Текст книги "Інші пів’яблука"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Вона залишила яблуко на задньому сидінні в салоні й пішла з фотоапаратом до церкви привітати отця Михайла, до якого вже можна було доступитися.

… Галя так і не довідається, що її випадкова знайома за кілька днів буде вкрай здивована несподіваним збігом обставин. Бучачани, які зустрінуть музейників вороже й навідріз відмовляться від усяких спроб порозумітися, які нізащо не захочуть віддавати на виставку до Парижа дияконські врата з церкви Святої Покрови, за кілька днів змінять свою думку й погодяться віддати реліквію на якийсь час, дарма що попередній досвід свідчив: усе, що беруть тимчасово, ніколи вже не повертають. Отож, серед сорока семи робіт Майстра, що їх відібрали фахівці для виставки у Франції, будуть і різьблені врата з Покровської церкви, а кам’яна скульптура Пінзеля залишиться в селі, у надійному сховку, накрита веретою. Певні логічні пояснення ці два факти, без сумніву, мали. Але жінка, яка в Рукомиші назвала яблуко айвою, навіть не наважилася ні з ким поділитися дивним спогадом і, зміркувавшись, визнала його за один із випадкових збігів, якими рясніє життя. Того дня, в Рукомиші, йдучи від жінки з яблуком до своїх колег, вона подумала: «Гаразд, зі “Святим Онуфрієм” не склалося – нехай би вдалося переконати бучачан…»

Поки Галя говорила з людьми, поки обходила церкву з фотоапаратом у руках, Іван, відкинувшись на сидінні, спав. Він умів засинати будь-де і відновлювати сили за півгодини. Коли розплющив очі, внизу, біля церкви, отець Михайло говорив щось у камеру: невідь-звідки взялися телевізійники, вони кивали головами, приступивши до нього зі своїми мікрофонами.

Священикові було не до яблука, Галя його так і не показала.

…За вікном – змазаний строкатий малюнок придорожніх дерев і кущів, миготлива імпресіоністична смуга. У машині затишно, наче в хатці. Босі ноги – на капцях, яблуко – на колінах, сонце бавиться з ним, пестить теплими полисками, торкається пальців рук.

– Справді роботи Пінзеля їдуть до Лувру?

Запитання вириває Галю з млосної задуми. Іван пояснює: його найбільше здивувало, що до Парижа поїдуть навіть старі пошкоджені скульптури – без рук чи навіть без лиця…

– Звісно, поїдуть. У листопаді відкриють виставку.

– А що означають ті малюнки?

– Які саме?

– На плечі і той, що в яблуці. Вони що, однакові?

Галя лише кивнула, озвалася сонним голосом:

– Ніби автограф. Авторський знак.

Їй не хотілося більше про це говорити, принаймні сьогодні.

Свого часу яблуко вже побувало в руках експертів, вона вже чула: «Це не Пінзель». Тому й головному знавцю й рятівникові багатьох робіт скульптора – Борисові Григоровичу Возницькому – його не показала. Не склалося. А далі питання зникло само собою, бо яблуко втратило колишню силу, обдарувавши кожного за принципом «одна мрія в одні руки», струмок його щедрот усох, можливості вичерпалися – і яблуко сховали в Магдиній коморі на віллі «Зубрівка».

Розчарування від слів співрозмовниці не було. Навпаки. Як вона розгледіла те, чого ніхто не помічав дотепер? Ті всі нерівності й опуклості, що склалися в автопортрет майстра? Для цього треба було впіймати сонячне світло під певним кутом і чи не в певному місці, рознявши половинки яблука під самим Бучачем, де скульптор жив від середини сорокових до початку шістдесятих років вісімнадцятого століття…

Це відкриття таке ж невідворотне, як обіцяний землетрус у Рукомиші.

2. Ірина. Хто не вміє тримати язика за зубами?

Перевірила своє спостереження, наче дослід провела. От, мовляв, іду тепер на зустріч із дівчатами. Тою самою дорогою, що й до музею, на якій переважно все й трапляється. Тими ж вулицями. Щоправда, не до самої Митної площі,[6]6
  Митна площа – площа у Львові.


[Закрыть] де музей Пінзеля. Перед Бернардинським костелом повертаю ліворуч. І що я бачу? А нічого. Нічого не відбувається. Звичайні перехожі довкола.

Де ж ті пінзелівські типажі? Де ті химерні подорожани?… Немає. Заклопотані сучасники поспішають хто куди. Хаотичний мурашник великого міста. Емоції ховаються за масками байдужості; лише коли-не-коли зблисне живий погляд – усміхом або глибинним смутком. Але ніщо не викликає ошелешення, як тоді, коли нетутешній подорожній трапляється назустріч, заблукавши у часі.

Пінзель розставляє своїх посланців тільки на шляху до себе. Ірина в цьому переконувалася не раз.

Глянула на годинник – іще є час. І пішла-таки на Митну. В музеї Пінзеля її вже впізнавали, вона переступала поріг і опинялася у вісімнадцятому столітті. Біля Самсона й Авраама, біля ангелів та Богоматері зі сльозою на щоці; на неї чекали музейні скульптури, застиглі у своїх гіпертрофованих позах, у пристрасному, екзальтованому пориві, а також добре знайомі постаті святих і грішників. Тепер основну частину робіт уже забрали на реставрацію й поспіхом готували до показу в Луврі. Газети писали про унікальність дерев’яних скульптур основоположника нової барокової експресивної пластики, про те, що нічого подібного до неї в Європі нема…

То чи спрацює нині теорія невипадкових зустрічей?

Ірина завжди іронічно ставилася до можливостей «яблука Пінзеля» і не надто цікавилася роботами майстра, який творив понад два з половиною століття тому, а тут саме від нього запалилася новою ідеєю і працювала тепер над новою колекцією одягу з робочою назвою – хто б сказав їй про це ще рік тому! – «Пінзель».

Майже всіх учасників майбутнього показу, тих, хто згодом виходитиме на подіум, Ірина побачила на вулиці. Дорогою до Пінзеля. Не раз ішла вона до музею барокової скульптури, навмисно подовжуючи й заплутуючи маршрут, бо вже знала: зараз почнеться… Шукала можливості затриматися, підгледіти і підслухати. Міські барви проступали чіткіше, форми робилися опукліші, обличчя наближалися так, що можна було розгледіти кожну рисочку.

Високе й низьке, виняткове й буденне поєднувалися в живі, рухливі форми. Царський, сповнений погорди, поворот голови звичайної жінки, що вибирає помідори на Галицькому базарі. Занурений у себе погляд чорнявого молодика з рельєфними засмальцьованими кучерями: він стоїть замислившись на зупинці, пропускає трамвай за трамваєм… Патриціанська горбинка носа – ах, яка лінія! – крикливий пияк завзято свариться з крамаркою в прочинених дверях, задирає до неба профіль із гострим кадиком.

Такі типажі траплялися лише дорогою до Пінзеля, а в інші дні його посланці ховалися в нетрях великого галасливого міста.

Одного разу Ірина пішла назирці за чоловіком екстравагантної зовнішності, наважилась, обганяючи, торкнутися його рукава…

– Не дивуйтеся, прошу вас… – почала була.

– Sorry? – усміхнувся він, показавши великі білі зуби.

Норвезького професора до свого майбутнього показу мало не залучила. Він натомість виявив неабияку зацікавленість, навіть запросив львівську дизайнерку, старанно розтягаючи голосні й приголосні звуки та демонструючи обізнаність із місцевими звичками, на-а кавву. Якби залишився у Львові до жовтня, охоче вдався б до new experience. Двозначно прозвучало. Продовжувати коротке знайомство – Йоган мав у Львові ще кілька днів – Ірина делікатно відмовилася.

Вона тепер слухала музику навіть на вулиці, хоч сама колись попереджала доньку: «Будь уважна, Сонько, я тебе прошу! Ходиш, вуха заткавши. Напруж увагу хоча б тоді, коли переходиш дорогу…» Зустрічі з Пінзелем лягали на музику його сучасників, Ірина накачала її з Інтернету – Бортнянського, Березовського, Веделя…

Обходила скульптури, наближалася до них упритул – вони вловлювали звуки в її навушниках і починали свій містичний танець. Часом, здавалося, вони ззиралися між собою за її спиною, надто пустотливі малі ангелятка.

Згодом вона зауважила, що Пінзелеві ще більше пасує новітня музика, особливо джаз: він обігнав свій час, разом зі своїми янголами, дорослими м’язистими хлопцями з гарними тілами та пухкенькими малятами-херувимчиками. Вона вдивлялась у фактуру понищеного дерева зі збереженим де-не-де шаром левкасу, заглядала в тріщинки. Її цікавила кожна складка на одязі, ці всі драперії, кожна випнута жила на шиї. Ніде вона раніше не бачила, щоб скульптор обдаровував ангелів такими людськими обличчями. Вони наче шкірилися до глядача й переморгувалися, щойно він відводив погляд.

Костел кларисок нищили дощі, сніг із дірявого даху рік у рік залишав на стінах, просто на розписах, брудні патьоки, у кутках було сиро і цвів грибок. А французи тим часом уже готували для дорогоцінних скульптур спеціальні ящики із клімат-контролем для бережного транспортування.

У прохолоді колишнього костелу лунали тільки її кроки. Ірина обійшла триметрового ангела, спробувала повторити позу скульптури: голову нахилила, руки склала перед грудьми… Неусвідомлений рух, потреба повторити досконалість.

Збоку за нею стежив, усміхаючись, чоловік. Спіткнулася на його погляді, зашпорталася, наче наступила на камінь. Звідки він тут узявся, цей відвідувач? Як вона його не помітила?

Повільно опустила руку, ледве стрималася, щоб і самій не всміхнутися. Надала обличчю виразу доскіпливого екскурсанта, що вивчає експонат, указівним пальцем торкнулася верхньої губи й перейшла до іншої скульптури. Глухий звук її підборів бився луною в стіни й віддавався під склепінням старого костелу.

– Що тут було за радянських часів? – почула позад себе. – Склад?

Озирнулася – це не до неї.

– Склад, – охоче відповіла музейниця, вийшовши зі свого закутка, – і наприкінці вісімнадцятого століття – теж склад. Тут, при костелі кларисок, був свого часу й жіночий монастир, а коли монастир закрили, то костел пристосували під склад.

– І що тут тримали? Каву? Дрова? Свічки? – допитувався відвідувач.

– Тютюн… Сто років – від кінця вісімнадцятого до кінця дев’ятнадцятого століття тут тримали тютюн. – Музейниця переводила погляд із чоловіка на жінку, розповідала їм обом. Більше нікого в музеї, крім цих двох, не було.

Ірина слухала одним вухом, нишком позираючи на чоловіка. Важко було визначити на око, скільки йому років. Геть сивий, коротке волосся їжачком. Обличчя, раз побачивши, вже не забудеш – через своєрідний, навіть унікальний малюнок глибоких зморшок на щоках. Від зовнішніх кутиків очей до підборіддя тяглися дві вигнуті борозни, два рівчаки, вони майже сходилися на підборідді, наче поздовжні заглибини на альті. Що ж, майстер Пінзель не порушив свого правила: він і сьогодні відрядив до неї посланця – тільки цього разу аж до самісіньких скульптур.

Вони вийшли з музею майже одночасно. Ірина стишила ходу, почекала, поки незнайомець порівняється з нею, а тоді без зайвих слів та обхідних маневрів, коротко пояснивши, хто вона така, запропонувала йому взяти участь у показі мод за мотивами творчості Іоана-Георга Пінзеля. Чоловік не здивувався, тільки лінія зморшок ворухнулася.

– Моделлю, – усміхнувся, – бути ще не доводилося.

Ірина залишила йому свою візитку. Він відповів, що забув свої вдома, вона записала його телефонний номер та ім’я в мобілку – Ян Кумпа.

Дивний видався вечір. Мабуть, вона загралася в ті подібності, бо дорогою до ресторанчика зустрівся їй ще й батяр,[7]7
  Батяр – гульвіса.


[Закрыть] схожий на Андрія, її чоловіка, вже знову колишнього. Вона миттю зреагувала на цю випадковість: відсахнувшись від зустрічного, затримала на ньому погляд – він це помітив, була впевнена, навіть озирнувся їй услід. Вона теж за деякий час не стрималася й зирнула через плече: чоловік і на відстані статурою та ходою скидався на Андрія.

Той шлюб був приречений на фіаско. Після того як вони так несподівано й блискавично зійшлися вдруге – на щиру втіху доньці і друзям, – Ірина недовго відчувала себе двадцятирічною. Відновлений зв’язок протримався недовго. Чого так сталося? Їхнє повторне об’єднання було наче той сяк-так загоєний перелом кісток. Якось воно стулилося і якось трималося купи, але нило й сіпало раз у раз, віщуючи новий напад болю. Невдало зрослося. Довелося вдруге зламати, ризикуючи залишитися на все життя калікою. Андрій на це зважився перший: утнув у своєму дусі – знайшов собі роботу в Лівії (сказав, що запропонували), там, мовляв, сухий закон, от я й житиму за законом. Наче річ була тільки в тому, що він почав випивати. «Кругом сама брехня, – сказав якось він їй. – І ми всі ділимо між собою відповідальність за цю брехню». «Живи своїм приватним життям, – сказала вона тоді, – іншого в нас не буде». Він тільки глянув на неї й нічого не відповів.

Тепер Андрій пильнував здоров’я жінок десь у Лівії. Шоколадні немовлята приходили в білий світ через білі руки львівського лікаря, який начебто без ніяких емоцій покинув своє відділення в пологовому будинку хоч здавалося: ніколи звідти не піде. Роками вкладав у цей заклад усю свою енергію, весь свій час, а тут зняв з полиці щербате керамічне горня, зібрав валізу – тільки його й бачили. Ніби на іншу планету перебрався. Говорить тепер арабською мовою, повертатися не збирається і справді, як каже Сонька, не п’є. Вона з батьком скайпом спілкується.

Вечір не приніс полегшення: серпнева спека лише відступила, але розпечений асфальт і далі випромінював тепло. Ірина відповіла на привітання двох незнайомих жінок, таке траплялося не раз: вони її знали, вона їх – ні. З кожною публікацією в журналах мод, із кожним її новим інтерв’ю такі випадки частішали. Усміхнулася їм, ніби знайомим. Глянула на годинник: до зустрічі було ще кілька хвилин. Переступила поріг кав’ярні – і наче у прохолодну воду зайшла. Кондиціонер, зручні крісла, приємний запах. Коли б не розмова, заради якої вона подруг покликала, все було б чудово.

Про Андрія вона з дівчатами не говорила. Вони не надто й розпитували, а вона не давала приводу цікавитися. Коли він від’їхав, вона з гарячковим піднесенням узялася вдосконалювати свою майстерню-ательє і, зробивши кілька випадкових кроків, раптом заспокоїлася й зосередилася на основних напрямках. Люди потребували капелюшків, шапок, кепі та інших жіночих і чоловічих головних уборів. Безліч потенційних клієнтів у холодні місяці ходили вулицями простоволосі, бо вважали, що їм шапки не пасують. Ірина поставила собі за мету переконати скептиків у протилежному. Вона вигадувала фасони, трансформуючи основу давнього народного строю в сучасні варіанти, черпала натхнення в минувшині, зміцнювала свої ідеї можливостями новітніх технологій. Дівчата-майстрині втілювали її задуми, а покупці не обминали маленької крамнички «Крапка над і», яка містилася в бічному крилі Ірининої майстерні й мала окремий вхід і вигадливо оформлену вітрину. Не тільки головні убори продавали там, а й авторські торби – «шалено привабливі», як висловилась одна захоплена клієнтка. Ті полотняні торби на двох ручках прикрашали аплікаціями, вишивками, принтами, використовували різноманітну техніку. І ціни на них були цілком прийнятні. Часто траплялося й таке: хтось приходив по недорогу торбу, а йшов додому ще й із шапкою, яку давно шукав; вона наче навмисно саме для нього була зшита, і її ціна вже нічого не важила.

Так чи так, але Ірина і далі влаштовувала покази своїх нових авторських колекцій – з подиву гідною затятістю, двічі на рік. Задля цього доводилося додержувати суворої дисципліни, дивуючи оточення своєю організованістю. Вона жила за своїм власним календарем: нова колекція на осінь-зиму, нова – на весну-літо. Рік у рік. Якоїсь бізнесової користі й фінансового зиску з тих показів майстерня не мала. Надто останніми роками, коли малий бізнес потерпав від загальної скрути. Але Ірина повторювала улюблену фразу тітки Уляни: «Все так не буде», – і разом зі своїми закрійницями та майстринями знов і знов бралася до чергової колекції, а заробляли вони на торбах, шапках і капелюшках.

Вона й сама носила те, що виготовляли в її майстерні, була мов наочна реклама своєї фірми. На неї скрізь усі роздивлялися, вивертаючи голови. Останньою її фішкою – вона запевняла, що це потреба часу, – стали дві сумки. Водночас. Носила їх парами, їй було так зручно. Одна на плечі, на широкому довгому ремінці, друга – на короткій ручці завширшки з долоню. Або одна – на папери й документи, друга – на косметику та всякий дріб’язок, на мелену каву в паперовій торбинці і на сушену м’яту в бавовняному мішечку стягнутому тасьмою. Був іще такий варіант: обидві сумки – майже однакові, одна менша, друга більша, пласкі і зручні саме в парі, та ще й в одній руці. Одна – з айпадом, друга – з тим, що жінки зазвичай носять із собою.

У тому, щоб розкласти свої речі в дві сумки, був певний сенс, не кожному зрозумілий. Ірина цю потребу в своєрідному комфорті обертала на повсякденну моду, вигадуючи безліч варіантів і комбінацій. Тут головне було не збитися на банальність – не сумка та продукти в целофановому пакеті (такі поєднання для жінок були надто буденними), а саме дві різні жіночі сумки. В одній з них можна було ховати хліб, помідори й кефір, але про це ніхто б не здогадався. Ірина любила і чоловічі сумки, особливо лаконічні несесери без жодної прикраси, з безліччю кишеньок. У чоловічому гардеробі є сила-силенна зручних, практичних і гарних речей. «Не варто відмовляти собі в тому, щоб мати їх», – пояснювала вона свою схильність запозичувати чуже.

У новій кав’ярні, куди вона покликала дівчат, іще ніхто з них не був. Вони взагалі зустрічалися тепер нечасто. Бажання та потреба залишилися, а можливості зникли. Соромно сказати, ганьба визнати: це колись були «фіалки щосереди» і зустрічі щотижня. А тепер їхня четвірка геть вибилася з ритму – то одна не може, то в другої не виходить, то третя десь їде, а четверта пропонує іншу дату.

Тиждень тому дівчата влаштували Ірині сюрприз. Зателефонували: «Ти вдома? То став чайник! Ми зараз будемо, скільки можна відкладати зустріч». Вона миттю зметикувала: є риба, є листкове тісто з супермаркету. «Привезіть білого сухого», – попередила. І коли вони приїхали, в духовці вже рум’янився пиріг із нототенією…

Готує вона не так часто, але, якщо вже береться, оплески вдячних їдців гарантовані.

Кількох днів не минуло відтоді, а Ірина вже не раз відганяла від себе думку: краще б вони тоді не приїздили. Вона не стрималася того вечора й розпатякала завчасу свій секрет, а хтось із найближчих подруг передав його далі. Дійшла цього висновку безсонної ночі, коли все розклала по поличках і зрозуміла: ніхто не міг того знати, що знають її товаришки. Тому і збирала їх, зосереджена й діловита, неначе прес-аташе перед відповідальною прес-конференцією. Тому і вийшла раніше, щоб заспокоїтися й не наламати дров.

Офіціантка в синій сукні з білим комірцем упізнала Ірину:

– Ах!.. Не може бути, я щойно про вас у журналі читала! Як мені ваші торби подобаються! Особливо ті, з ромбами! Я таку маю, мені товаришки подарували. Ви моя улюблена дизайнерка!

Дівчина стояла, притискаючи до грудей записника. Ірина знітилася, уявивши, яке набурмосене обличчя в неї щойно було. Замовила різні страви, щоб можна було скуштувати всього, вибрала десерт – груші в карамелі, а з вином постановила зачекати: хтозна, чого дівчата забажають.

Офіціантка повернулася, накрила стіл на чотирьох і витягла з кишені листівку: підпишіть мені, будь ласка! Ірина спитала ім’я і, майже не відриваючи олівця від паперу, однією лінією намалювала дівчину з таким самим косим чубком, у форменій темній сукні з білим комірцем і з торбою-тайстрою в ромби на плечі. Як іноді легко зробити людину на мить щасливою! Офіціантка сяяла.

Дівчата прийшли одна за одною. Ніхто не спізнився. Галя перша. Поставила біля себе велику сумку, схожу більше на дорожню, сіла спиною до дверей, роззирнулася по невеличкій затишній залі: гарно! А тоді почала розповідати про Рукомиш, але зупинилася, простеживши за поглядом Ірини, повернулася – на порозі стояла Луїза… У новій сукні баклажанового кольору з ниткою перлів на шиї. Привітання, поцілунки, усмішки… Повела знову: «Так от, кажу, у Рукомиші…» Але Луїза навіть не встигла второпати, про що йдеться. З’явилася Магда з новою зачіскою. Попелястого відтінку русяве волосся ніколи не знало фарби, тепер, пострижене коротше, ніж зазвичай, воно ще більше підкреслювало морську засмагу на обличчі товаришки. Магда ще тиждень тому зібрала щедрий урожай компліментів на Ірининій кухні, під рибний пиріг із білим вином. Куричі кілька днів тому повернулися з Созополя, куди їздили з дітьми. Вони залишалися вірними Болгарії. Стрижка і щоденні пірнання по рапани й мідії зробили Магду на кілька років молодшою.

– Знаєш, що твоя перукарка мені сказала? – Магда всміхнулася до Галі. – Чого не зможе психотерапевт, те легко вдасться перукарці першої категорії, не кажучи вже про вищу… А що? Давно такого настрою не було, а секрет полягає у вдалому поході до перукарні.

Подруги жваво й піднесено обговорювали ефект перевтілення. Тільки Ірина поводилася стримано, усміхалася, мовчки похитуючи головою. Розмова – під вино та наїдки – не зосереджувалася на чомусь одному: то котилася, перестрибуючи й повертаючись до початого, а то раптом заглиблювалася в якусь дрібницю чи уривок випадкової фрази, аж нарешті, проковтнувши поспіхом кілька важливих новин (потім, мовляв, до них вернемося!), усі загрузли на темі Пінзеля. Принаймні двом із чотирьох цієї миті вона була найближча. Проте активність демонструвала лише Галя. Ірина сиділа напружена й замислена. Галя готувала для свого журналу спеціальний репортаж про скульптуру святого Онуфрія, яку восени мали повезти до Лувру, а тепер уже ніхто й не знає, чи повезуть. Фігуру перенесли з напівзруйнованої церкви і сховали десь у селі, найпевніше у священиковій хаті.

На товаришок чекав сюрприз. Галя витягла з великої сумки коробку, дістала яблуко. Давно не бачили? Справді, давно. Відтоді як переконалися, що колишнє диво втратило свої властивості: загадуй чи не загадуй бажання, хоч жартома, хоч серйозно – не допоможе нічим. Виконало по одному, нехай і найважливішому, – і досить. Але якщо добре розміркувати, то самі собі усе й зробили. А яблуко відіграло роль додаткового стимулятора, пришвидшувача подій.

– Чого ти раптом про нього згадала? – Луїза торкнулася губами краю фужера.

Вона смакувала вино, не звертаючи уваги на сир, бо додержувалася тепер суворої дієти, з якої викреслила все біле. Сири теж потрапили під загальне правило, хоч дівчата запевняли Луїзу, що молочних продуктів воно не стосується.

– Хочу вам дещо показати… – Галя обережно розгорнула яблуко, поставила в центрі стола одну половинку. – Дивіться! Бачите? Ось тут, трохи праворуч, під таким кутом… щоб світло звідси падало… та ви що! Куди ви дивитеся?

Першою озвалася Луїза:

– На обличчя ніби схоже…

– Обличчя і є, – підтримала Магда. – Ці опуклості – то ж ніс, брови, губи…

Галя чекала, що дівчат візьме шок, а вони тільки визнали, що раніше не помічали тих нерівностей на внутрішній поверхні.

При певному освітленні рельєф усередині яблука перетворювався на лице – саме на лице людини, і ця людина стогнала, кричала або відчайдушно намагалася щось сказати.

– Схожий портрет є на плечі скульптури… – Ірина наморщила чоло. – Як її?… «Алегорія Мужності»!

Вона вже знала про Пінзеля та його роботи не менше за Галю.

– Мистецтвознавці вважають, що це автопортрет Пінзеля, – пояснила дівчатам Галя.

– На деяких моїх моделях у новій колекції будуть принти з цим портретом, – знехотя докинула Ірина. – Але про це – попереджаю! – не варто нікому розповідати.

Дівчата забули про яблуко. Ірина наче довго стримувала себе і от нарешті дала волю язику, її голос задзвенів чужими напруженими нотами.

– Чого ти? – не зрозуміла Магда.

– Якщо я вас… усіх разом… чи кожну окремо… прошу… – Ірина чітко вимовляла слова, роблячи між ними помітні паузи, – прошу про щось не розповідати… то я сподіваюся на ваше мовчання. На те, що так воно і буде.

Подруги спробували всміхнутися.

– Ой-ой, скільки пафосу навколо чергової таємниці, звісно, мовчатимемо як рибки. Кажи.

Галя підняла долоню:

– Обіцяю!

Луїза кивнула головою. Магда чи то вдавано, чи то здивовано розвела руками:

– Та не тягни вже, кажи. Звісно, нікому нічого не розповімо.

Але Ірина не мала наміру підтримувати жартівливий тон. Настрій, що його вона так старанно тамувала, вмить вирвався на волю. Тепер його вже було важко приховати. Вираз її обличчя був такий, що стало зрозуміло: їй не до жартів.

Подруги припинили дзеленчати ложками в горнятках із кавою та шарудіти серветками.

– Що сталося? Нікому ми про ті принти не розкажемо, чого так хвилюватися?

– Які, до дідька, принти? – Ірина стягла з колін яскраву серветку і ляснула нею по столу. – Через ваші довгі язики до мене тепер не приїде… – Вона зупинилася на мить і закінчила: – Вів’єн Вествуд. Доведеться обходитися на показі без неї. Зрозуміло?

Ніхто нічого не зрозумів.

– Як не приїде?

– А ми тут до чого?

– Наші довгі язики???

На них почали озиратися ті, хто сидів за сусідніми столиками. Подруги стишилися, зсунули голови до центру стола і зажадали від Ірини, чиє обличчя пішло червоними плямами, пояснень.

З’ясувалося, що сталася катастрофа: котрась із трьох – Галя, Луїза або Магда – розповіла, бовкнула, розпатякала, одне слово – зрадила. І тепер те, що було під категоричною забороною, – інформація про приїзд Вів’єн Вествуд до Львова – вже не таємниця. А саме на цій жорсткій умові, власне, наполягала британська дизайнерка: ніякої попередньої інформації, аж поки з’явиться остаточне підтвердження. Ірина, цілком зрозуміло, не стрималася, розповіла. Але ж своїм найближчим подругам! І просила тиждень тому на кухні: «Дівчата, благаю, нікому».

І що вийшло?

Дівчата не зводили з неї очей: що вийшло?

Приходить вона на прямий ефір, а дівчина-телевізійниця, яка їй надзвонювала, випалює перед камерою: «З абсолютно достовірних джерел нам стало відомо, що до Львова приїздить зірка світового дизайнерського мистецтва Вів’єн Вествуд! Вона вийде на подіум як звичайна модель, щоб підтримати свою українську подругу! Вітаємо!»

Ірині мало не відібрало мову ледве виплуталася, сказала: мовляв, про це ще зарано говорити, і яка там подруга, щось намолола, виправдовуючись із дурнуватим виглядом.

А далі – який жах! – новина розлетілася Інтернетом: до нас їде незрівнянна Вествуд!

– Скажіть ще, що ви вчора Інтернету не бачили, не читали нічого. В Україну, до своєї подруги, їде сама Вествуд! Кожен прибрехав, що зміг. Один сайт навіть написав, що це буде спільна колекція, яку незабаром покажуть у Європі. Ви що, не чули, не бачили?

– А ти думаєш, світ лише навколо тебе крутиться? Уяви, не бачили! Яке це має значення?

– Тепер уже ніякого! – махнула Ірина рукою.

Збіг чи не збіг, але з офісу Вествуд надійшло вибачення: доведеться відкласти візит до іншого разу, Вів’єн не зможе приїхати з поважних причин. З яких саме, не уточнено, лише натякнули на стан здоров’я. Хіба можуть такі збіги бути випадковими?

– Що ж ти одразу нам не подзвонила? – Галя отямилася першою.

Її найбільше здивувало не саме розголошення таємниці, а те, що Ірина витримала кількаденну паузу, знаючи про витік інформації, запідозрила їх у надмірній (та що там надмірній – злочинній) балакучості або, кажучи просто, у зраді інтересів товаришки, однак телефоном розмовляла з ними нормальним тоном, готуючи отакий розбір польотів.

– А я хотіла на вас подивитися! – підтвердила підозри Ірина. – В очі ваші хотіла глянути!

– У брехливі очі зрадниць! – ядуче додала Луїза.

– Дівки, – Магда зупинила сварку, підвівши долоні вгору, – що взагалі відбувається?

– Це я вас запитую, що відбувається, – на Ірину як найшло.

Вона не дала себе збити на манівці, ставила одне запитання за одним, із притиском, наче слідчий. Подруги слухняно відповідали, піддавшись її енергії, дозволивши втягти себе в небезпечні і принизливі розбірки; вони плуталися у відповідях, червоніли й затиналися. «А може, ти Соньці своїй сказала?» – «Сонька нікому не розповіла б!» – «А може, комусь на роботі?» – «Та яке на роботі?… Я лише вам сказала».

– А я навіть Куричеві нічого не сказала, – виправдовувалася Магда. – Запитай у нього. Ти ж знаєш: він ніколи не бреше, навіть коли варто збрехати.

Двічі дзвонила Сонька, і двічі схвильована Ірина збивала доньчині виклики, випадково торкаючись не там де треба на своєму новому сенсорному телефоні, до якого вона ніяк не могла звикнути. Він її дратував, вона вже поклала собі поміняти його на звичний.

Розходилися з неприємним осадом на душі. Навіть груші в карамелі не поліпшили настрою. Жодна їхня зустріч не мала такого сумного фіналу. Траплялися, звичайно, якісь непорозуміння, але щоб прощатися, ховаючи очі, – такого ще не було. І кожна подумала, що всяке може бути. Може, і справді хтось проговорився… Ненавмисно, певна річ, а просто не подумавши про можливі наслідки. З певністю можна сказати хіба що про себе: я й словом ніде не прохопилася, не видала таємниці. А інші – хтозна. Може, десь і обмовилися…

Хробак сумніву ворухнувся в душі кожної і спричинив те, чого між ними теж ніколи не було, – плітки позаочі. Луїза, ледве переступила поріг свого помешкання, зателефонувала до Галі:

– Я розгубилася, чогось бекала, як та вівця. А слід було сказати Ірині, що вона з глузду з’їхала. Що виробляє! Ви як собі хочете, а я зараз їй подзвоню і дещо скажу. Зовсім зазіркувалася. Як не скажу – не засну.

І вони несподівано зійшлися на тому, що популярність відомої дизайнерки, їхньої близької подруги, відчутно зіпсувала її вдачу. Ірина тепер не знаходила й годинки на товаришок, натомість марнувала вечори у «Фейсбуці», відписуючи незнайомим людям. А ще вона ґуґлила інформацію про себе і болісно реагувала на гризню колег, про яку навряд чи здогадувався хтось не з дизайнерського кола. Але їй здавалося, що це і є одна з найважливіших проблем світу.

– А ми що, кращі? – розвинула тему Галя. – Теж одна на одну часу шкодуємо. З кимось другорядним іноді більше буваємо, ніж із близькими людьми. Щось важливе минає повз нас, і от ми вже дожили до того, що з’ясовуємо, хто кому і що сказав.

З кімнати, де перед телевізором сидів Віктор-старший, пролунав дзвінок. Стаціонарний телефон озвався. Це була Магда. Вона не могла пробитися до мобілок – ні до одної, ні до другої. Так і розмовляли втрьох – дві по мобілках, третя – по стаціонарному, чуючи розмову. Трохи градус напруги збили, але розради не досягли. «Ми її втрачаємо! – зміцніли на думці. – Треба щось робити».

А Ірина тим часом чистила ванну. Шурувала щосили, захистивши руки високими гумовими рукавичками. І так, і так прокручувала в голові всі запитання й відповіді, всі репліки. І не могла дійти жодного висновку. Кожна могла бути винною, так, принаймні, здавалося. Магда помітно розгубилася й затято виправдовувалася – це могло означати, що саме з її язика злетіла заборонена інформація. Але де це сталося? Кому вона могла сказати?… Коли?… Луїза була незвично агресивна, що теж могло свідчити про її провину. Галя очі ховала… Хтось із них бовкнув не подумавши, а в Ірини тепер – величезна неприємність. Та що там неприємність – катастрофа і кінець усіх сподівань. Бо відмова Вів’єн Вествуд – це подія з категорії «гірше не буває».