Текст книги "Інші пів’яблука"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Який ще апостол? – нашорошився дід.

– З костелу в Монастириськах. Це Тернопільщина. Ви звідки родом?

– З Донецька.

– Ну-у-у… Подивіться самі, ось фото.

Ірина швидким рухом розгорнула теку зі срібними шворками, вихопила айпад, увімкнула його.

– Тут у мене фотографії Пінзелевих скульптур. Зараз я вам покажу. Зараз ви самі побачите…

Планшет засвітився екраном, прийняв пароль. Ірина швидко знайшла потрібну папку.

– Ось! Хіба це не ви? Гляньте! Хіба не ви?

– Можливо, – відказав бородань, – але, вибачте, далі без мене.

І він рушив до свого крісла, до перекинутої через спинку картатої сорочки з підкоченими рукавами та шапки, що аж ніяк не пасувала до вересневого вечора.

– Валеро! – раптом вигукнула пані Марина, і голос її пустив півня. – Валеро, – повторила. – Ти мене не впізнаєш?

Синя шапка у дрібних ковтунцях, ношена-переношена, завмерла в руках бороданя. Пані Марина зашарілася, наче дівчина, шкіра на обличчі майже прибрала кольору її вогняного волосся.

– Перерва! – оголосила Ірина. – Десять хвилин. Ось електрочайник на столику кава, чай… Пригощайтеся.

– Так-так, – підхопилася власниця галереї Інна. – Прошу, прошу. – І зашаруділа обгорткою, розриваючи пакуночок із печивом.

Те, що діялося довкола, було цікавіше за всякий серіал. Вона дивилася і слухала, мов зачарована.

– Дозвольте. – Олег Олегович наблизився до фото на екрані, давши нарешті спокій своїм шахам. – Справді… Справді дуже схожий на… Валерія Вікторовича. А я вам, перепрошую, кого нагадую?…

Колись, років сорок тому, в маленькому військовому містечку, яке сховалося в лісі неподалік гігантського полігона, зчинився скандал, проте його вчасно загасили, не давши ситуації остаточно вийти з-під контролю замполіта. Молода дружина капітана Усова, Марина, призналася чоловікові, що покохала іншого, й зібрала речі, щоб піти до випускника військового училища – лейтенанта Валерія Карпаченка. Усов пригрозив застрелити дружину, потім – їх обох, дружину і суперника, а тоді намагався вистрелити собі в скроню на бойовому чергуванні, проте той-таки лейтенант Карпаченко йому й завадив. Закінчилася та довга-предовга днина страшенною пиятикою двох чоловіків, проте вони так і не порозумілися, спільної згоди не дійшли. Ситуація ще більше загострилася. Пристрасті розбурхалися, наче у фільмі «Табір іде в небо». На цей фільм не раз ходили всім містечком до полкового клубу. Командир частини, дізнавшися від дружини про гарнізонні пристрасті, викликав замполіта, і вдвох вони блискавично постановили організувати усе так, щоб нахабу лейтенанта перевели на нове місце служби – за дві тисячі кілометрів від містечка в сосновому лісі. Той хоч-не-хоч відбув, виконавши наказ. По тому, як він вирушив, тріщина в родині Усових тільки ширшала. Ще й хтось комусь написав, що Валерій одружився. Марина поплакала й повернулася до батьків у Львів – у спорт, у своє фехтування, де ще кілька років показувала блискучі результати.

Відтоді гарнізонні Ромео і Джульєтта ніколи не бачилися, аж до того вечора, коли пані Марина впізнала в підстаркуватому скандалістові свого колишнього коханого. А він насилу вгадав у нафарбованій немолодій рудявці ту жінку, через яку свого часу покинув ці місця.

Своїм вигуком «Валеро!» тітка Марина не лише врятувала дизайнерський задум із чіткою композицію майбутнього дійства, а й додала репетиціям бентежного, романтичного забарвлення, яке завжди виявляється там, де є двоє закоханих. Вона й сама неначе випила еліксиру молодості. Її очі сяяли.

Валерій Вікторович теж немовби підтягся. Відтоді як овдовів, він жив сам, донька його виїхала за кордон, а він дедалі більше робився злобним стариганом і дратувався через усяку дрібницю, аж поки зустрів свою Марину.

Вогнями й барвами вітрина кликала: «Сюди, сюди! Остаточний розпродаж, зробіть закупи! Смішні ціни!» Приваблива перспектива – з дощової вулиці пірнути в залиту яскравим штучним сяйвом дзеркальну залу. План був такий: купити одній пальто, а другій – куртку.

Ірина з Сонькою струсили парасольки від крапель і поставили їх при вході у високий кошик із химерно покрученого металу. Пройшлися вздовж вішаків. Глянеш – наче багато привабливих речей, а почнеш приміряти – все не те. Забувши про куртку, Сонька нагребла спідничок-кофтинок, сховалася у приміряльні, довго там вовтузилася, але таки залишила собі одну спідничку й одну кофтинку, що аж ніяк не пасували одна до одної.

– Ти впевнена? – Ірина глянула на цінники – щось ті ціни зовсім не смішні.

– Я дуже-дуже їх хочу. Носитиму з тим, що маю.

– Та вже середина осені. Коли носитимеш?… А куртка? Ми ж ішли по куртку.

– Нема тут такої, як хочу. А цю кофтинку та спідничку хочу, аж пищу.

Після жіночого відділу зайшли до чоловічого. І вже тут Ірина потішила себе: вибрала дві білі сорочки з манжетами під запонки й сіре пряме пальто.

– Я – у приміряльню! – повісила пальто на руку Продавчиня здивовано провела її поглядом.

Пальто, призначене для субтильного чоловіка, сіло на її фігуру як улите. Звичайне пальто-олівець. За коліно, зі схованою застібкою. Кашмір, малюнок «у сосонку», шовкова підкладка. Те, що треба.

А сорочки й так будуть до міри. Вже не раз купувала собі білі чоловічі сорочки, добре знала цю марку і свій розмір. Вони чудово пасували до її жіночих прикрас і високих підборів. Та й без прикрас теж мали ефектний вигляд. У чоловічих відділах ще не такі ексклюзиви для жінок можна знайти.

Ірина вважала, що Львів одягається стримано. В буквальному розумінні – стримує свої емоції та пориви, обмежує себе, тримає в шорах якихось звичаїв, занадто зважає на чужу думку й оцінку збоку. Більшість містян неначе носили на собі відбиток обережного питання: «Що люди скажуть?» Тим приємніше було зустрічати справді оригінально вбраних людей, а то й сміливих відчайдухів. Ірина вітала їх щирою усмішкою: вони підривали вулицю своїм нестандартним виглядом.

Найбільше імпонувало Ірині почуття іронії, яке виявлялося в манері вбиратися. І схильність до парадоксів, особливо подобалось поєднання речей, вихоплених із різних стилів, із різних рівнів цінової шкали. Наприклад, давньої бабусиної блузки, вдягненої разом зі штанцями від Анн Демельмейстер.[21]21
  Анн Демельмейстер (нар. 1959) – бельгійська дизайнерка-авангар-дистка, одна із засновниць модного деконструктивізму.


[Закрыть]

Вийшли з пакунками на вулицю, кожна задоволена своїм вибором, – і побачили тітку Марину. Під парасолею, з пакетом. Притискала його до грудей, щоб не намок під дощем. За десять хвилин уже сиділи разом у піцерії. Якби знали, що одночасно вештатимуться по крамницях, умовилися б наперед про зустріч.

Тітка Марина поставила свою паперову торбу на підвіконня, «щоб ніхто не вкрав», похвалилася купленою спідничкою, провела долонею по сірій тонкій вовні і знову сховала. У тій стоковій крамниці побувала, про яку почула від Ірини. Сто років нічого собі не купувала, усе якимсь лахміттям задовольнялася.

– … а краще б пішли до мене, – повторила тітка Марина.

Від неї пахло різкими парфумами: дістала, мабуть, якісь давні, забуті.

– Маю вдома вареники з картоплею. Коли ви востаннє їли вареники з картоплею?

– А от зараз замовимо. – Сонька підтягла меню до себе. Тітка Марина зазирнула їй через лікоть і жахнулася:

– Це порція вареників стільки коштує? Здирники! Ходімо звідси.

– Ні, – спокійно відказала Сонька, – ми не вареники замовимо…

– Та вони мені й не полізли б до рота!

– …не вареники. Бо на вареники ми до вас підемо згодом. А зараз ми спробуємо лазанью. Їли лазанью?

– Що це таке?

– Листкова така запіканка з тіста, вам сподобається. А про вареники я пожартувала, вони в італійському ресторанчику – як екзотика, тому такі дорогі.

Тітка від лазаньї аж нетямилася. Ірина з Сонькою не почули від неї сподіваного «Та що тут такого! Та я таке вдома можу зробити!» Вона підібрала шматочком чіабати[22]22
  Чіабата – традиційний італійський хліб.


[Закрыть] залишки соусу і, витерши руки серветкою, підсумувала:

– Дуже смачно!

– Я тобі, Ірино, дуже вдячна, – сказала тітка Марина, коли їм принесли жасминовий чай, – за обід, за те, що напоумила купити щось новеньке, а головне, – її очі розчулено блиснули, – за те, що запросила мене в цей свій показ.

– Нема за що, – знітилася Ірина.

– Є за що, – заперечила тітка Марина і кілька разів провела долонею по білій скатертині, змітаючи невидимі крихти зі столу. – Є за що. За те, що я зустріла свій важливий вечір, коли була до нього готова… Хоч і не знала, що саме на мене чекає. Я ж тоді, перед першою репетицією, пішла до перукарні, зробила манікюр і зачіску. Ти ж зауважила, що в мене була нова зачіска?… Я двічі перевдягнулася, перш ніж вийти з дому, аж поки залишилася собою задоволена. І Валерій мене побачив саме такою. Розумієш, як це було важливо?… А уяви, якби ми зустрілися за інших обставин! Якби я вийшла вигуляти Тяпу в першій-ліпшій кофтинці, у спортивних штанях, у старих пантофлях… Не дай Боже!.. Вибігла б я з хати, думаючи тільки про те, щоб упоратися за рекламну паузу, бо Тяпа вже півсерії сидить коло вхідних дверей, чекає. І от ми виходимо. Тяпо, ану, мерщій!.. І раптом бачу: він! Та я б до нього навіть не озвалася!

Тітка Марина весь вечір говорила про свого Валерія. І раз у раз повторювала: «Яке це чудо, що ми зустрілися! Яке диво!»

Прощаючись, Ірина подарувала їй свої парфуми «Сенсі» від Джорджіо Армані. «Беріть, – сказала, – вони вам пасуватимуть. Там основний мотив – жасмин з мису Доброї Надії. А я собі ще куплю. Але не передавайте куті меду: парфумів на собі зазвичай ніхто не чує. По краплі за вухо – і досить».

6. Галя. Ніч лагідна

Відкинулася у кріслі, потяглася – у спині та шиї хруснуло. Коли вже на те плавання знайдеться час? Он Луїза – вчащає до басейна і нічого героїчного в цьому не бачить. Тільки банальну потребу бути у формі. «Ти, – радить, – себе до роздягальні доволочи, а далі діло піде…»

Галя затулила обличчя долонями і притисла повіки пальцями…

Усе. Додому. Відпочивати.

Начиталася матеріалів у новий номер журналу – аж в очах мигоче. Його тема – «Не в грошах щастя». Хороший має бути номер.

Невідомий широкому загалові багатій розповідає про найбільші приємності, що їх грошима не виміряєш. Керівник потужної інформаційно-технологічної групи, як з’ясувалося, любить посидіти з вудкою на березі ставка. Розмальовує пляшки. А згодом дарує друзям ексклюзивне вино в тарі власного дизайну.

Ще одна окраса номера – молодий мандрівник ділиться власним досвідом, розповідає, як йому вдається зі звичайною зарплатнею охоронця нічного клубу двічі на рік їздити на два тижні щораз в іншу країну світу, як він планує подорожі, коли купує дешеві квитки, де зупиняється, де їсть. Сам хлопець – наче сонячний промінчик – справжній герой журналу «Цікаво жити». Виклав свою програму дешевого відпочинку, видав свої секрети. Будуть тепер від рекламодавців туристичних агенцій претензії: чому, мовляв, підтримуєте неорганізований туризм.

Журналістка-фрилансерка запропонувала свою тему. Експеримент полягав у тому, щоб дізнатися, чи можна у Львові відпочити один день із п’ятдесятьма гривнями в кишені. Проект із категорії «Місія нездійсненна». Задум, здавалося, цілком провальний, але дівчина його таки реалізувала. Але спершу журналістка порадилася зі студентами, і ті виказали їй усі заклади, куди вони ходять, потрапивши у фінансову скруту, – їдальні організацій і шкіл, де людина з вулиці може пристойно пообідати за малі гроші, кав’ярні, де кава добра й дешева, безплатні мистецькі галереї та найулюбленіші куточки міста, що їх можна вільно відвідувати. Один день за п’ятдесят гривень, наповнений радістю, – дівчині він таки вдався, ще й як. І матеріал вона написала в життєрадісно-іронічному тоні, і фотографії вийшли настроєві. Світлячок! Таких авторів Галя шукає, а тут дівчина сама прийшла.

«Треба буде поговорити з нею, – подумала Галя, – запропонувати їй зробити ще якийсь експеримент. Вибрати, скажімо, найнуднішу, на її погляд, професію і спробувати за кілька днів роботи знайти в марудній справі якийсь позитив. А відтак написати про результати досліду – про злам стереотипів… Або про те, як важливо вчасно зрозуміти, що це діло не твоє, і, не відкладаючи, кинути його, щоб почати шукати себе в чомусь іншому. Підштовхнути читача до змін, адже в учителеві-нездарі може дрімати талант торгового агента, а у воякові-тюхтії, об’єкті жартів однослуживців, – хист неабиякого кухаря.

Перед нею на столі, на розгортці журналу, була тепер оповідь заможної бізнес-леді, що слабувала нещодавно на синдром хронічної втоми. Жінка подолала ту втому дуже просто. Її вилікували тиша, спокій, гірське повітря, пахощі диких трав, сон у сінникові, домашній сир із медом на сніданок і козенята, яких вона торкалася, випускаючи на травичку щоранку…

Кому б то гори та й не додали сил! Галі досить було згадати музику вітру на горі Піп Іван («Попиван», – виправляв її чоловік, але це було спірне питання, як насправді та гора зветься), викликати в уяві видиво – спокійну велич кам’яних грифонів, сирен і драконів дорогою до Вухатого каменя – і від втоми не лишалося й сліду.

У маленькій продуктовій крамничці біля під’їзду – черга.

– Чотири «Ромашки», – каже дівчина (світла потилиця, яскравий брелок на наплічнику).

Галі видалося, що вона недочула. Чотири цукерки?

Продавчиня не перепитала, зважила, скільки просили, подала дівчині крихітний прозорий пакетик із цукерками в зелених обгортках:

– Дві п’ятдесят.

Вартість проїзду в міській маршрутці… Ціна півхлібини… Ковток кавилате на автозаправці… Бідолашна дівчинка…

Брелок гойднувся, дівчина озирнулася. Повні-повнісінькі очі радості. Бідолашна дівчинка – це не про неї. Чи то справді хотіла саме чотири цукерки: скільки хотіла – стільки й купила. Чи може собі тепер дозволити тільки чотири, однак це не псує її настрою. Тимчасові труднощі не засмучують, не впливають на її самооцінку, вона вміє радіти тому, що має.

Галя усміхнулася до дівчини – ось для таких людей вони й роблять журнал «Цікаво жити». Або майже для таких, бо ці риси в собі можна виховати.

Озвалася мобілка – Віктор телефонує:

– Коли ти вдома будеш?

– Я вже йду.

– Купи хліба.

Простіше відразу погодитися, ніж сказати: «Та вийди ж з хати, заглянь у крамницю, хоч би в найближчу, де я тепер купую кефір, розрухайся». Ні, не варто. Це може вилитися в скандал, за який згодом буде соромно. Краще сказати: «Куплю». І все.

Галя витягла з поштової скриньки рахунки за комунальні послуги і запрошення до жіночої консультації. Усміхнений кандидат – вибори наближаються – нагадував, що кожна жінка має раз на рік проходити обстеження в дільничного акушера-гінеколога. Як казала Галина баба-полька, co ma piernik do wiatraka? Тобто що спільного між пряником і вітряком? Але у слові пєрнік іноді вчувалися звуки певних фізіологічних процесів, суголосних обіцянкам політиків. Коли вибори насуваються, все стає можливим, і усміхнене обличчя кандидата виявляє найщирішу турботу про жінок мікрорайону, – дуже дієвий, на думку виборчого штабу, взірець агітації.

Віктор сидів біля потужного обігрівача в задушливій кімнаті, дивився якийсь старий радянський фільм. Обличчя розпашіле, наче від температури чи тиску.

– Тобі не жарко?

– Я змерз.

– Таблетки пив?

– Пив. Забув тобі сказати, щоб ти дорогою йоду купила.

– Удома є йод.

– Я не знайшов. У нас нічого не знайдеш, коли треба.

– Ми маємо шафку з медикаментами. Там є йод.

– Нема там йоду. Я дивився.

– Навіщо тобі йод?

– Я порізався, мені потрібен йод, а ти можеш отак спокійно говорити: «Наввіщо тоббі йод?»

Вона так не говорила, як він її передражнив, але годилося тримати себе в руках. Зайти до ванної, сполоснутися під душем, перевдягнутися в хатнє, розігріти вечерю… Проте спочатку – на кухню до шафки з ліками.

– Ось, – повертається з пляшечкою, а тоді вже до ванної, знімаючи на ходу намисто.

– Бо ти знаєш, де він був, – каже він їй навздогін роздратовано. – Завжди все перекладаєш.

– Він був у шафці на медикаменти, там, де завжди. – Вона кладе намисто на білизнярку.

– Його там не було. Але тобі це до одного місця!

Вона повертається до кімнати по свіжий рушник, відчиняє дверцята шафи.

– Посунься від обігрівача або вимкни його, ти весь червоний.

– Не командуй! Краще б йоду купила!

Ні, сьогодні таки той день. Саме той, на жаль, день, коли треба вдатися до наказового тону. Інакше Віктор спочатку доведе її до сліз, а тоді стане лагідним та уважним, хоч до рани прикладай.

– Стули пельку! І ноги свої прийми з проходу!

Віктор мовчки підтягає ноги ближче до крісла. Їй більше нічого не треба в цій кімнаті, але вона залишається тут. Її аж тіпає.

– Ти не просив мене купити йоду! Ти розумієш це чи ні? У його очах – миттєва розгубленість, він уже й сам не розрізняє, де реальні події, а де ті, що він собі надумав. Цей спалах в очах – короткий переляк перед своєю ж безтямністю – відразу ставить усе на свої місця. Вона глибоко зітхає. Їй стає з біса сумно.

– Ти лише хотів попросити… – нагадує вона вже зовсім іншим тоном, безбарвним тоном утомленої жінки. – Ти сам мені сказав, заледве я поріг переступила, що забув попросити купити йоду. Ти про хліб сказав, коли телефонував, а про йод – ні.

Після ванни вона гримить посудом на кухні й чує, як він човгає коридором на кухню. Його хода за рік після інсульту помітно змінилася. Він і раніше ходив спроквола, ніколи не поспішав, а тепер і поготів. Ходить, немов над силу, і говорить, іноді розтягаючи слова. Колись насміхався з того, хто вставляв між словами «е-е-е», підганяв співрозмовника: та давай, давай вже швидше! А тепер сам добирає слова і перепитує, як прізвище того актора, як називається те місто…

– Я тобі картоплі зварив, – каже він спокійним, навіть лагідним голосом. Стрілка барометра перескочила з позначки «буря» на «ясно».

Вони мовчки дивляться одне на одного.

– Іди на фіг, – змучено каже вона.

Він торкається її плеча, але вона нічого не відчуває. Нічого, крім піску в очах.

– Ти їж, – каже він. – Я вже їв.

Сідає навпроти і починає розказувати історію, яку вона вже чула не раз. Ніколи його не зупиняла, завжди вислуховувала, завжди підказувала йому те саме прізвище, що його він раз у раз намагався пригадати. А тепер навіть спогад про Карпати, про вітер на горі Піп Іван, нічого не допомагає. Нестерпно вдавати, що все гаразд.

– Зараз ти скажеш… – Вона підхоплює його розповідь, переповідає те, що чула безліч разів. – А я тобі відповім… – І вона говорить свою репліку. – А ти мені на це…

Усе їй відомо наперед.

Він не зводить з неї округлених очей, у яких прозирає запитання: «Звідки ти знаєш?!» Однак швидко отямлюється, знизує плечем: мовляв, що з того?…

– Облиш переглядати ті самі старі фільми, – каже вона. – День при дні – те саме, той самий мотлох… Луїза ж дала нам фільм Коня, он флешка. Глянь, що він назнімав у дорозі.

– Я вже бачив. Мені не сподобалося.

– Подивися щось інше. Є безліч цікавих фільмів, нових і старих, не можна ж завжди дивитися те саме, слухати те саме, говорити те саме.

– Які фільми переглянути? Американські?

– Різні. Не лише американські.

– Я не люблю американських.

– «Одного разу в Америці» не любиш? – згадує вона.

– Хіба що «Одного разу в Америці».

– «Пролітаючи над гніздом зозулі» не любиш?

– Це теж виняток.

Вона збирає посуд і миє тарілку, виделку і два горнятка. Посудомийна машина працює тепер тільки в особливих випадках. Колись Галя думала, що завдяки тій машині вона заощаджуватиме купу часу. А тоді з’ясувалося, що не все так просто з тим часом. Спочатку треба сполоскати тарілки від залишків їжі й розставити певним чином весь посуд. А ще перевірити, чи, бува, не забився фільтр і чи не закінчилася спеціальна сіль у нижньому відділі. Часто-густо на посуді лишалися сліди від засохлого кетчупу або тьмяний серпанок, що його доводилося витирати рушником. Простіше було помити посуд руками.

Мозок треба змушувати працювати, постачати його свіжою поживою, раз по раз підкидаючи вугілля в топку. Щоби думки, уява, пам’ять не гальмувалися, не засинали. А Віктор іще й не читав. У перші місяці після інсульту він втратив здатність складати літери у слова, він їх не бачив, не розрізняв. Слова зробилися малюнком гілок на дереві, тріщинами асфальту під ногами, слідами ієрогліфів від пташиних лапок на піску. Він не звертав на них уваги. Галя завважила це, коли вони разом ішли до крамниці. Кивнувши на назву, спитала: «Що тут написано?» – «Де?» – зосередився він, дивлячись просто на слово «Продукти». Серце їй обдало холодом. «Ось, перед тобою», – показала рукою. «Де? – злостився він. – Що ти від мене хочеш?» Згодом зір і сприйняття літер помалу відновилися, слова знову ожили, але потреба читати зникла. Він не читав. Для Галі це була б трагедія, але Віктор тим не журився. Як ні, то ні. Є телевізор, є музика…

До хвороби він тримав у пам’яті номери мобільних телефонів, дивував усіх, безпомилково називаючи номер будь-кого зі знайомих. Тепер і цифри зрадили його, він тричі на день запитував: «Сьогодні вісімнадцяте?… Яке нині число?… Сьогодні вісімнадцяте?…»

Сидів удома, у продавленому фотелі. Часом очі йому скліли, він заглиблювався в себе, поринав у далекі спогади.

– Вікторе, – казала Галя, – треба боротися за себе. Борися, чуєш? Тобі лише трохи за п’ятдесят. Не здавайся.

– Де ти була? – приступав він до неї не раз, зачувши скрегіт ключа в замку.

– Слухай, утечу від тебе в монастир… кармеліток босих… – Вона саме роззувалася.

Їй здавалося, що ця репліка може викликати усмішку. Часом їй щастило спустити діалог на гальмах, але найчастіше – ні.

– Ото як вигадає щось!.. – заводився він з півоберта.

Сваритися стало мало не щоденним ритуалом. Як ото почистити зуби чи застелити ліжко. Раз у раз він зривався в нескінченні випоминання, завзято додаючи давно минулим подіям фантастичних огидних подробиць і припущень, породжених підозрами, накручував такого неймовірного, що навіть не було бажання виправдовуватися. Напевно, йому бракувало емоцій. Давався взнаки авітаміноз почуттів, і Віктор компенсував його спалахами агресії, живлячися хвилею, збуреною своїми словами. Дітей не чіпав, його донором була дружина.

Його вдача, яка ніколи не відзначалася легкістю, тепер зробилася нестерпною. Єдине, чого Галя тепер справді боялася, – щоб сини не перейняли від батька звички постійно дорікати чимось своїм майбутнім дружинам. Бо з такою натурою не відчути себе щасливим.

Шарудіння ключа. Віктор-молодший? Ні, Сергій, старший син. Він уже понад місяць живе окремо.

– Тату! Ти вдома? – з порогу. – Ма, є що поїсти? А де Вітько?

Начебто за кілька днів постаршав і змужнів. Своя справа й відповідальність за неї роблять із юнака чоловіка. Сергій усе глибше поринав у батьків бізнес – не те що молодший, шалапут і вітрогон. Вітькові аби при першій-ліпшій нагоді втекти на репетиції рок-гурту. Вони створили його ще тоді, коли навчалися в політеху. Грали агресивну музику, співали з надривом, але до них, у студентський клуб, валом валив юний люд. Не було де яблуку впасти, коли вони там виступали. Віктор-молодший іще й барабани додому затяг, але награвав неголосно: жалів вуха сусідів. А батьківська авторемонтна майстерня для нього була наче ті уроки для двієчника. То до одного візьметься, то до другого, проте нічого не виходить. Аби музика! Аби барабани!

Старший Сергій виїхав від батьків, жартуючи, що братові барабани його з дому вижили. Насправді ж причиною була дівчина, і видавалося, що йде до весілля, хоч батькам він іще нічого не казав. Мешкав тепер неподалік, і Галя ніяк не могла звикнути до того, що старший син додому тільки заїжджає, а ночувати не лишається. Вона тільки раз у раз прохала: «Зателефонуй до Олі, скажи, що ти в нас затримуєшся». Або нагадувала: «Завтра Ольжині іменини, свято для усіх Ольг, не забудь привітати». Їй найбільше хотілося, щоб сини мали дві головні чоловічі риси – відповідальність і повагу до жінки.

Її до розмови не запросили, навіть двері причинили. Мовляв, справи бізнесові, нецікаві; але за якимись невловними ознаками вона відчула, що йдеться не тільки про зв’язки з постачальниками й тимчасову напругу в стосунках із партнером. Хтось, здається, пропонував Сергієві продати бізнес, і партнер ніби вже почав вагатися щодо своєї частки. Але Сергій уперся: «Не маємо наміру нічого продавати».

Пішла на кухню, щоб загасити газ під чайником, який свистів на всю хату, і повернулася, почувши уривок фрази:

– … звичайні виконавці! А справжні рейдери – це ті, хто замовляє.

– А Петро, виходить, уже й погодився. Та він сцикун. Завжди був сцикун. Партнер хріновий. До суду подавати!

– На кого, тату? На рейдерів? Їх за законом і рейдерами не назвеш. У нашому законодавстві нема такого поняття, а відповідальності за такі дії й поготів.

– Що сталося? – Галя зайшла до кімнати, схвильовано переводячи очі з одного на другого.

– Дрібні виробничі непорозуміння. – Сергій підвівся. – Де ж той борщ, ма?

Забагато жартував, наминаючи другу тарілку, ще й попросив, щоб у слоїк для Олі насипала. Його надмірні веселощі навели на думку, що ситуація в автомайстерні досить серйозна.

Але ввечері Віктор сказав: «Усе нормально». Покрутився в ліжку, загортаючись у теплу ковдру по саму маківку. Його беззахисна потилиця опинилася поруч із Галиною рукою, ніби пригорнувся маленький хлопчик. Галя накрила цю потилицю долонею – і чоловік завмер.

– Ти чого? – спитав він, підвівши голову.

– Одного разу на південному ринку в приморському місті, давно-давно, коли я була вагітна… Там продавали великий виноград – жовтий і прозорий, і мені так його захотілося, мало не зомліла. Ти купив мені велике гроно, помив під струменем води з вуличної колонки. Я тримала те гроно, мені руки тремтіли, ковтала ягоди, напихаючись, наче ніколи винограду не бачила. На тому місці, на базарі, пахло рибою, товста жінка кричала: «Би-ички, би-ички! Свіжі-свіжі! Тільки з моря!..» Мені ніщо не заважало. Ти дивився, як я їм, і я сказала, наче виправдовуючись: «Люблю виноград!» А ти сказав: «А я – тебе».

Ковдра заворушилася.

– Я таблетку забув випити, – сказав Віктор і, вибравшись із-під ковдри, почалапав на кухню.

Читала в кімнаті при лампі з молочним скляним абажуром, прислухалася до вхідних дверей у під’їзді, до ліфта – чекала на Віктора-молодшого. Часом він приходив пізно, забуваючи її про це попередити. Вона набирала його номер і чула: «Абонент поза зоною досяжності». Або гірше – він не відповідав. Думай що хочеш.

Старший син, на відміну від молодшого, був уважний, телефонував щодня, кілька слів скаже, пожартує – і вже знаєш: усе гаразд. А молодшого досі в сім’ї називали малим, хоч його батько в такому віці вже був одружений. Побачивши Галю з розгорнутою книжкою в колі світла під лампою, «малий» – заввишки майже до стелі – мовчки здіймав руку, вітаючись і не припиняючи жувати жуйки. Вона допитувалася: «Де ти так довго був? Що пили?» Він коротко пояснював: «У Стаса був день народження… Зустрічалися з однокласниками… Затрималися на репетиції…»

Було ще не надто пізно – за десять одинадцята, але мобілка Віктора-молодшого вже механічно відповідала: «Абонент поза зоною досяжності». Пізній вечір, тиша, книжка і це неспокійне чекання… Галя читала Фіцджеральда – його роман «Ніч лагідна», написаний за кілька років після того, як дружині письменника, світській красуні й письменниці Зельді Сейр, поставили діагноз: шизофренія. Письменник дуже важко пережив цей злам у житті. Вони з Зельдою були показною парою, про їхні ексцентричні витівки писали газети, їхні сцени ревнощів потрапляли у світську хроніку, для них слово життя дорівнювало поняттю розвага, і так тривало б довго – може, завжди, – коли б не забагато алкоголю й замало часу на те, щоб зреалізувати інші бажання. Фіцджеральд ніяк не міг закінчити роману. Почав писати його ще 1925 року, а серйозно взявся до нього тільки 1932-го, згаявши багато часу… І трохи більше як за рік «Ніч лагідна» була написана. Зельду лікували у психіатричній лікарні, вона писала свій роман, а у Фіцджеральдовій книжці лікар-психіатр, одружившися з пацієнткою, поринув у безжурне життя багатих нероб і не міг дописати своєї великої праці з психіатрії. Автор тяг у літературу своє особисте життя, але й Зельда, як з’ясувалося згодом, теж писала фактично про себе і Скотта.

Прийшла есемеска. Схопила мобілку Ні, це від Ірини: «Спиш?»

Набрала її номер.

– Не сплю.

– Я щойно з репетиції. – Ірина мала якісь новини, що не могли чекати до ранку. – Знаєш, що мені сказала Інна?

– Хто така Інна?

Галя відкинула плед, підвелася з крісла, описала вільною рукою широке коло, узяла мобілку в іншу руку Ще одне коло – другою рукою. Вона завжди щось робила, коли розмовляла телефоном: їй було шкода часу просто теревенити. Квіти поливала тільки під телефонні розмови. Може, тому вони так буйно й росли на підвіконнях – бо вважали, що то вона з ними розмовляє.

– Інна – це власниця галереї, де в нас буде показ. Я ж тобі казала.

– А-а-а. То що вона?

– Вона коли про когось захоче зібрати інформацію, то такого нариє… Міс Марпл відпочиває. Є тут один такий – Ян Кумпа. Я його зустріла випадково й запросила взяти участь у показі. Випадково, розумієш? А виявляється, він один із тих, хто дав гроші на реставрацію скульптур Пінзеля. Можеш собі уявити? Щоб такий збіг! А він про це – анічичирк. Мабуть, думає, що я навмисне до нього підійшла. Що ти там так хекаєш?

Галя нахилялася то ліворуч, то праворуч і була певна, що на тому кінці нічого не чути. Коротко відказала:

– Вечірня розминка. – І повернулася до теми: – Хіба реставрацію не держава фінансувала?

– Там і бюджетні гроші були, і від приватних осіб. Мені Інна розповідала. Вона знає: її товаришка в картинній галереї працює. Каже, ті скульптури мали жахливий стан. Іще б кілька років – і все. Були наче ті гриби-порхавки – натискаєш злегка, а воно під рукою вгинається, ризикуєш дірку пальцем пробити. От-от, здавалось, оболонка лусне, порохнява середина висиплеться. Шашіль поточив… Щоб урятувати їх, грошей треба було до смутку.

– Він цікавий тобі, цей Ян Кумпа?

– Мені?… Він усім цікавий. Он як Інну заінтригував!..

– Вона симпатична?

– Товстенька така… Вся в сріблі. Каже, в нього бізнес, не те щоб великий – середній. Якийсь автосервіс, автомийка, автозапчастини… Десь на київській трасі. Твій Віктор його може знати.

– Як хочеш про нього дізнатися більше, поговори з ним сама.

– Та я ж не про те…

– Стривай! – Галі здалося, що грюкнули вхідні двері внизу.

Ні, тихо у під’їзді.

– Кажи.

– Якщо він справді підтримував реставрацію, то чому він про це мовчить? Там Пінзель – тут Пінзель… Це ж перше, що він мав би мені сказати. А він мовчить, та ще й удає, ніби не надто обізнаний у тому всьому.

– А чого люди мають усе до денця одне одному вивертати? Скаже, коли буде нагода. Або не вважає за потрібне про це говорити. Нічого в цьому не бачу особливого. А що твої репетиції? Вже щось проглядає?