану, настоював його при «темному» Місяці (останні дні місячного циклу, коли нічного світила в небі не видно), а потім давав випити настою тим дівчатам. І вони починали робити те, що він говорив при копанні...

У любовній магії використовувався також корінь любистку, викопаний у певні дні: його годилося використовувати для зміцнення подружнього зв’язку. До того ж, у купіль новонароджених дівчаток вкидали коріння та листя любистку – щоб хлопці любили. Любисток взагалі вважається сильним оберегом для житла та обійстя, травою-захисницею любові та подружнього життя.

Особливими силами наділені трави, що їх прозивають зелами. Це трави з магічними властивостями. Зела збирали в певні дні й години, далеко від людського ока, як правило, раннього ранку, коли ще нема роси. На збирання годилося йти в гарній одежі, але траву шукати та брати – лише «в чому мати народила». Зела збирали натщесерце й обов’язково мусили залишати щось на дарунок для землі.

Коли мольфар-травознай бере траву, то вклоняється їй і примовляє: «Травичко (далі називається ймення трави), беру тебе на добро задля спасіння людського, а не на зло. Прости мені й дякую тобі!»

Мольфари кажуть, що унікальні властивості й дивовижне біополе мають трави, що проросли крізь очні ямки черепа тварини, особливо коня чи кози. Козячий череп також використовували для захисту дому й домашніх тварин від хижаків.

– Цілителям і мольфарам трави самі відкривають свої таємниці, – проводячи долонею по кущику якоїсь рослини, каже Мольфар. – Вони нечутно шепочуть їх, а в кого відкритий духовний слух, той і зможе почути. Саме так напрацьовувалися знання про цілющі та магічні особливості квітів, трав, коріння...

Помовчавши, продовжує:

– Є зілля, що допомагає в пошуку скарбів, а є коріння, котре допомагає отримати дар передбачення. І це не фантастика, не вигадка. Тільки для чого ці знання сучасним людям, які погрузли в жадобі та нещирості? Краще хай вони будуть заховані в природі, поки не прийдуть чисті серцем люди з відкритим тонким слухом. Тоді трави самі відкриють усі свої таємниці...

Окремі рослини збираються в чітко визначені дні й навіть години. Це трави, що призначені для виготовлення дання – спеціального напою, котрий готувався для людини дуже індивідуально, з метою наслання чи вигнання хвороби, викликання любові або навпаки... Обов’язковими складовими дання були частини тіла гадюки (отрута, розтерте линовище) і коріння матригану.

Цікаво, що готувати дання міг не кожен чародій, а лише той, хто отримав силу для роботи з гадюками. До цього особливо вдатними вважалися ті, кого вигодували гадюки. Щоб навчитися виготовляти дання, слід було зробити так: певного дня піти на місце, де сходилося три дороги, і погукати. Якщо на цей поклик з’являлася гадюка, її треба було вбити, розрізати руку й капнути на місце порізу зміїної крові. Якщо рана швидко загоювалася – людина вважалася придатною для того, щоб готувати дання.

Іншим класичним чарівницьким напоєм, оспіваним у безлічі народних пісень, є приворотне зілля, яке готувалося з однією метою: назавжди привернути до себе серце й душу обраної людини. Для цього слід було на повний Місяць зібрати певні трави й витримати їх кілька днів «у місячному сяйві». Здатністю викликати любов протилежної статі наділяються окремі зела: обов’язковою складовою магічного напою є первоцвіт. Приворотними властивостями володіють також вербена, папороть, барвінок, приворотень.

Після того як рослини зібрано та скупано в місячному сяйві, чародійниця робить відвар, заварюючи зілля в «зоряній воді». Аби отримати цю воду, до схід сонця в трьох криницях набирали воду з певною примів-кою. До вечора вода мала стояти в захищеному місці (щоб ніхто її часом не напився). На ніч відро з водою виставляють під зорі. На ранок – зоряна вода готова.

За допомогою «зоряної води» гуцули також захищали корів від відьом. Ставили два відра непочатої вистояної води під зорі, а вранці, перед доїнням, з першого відра корову обливають, а з другого напувають. І вважається, що в такої корови відьма вже ніколи не відбере молока.

Однією з найсильніших любовних трав є вербена. Її беруть, коли «не бачать ні Сонце, ні Місяць». Перш ніж викопати вербену, слід було навколо неї окреслити коло сріб-ною річчю. Вербена – трава кохання, що приносить любов і веселощі, мирить ворогів та вгамовує суперечки. Вона входить до числа дванадцяти основних магічних трав. Її також вважали травою виконання бажань.

Кажуть, що коли натертись цією травою, можна здобути бажане.

Вербена – традиційне «зело кохання».

Для лікування певних хвороб мольфари використовують «п’яний мед», зібраний бджолами засушливого літа з квітів отруйних рослин.

Магічні властивості, кажуть мольфари, має також валеріана, яка оберігає подорожнього та пробуджує в людині таланти, а ще – мак-видюк (самосій). Його раніше використовували як засіб проти «вроків» та відьомських хитрощів. Годилося брати головку маку, як ідеш до мольфара. Макове насіння мольфари використовували при певних обрядах, наприклад, якщо була потреба викликати дощ.

Трреба взяти мак-ви дюк, посвячений на Маковея, піти до лісу, знайти там криничку-«головичку» (таку, де джерело б’є знизу). Розмішати в ній намул і туди тричі сипнути маку. Якщо так зробити, то не встигнеш дійти до хати, а вже хмари дощові зберуться в небі...

Традиційною «дівочою» травою була рута. Це був основний дівочий оберіг від спокусників. Вона також використовувалася як засіб для зупинення крові:

неділю рано Пречиста Діва плугом небо орала, небо орала, руту сіяла. Рута не зійшла, щоб кров не йшла ^{51 .}

Але разом із тим рута – це й важливий шаманський інструмент. Наприклад, арабські шамани в племенах бедуїнів використовують сирійську руту як засіб, що дозволяє їм входити в транс і досягати стану зміненої свідомості.

Дівочим «чарувальним» зіллям є також барвінок. Дівчата, які хотіли привернути милого до себе назавжди, заварювали корінь барвінку та лили відвар на сліди того, кого хотіли привернути. Взагалі, барвінок, любисток і васильки – це три основні «любовні трави», й це відображено в багатьох народних піснях і переказах.

Барвінок раніше використовували також і як захист проти відьом: якщо господиня підозрювала, що відьма зіпсувала молоко в її корови, слід було сплести вінок із барвінку й тричі процідити молоко через нього. І ще барвінок був символом життєвої сили та безсмертя, але й одночасно – побажанням душі «упокоєння». Тому цю рослину часто використовували в похоронних обрядах, садили на могилах.

Важливим чарівницьким зіллям, що використовувалося для дання, але й слугувало для захисту від мольфарських чарів, був аконіт (Aconitum variegatum), а гуцули називають його – тоя.

«Голубенька тоя» – могутній оберіг від злих чарів.

Про це навіть пісня є:

На камені ноги мию,

На камені стою,