Текст книги "Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)"

Автор книги: Герхард Гольц-Баумерт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:

– Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.

Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

– Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.

Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.

Я сказав йому це.

– Мели, мели – цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.

– Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? – сердито запитав тато.

– Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме – не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.

– Тепер стрибай! – наказав вiн.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.

– Нi... – тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.

Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.

– Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.

– Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.

– Слухайте, – почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. – Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?

– Такий малий хлопець? Не смiшiть, – цiлком правильно заперечив тато.

– Ах так? – не вгамовувався гладкий чоловiк. – Не втручайтесь у чужi справи!

– Нi, це моя справа, – вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.

Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.

Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", – подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.

– Добрий менi батько – власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

– В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

– Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... – почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода – стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:

– Важко повiрити, що ти – той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловiк називав тата Паулем, – таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.

– Дай пановi руку, – сказав тато.

Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.

– Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

– Але ж ти сам мене... – почав я.

Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:

– Забудьмо все.

Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.

– Який ти став гладкий, Альфреде! – сказав тато смiючись.

А той показав на татову голову:

– А де твої кучерi, Паулю?

Я розсердився – тато ж нiколи не був кучерявий.

Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.

– Божевiльний! – вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.

Аж увечерi прийшли ми додому. – Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. – Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:

– Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато пiдтвердив:

– Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

– Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? – пiдозрiливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.

Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука

Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука – вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:

– Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:

– Ото лихо! Побачиш уранцi павука – бути прикрощам!

Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.

Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:

– Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки – розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.

А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.

На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.

– Клятий павук! – сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.

Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.

– Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.

– Старий отруйний павук, – буркнув я.

– Ти щось сказав? – сердито запитала вчителька.

Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.

– Нi, нi, – пролепетав я, – просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.

I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу – певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.

Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi – 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:

– Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

– До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...

Та мама й знати нiчого не хотiла:

– Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:

– Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.

Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:

– Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?

Я кивнув:

– Так, неприємностi.

I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:

– Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.

Тато розсердився:

– Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?

А потiм звернувся до мами:

– Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук – то не дурницi.

Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.

– Тепер напевно будуть неприємностi, – тихо мовила мама.

– Оце ж вони й є, – вiдказав тато.

Я кивнув:

– Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:

– Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...

Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацiю – павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi – хiба це не доказ?

Тiльки тато думає iнакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?

Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:

– Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця – так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав i сказав:

– Отже, першого нема.

Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:

– Цiттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:

– Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?

Я сказав:

– Просто не насмiлився.

Наступного дня пан Гiрцiг запитав:

– А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?

Я знiяковiло вiдповiв:

– Тут!

Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.

– А де ти був учора? – приязно запитав вiн.

Заїкаючись, я почав:

– Я...

Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.

Вчитель насупився:

– Ну, Цiттербаке, що сталося?

Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:

– Я був тут, пане Гiрцiг.

Вчителеве обличчя спохмурнiло.

– Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?

– Нема, – вiдповiв я. – Та й навiщо вона?

– Отже, прогуляв урок, – зробив висновок учитель. – Хочу сказати, що я в тобi розчарований.

Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:

– Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!

– Я не... – почав я знову, але чомусь не закiнчив.

А мама сказала:

– Хлопче, будь правдивий. – I поклала менi на плечi руки. – Ти дуже м'який. Альфонсе, – продовжувала вона. – Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?

Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:

– Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.

Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.

В магазинi було людей – нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:

– Тiльки що впустив.

Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.

Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:

– Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!

Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:

– Так, так!

Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.

Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.

Мабуть, то був швейцар.

– Ну, хлопчиську, – сказав вiн сердито, – нарештi я тебе здибав!

– У чому справа? – спитав я запинаючись.

– Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?

На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.

Чолов'яга струсонув мене:

– Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?

Я кивнув.

– Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, – сказав чолов'яга.

Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.

– От тепер ти зрозумiв! – сказав, вiн i вiдпустив мене.

Ледве я переступив порiг, мама запитала:

– Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.

Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?

– Надалi я буду ходити сама до магазину, – сказала мама.

Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.

Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися – передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.

– Вiн пiдслуховував, – сказав Петер. – Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.

Я вiдчув, що червонiю.

– Та я...

– Так, – сказав Петер, – ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?

Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?

Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби

По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:

– Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.

Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:

– Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.

Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.

– Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, – наказав тато.

Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.

– Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.

Годинник показував чверть на першу.

Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.

– Хай йому грець, – позiхаючи, пробурчав тато. – Ти спатимеш нарештi?

Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.

Тато дуже злякався i вилаяв мене.

Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:

– Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?

Була без п'яти хвилин третя.

Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.

– Проспали! – крикнув тато. – Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.

Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.

– Тихiше поводься в човнi! – гримнув тато. – Попереджую востаннє, а то прожену.

Невже вiн мене викине в озеро?

Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.

Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.

– У мене клює! – крикнув я.

– Тс-с-с-! – зашипiв тато. – Тягни!

Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.

– Тягни! – гукнув тато.

Я тяг репетуючи:

– Щука! Ура! У мене щука!

Тато гримнув:

– Тихiше поводься у човнi!

Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.

– Це лин. Добрих пiвфунта буде, – сказав тато i насупився.

Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька – окунь.

– Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, – буркнув тато.

Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.

Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.

Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:

– Правда, чудово?

Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.

– Пiдсiкай! – крикнув я.

– Нi, – заперечив тато. – Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.

– Зiрветься! – не вгамовувався я. – Пiдсiкай!

Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.

Тато гнiвався:

– Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

– Але ж до мене йде найкраща риба!

I тато замовкав.

Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.

– Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! – запропонував вiн. Менi не хотiлося.

– Ти менi тiльки рибу розженеш, – пробурчав я, але послухався.

Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:

– Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.

Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

– Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа – фунтiв зо два було в ньому, не менше.

– Це я впiймав, – кажу татовi.

А вiн не погоджується:

– Але ж моя вудка!

Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня – Максом, а плiток – Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :

– Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг – може, впiймаю щуку.

Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!

– Це ж як? – поцiкавився я. – Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

– Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:

– Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собi далi – я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.

– Назад! – крикнув вiн. – Ти ж порвеш менi всi снастi.

Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.

– Що робити? – спитав я тата. – У нас тепер нема жодного весла!

Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?

– Може, руками? – запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:

– Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навiть не поглянув на мене.

Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.

Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я – iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

I спритно пiдсiкаю

Плiток та окунiв,

Линiв та коропiв.

Рибинка є i в тата,

Що я помiг пiймати.

– Припини свою дурну пiсню! – гримнув на мене тато.

I чого моя пiсенька йому не сподобалася?

– Тут же нема риби, щоб я її наполохав, – вiдказав я.

Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.

Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.

Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.

– Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.

– Що ти на це скажеш? – спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.

– Чудово! – захоплено сказала мама. – Пощастило ж татовi!

– Та це я все сам наловив, – заперечив я.

Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

– Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? – поцiкавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

– Ви ж стiльки наловили цього разу! – не розумiла мама.

– Не в тому справа, – якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.

Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом

Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:

– Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.

Тiтка Анна хороша – для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування – вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:

– Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш – ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.

Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання – на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма – привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.

– Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.

– Ну, вiтаюся, – здивовано вiдповiв я.

– Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.

Я кивнув i подумав: почалися готування.

Мама запитувала далi:

– А що пiсля того, як привiтаєшся?

– Ну, тодi сяду i буду їсти.

А то ж як iще?

– Зовсiм не те, – заперечила мама. – Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.

– Не буду кланятись, – вiдказав я.

– Хлопець має рацiю, – втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою – у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..

– Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, – сказала мама. – I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:

– Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

– Поганого шматка я теж не їстиму.

I так усю дорогу.

Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред – свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:

– Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...

Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.

– Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй – кулак.

Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.

I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.

– Хто тут штовхається ногами? – голосно запитав я i подивився на Iльзу.

Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.

– Бери пирiг ложкою, – зашипiла мама.

– Та їх же тут нема, а тiльки виделки, – теж пошепки вiдказав я.

Тодi мама тихенько пояснила:

– Та це ж i є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:

– Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.

– Красно дякую. Я наївся, – вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

– Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!

Я тiльки похитав головою.

– Не манiрся, – додав тато i вiдразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза – дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животi.

– Страшенно голодний, – пробурчав я.

Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.

– В комiрчинi є таця з пирогом, – згадала вона. – Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.