Текст книги "Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)"
Автор книги: Герхард Гольц-Баумерт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
– Ось ви, злидарi зi Сходу...
I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:
– Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?
Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.
Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:
– Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.
Тато насупився.
– Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта – твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.
Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.
– Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? – усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. – Це вам знадобиться. Тут же його нема.
Цiлком спокiйно тато сказав:
– Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.
– Будь ласка, – звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, – принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.
Тiтка Паулетта побачила.
– Ну, гаразд, коли так, – сказала вона, – але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! – I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.
– Це справжня американська жувальна гумка! – урочисто проказала бабуся.
Тато не витримав:
– Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.
Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" – було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру – її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.
Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
– О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.
– Хай так, – не заперечував тато. – А яка квартплата?
Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:
– Тато має рацiю, а жувальна гумка – то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
– Альфi, – стурбувалась бабуся Паулетта. – А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?
"Що за дурницi, – подумав я. – Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".
– Гумку треба тiльки жувати! – вигукнула бабуся.
– Чому тiльки жувати? – здивувався я. – Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
– Та нi ж бо! – схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!
Якесь безглуздя та й годi.
– Скiльки ти з'їв? – злякано запитала бабуся.
– Ну, так... чотири плитки чи п'ять.
– Ой горенько! – скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. – Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?
Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
– Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? – запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
– Це ось так, – сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. – Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
– Як безглуздо! – не витримав я. – Це ж так жує жуйку корова.
Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
Раптом бабуся перестала жувати.
– М-м-м... – вирвалося в неї з рота.
Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
– Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!
Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
Менi було так смiшно – що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
– Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка – чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
Мама приготувала обiд i покликала нас:
– Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка – печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
– Ти ж, напевно, пiдеш з нами? – запитала мама.
Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
– Я... я... не... не можу.
Ми перезирнулись.
– Тобi недобре? – стурбувалася мама. – Чи в тебе, може, ще болить рот?
Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
– Я не можу звестися на ноги, – сказала вона. – Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
– До побачення! Пiду попереду! – кинув я i подався геть.
Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
– Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
Хай йому всячина, тому великодню!
Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.
В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка – гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.
Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:
– Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.
Я вiдповiв:
– У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
– Давай залишимося, – прошепотiв Бруно.
– Нi, так не годиться, – вiдповiв я теж пошепки. – Дисциплiна є дисциплiна.
Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.
– Я дещо придумав, Цiттербаке, – сказав вiн. – Ось побачиш.
А що вiн придумав – не сказав.
Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:
– У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.
Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:
– А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?
– Так, – сказав я. – Можу насмажити смачної картоплi.
Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.
– А я гадав, ти вмiєш куховарити, – сердився Бруно.
– Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.
– А чому я? – гарячкував Бруно. – Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!
Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
– Треба щось зварити, – вголос мiркував Бруно. – Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?
– Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.
Це я чудово придумав.
– Гаразд, – погодився Бруно. – Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.
Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.
– Скiльки фунтiв? – запитала продавщиця.
Ми здивовано переглянулись.
– Хвилинку, – попросив я її, – ми зараз повернемось.
Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми вернулись в крамницю i купили дванадцять фунтiв. Бруно попрохав також дванадцять фунтiв помiдорiв.
– Е, хлопче, на початку лiта помiдорiв не буває! – продавщиця, мабуть, гадала, що ми смiємося над нею.
– Хвилинку, – заїкаючись, попрохав я. – Нам треба ще раз вийти.
Надворi Бруно пробурчав:
– Таке запропонував! Макарони без помiдорiв не пiдуть.
Що я мiг сказати? Ми вернулися в крамницю, i я запитав:
– А чогось iншого у вас нема?
Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:
– Є консервованi помiдори у банках.
Ми були врятованi. Купили дванадцять банок помiдорiв i всi покупки принесли в табiр. Бруно вiдразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозумiло, чому. Бруно не вмiє куховарити. Отже, вiн хотiв бути за кочегара, а менi лишалася кухня. Вiн розпалив у плитi величезне вогнище i все пiдкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухнi.
– Ну, Цiттербаке, – запитав мене Бруно, – скоро варитимеш?
– А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.
Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.
– Принеси води! – трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.
– А помiдори?
Я знову мало не посварився з Бруно.
– Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! – крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.
Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.
Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.
– Цiттербаке, щось смердить! – крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.
– Може, вистачить тих, що висипалися? – стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:
– Ще зовсiм сирi, – сказав вiн.
Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;
– Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.
– А як дiзнатися, чи кипить? – запитав я. – Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю – тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
– Отже, кипить. Все гаразд, – нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.
Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.
– Погано, – сказав Бруно. – Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.
Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.
– А тепер покуштуй! – запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
– Не солоний, – пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.
– Трьох фунтiв вистачить, – сказав вiн.
Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.
– А тепер ти покуштуй, бо я не можу, – запропонував я Бруно.
Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.
– Води! – заволав вiн. – Рятуйте! Води!
Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:
– Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...
Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:
– Ми хочемо їсти, їсти, їсти...
Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.
– Ну, що там у вас? – поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:
– Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.
Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
– Якiсь вони не такi, вашi макарони, – сказала котрась iз дiвчат.
– Зате смачнi, – вiдказав я.
Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене – чому, не знаю.
Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.
Тим часом я шепнув Бруно:
– А чому ти не їси?
– Менi й так погано, – вiдповiв той.
Я знову:
– Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.
Раптом – всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:
– Я отруїлась!
Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.
Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
– Нiчого, – порушує мовчанку Бруно. – Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.
– А хiба ми знаємо, як смажити рибу – з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.
Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
Як я ходив до амбулаторiї
Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
"Ми у наступ пiдем мужньо,
бо команда наша дружна!
Ми ваш захист прорвемо,
ми вам гол заб'ємо!"
Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
– Можеш пiти на футбол, але спочатку – швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
– Хiба ти не будеш грати? – закричали друзi. – Ходiмо з нами.
– Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... – Я не мiг пригадати, як воно називається.
Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
– Що, не знаєш, як викрутитись?
– Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки – свiтильники – абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
– Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
Продавець насупився:
– Медичну довiдку? – перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
– Ти що, глузуєш надi мною? – запитав вiн сердито.
Я почервонiв.
– Нi, зовсiм нi! – Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
– Хiба це не ламполаторiя?
Продавець раптом засмiявся:
– Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
Аж ось i амбулаторiя. При входi – медсестра:
– Ну, малий, де в тебе болить?
Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
– Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
– Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
– Це, мабуть, боязкий – не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
– А тепер оглянемо зуби.
Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
– Такий великий i боїшся?
– Нi, – заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
– Гм... я... по... ма... – Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
– Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
– Гм... я... по... – Та вже гула бормашина.
– Ну, хiба було боляче? – привiтнiше запитав лiкар. – Все. До побачення, малий.
Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
– Наступний, будь ласка!
Я озирнувся. Певно, це я наступний.
– Що в тебе болить? – запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. – Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд – це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
– Все гаразд! – вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
– Правда, вуха...
Я злякався. Що з моїми вухами?
– ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
"Якась дурна ам..." – подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
– Пiзненько ти прийшов, – сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
– Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
– Здоровий, – сказав вiн. – Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?
Я кивнув.
– Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.
Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.
Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.
Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.
Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.
Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.
– Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?
– Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.
Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
– Ти мiг би це зразу сказати.
Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" – так було там написано.
Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.
Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!
Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.
– З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.
Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
– Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
– Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?
Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
– Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!
Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".
А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.
Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?
Як я готувався стати космонавтом
Космонавт номер 4 – Цiттербаке
Iнколи тато каже:
– Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi – ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.
Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.
Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.
Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.
А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно – стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:
– Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно – всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.
Наступного дня запитав Петера:
– Ким ти хочеш стати?
– Конструктором телевiзорiв, – вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
– Бери, – сказав я. – Та старайся.
Ервiн хотiв iти у прикордонники.
– Чудовий намiр, – похвалив я. – Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.
З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
– О-о-о! Льотчик-випробувач – це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!
– Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.
– А як обидва не розкриються, що тодi?
Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.
– А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.
У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.
– Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, – продовжував я. – Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.
Бруно спалахнув:
– Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач – це ще не космонавт.
Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти – рiзнi муки. i я почав з мовчання.
Як я мовчав
У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта – це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.
Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.
Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:
– Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?
"Навiть у космосi мене гукає мама", – сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.
– Ой! – з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. – Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!
Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. – Чи ти оглух? – запитала мама.
Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.
– Далi нiкуди, – зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:
– А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.
Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.
– Чи в тебе язика нема? – здивувалася продавщиця.
А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:
– Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.
Я мовчки їв картоплю.
– Ану покажи щоденник.
Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.
– У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, – гукнула вона татовi, – вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.
Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!
Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.
"Щось негаразд iз трансмiсiєю, – подумав я. – Досi ж не було перебоїв". I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди – мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:
– Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!
I пiшов собi.
Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi – нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi "п'ятiрку", бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:
– Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?
Я не вiдповiв:
– Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, – розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.
Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:
– Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!
Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.
– Може, порвав голосовi зв'язки, – припустив вiн. – Ану, скажи "а".
– А-а-а, – видавив я.
В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати "а" – це ще не означав заговорити.
Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дiстав. Звiсно ж, увечерi тато побачив той запис i насупився, а це вже погано.
– Не вчора, то сьогоднi запис у щоденнику. Я ж казав, – зробив висновок тато.
Мовчки я пiшов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, i нiхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати i мужньо терпiти мовчанку.
Все в тюбиках
Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо вiн теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобiв. А коли я не хочу їсти бурячкiв чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще вiд тiєї подорожi), чи не їм печiнки, бо вiд неї менi стає погано, чи вiдмовляюсь од ванiльного пудингу i холодцю, то мама завжди свариться зi мною.
