Текст книги "Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)"

Автор книги: Герхард Гольц-Баумерт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Наступного дня оббiгав я пiвмiста – шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", – подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.

На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.

Проте цiєї ночi сталося ще дещо.

Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха – нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.

– Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.

Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.

Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.

– Що це? – запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.

– Оце ж i є нiчна пилка! – вигукнув я. – Хто б це мiг бути?

Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.

– Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, – сказала мама. – Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?

Ой леле! Про це я зовсiм забув.

Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".

Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, – подумав я. – Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка – моркву".

Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу – з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв – треба ж було дати раду тваринам.

Наступної ночi я зачинив кiшку на кухнi, а все їстiвне поховав. Вона нiчого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.

З хом'яком я вчинив ще хитрiше: зачинив його до Чистуна в клiтку.

– З цiєї дротяної хатки не втечеш, – сказав я i посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, якi, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, i менi здалося, вiн смiється надi мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Вiн сидiв угорi на жердинцi й розглядав хом'яка.

Серед ночi розiгрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клiтцi, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову i кричав:

– Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..

За це хом'як вирвав у нього iз хвоста три довгi чорнi пiр'їни. Менi вдалося їх вiдокремити аж пiд ранок, а моя пiжама стала на спинi мокра вiд поту.

А вранцi скоїлося найгiрше. Я зiбрався погодувати мишей.

– Будьте розумнi, – звернувся я до них. – Сидiть у своїй склянцi, крутiть колесо i тiльки попискуйте.

Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькi снiговi м'ячики з нiжками, розбiглися бiлi митi по квартирi.

– Тривога! – заволав я.

Кiшка саме лежала на печi. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися iскри. Одним стрибком скочила вона вниз i стрiлою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всiх їх поїсть!

– А дзусь, злодiйко! – крикнув я.

Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.

– На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! – кричала вона.

В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.

– Тривога! – закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки – я зачепив його вiником.

А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою – шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:

– Альфонс дурний! Забирайся геть!

Отакi у мене лiтнi канiкули!

Не можу вийти надвiр – треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.

Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць

– В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, – сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! – I показав на шафу для одягу. – А ти?

– Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! – спересердя вiдказав я.

Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.

– Спробуй i переконаєшся! – запропонував тато.

Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.

– Бачиш! – I тато задоволене усмiхнувся. – А в тебе?

– Давай попробуємо у мене, – вiдповiв я i зiгнув руку.

Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.

– Пхе, нiщо, – скривився тато.

Тепер заговорила мама:

– Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...

Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...

– I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, – так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.

Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, – непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля – по двоє в кожнiй руцi.

Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? "Це, напевне, випробування, – подумав я. – Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:

– Ти знову не їв?

А тато додасть:

– Справжнiй Цiттербаке... – ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.

Нiчого, я придумав. Вийшов надвiр i звернувся до Бруно, Петера й Ервiна:

– Ви хочете їсти?

– Нi, а що таке? – запитали вони.

– У нас є класнi яйця, i треба їх знищити.

Як справжнi друзi, вони прийшли до мене додому, i ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервiн двоє з половиною i я пiв-яйця. Але ж це тiльки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрiбненько покришив i висипав у миску Чистуновi. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвiр i привiв цiлу ватагу дiтвори. Всi разом з'їли 17 яєць. Одна мала дiвчинка навiть запхикала, бо вiд яєць у неї заболiв живiт. У мене самого живiт уже давно болiв, та я терплячий.

Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Пiсля цього менi не лишалося нiчого iншого, як лягти на канапу i попивати воду.

"Що ж воно буде? – думав я. – Тато з мамою скажуть, що менi треба нарештi стати справжнiм юнаком, а я навiть яєць не поїв".

Менi таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапi, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню i гукнула до мене:

– Альфi, ти знову нiчого не їв? Що з тебе буде?

– Що? Я нiчого не їв? Їх залишилося всього кiлька! – вiдповiв я. – Не збираюся тебе обдурювати.

Було чути, як мама торохтить на кухнi посудом.

– Навiть до смаженої картоплi не торкнувся, – долинуло до моїх вух.

"Чому це смаженої картоплi? – сердито подумав я. – Спершу 60 яєць, а тодi ще й смаженої картоплi!"

Раптом мама зойкнула, i на пiдлогу впала металева накривка.

– Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?

– Та яйця... – почав я, i менi захотiлося бути чесним. – Я їх поїв iз своїми друзями, але бiльше ми не подужали.

Мама стояла у дверях i сердито свердлила мене поглядом.

– Яйця, яйця! – приказувала вона. – Ними я хотiла пiдсипати квочку! Такi чудовi яйця! – ще раз вигукнула вона.

На кухонному столi лежала мамина записка: "Пiдiгрiй смажену картоплю i приготуй собi яєшню". У мене в животi бурчала купа яєць, а мама ж наказувала менi з'їсти тiльки одне.

Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що менi робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.

Я лежу на канапi й спостерiгаю за Чистуном. Вiн сидить у своїй клiтцi, схилив набiк голiвку i дивиться в миску на покришене яйце.

– Так, так, – уголос подумав я. – Обом нам тяжко...

Як я катався на "кротовi"

Я завжди думаю собi: в селi не буває нiяких пригод, адже там нема технiки, а тiльки корови, конi та собаки, що на технiцi не розумiються.

На лiтнi канiкули я знову поїхав до дядька Тео й тiтки Марти.

– Тiльки цього разу в корiвник я не пiду, – з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торiшню пригоду з коровами.

Дядько Тео засмiявся: – О, у нас новий корiвник, i доїмо по-новому, "ялинкою". Цю рiч тобi треба обов'язково побачити, хлопче з мiста.

"Що воно за ялинка?" – подумав я, але промовчав. На вечерю тiтка Марта подала картоплю в лушпиннi й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корiвнику. Дiдько його знає, як можна ялинкою доїти корiв? Може, то корiвника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глицi? Чи ялинками годують корiв? Може, вони залюбки їдять такий корм?

Я похвалився тiтцi Мартi й дядьковi Тео, що у нас тепер смiття вивозять не кiньми, а машинами. Ззаду до машини пiдносять ящики, i вона сама вигрiбає смiття. I смiттярам тепер менше мороки.

Тiтка Марта i дядько Тео зовсiм не здивувалися, коли я розповiв їм про це.

Тiтка Марта сказала:

– А у нас тут комбайни. Вони самi косять збiжжя, зразу ж його обмолочують i викидають готовий хлiб.

Дядько Тео пiдморгнув менi:

– Печеного хлiба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, i тодi праця селянська стане ще легша.

– У нас нове електричне освiтлення на вулицях, – гордо повiдомив я.

– А в нас у кооперативi тепер електричнi доїльнi апарати, -сказав дядько Тео i знову пiдморгнув менi. А я подумав собi: "Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо".

Наступного дня ми з дядьком Тео пiшли подивитися на новий корiвник. Який же вiн чудовий, а чистота – мов у лiкарнi!

– Тут коровам добре, i молока вони дають бiльше, нiж давали у тих старих темних хлiвах, – розповiдав дядько Тео, погладжуючи корову по лобi. Я вже був навчений i остерiгався пiдходити близько до корiв. Але менi не хотiлося здаватись, i я сказав:

– Так, у вас у кооперативi гарний корiвник. Що правда, то правда. Але одне незрозумiло: де ви рубаєте для корiвника ялинки?

Дядько Тео здивовано подивився на мене:

– Якi ялинки?

– Ну, найновiша наука. Ви ж самi казали, що доїте корiв ялинкою?

Спочатку менi здалося, що заревiв бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:

– Ялинки... може, ними лоскочуть корiв, щоб надоїти бiльше молока? Го-го! Ну й насмiшив ти мене!

Дядько Тео реготав так гучно i так сопiв, що всi корови, якi були в цьому науковому корiвнику, повернули до нас голови i понашорошували вуха.

Я був ображений.

Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.

– "Ялинка", Альфонсе, – це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корiв швидко й чисто. Глянь, зовнi вона скидається на ялинову гiлку. Ось чому i назва така. Хiба ти цього не знав?

Отак я осоромився iз своєю машиною-смiттєвозом та новим освiтленням вулиць.

Тут, на селi, у них таки багато цiкавого. А скiльки ще прикрощiв тут було у мене!

У дiтей сiльської школи теж є пiонерський табiр. Я ходив туди, хотiв побачитись iз торiшнiми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню пiонерську лiнiйку. Щоб вони не мали мене зовсiм дурним, я їм сказав при першiй же зустрiчi:

– У вас чудовий корiвник. А "ялинка"? Це ж найновiше досягнення технiки!

I я вдав, нiби давно вже все це знаю.

Якось до мене прийшов Вiллi, агрономiв син. Вiн хотiв порадувати мене хорошою новиною:

– Завтра ми, найкращi пiонери школи, йдемо в МТС – побачимо "гусеницi" i "крота".

Ото знайшов, чим мене здивувати!

– Пхе, – махнув я рукою. – Гусеницi та кроти для мене не новина. Вони є i в нашiй школi. Один крiт стоїть у нас у вiтринi.

Вiллi витрiщив на мене очi.

– Отож, – гордовито сказав я, – не думайте, що тiльки ви щось можете.

Наступного дня ми пiшли в МТС. Нас вiв молоденький тракторист.

Вiллi сказав дiтям:

– Альфонс уже вивчив будову "гусениць" i "крота".

Всi здивувалися. На подвiр'ї МТС стояли трактори та багато iнших машин, яких я нiколи не бачив i не знав, для чого вони потрiбнi. Тракторист пояснив усе: якi машини самi збирають картоплю, якi кукурудзу, а якi – буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я вiдразу ж уявив, як iз нього вискакують хлiбини.

Що тут iще може бути? Кiлька строкатих гусениць i напхане опудало крота. Отут буде нагода розповiсти, чому крiт слiпий i чому такi сильнi у нього лапи-лопати.

– Отже, оце "гусеницi", – сказав тракторист. Я дивився на трактор i не бачив нiяких гусениць.

– А де ж тi гусеницi? – тихо запитав я Вiллi.

– Ось тут, – сердито буркнув вiн.

– Та де ж? – прошепотiв я.

– А я гадав, ти знаєш, де "гусеницi", – зовсiм розсердився Вiллi. Я лише кивнув головою.

Ми стояли перед могутнiм трактором, що височiв на широчезних ланцюгах.

– Цi гусеничнi трактори виготовляються в Радянському Союзi. Цим трактором можна їздити по найгрузькiшому болоту, – пояснював тракторист.

Оце здорово! Якi цi "гусеницi" товстi та широкi! Тракторна таких "гусеницях" має бути сильний, мов слон, вiн може проїхати просто крiзь наш будинок.

– А оце "крiт", вiдоме самохiдне шасi.

Але перед нами був не крiт, а трактор, до якого можна чiпляти багато рiзних знарядь. Я мовчки дивився i не знав, чим би похвалитися. Сказати було нiчого. А тракторист звернувся до мене:

– Я чув, ти вже знаєш "крота". Може, у себе в мiстi ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навiть їздив на ньому?

Я кивнув. Не хотiлося зiзнаватись, що я не знаю нової технiки, зокрема "крота".

– Ну, то сiдай, – усмiхнувся тракторист.

Признатися б...

Я набундючився i вилiз на трактор.

– Одне коло зробимо вдвох... Тут натисни ногою... так, угору важiль... Добре тримай кермо!

– Я ж iще... ще... не...

Загуркотiв двигун, i залiзний "крiт" поволi рушив. Поруч мене стояв тракторист i разом зi мною мiцно тримав кермо.

– Обережно вiдпускай педаль, – голосно сказав вiн. Я був дуже схвильований i вiдразу прийняв ногу з педалi. "Крiт" плигонув, нiби тигр, що доганяє зайця.

– Прокляття! – долинуло до моїх вух, i тракторист упав iз "крота". А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, "крiт" мчав уперед, слiдком за ним бiгли дiти. Серед них я помiтив Вiллi. Вiн бiг, витрiщивши очi i роззявивши рота. Крiзь гуркiт двигуна я чув, як тракторист гукав:

– Гальмуй! Гальмуй!

Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку "крiт" мчав мене сiльською вулицею, потiм – польовою дорогою просто до корiвника. Корови, що були надворi, збилися докупи i безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помiтив, як дядько Тео впустив на землю великi вила.

Мiцно тримаючись за кермо, я приказував:

– Зупинися! Стiй! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!

Там, де, гуркочучи, проїздив "крiт", кури кудкудакали так, нiби на них напала сотня шулiк. Вони лопотiли крильми понад парканами, пiдлiтали аж до вершкiв дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку бiг поруч трактора i все намагався гризнути його за колесо.

Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, iз вiкна визирнула тiтка Марта. Побачивши мене на тракторi, вона впустила з рук тарiлку i та розбилася на дрiбненькi черепочки.

"Хоч би викликали пожежну команду", – подумав я, i сльози потекли у мене з очей.

"Крiт" уже виїхав iз села. Польова дорога кiнчалась. Я посiпав за важелi, натис на педаль. "Крiт" загув дужче i помчав ще швидше. Вдалинi виднiв великий лiс. "Крiт" їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лiсу. На очi менi навернулися сльози. Раптом поруч, немов iз води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав "крота" на старому-престарому велосипедi. Пiт струмками стiкав у нього з лоба. Зненацька тракторист зiскочив з велосипеда, пiдбiг i одним стрибком вискочив на "крота". Трактор запирхав i зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.

– Хiба я погано їхав? – обережно запитав я.

– Я думав, ти вмiєш поводитися з "кротом". Ти ж сам казав це!

– Ну, я ж мав на увазi справжнього крота.

– А це хiба не справжнiй?

Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Вiн поплескав свого трактора рукою, точнiсiнько як дядько Тео поплескує корiв, якi. дають найбiльше молока.

– Та нi-бо, я мав на думцi справжнього крота, того, що нагортує купи землi, слiпого крота, у якого великi лапи-лопати, – пояснив я.

– Ой леле! – тiльки й сказав тракторист, утираючи пiт на лобi.

Коли ми поверталися селом назад, – тракторист на своєму залiзному "кротовi", а я на старому-престарому велосипедi з кiлькома спицями, -менi довелося витерпiти багато образ. Навiть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Вiллi. А iншi сiльськi дiти!

Тепер вони смiються надi мною:

– Вiн же не уявляє, що воно таке технiка! Де йому вiдрiзнити крота вiд "крота"-трактора! Не знає навiть, де гальма, хоч це вiдомо дiтям другого класу.

Вiд Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнiвного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротовi, а як саме, не розповiв. I ось що написав менi Петер: "Що ти. Альфонсе, умiєш викидати коники, це вiдомо. А про те, що можна їздити на кротовi, розповiси на наступному уроцi бiологiї – ото буде смiху! Ти хвастун! Кроти дуже малi, на них не можна їздити, i до того ж у них лапи, а не колеса".

Скрiзь усi розсердилися на мене. Не скажу бiльше анi слова. Краще мовчатиму.

Тут, у селi, так багато всiлякої технiки. Я вже думаю, чи не приїхати менi пiсля школи в село i не очолити усi цi корiвники та доїльнi установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторi чи на "кротовi"?

Як я перервав пiонерський ланцюжок

На пiонерських зборах Гаррi запропонував:

– Що, коли ми створимо пiонерський ланцюжок?

Ми не знали, що воно таке. Тодi Гаррi пояснив. Наприклад, нам треба: термiново зiбратись у дуже важливiй справi. Тодi Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному i швидко збираємось. Ми захопилися пропозицiєю Гаррi. Розробити, пiонерський ланцюжок доручили Луїзi. Через кiлька днiв вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, i Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бiгти до Луїзи та Ервiна.

– А що робити вночi, коли дверi до пiд'їзду зачиненi? – запитав я.

Обiзвався Петер:

– Альфонс має рацiю. Це треба обмiркувати. Запропонуй нам щось, Цiттербаке.

Тут вихопився Бруно:

– Треба взяти камiнця i кинути у вiкно.

Я згадав про маятник i панi Матнер i зауважив:

– Бруно збожеволiв. Це ж призведе до прикрощiв.

Зчинився галас. Однi казали, що я образив Бруно, iншi пiдтримували мене. Тим часом менi сяйнула iнша думка:

– Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далi.

– Я не вмiю свистiти, – не погодилася Луїза.

Зiйшлися на тому, що Луїза має заспiвати. З'ясувалося, що бiльшiсть дiвчат не вмiє свистiти. То нехай усi вони спiвають.

Гаррi слухав-слухав нашу суперечку, а тодi усмiхнувся й сказав:

– Пiд час наступної подорожi дiвчата повиннi навчитись свистiти.

Отже, згода. Всi були радi, що створили гарний пiонерський ланцюжок. Насамкiнець Гаррi сказав:

– Я, мабуть, влаштую репетицiю, щоб подивитись, як воно вийде насправдi. Треба дiяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливi справи, пiонер має з'являтися негайно.

Як уже всi розходились, я пошепки запитав Гаррi:

– Може, зробиш нiчну репетицiю?

Гаррi тiльки пiдморгнув менi. А це могло означати все, що завгодно.

Ввечерi я спакував речовий мiшок. Мама здивувалася:

– Що це ти робиш, Альфi?

Я розповiв їй про пiонерський ланцюжок. Татовi наша вигадка сподобалася. Вiн сказав, що в його робiтничiй дружинi теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мiшок негайно.

– Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днiв, – сказав тато. А мама стурбувалася:

– Коли це затягнеться надовго, то вiзьми й бiлизну. Вона добряче напакувала речовий мiшок. Може, вона не вiрила в ланцюжок i хотiла тiльки пожартувати, адже я насилу завдав мiшок собi на плечi. Ще й нагадала менi:

– Альфi, раптом пiонерський ланцюжок буде вночi, то звечора добре начисть черевики.

Того вечора я довго не спав, все дослухався, але нiхто не свистiв. Не чути було нiчого також наступного вечора. Побачивши Гаррi, я пошепки запитав його: – Що робить пiонерський ланцюжок? Гаррi тiльки пiдморгнув менi.

Восьмого дня ввечерi, о пiв на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли пiдбiг до вiкна i виглянув, надворi не було нiкого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбiг у кiмнату. Тато саме перевiряв, як мама виконала шкiльнi завдання. Вона вчиться заочно.

– Оголошено пiонерський ланцюжок! – крикнув я. – Менi треба поспiшати!

Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, i все iнше має вiдступити на заднiй план. Мама швидко зробила менi кiлька бутербродiв i нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав менi свiй кишеньковий лiхтарик. Я нацупив речовий мiшок на плечi й подався з дому, та одразу ж вернувся i подзвонив. Мама вiдчинила.

– Я тiльки-но сiла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфi. Що, порвався ваш пiонерський ланцюжок?

– Нi, забув ключ вiд дверей будинку, – випалив я, вхопив ключ i помчав, як було передбачено, до Луїзи.

Звiсно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок iз пiснi "Минула нiч". На третьому поверсi, де мешкає Луїза, не засвiтилося жодне вiкно. Я засвистiв голоснiше. Коли ми в класi намагаємося пiдказувати Луїзi, вона чує добре. "Будь чесний"! – шипить вона тодi нам, а тепер, як iдеться про таку важливу справу, це капосне дiвчисько вдає, нiби недочуває. Я все свистiв i свистiв. Раптом вiдчинилось одне вiкно.

– Вибачте! – швидко обiзвався я. – Невiдкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзi Заллiн, що оголошено пiонерський ланцюжок, а їй свистить Цiттербаке.

– Нiчого не розумiю, – вiдповiв голос. – Яка Луїза?

– Ну, тут же мешкає Луїза Заллiн?

– Нiяка Заллiн тут не мешкає i взагалi тут нема жодної Луїзи!

– Невже! – розчаровано протяг я.

Грюк! – i вiкно зачинилося. Татовим кишеньковим лiхтариком я посвiтив на номер будинку. Це ж вiсiмдесят другий, а не тридцять другий номер! I даремно я стiльки свистiв.

Я помчав до потрiбного будинку. На третьому поверсi свiтилося. Я свиснув. Вiкно не вiдчинилося. Я засвистiв голоснiше.

Якийсь чоловiк iз дивною бiлою iстотою на повiдку пiдiйшов до мене.

– Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слiдком i скрiзь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, – сказав вiн менi.

Бiла iстота, що у пiтьмi видалася менi вiвцею, стала бiля мене, i я вiдчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.

– Лиха година! Ваша вiвця поводиться непристойно, – закричав я i посвiтив кишеньковим лiхтариком на свої штани.

– Прошу вибачення, – вiдразу той чоловiк став дуже люб'язний. -Моя довгошерста сiамська такса робить такi речi тiльки бiля людей, якi їй подобаються.

Я пояснив йому, чого свищу, i вiн приєднався до мене. Тепер ми свистiли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи нiхто не обiзвався. Зате цього разу вiдчинились одночасно двоє вiкон.

– Ви тiльки подивiться на отаке! Пiдтоптаний парубiйко i молодий телепень весь вечiр свистять коло нашого будинку. Ану тихi-i-i-ше!

Я хотiв запитати про Луїзу Заллiн, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловiк iз собакою вмить покинув мене. Я залишився сам i бiльше не насмiлювався свистiти. "Може, краще побiгти до Ервiна, – подумав я. – Втягну його в пiонерський ланцюжок, а тодi пошлю до Луїзи. Хай i його обiллють".

Будинок Ервiна я знайшов швидко, але моє свистiння нiчого не дало. В кафе бiля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мiй свист, i тому Ервiн, напевне, нiчого й не чув. Тут до мене теж пiдiйшов якийсь чоловiк, тiльки цей був у чорному костюмi й вийшов iз кафе.

– Це, хлопче, державне кафе "Гордiсть виноградаря", – почав вiн.

– Ну то й що? – огризнувся я. – Менi однаково, що це таке i як воно називається.

– Зате менi не однаково. В цьому кафе сьогоднi я справляю весiлля, – сказав вiн i веселими очима подивився на мене. – А ти самотнiй i невеселий. В цей день нiхто не повинен сумувати.

Чоловiк у чорному костюмi витяг iз кишенi й простяг менi марку. Я вiдмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але вiн не дав менi навiть слова промовити.

– Бери i будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогоднi весiлля з найкращою дiвчиною на свiтi.

Мабуть, вiдмовлятися справдi не треба, адже Луїза та Ервiн однаково цього не почують.

Я покинув будинок Ервiна i рушив до школи, нашого мiсця збору, намагаючись пiдiйти непомiтно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Цiттербаке погано виконує пiонерськi доручення, а Петер нищечком покаже менi кулак. Але i в школi i навколо школи – скрiзь панувала цiлковита тиша. Я почекав якийсь час – нiхто не приходив. Страшна пiдозра хробаком заворушилася в менi: це Бруно пожартував надi мною! "Свиснув пiд вiкном i втiк", – вирiшив я. Хто ж iще мiг таке встругнути?

– Вiчна помста! – крикнув я в пiтьму i пiшов додому.

– Ну як там, Альфi? – запитала мама. Я показав їй на мокрi холошi.

– Оце собака, а це – з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дiвчиною на свiтi, – вiдповiв я i забряжчав подарованою маркою. Мама не повiрила менi, а тато – навпаки.

– Справдi, у цього Пауля Кафки iз сусiдньої бригади сьогоднi весiлля. Там уся його бригада. А звiдки ти знаєш? – запитав тато.

Нiчого не пояснивши, я пiшов спати. Хай самi здогадаються.

Наступного ранку ми з Бруно зустрiлися на розi.

– Здоров! – улесливо привiтався вiн. – Сьогоднi божевiльний день!

Я промовчав i навiть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:

– Що сталося, Цiттербаке?

– Якщо ти думаєш, що пiддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нiкуди не побiг, як тобi хотiлося, навiть iз лiжка не вилiз, от!

Бруно здивовано подивився на мене. Саме пiдiйшла Луїза.

– Альфонс наче збожеволiв. Плете казна-що, – сказав Бруно Луїзi.

– А ти, – напосiвся я на неї, – не так мiцно спи i повiдтикай вуха!

На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.

Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.

Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.

Свиснуло ще раз.

– Пiонерський ланцюжок! – крикнув я i схопився з мiсця.

– Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... -сказав учитель i невдоволено подивився на мене.

Петер пiднiс руку:

– Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.

А дехто з учнiв показав менi язика.

Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.

– Пiонерський ланцюжок – чудова рiч, – сказав я Бруно, – але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.

Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?

Як я намагався бути ввiчливим

На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.

– Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом! – сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:

– Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...