Текст книги "Знаки карпатської магії"
Автор книги: Громовиця Бердник
Жанры:
История
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)
ІГУей, око Ладове, Леле Ладове,
і І| Гей, око Ладове, ніч пропадає,
– Бо око Ладове з води виходить, Ладове свято нам приносить!..
Уся природа оживає Купальської ночі. Пробуджуються духи стихій, чарівні істоти, котрі населяють гаї, ліси, поля, озера, річки. Праслов’яни, які сприймали всю Природу як єдине ціле, ділилися своєю радістю, запрошували всі сили природи приєднатися, щоб разом святкувати врочисту мить священного шлюбу Вогню та Води. Уся при-рода святкує чарівну мить народження на землі Древа Життя, і люди намагалися цього дня не ображати одне одного чи когось із чарівних мешканців навколишнього світу.
Купальське свято завжди супроводилося іграми, сміхом та забавами, які неодмінно носили ритуальний характер. Зокрема годилося очищатися водою, причому воду слід було брати з криниці, викопаної саме в переддень Купайла. А ще – стрибати через запалені багаття, щоб там згоріли всі хвороби, проблеми й негаразди.
Потім дівчата йшли пускати на річку вінки, ворожити на суджених, а найсміливіші парубки вирушали в ліс шукати чарівну квітку папороті. Кажуть, що сміливця зупиняють при цьому всі сили мороку, всі лісові духи та нечиста сила. Якщо знайшов квітку, кажуть, треба зашити її під шкіру на руці – тоді відкриються скарби. А ще тому щасливцеві стануть відомі всі таємниці неба й землі. Тому й бережуть цю квітку духи, тому й влаштовують шукачеві всілякі пастки та випробування. Розквітає папороть на одну-єдину мить, і треба володіти справді шаманським зором, щоб її побачити. І знайти її може тільки дуже безстрашна й цілеспрямована людина. А нечисті духи, які, за повір’ям, стережуть чарівну купальську квітку і перешкоджають тим, хто хоче її знайти, – відображення самолюбних прагнень і нещирих думок, ницих бажань та злої волі самої людини...
– Невже справді чарівна квітка папороті призначена лише для того, щоб знайти скарби, закопані в землі? – питаю у Мольфара.
Старий Мольфар не відповідає, тільки примружується й веде далі:
– С й інші способи відкривати скарби. І я вас можу навчити...
– Для чого? – я сміюся. – Для мене важливіші скарби духу та знання. І саме про них, як на мене, йдеться в легенді про папороть, а зовсім не про зо-лото-срібло...
– Саме так, – Мольфар киває. – Ви правильно розумієте. Та тільки більшості людей ближчі земні скарби... Тому й гніваються на нас Мати-Природа та сили небесні...
Крім духа-покровителя і духів-поміч-ників, крім рослин-союзників, у кожного мольфара є ще й тварина-помічник. Як правило, це свійська або приручена тварина, що живе в домі мольфара і є його зв’язківцем з іншими світами, особливо зі світом природи. Це споріднює мольфарство з північноамериканською шаманською традицією, де кожне плем’я і кожна окремо взята людина мали свій тотем у тваринному світі, що відображають навіть традиційні індіанські імена.
А в мольфарській символіці кожна тварина мала ще й своє втаємничене значення.
Баран – символ творчої енергії та чоловічого начала, родючості та гідності. Оскільки вівця для гуцулів є головною годувальницею, у їхній символіці баран – одна з основних тотемних тварин. Зображеннями баранячих ріг прикрашали чоловічі пояси та ножі, керамічний і шкіряний посуд. Баранячі роги є одним із основних оберегів вівчарів. А баранячий кожух – важливий атрибут обрядовості 57. Баран з великими крутими рогами -частий персонаж мольфарських примівок.
Кептар
57
Напрошується порівняння із Золотим Руном, по яке їздили аргонавти, символом особливого дару богів та небаченого скарбу.
Ще один чоловічий тотем, символ сили, мужності та хоробрості – бик, що крім усього іншого, символізує і творчу силу Всесвіту. Колядки згадують золоторогих-золо-тохвостих турів, предки-слов’яни сміливих воїнів називали буй-тур, яр-тур. Можна пригадати й зображення трипільських бо-гинь-чарівниць на троні у вигляді бика, між рогами, і Зевса, що перетворився на бика, щоб викрасти прекрасну Європу й тим дати початок Критській цивілізації. У Карпатах в дохристиянські часи був культ Бога-Тура, бога воїнів та сміливців, про що свідчить хоча б такий топонім, як Турова гора.
Важливим жіночим тотемом була корова. У давнину Богиня зображалася у вигляді корови. Гуцули корову називають мамою, вона завжди вважалася священною, недоторканною твариною. Раніше її приносили в жертву тільки найвищим богам, заборонялося вживати її в їжу – тільки у виняткових випадках. Про молоко корови казали «Божа роса». Значна кількість мольфарських обрядів прикладної магії спрямовані на захист корів від відьом та збільшення кількості молока: під час першого вигону корову обливали святою водою. Не можна бити корову палицею, якою вбили вужа, бо всохне вим’я. Про тотемну символіку свідчить те, що іноді корова виступає як демонічний персонаж: на неї перетворюється відьма. А ще гуцули вірили в існування корови з коротким хребтом, смерть якої тягне за собою смерть інших корів у господарстві або в селі.
Особливе значення в гуцульській традиції має коза або цап. Прадавня символіка цапа як втілення плодючості та життєдайної сили природи відображена в різдвяних забавах, коли парубки «водять козу» селом, бажаючи ґаздам добробуту й доброго врожаю, та приспівують: «Де коза рогом, там жито стогом».
Цап. Пічна кахля. Косів. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».
Мольфари кажуть, що відьма ніколи не відбере молока в кози, тому козяче молоко часто використовується в магічних та ціли-тельських обрядах.
У християнській традиції коза стала втіленням бісівських сил (вочевидь тому, що зовні нагадує чорта з християнських уявлень), але на Гуцульщині ще й тепер зображення цапа часто зустрічається на пічних кахлях чи в народних картинках, – мабуть, це відгомін тих часів, коли тварина була символом плодючості й добробуту.
Шанують мольфари й кота. Він живе на межі двох світів, на нього обертаються відьми. Але водночас кіт – і оберіг від них. У кого в господарстві живе чорний кіт, кажуть мольфари, – ніколи нікого там не зурочать. До речі, чорний кіт – це тотемна тварина й мого Мольфара. І звісно, у нього в домі живе розкішний чорний котисько, який неодмінно присутній під час магічних та лікувальних сеансів, що їх проводить Мольфар. А коли приїздять гості, кіт і собі старається вмоститися неподалік, пильно слідкуючи за ними. Триколірна ж кішка оберігає дім від пожежі. Гуцули вважають кота святою твариною, «бо він колись із’їв чорта». Хто вб’є кота, кажуть у Карпатах, тому не буде щастя в житті.
Значною повагою мольфари оточують і рептилій: змій, вужів та земноводних, особливо черепаху, про яку примівки кажуть, що вона – «всім гадам старчиха». Мольфари шанують також і жабу, котра символізує підземне царство духів і предків, дощ, який предки дарують землі. Крім того, жаба несе приховану мудрість 58. Палицею, якою розборонили жабу й гадюку, мольфар розганяє грозові хмари та припиняє ворожнечу між людьми. Але жаба-ропуха – це й один із тотемів відьом: вони самі перетворюються на жаб або за допомогою жаби насилають на когось лихо. Щоб відвести лихі чари, мольфари ловлять велику ропуху та садовлять її в новий глиняний глек. Жабі не дають ні їжі, ні води, а мольфар спостерігає за нею: коли загине жаба, тоді відьма теж втратить свою силу, а намова розвіється. Але іноді трапляється й так, що мольфар хоче тільки «провчити» свою лиху колегу: протримає певний час жабу в банці та й випускає на волю, даючи тим самим відьмі зрозуміти, що він знає про її вчинок і має силу зупинити, але дає їй можливість самій виправити власну помилку.
Рептилії посідають значне місце в мольфарських обрядах. На берегах гірських потічків можна зустріти плямисту саламандру. Фото з архіву автора.
58Доречно пригадати народну казку про Царівну-Жабу та ін.
Повагою оточений у Карпатах і кажан (тут його називають «лиликом»). Гуцули раніше називали його «домовим духом» і старалися не зачіпати, якщо кажан оселиться десь у стодолі. А ще горяни вважали, що як убиту в день святого Юрія летючу мишу покласти в скриню з грішми чи закопати під порогом, то гроші почнуть прибувати.
Ще один із символів мольфарського шляху, символ мужності та відваги – володар гірських верховин орел. «Громові стріли» називали ще «орловими каменями» й вірили що вони не тільки оберігають дім від лиха, «уроків» та нещасть, але й дужого, сміливого чоловіка роблять ще сильнішим і хоробрішим.
Присвячувався Сонцю та Богу-Громови-кові півень. Першим співом (о 10-й вечора) півень проганяє злих духів, другим (опівночі) – мерців, третім (о 3-ій ранку) – відьом і лихих чаклунів. Особливо небезпечний для нечисті «початун» – півень, який починає пищати ще в яйці. Коли біля курей буде чорний півень, відьма не зашкодить, бо чорний півень – то символ перемоги (володарювання) над нечистю. Півень і курка в мольфарській космогонії – це ще й символи богів-деміургів, які народили світ.
Подвійну магічну символіку несе й сова, птах, який у багатьох народів оточувався містичним ореолом за нічний спосіб життя та особливості поведінки. У гуцульських повір’ях сова не тільки символ страху та вісниця небезпеки – вона також символізує зв’язок із нічними силами й владу над ними 55 . Крім того, сова – оберіг проти нечисті й символ вивідачів та магів. Вона відганяє злих духів, і вважається, що коли поблизу оселі живе сова, ніколи злий дух не переступить порогу цього дому. Мертву сову вішали в стайні, щоб домовик не їздив на конях.
Сова – птах нічний.
У козаків сова – ще й символ пильності та обачності (пригадаймо традиційний козацький клич: «Пугу!») Мольфари кажуть: якщо серце сови покласти на груди сонному чоловікові, то він розповість усі таємниці.
Після Купальської ночі настає пора «горобиних ночей», коли часто над горами гримотять громи та спалахують блискавиці. Це дні, коли гуляють грозові духи, посилаючи на землю блискавиці – життєдайні заряди, що несуть на Землю особливу енергію. І тоді між темним небом та верхів’ями гір виростають вогняні дерева, з’єднуючи небо й землю 56 ... І так буде аж до дня Іллі, старовинного Громового свята, після чого, як кажуть, «громи стають небійні». В цей час мольфари проводять обряди, спрямовані на захист полів від градобиття, а людських осель від пожеж, викликаних блискавицями. Тоді мольфари-заклиначі зброї здійснюють відповідні ритуали. У давні часи опришки ходили до мольфарів, щоб ті закляли топірці-бар-тки «на успіх у битвах, на силу непереможну й на смерть ворожу». Зараз ті обряди майже відійшли в минуле, хіба що іноді якийсь завзятий мисливець звертається до мольфара, щоб той «примовив» рушницю на влучність.
Старовинні гуцульські топірці.З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».
Таким відомим на всю околицю заклиначем зброї був вуйко мого наставника. Він міг зробити так, що рушниця била несхибно, а міг і навпаки – вимовити таку примівку до рушниці, що власник і кульгавого зайця не міг з неї поцілити. В останньому випадку, кажуть мольфари, треба зробити таке: спіймати молоду гадюку, закласти її в рушницю, зарядити холостий набій і вистрілити тією гадюкою на проточну воду так, щоб вона в жодному разі не загинула...
Мій Мольфар не володіє тим старовинним мистецтвом магічних дій над зброєю: каже, що вуйко Іван не передавав йому знання, яке очевидно, передавалося в роду ще від характерника Данила Нечая. Втім, каже Мольфар, у кожного мага свій шлях, та й не потрібне в наш час заклинання зброї: раніше, коли від бартки чи від пістоля залежало життя людини, в цих ритуалах був сенс. А зараз – інші часи, інша зброя в людей, і самі шляхи в сучасного людства теж інші...
Але ці дні для мого Мольфара теж священні. Тому що бог Громовик – покровитель не лише воїнів, а й ковалів. У всі віки, в усіх краях, де існувало ковальство, носіїв цього ремесла вважали чаклунами. В легендах та казках коваль загартовує героя у вогні та кує йому чарівну зброю. Коваль може викувати пісню, чарівне слово, новий голос; він запрягає у плуга зміїв та підковує чорта...
Бог Громовик. Худ. В. Форостецький.
У Карпатах збереглося особливе ремесло, пов’язане з ковальською справою. Це -мосяжництво 57 . Так називають майстрів, котрі працюють із м’якими та дорогоцінними металами. Мосяжниками часто ставали мольфари: адже до них нерідко зверталися з проханням зробити мольфу-оберіг, замоль-фований перстень (гуцули-чоловіки часто носили персні із зображенням голови темного духа; вважалося, що це ідеальний оберіг від нечистої сили), прикраси для упряжі, які б захищали коня від відьом. Тож традиційний обряд, що його мольфари проводили в час «горобиних ночей» і який зберігся донині, – це виготовлення сильних мольф для захисту. В давнину такими оберегами часто були широкі пояси-череси, ЩО ЇХ НОСИЛИ 40-ловіки-горяни. Нині за таку мольфу може слугувати будь-який пояс: заклятий пев-ною примівкою, він створює навколо людини захисне коло, не підпускаючи до неї зло, хвороби й невдачі.
Одна з основних передумов успішної роботи мольфара – це вміння створити міст між станами свідомості, коли до свідомості реальної, повсякденної, додаються нові можливості та відкриття й таким чином розширюється світосприйняття. Так роблять мольфари: вони розширюють свою свідомість за допомогою трав, музики чи певних ритуалів і отримують там думки й факти. А потім перевіряють і задіюють їх тут. І навпаки – думки та факти цієї реальності перевіряють там. Так утворюється міст між світами. Коли мольфар виходить на межу двох реальностей, для нього зникає час і він отримує здатність охоплювати своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє. Точніше, для нього зникають ці категорії, а є лише вічна Мить, і тому мольфар може перебувати там, де бажає опинитися його «потойбічна» свідомість.
У кожного мольфара власний ключ, аби відімкнути таємничі двері, за якими знаходиться цей міст: свідомі сновидіння, викликаний транс, змінений стан свідомості. А іноді – все одразу.
Щоночі ми переносимося у світ снів. І діємо там несвідомо. Ми забуваємо про наш реальний світ, і єдина реальність для нас тоді – це той світ, у який ми потрапляємо під час сну. Мольфар же уві сні діє свідомо, він – мандрівник у реальностях сновиду, дослідник інших світів 58 .
Сновид – це можливість вільної мандрівки до будь-якої миті «минулого» та «майбутнього». Це можливість змінювати лінії реальності, і хто зуміє діяти свідомо в сновиді, той зможе набагато свідоміше діяти і в «щільному» бутті, яке ми називаємо реальністю. Тобто ми зможемо бачити невидимі звичним оком нитки реальності й розпоряджатися ними.
Можливо, сновид – це вільне буття, а наш світ – лише «програма» з фрагментів Вічності? Можливо, сновид – це релікт глибинної тотожності, витіснене в підсвідомість життя духу та виявлення нашої прасуті? Те, що ми бачимо уві сні, – прояв якоїсь глибинної реальності? Адже в так званому повсякденні ми користуємося тільки підказками мозку, але ні в якому разі не тими глибинними знаннями, що звуться інтуїцією...
Час над світом сновиду не має влади, там можна бачити й те, що було, й те, що є, і грядуще. Отже, сеанси «свідомого сновиду» мольфари проводять для отримання необхідної інформації. Мольфар входить у транс і «засинає» на декілька хвилин. У такому стані він проникає в той пласт реальності, де знаходиться відповідь на поставлене запитання. Там до мольфара з’являється його провідник, який і веде свого підопічного в місце, де він може знайти потрібну інформацію. Так мольфар отримує необхідне знання, і йому відкривається відповідь на запитання, що його цікавить.
Іноді мольфар у такому трансовому стані проникає в сон іншої людини й може по-си лати їй певну інформацію. Найчастіше мольфари роблять це в тих випадках, коли людина не вірить в силу «земного бога».
Іноді мольфари не входять у транс зумисне, а отримують інформацію в «звичайному» сні. Для цього перед сном треба в наказовій формі сформулювати своє запитання. І уві сні – в символічній формі – прийде відповідь. Так і кожна людина може знайти власний ключ до свого внутрішнього світу, навіть якщо не має магічного дару. Адже в кожному з нас закладено незміряну таємницю і є відповіді на всі запитання – треба тільки вчитися їх читати...
Кожен з карпатських «непростих» має власний «сонник», власне розшифрування тих символів, що відкривають йому інформацію, бо кожен мольфар навчає свій мозок по-своєму відповідати на сигнали з космосу, і кожен із них по-своєму реагує на отриману інформацію. Розрізняють сни вечірні, опівнічні та вранішні. Мольфари кажуть, що вечірні сни не мають жодного значення й рідко несуть потрібну інформацію; найважливішими вважалися «сни опівнічні», й саме в цей час мольфари найчастіше здійснювали свої шаманські подорожі.
Виходячи за межу звичайної реальності, мольфари отримують видіння того, що їх цікавить. Шаманське видіння, каже Мольфар, обов’язково повинне бути кольоровим, і це має особливе значення. Якщо ж видіння раптом чорно-біле, що буває винятково рідко – то це недобрий знак, який означає: щось у ритуалі пішло не так.
Кольори в системі мольфарських видінь мають особливе значення.
Золотаво-жовтий колір, колір центру світобудови, золотого Алатир-каменя – це завжди особливий знак, ознака того, що мольфар отримує інформацію з найвищого Джерела. Білий – один з кольорів сакраль-ності. Це символ життя (постійний епітет у примівках: «білий світ»), але й колір обра-ності. Білу сорочку надягали до важливих ритуалів та обрядів, білий колір у моль-фарському видінні – це важлива інформація. Зелений – колір рослинності, природи, а також атрибут «чужого світу», куди проганяються хвороби, де живуть інші істоти. В казках та замовляннях цей колір часто характеризує персонажів демонології (зелені очі у відьми, зелене волосся у русалок та мавок), а в мольфарських видіннях він символізує інформацію від сил природи та пересторогу, що хвороба – наслана. Синій колір означає таїну світопізнання, інформацію загалом. Червоний – колір крові та життя, вогню й енергії – символ протистояння злим чарам. Його поява в мольфарському видінні може означати дозвіл на магічну дію. Чорний – колір чаклунства та потойбічного світу. Особливе значення в моль-фарській символіці кольорів має рябе забарвлення. Поява у мольфарському видінні рябих предметів чи істот – це особливий сакральний символ 59 , ознака особливості й винятковості інформації, отриманої під час трансу чи сновидіння. Рябе забарвлення трактується в кожному випадку окремо.
Але хоча набір символів у кожного з мольфарів свій, все ж усі вони мають однакове світосприймання, тому що ці люди -особлива раса. І мета їхня – повернутися до витоків, зазирнути в глибини своєї свідомості, повернути втрачене за віки «технічного прогресу». Вони здатні піднестися над людським світосприйманням і вільно мандрувати серед різних реальностей...
Вони (шамани, «непрості» люди) – ті, хто знають, ті, хто відають, ті, хто ходять між світами. По-різному їх називають. Але всі вони намагаються підтримати живу традицію, яка раніше була самим життям. Можливо, тому тепер, у III тисячолітті, ми знову повертаємося до цих людей – і просимо їх, давніх хранителів правічних знань, допомогти нам знайти себе...
Частина сьома
ОСТАННЯ
ТАЄМНИЦЯ
МІФ І РЕАЛЬНІСТЬ Мольфарська стежка. Блискавка над вершиною
Міф – це узагальнене відображення дійсності у вигляді чуттєвих уявлень або, точніше, у вигляді тих чи інших одухотворених істот.
О. Лосев
Одного разу в дитинстві я заснула на старій могилі. Батьки взяли мене на прогулянку в поле, заговорилися й не помітили, що я відстала, втомилась. А я сіла на козацькому кургані – та й задрімала на сонечку. Прокинулась від того, що батьки мене гукали шукаючи.
Хто був похований у тій могилі? Козак-ха-рактерник? Скіфська провидиця? Чи звичайні трударі-гречкосії з найближчого села, знищеного якимись нападниками? Хто знає...
Але тепер, оцінюючи той випадок із позицій «дорослого» розуму, я пригадую старовинний кельтський звичай: коли якась людина хотіла перейняти значний дар від померлого, то проводила ніч на його могилі. Зокрема коли кельти обирали військового вождя, спеціально вибраний юнак ночував на могилі попереднього ватажка. Вважалося, що дух померлого воїна вкаже свого наступника. І хтозна, можливо саме тоді, коли заснула на старому кургані, я отримала поштовх до всіх подальших ситуацій, які привели мене зрештою в маленьке гірське село під Чорногорою?..
Про все це я роздумую в таксі, їдучи до Мольфара.
Таксі я відпускаю, не доїжджаючи до місточка, за яким живе мій наставник. Ці два кілометри ґрунтовим шляхом понад бурхливим Черемошем, який співає свою нескінченну пісню, стали вже для мене тією «стежкою сили», котра щоразу приводить до нових відкриттів і думок.
На мій подив, Мольфар стоїть по цей бік кладки: привітно посміхається і махає рукою. Я вирішую, що він проводжав якогось гостя й запитую про це. Мольфар лукаво сміється:
– Ніхто не приїздив до мене. Це я на вас чекав.
Цього разу я не попереджала про свій приїзд, про що й нагадую. Звісно, я розумію, що в карпатського шамана є свої методи отри-мування інформації, але я за час спілкування з «гуцульським дідом» навчилася діставати з нього потрібні відомості, приховуючи важливі запитання під маскою щирого здивування, навіть деякої наївності.
–Ая гуляв тут понад Черемошом, – відповідає Мольфар. – Та й він сказав мені, що ви наближаєтеся. От я й вирішив почекати...
Може, й справді Черемош? Адже вода є найкращим провідником інформації, а я вже стільки разів ходила понад ним, мила в його воді руки, навіть одного разу ризикнула скупатися (це був досвід, якого не забуду скільки житиму, і в жодному разі не раджу теплолюбним та недосвідченим плавцям іти на штурм гірських повноводих річок!), що ріка цілком могла мене запам’ятати і, відчувши моє наближення, «шепнути» про це Мольфарові...
Цього разу ми говоримо не про конкретні речі, а про суть, сенс і вартість мольфарства в нашому надто «зовнішньому» світі.
І оскільки нині я не ставлю Мольфарові конкретних запитань, він сам починає розповідати. Найбільше його тривожить, зізнається Мольфар, те, що люди, котрі нерідко приїздять до нього, цікавляться якимись примітивними речами. Шаман має на увазі не пацієнтів, що звертаються зі своїми негараздами, хворобами та іншими проблемами, а відвідувачів, котрі їдуть нібито «за знанням».
–І що ж вони хочуть дізнатися? – запитую.
– Найчастіше всі починають із претензій на знання, а закінчують тим, що просять влади й грошей. Просять навчити приваблювати багатство. А оце недавно з Івано-Франківська двоє бізнесменів були, пропонували великі гроші за... чорта.
У Карпатах здавна побутує повір’я, що особливо сильні мольфари вміють вирощувати інклюзників. Ці істоти, подобою схожі на маленьких хлопчиків, допомагають у господарстві, пильнують, аби маржина не хворіла, стежать за бджолами. Крім того, таке створіння допомагає господареві в його ремеслі та робить вдатним майстром. А найголовніше – притягує гроші в дім. Кажуть, за старих часів інклюзника можна було купити на ринках – у Чернівцях або в Косові. Зараз, як розповідають гуцули, його вирощують тільки «на замовлення» старі мольфари, що знаються з темними духами.
Так уявляли гуцули інклюзника. За переказами, мольфари вміли вирощувати таких істот у пляшках, і ці маленькі демони прислуговували в домі та примножували багатство.
–І що ж ви відповіли тим бізнесменам? – запитую далі.
– А що я міг відповісти? Я займаюся цілитель-ством, а не вирощуванням чортів. Так і сказав. Не знаю, чи повірили, бо пішли з двору дуже сердиті...
Мольфар сміється. Але мене не цікавлять ін-клюзники в пляшках, як не цікавлять і кар'єра та багатство, отримані магічними шляхами (що там
ззо народні казки говорять з приводу золота, отриманого від нечистої сили?). Мене цікавлять таємні знання, якими пронизане буття карпатських шамані в-мольфарі в. Про це я й хочу поговорити. І ще я ніколи не запитувала Мольфара про інший бік людського буття – про смерть. Я знаю, що мольфар, котрий не передав свого дару, помирає дуже тяжко. Я знаю, що в таких людей особливе ставлення до найтаємничішого процесу в нашому існуванні. Запитую про це в свого наставника.
І він відповідає:
– Ми, мольфари, сприймаємо смерть як зміну форми. Тіло ми залишаємо на землі, як сорочку, і перевтілюємося в духовну сутність, у невмирущу енергію... Старі мольфари казали: якби всі люди жили вічно, то земля б не вмістила всіх і не змогла б носити на собі. Тому Мати-Земля приймає в своє лоно зношене тіло, а дух людини відходить у безмежний світ, де продовжує вдосконалюватися й розвиватися в іншому прояві...
Християнські священики негативно ставилися до мольфарів, грозили їм пеклом і судом Божим. І громада ставилася відповідно, хоч і зверталися люди до «непростих» у тяжких випадках. Адже простим людям тяжко зрозуміти тих, хто чимось відрізняється. їх бояться, а страх часто веде до ненависті.
Яким же чином зберігся донині в Карпатах цей дивовижний, унікальний сплав стількох традицій та духовно-магічних течій, це особливе магічне джерело, в якому злилися води стількох криничок: прадавньої європейської традиції, уламки якої розкидані у всіх культурах – від еллінів і етрусків до кельтів та гуцулів? І місцева знахарська традиція, яка, поза сумнівом, не могла не народитися в суворому гірському краї, де небезпеки людину переслідують щодня... Додалися до мольфарства й загублені нашими предками знання та мудрість праслов’янських волхвів, котрі втікали від дружинників князя Володимира в гори, щоб там передавати з вуст у вуста свою традицію, і друїдичні знання природних законів, і характерницькі звичаї та вміння, бо не одна запорізька родина втекла в Гуцульщину після того, як 1775 року було знищено Запорізьку Січ...
О >< -><г «» <
<ч>
<
<и>> <ІИ>
А/ /'А АЛЛ Ж ^ ^
Такі «рунічні» петрогліфн знаходять на стінах печер та на гірських скелях по всій Європі. Можливо, давні мольфари та відуни таким чином хотіли передати своєзнання?
Як витривало мольфарство, коли християнство остаточно запанувало в Карпатських горах? Мольфарам лишалося єдине: мімікрувати. Бути зовні такими як усі: сім’я, діти, ремесло, прості сільські заняття. А найголовніше – бути корисними. Для свого оточення. Для місцевих людей. Для села. Тому й більшість заклинань-примі-вок, що дійшли до нашого часу, суто побутові: захистити поля та худобу від лихих чарів, не дати пролитися грозовим дощам, не допустити повені...
– Як ставилися до вас місцеві люди, коли ви почали практикувати? – запитую в Мольфара.
– У своєму краї пророка немає, – він усміхається. – Ким я тільки не працював: і лісорубом, і сільським учителем, і в санепідемстанції... З інших міст, із Києва та Москви, до мене приїздили лікуватися, а місцеві люди почали приходити, тільки коли вже я став знаменитим народним цілителем, коли односельці побачили по телевізору фільм про мою працю. А до того називали мене диваком, а мою практику вважали забобонами...
Що ж таке забобон? Чи не тоді ним стають віра та знання, коли вони втрачають свою первісну систему світовідчуття і світосприймання, сенс і сакральне значення? Коли ритуал втрачає сенс – він стає забобоном. На забобон перетворюється примівка, коли зникає значення її слів. Адже сенс ритуалу, слова, явища – не в особливих словах, а в особливому стані людини, котра їх виконує (промовляє) і переносить свій особливий стан на навколишній світ, ототожнюючи дійсність зі світом потойбічним, світом духів чи богів, де здійснюється доля... На жаль, для нашого скептичного сучасника цей природній діалог Людини і Всесвіту вже практично неможливий, та й втрата розуміння почалася не сьогодні. Тож і ритуали, що допомагали мікрокосмосу (Людині) з’єднатися, ототожнитися і пізнати Макросвіт (Всесвіт), перетворилися на кумедні забобони, які ми іноді згадуємо...
Мольфар говорить:
– Хіба можу я скаржитися чи ображатися на людей? Вони не винні в загальних проблемах людства. Так було завжди, і в давні часи теж. Адже ті, хто нас оточує, бачать лише зовнішній бік нашого буття: живе собі людина, живе як усі, звичайним життям, займається якимось ремеслом... Як її можуть сприйняти в особливій якості? Хіба учнів Христа вважали апостолами в тих селах, звідки вони були родом? їх знали як рибалок, теслі в... А хто вірив до певного часу, що син сусіди-теслі може оздоровлювати й воскрешати? Звісно, я не вважаю себе рівним Христу, я навів цей приклад лише для порівняння: якщо навіть Син Божий не відразу був визнаний людьми як світлий Вісник, то що казати про нас, звичайних людей, навіть якщо ми наділені особливим даром? Так і місцеві люди про мене думають: які можуть бути особливі здібності в чоловіка, котрий поряд, знайомий нам з дитинства, живе буденним життям, має жінку, дітей, садить город і так далі. Я тривалий час приховував свої знання від сусідів, бо не хотів неприємностей. Тим більше що раніше й часи були непевні, хтось міг донос написати, якусь капость зробити чи нашкодити тихцем у господарстві. А я не можу боротися з людьми за допомогою магії, бо дар мій від святого цілителя, і завдання моє – допомагати людям.
– Чи передаєте ви комусь своє вміння і свій дар? – ставлю я найважливіше запитання.
– Поки що ні, -у Мольфарових очах з'являється щось схоже на смуток. – У моїх дітей схильності до знахарства немає. Маю двох онуків, обоє вони пішли в медицину. Але жоден із них поки що не хоче переймати мої знання, хоча талант до цього мають. Та й духи-провідники не дозволяють ще передавати. Я маю цілу армію шанувальників-доб-ровольців, котрі хотіли б перейняти ті чи інші аспекти мого знання, а дозволу – немає. Не з'явилася ще людина, на котрій був би той особливий знак, що вказує: ось твій учень!
– У чому ж причина цього? – запитую.
– У тому, що особливими чеснотами має володіти майбутній мольфар. Любов до людей і любов до знань – ось дозвіл до розширення людської свідомості й воля до готовності прийняти цю стежку. Любов дає силу змінити своє буття і здатність читати долі. А для того, хто любить тільки славу й гроші, закрито мольфарський шлях, навіть справа темного мольфара йому не дасться. Бо хоча покликання чорних чаклунів – творити зло, все ж прагнення високого знання в них сильне, без цього людина ніколи не стане магом...
Моя ж дорога – віддавати людям усе, що маю. Така моя доля. І за те, що я не відступаю від своєї дороги – маю сильне Слово та силу допомагати людям. І таким самим повинен бути мій майбутній учень, як же інакше? Адже як не буде мені Вищої Допомоги – то і я нічого не зможу вдіяти. А допомагатимуть мені лише в тому випадку, коли я міцно й неухильно триматимуся судженого шляху. Хто я такий, щоб Силу, подаровану мені, вважати своєю власною? Це – Божа сила, сила Матері-Природи, яку через мене наші Прабатьки скеровують, аби я міг виконувати своє призначення на землі. У людини, котра перейме мої знання, може бути інша доля, вона не обов'язково стане цілителем і травознаєм, але основне – це бажання пошуку, шлях до знання, вогонь пізнання в грудях, а не жадібність до грошей чи інша марнота земна. У кожної людини є своє призначення, і в цьому найвища магія земного світу. У кожній людині, в кожній її клітині – Бог. Ми створені за Його подобою. Це та енергія, невидима для нас, що дає нам силу й таланти, прагнення до знань і вміння користуватися цими талантами. Тільки ми не бачимо Її звичайним зором, бо якби побачили, то згоріли б від того блиску.
