Текст книги "Інші пів’яблука"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Пояснення прийшло, звідки не чекала.

– Ніхто мені не радий, я бачу!

Сонька в дверях. Руда голова – наче помаранчева кулька: знову експериментує з зовнішністю.

– Але ж і вираз обличчя! Чого така червона, мамук?

Ірина відкинула пасмо волосся з чола, намагаючись не торкатися обличчя рукавичкою.

– Прибираю, тому й червона. – І знову схилилася над ванною.

– А з дівчатами чого сваришся?

Ірина підвела голову:

– Звідки знаєш?

– Чула, як ви сперечались, поки мобілка не вимкнулася. – Сонька відповіла з гардеробної (третя кімната у них і далі правила за гардеробну), чіпляючи на манекен свою сумочку. – Коли ти вже навчишся нею користуватись?

– А ти коли навчишся не чіпляти сумок на манекен? Он поличка.

Сонька мовчки перекинула сумку куди треба.

– Нічого ж складного, мамук! – провадила далі. – Дивись, що купила до чаю…

Ірина глянула на паперовий пакет, який апетитно пах свіжим печивом із корицею.

– Ми при тобі не сварилися, – обережно зауважила.

– Ти телефон одразу не вимкнула – я й почула, як ти казала: «Розпатякали, а признатися боїтеся, кози…»

– Не казала «кози».

– Я близько до тексту передаю. Ще казала, що нема більшої підстави, як від своїх. А Луїза тобі: «А може, ти малій розповіла?» А ти: «Мала нікому не скаже…» Мамук, ну сама ж капці розкидаєш, де другий?… Клади на місце.

Ірина – за Сонькою шнурком на кухню, а та, виклада ючи продукти, не замовкає:

– Тоді Луїза до тебе: «А на роботі?» А ти: «Ні-ні, яке на роботі! Коліться, дівки, хто підлянку вчинив?» Понюхай!

– Не хочу. І що?

– Нічого. Далі я вимкнулася – ще почую щось не те… І, ставлячи чайник на вогонь:

– Дивись, мамо, вскочиш у халепу.

Ірина дивилася на доньку, тримаючи руки в рукавичках, наче хірург перед операцією. Тяжка підозра, що пуп’янком завмерла у думках, почала розгортати небезпечні пелюстки. Сонька замовкла, посмикуючи себе за кульчики у вусі. Пе-резирнулися, без слів обмінявшись думкою-передчуттям, що блимнула в обох одночасно. Червоний вогник на переїзді попередив: увага!

– Коли ти з ними на кухні розмовляла? – першою порушила тишу Сонька. – Який це був день?

Ірині не треба було пояснювати, з ким – з ними. З дівчатами, звісно.

– Минулої середи вони були тут.

– Дай мо білку.

Сонька пробіглася пальцями по екрану – немов по ковзанці: шурх-шурх. Ірині б так навчитися пурхати по клавіатурі. Два тижні минуло відтоді, як мобілка з кишені випала у воду і вона змушена була купити нову і то під доньчиним тиском – останню модель. Уже можна було б і навчитися користуватися сенсорним телефоном, але не з її теперішніми нервами. Невимовно дратувала ця мобілка, Ірина звикла до звичайної, кнопкової.

Присвиснувши, Сонька простягла матері список вхідних дзвінків. Дівчина з телебачення двічі телефонувала їй саме того вечора, коли вони на кухні говорили про Вів’єн Вествуд.

Вона тоді ще не навчилася як слід поводитися з сенсорним екраном. Розмова не розз’єдналася, на тому кінці зв’язку впіймали клаптик цікавої інформації й уже не змогли відмовити собі в задоволенні підслухати сенсацію. З надійного джерела! Найнадійнішого! Від самої Ірини все й дізналися.

Ірина застогнала. Вона сама в усьому винна. Стягла гумові рукавички, пожбурила у ванну. Який жах! Мої дівчата… Як вимолити у вас пробачення?…

Вона таки прорвала телефонну блокаду – в усіх трьох спочатку було зайнято, а тоді їй відповіли – і одна, і друга, і третя. Її, звичайно, пробачили, але щось гірке так і не розтануло між ними. Застрягла якась скалка, відразу й не висмикнеш.

– Тобі треба як слід відпочити, – сказала Луїза, – якийсь позитивний струс собі влаштувати, ти зовсім загнала себе, чуєш, Ірино? Ти втомилася, на тобі ця вся надмірна увага, інтерв’ю, робота, колекція… Ти не можеш отямитися після Андрієвого від’їзду, дарма що вже стільки часу минуло! – Останнє вголос не сказала, лише подумала. – Ти занадто зосереджуєшся на собі, розумієш? Егоїсткою робишся! Егоцентричною істеричкою. Що таке, зрештою, приїзд Вествуд? Ну, не змогла. Може, це на краще. А ми в тебе одні. Нас у тебе інших не буде, не ображай нас.

Ірина наревлася перед сном, було страшно усвідомити: якби вона випадково не зрозуміла, що сталося насправді, то так і тягала б у собі цю кригу чорної підозри. Знала ж: дівчата ніколи їй поганого не зроблять – а от далася на свою ж провокацію. Вона кожній про це щиро сказала. Дівчата їй відповіли, що вже обговорили тему «Що з нашою Іркою?». Вона була лиха на себе. Щось не розтануло там, де серце, і в очах холодний пісок поколював: неначе засіли і там, і там крижані скалки.

А назавтра всіх обдзвонила Луїза.

– Все, – сказала, – досить відкладати свої плани. Нам усім негайно треба перекинути увагу на щось інше. Ми геть засмикані. Їдьмо до моїх у Верховину,[8]8
  Верховина – селище міського типу в Івано-Франківській області, адміністративний центр Верховинського району.


[Закрыть] замовляю будиночок: у бабці нема де розміститися. Тих будиночків тепер на всякий смак. А до баби до моєї навідаємося в гості. Познайомлю вас зі своєю гуцулкою Ксенею. Програма така: будемо там два дні. Котрогось із них, аби погода була добра, зійдемо на гору Піп Іван. Усе, ніяких відмовок.

Ніхто не міг собі дозволити такої розкоші – все зненацька відкласти й зірватися в Карпати. Що вони – дівчата безтурботні, не обтяжені обов’язками?

В Ірини кожен день тепер на вагу золота – показ насувається, наче поїзд, уже й стукіт коліс чути, роботи – вагони і вагони.

Галя мусить здати свій репортаж до журналу, ще й вичитувати усі матеріали наступного номера. І Віктор-старший щойно вийшов із лікарні… Нема часу на себе!

У Магди теж усе непросто: Алла, помічниця в господарстві й нянька її дітей, має якісь сімейні проблеми, тому нема з ким Соньку та Кузьму залишити. Мама з татом от-от мають приїхати погостювати.

Та й сама організаторка подорожі чекає на чоловіка – за кілька днів Кінь повертається з відрядження.

Ніхто не міг їхати, усі мали невідкладні справи. Але всі поїхали. Щоправда, вже у вересні.

3. Луїза. Піп Іван і вода з дев’яти головиць[9]9
  Головиця – джерело.


[Закрыть]

– Готуйтеся до зустрічі з Верховиною та Дзембронею,[10]10
  Дземброня – село у Верховинському районі Івано-Франківської області.


[Закрыть] перегляньте «Тіні забутих предків». – Луїза потяглася до панелі з магнітолою й увімкнула відеозапис.

Однаково розмова не складалася, відчутне напруження у салоні не зникало, нехай хоч згадають фільм Параджанова.

Волошковий «Шевроле Лачетті» щойно проминув Бібрку. Подорож тільки починалася, Луїза легко вела свого «Шеву». З безвідмовним автомобілем-розумничком коли й виникали проблеми, то лише коло брами Луїзиного будинку або поблизу станцій технічного обслуговування. Вона всім казала, що має справу з живою істотою – з другом! «Шева» неначе чув її похвалу й намагався не розчаровувати.

Фільм Параджанова пам’ятали фрагментами, а повість Коцюбинського читали всі, крім Ірини. Вона пообіцяла виправитися.

– Тільки нікому не розказуйте, – незграбно пожартувала. Що їм тепер, вічно пам’ятати про те непорозуміння з приїздом Вів’єн?…

Не надто вдалою була ідея поєднувати краєвиди за вікном із подіями на екрані. Ще й телефони дзвонили – то в одної, то в другої. Давали інструктажі, обговорювали якісь робочі й побутові питання. Омріяному спокоєві заважали обов’язки, покинуті в місті, – тримали на міцному повідці, а той лише розкручувався на довшу відстань, проте не відпускав.

Зупинитися надумали вже за Франківськом, у якомусь придорожньому кафе.

– А ми що, через Надвірну їдемо? – Ірина щойно сховала мобілку до кишені, відповівши на ще один дзвінок, і доведеним до автоматизму рухом перевірила, чи вимкнула з’єднання.

На узбіччі промайнув дороговказ із назвою районного міста.

– Через Надвірну, – озвалася Луїза. – А тоді на Яремче… Повертатимемося іншим шляхом – через Коломию, хочу, щоб ви більше побачили дорогою.

На довгій вулиці, що вела до центру міста, Ірина припала до вікна й вигукнула:

– Стій! Це ж… моя школа. Стій!

І Луїза припаркувалася навпроти маленького наріжного магазинчика «Хліб».

– А це, – Ірина вийшла з машини й роззирнулася, – а це, дівчата, хлібний, де ми після школи купували сайки. Пам’ятаєте сайки?…

У хлібному сайок не було, дівчина-продавець навіть не зрозуміла, про що йдеться. Он рогалики, булки для гамбургерів, булки для хот-догів, усе свіже; є калачі, є з маком, із родзинками – які хочете. Ромові баби щойно привезли, в роті тануть. Які такі сайки, які на вигляд?…

Дівчина, без сумніву, вміла пропонувати товар. Незчулися, як уже тримали в руках просочені ромовим сиропом апетитні пасочки і просто тут-таки, у порожній крихітній крамничці, наминали ті ромові баби, политі білою помадкою, розпитуючи, де поблизу є кав’ярня. Навіть Луїза, що так довго трималася, забула про свою білу дієту. Лише Ірина не піддалася загальному настрою, вона і сайок не хотіла, лише згадала про них. Вона так розхвилювалася, що тримала долоню на потилиці, певно, тиск підскочив, бо тут, за рогом, мало бути подвір’я її старого дому – дому її дитинства.

Умить згадала, як спускалася сходами – вони були зовсім не схожі на ті, що в новобудовах, – ішла з альбомами й олівцями до міцного дерев’яного столу під високим горіхом. Сідала малювати ляльок собі та подругам, усім, хто хотів. А тоді тих ляльок обережно вирізували ножицями, зважаючи на найуразливіше місце – шию. Голова часто відривалася, її повертали на плечі за допомогою клею і смужки картону, рятували як могли – не викидати ж ляльку на смітник лише через те, що вона мала необережність утратити голову. Спіднички, сукні, кофтинки, пальтечка, чобітки, капелюшки, берети – усе в гардеробі тих картонних Оль, Сніжан, Марин, Ганнусь було паперовим, а найпершою у дворі кравчинею для них була маленька Ірина. По контуру з боків вона залишала по кілька клапанів. Важливо було пам’ятати про них, вирізуючи намальований одяг. За допомогою тих загнутих клапанів одяг тримався на ляльках. Згодом у книгарнях і крамничках канцтоварів почали продавати готові набори: картонну ляльку з паперовим гардеробом. Але через цю заздалегідь укомплектовану передбачуваність, що позбавляла можливості творити самій, цікавість до гри поступово минула. А може, дівчата постаршали.

Ірина жила тут із батьками лише два роки, у перших класах школи, а згодом сім’я переїхала до Львова. Той двір дитинства – за кілька хвилин ходу звідси.

Троє ласунок піднесено вмолотили ромові баби, витерли вологими серветками сліди на пальцях і губах, замовили ще і рушили з коробкою солодкого за Іриною. Вони шукали кав’ярню: їм закортіло кави. Але Ірина не хотіла кави, не прагнула розмов, вони їй тепер тільки заважали, вона б радо залишила подруг за якимсь столиком під парасолькою й побігла на своє подвір’я, сама, без нікого, піднялася б сходами до своїх дверей. Щоб тільки глянути. Дівчата ж ішли за нею назирці, теревенили й реготали, їм було цікаво подивитися, де малювала Ірина свої перші моделі, під яким горіхом.

На повороті був колись майданчик, викладений бетонними плитами, тут стояла гігантська дошка пошани з фотографіями передовиків виробництва, і батько – він працював тоді на нафтопереробному заводі – дивився з портрета незвично суворо, ніби чужий. Від дошки пошани не лишилося й сліду, від майданчика теж, тут постали незнайомі будинки. Паркан затуляв незакінчену новобудову, але це, безперечно, було саме те місце, саме тут мав бути вхід на подвір’я її дитинства. Він ховався між старими будинками з похилими дахами та цегляними димарями. Стежку в минуле заступала висотка. Половину вулиці Ірина пам’ятала, а друга неначе опинилася тут випадково, ніби стулили докупи дві частини різних картинок. Якщо рухатися далі правим тротуаром, можна дістатися мікрорайону, колись нового. Там стояв пам’ятник нафтовикові, його називали Фантомасом, бо був схожий на героя популярного в той час фільму. А лівий бік вулиці був наче не звідси, тут усе змінилося до невпізнання.

Пам’ять реагувала на картинки, висмикувала з забутих поличок вражень давні спогади. Отут, на цій вулиці, де тепер повіває теплий вітер із близьких уже гір, проходили першотравневі демонстрації, діти несли паперові квіти на патичках, за які їм поставили п’ятірки на уроках праці. Отим провулком бігали влітку до Бистриці, засмагали на її кам’янистому березі, плюскалися в її неглибокій воді. А за тими он вікнами жила однокласниця. Зайшли до неї колись після школи, і ця дівчинка – тепер уже без імені й прізвища, з розмитою туманною зовнішністю – попросила Ірину зачекати хвилинку; не припиняючи жвавої розповіді, витягла буханець із хлібнички, пачку масла з холодильника, відкраяла собі кусень житнього хліба, відколупнула тим самим великим ножем замерзлого масла й заходилася готувати бутерброд. Масло погано намащувалося, дівчинка сяк-так розтовкла його грудками на поверхні свіжого хліба… І кинула канапку у відро на сміття, накривши згори зіжмаканою газетою. Приголомшеній Ірині пояснила: мама сваритиме, як побачить, що нічого не їла, а тепер їжі поменшало – значить, їла. В Ірининому розумінні це був страшний вчинок – викинути хліб на смітник. Краще б, думала вона, той хліб пташкам віддати або собаці коло брами. Брехня, на яку так легко і, звичайно ж, не вперше йшла однокласниця, рано чи пізно мала розкритися, але дівчинка цим не журилася. Та й логіки в її діях не було аніякої. Нащо так старанно намазувати масло на хліб, коли бутерброд однаково викинеш? І чи могла газета сховати сліди злочину? І як після того дивитися мамі у вічі? Ірина згадала все до дрібниць, навіть те, як ковтнула тоді голодну слину, почувши запах хліба з маслом… Їй було дев’ять років, той випадок засів у пам’яті надовго. Як щойно з’ясувалося, назавжди.

Свій балкон вона впізнала не відразу, але це був він. І бильця ті самі. З будинків навпроти вцілів тільки один, у ньому була колись молочна крамниця. Огрядна жінка в білому халаті й білих нарукавниках наливала молоко з великих алюмінієвих бідонів, вправно орудуючи літровим ополоником із довгою ручкою. Сметану вона набирала меншим і з меншого бідона, а густі патьоки її витирала зі скляних слоїків чистою марлею. Ополоник клала в глибоку тарілку, в густу сметанову калюжу. Стискаючи в долоні три карбованці, маленька Ірина ходила сюди по молоко з полив’яним бідончиком зеленого кольору, він мав дерев’яну ручку й оббиту кришку. Смачний молочний дух стояв у крамниці, такого вона більше ніде й ніколи не чула. Цей згаданий запах висмикнув із минулого картинку: мальовані фігурні рамки на стінах, у кожній – двовірш російською мовою:

 
Я уважаю каждый дом, где угощают молоком…
Не откажусь и от кефира ни за какие блага мира…
 

Інші настінні написи на пам’ять не спадали. Вона не раз перечитувала ці рядочки, коли стояла в черзі, подумки повторюючи, щоб не збитися: «Молоко, півлітра сметани, двісті грамів масла…»

Від рук продавчині годі було відвести погляду. Великим ножем вона збирала рясні сліди жовтого масла, яке щойно закінчилося на прямокутній таці. На вільному місці розпаковувала нову пачку, обережно витрусивши її з картонної коробки, наче пісочну пасочку, а тоді розгортала вощений папір. За цим дійством не набридало стежити ніколи, Ірина знала наперед, що буде далі. Напіврозталі залишки (не пропадати ж маслу) ощадлива господиня молочного королівства розмазувала ножем по боках нового гігантського шматка завбільшки з телевізор «Весна». А тоді кількома вправними рухами вирізувала з нього перший жовтуватий брусок і вихоплювала його на клаптик хрусткого паперу. Того пергаменту вистачало тільки кільком покупцям, а далі масло загортали в сірий цупкий папір, що швидко всотував жир і брався плямами. Спекотного дня треба було поспішати додому, ніде не затримуючись… Оце так відкриття: маленька Ірина мріяла продавати масло, сметану і молоко, ось ким вона хотіла стати, але забула про це.

Будинок її дитинства мав два виходи – на подвір’я і на цю вулицю. Там, де була, як казали дорослі, «парадна брама», тепер улаштували крамницю. Ірина навіть не завважила, яку саме. Зайшла в сусідню браму – там панувала занедбаність і пахло старим деревом, – пройшла коридором і опинилася у дворику.

На незнайомій території.

Два великі особняки за високими парканами – звідки вони могли тут узятися? Де гігантський горіх? Його пахуче листя мама залишала в шафі, щоб молі не було… Де стара яблуня з низьким розлогим віттям? Он там був горіх, а там – яблуня, а там – де ж воно? – має бути їхнє вікно… Праворуч, де виступ будинку. Нема там вікна, і підходу до брами нема.

Дівчата мало не наштовхнулися на неї, коли вона стала як укопана. Це зовсім інший двір. Вона ніколи тут не жила. Все чуже й незнайоме до сліз.

Під потрійне «ну що?» мовчки повернула назад, через браму, на вулицю. «Це не тут?… Ти помилилася?…» – дівчата дріботіли за нею, повертали за її поглядом голови. Он їхній балкон, усе правильно, вона щойно вийшла з сусідньої брами, з того місця, де був її двір. З-за того балконного поруччя одного дощового дня вона стежила, як прибуває вода між будинками, як сіра річка заповнює вулиці, зупиняє машини, хлюпоче під вікнами молочної крамниці і як чоловік, скинувши взуття й засукавши холоші вище колін, намагається зрушити свого «запорожця» з місця. Це був рік повені: Надвірну накрила велика вода, і будинок плив містом, наче корабель у розбурханому океані. Балконе, ти ж не забув тої дівчинки з паперовими ляльками? Якщо ти є, то є й помешкання, і сходи ведуть до нього, і вхідна брама мусить бути. Як до них дістатися?

Ірина вперто не бажала примиритися з поразкою. Є інший шлях. Туди! Вздовж будинків, за ріг. Там є вхід на подвір’я з іншої вулиці. Вона пам’ятає його, вона все згадала: і запах кущів, обсипаних білими кульками, і тіні від дерев під ногами. Вхід є. Але це вхід до готелю, він виріс тут хитрою відногою, саме на тому місці, де стояла присадиста яблуня, на неї вискакували одне за одним її друзі, там кожен мав свою гілляку-хатку Її будинок криється від неї за новим готелем, він бавиться з нею в хованки. Чи, може, не хоче її бачити? Оманлива споруда з балконом на вулицю, фата-моргана дитинства посеред рухливого міського повітря. Вітер погойдує гілки незнайомих дерев. Будинок є – і його нема.

«Час їхати, Ірино, може… іншим разом?…»

Ішли до покинутого «Шеви» мовчки, зробивши повне коло, всередину якого їй потрапити не вдалося. Ще зупинилася на мить, упізнавши місце, де під великою шовковицею (нема вже й шовковиці) літніми днями асфальт укривався чорнильними плямами. Увесь двір напихався тими морвами, показував сині язики, усміхався синіми губами. Ірина шовковиці не любила. Їй здавалося, що це чорна гусінь перетворилася на ягоди. Вони були наче живі створіння, їх годі було їсти. От і помстилася їй шовковиця. Через сорок років. Ніколи ще Ірина не відчувала плину часу так гостро, як цієї миті в Надвірній.

Везли її в гори мовчазну. Дитинство не пустило її на свою територію, не пізнало в ній дівчинки з високими хвостиками. Змінилася аж так, що навіть ходу їй туди нема?

Коли б то більше часу! Вона б неодмінно знайшла той початок заплутаного лабіринту пройшла його весь, натиснула кнопку на дверях: господарі пустили б її на хвилинку вона б, неначе пароль, сказала їм, що там і де. А може, до неї навіть не озвалися б і дверей їй не відчинили.

У машині вона не встрявала в теревені – дивилася собі у вікно, сидячи за Луїзиною спиною, заледве слухала розповіді про те, у що бавилися на своєму подвір’ї маленькі Галя та Луїза; одна жила там від народження, друга – відтоді як пішла до школи, аж поки життя розкидало їх у різні райони Львова. Про штандер, про бутерброди на долонях (за ними бігали додому у перервах між ловами та козаками-розбійниками), про сховані в землю дівчачі секретики під склом. Хотіла запитати, що саме мало бути на розгладженій позлітці від цукерки: чи тільки квіти, а чи ще щось… Але Магда підхопила: в Ужгороді теж робили секретики, і гралися у вибивайла чи штандера, і мали хатки на деревах.

Гори насувалися щораз ближче, обступали щільніше, затягали у свої володіння, аж поки нарешті в сірих сутінках машина в’їхала в селище Верховину.

– Жєб’є, – оголосила Луїза.

– Як?

– Жаб’є – стара назва, по-місцевому – Жєб’є.

Луїзина бабця сиділа на ослінчику біля хати й пахкала файкою.[11]11
  Файка – люлька.


[Закрыть] Незворушна, як гора за її плечима. Обличчя коричневе, глибоко пооране зморшками, наче старе дерево.

– Бабуню, то я! – гукнула Луїза від воріт. – Пізнаєте?

Баба дочекалася, поки машина заїде на подвір’я, тоді витягла файку з рота, пахнула вбік:

– Ти так приїздиш, що вже-м забула, як ся виглядаєш.

«Шева» лишився під плотом, а Луїза рушила до бабці й, розкинувши руки, сховала її в обіймах.

– Слава Йсу! – нагадала бабця, вивільнившись.

– Слава навіки! – підхопила Луїза. – Ой, бабо моя, бабо, ви ніц не змінилися.

Кицька рухнулася коло бабиних ніг, підвелася, потягшись усім тілом. Флокси під тином, далекий гавкіт собак, блідий місяць у високому світлому небі, гори і зовсім уже не вересневе повітря… Луїза підхопила свою бабу, та поважно загасила файку, сперлася на ціпок і на онуччину руку, показавши жилаві пальці, наче пташину лапку. Ходіть, гості, до хати! Суха як тріска, зігнута коцюбою, з уважними насмішкуватими очима. Взута в старі шкіряні постоли, у вовняних шкарпетках, в овечому кептарі. А гості, вбрані всі по-літньому, наче забули, що в горах так ведеться: літо-літо, а як сонце сховалося, вдягайся у тепле, щоб не застудитися.

Баба чекала на Луїзу з товаришками, знала, що їдуть. Власниця садиби (замовлений будиночок стояв неподалік, від бабусиного квітника було видно його краєчок) виконала прохання – попередила, що нині гості будуть.

– Могли б у мене лишитися, – дорікнула баба Ксеня. – А втім, робіть як знаєте, аби вам добре. – Баба почекала, поки зайде киця, тоді загачила двері.

– Ми до тебе приходитимемо. Тут нема де лягти. Сідайте, дівчата, на лаву чи на бамбетель.[12]12
  Бамбетель – розкладне дерев’яне ліжко-лава.


[Закрыть]

Кожну товаришку назвала, про кожну кілька слів сказала, а тоді – до баби:

– Дивися, що тобі привезла.

Повикладала подарунки на стіл.

– Нащо мені стільки?!.. – каже баба, а сама глипає з цікавістю на яскраві пакунки, наче дитина.

Хатинка тісненька: лише кухня й кімнатка. З образами, піччю, металевим ліжком із гігантськими подушками, пофарбованим набіло креденсом[13]13
  Креденс – буфет на посуд.


[Закрыть] і давнім бамбетлем, поточеним шашелем. Запах старого дерева, старечої самотності та нотки м’яти, розвішаної при братрурі[14]14
  Братрура – частина печі з затулою, куди ставлять їжу, щоб вона не холола.


[Закрыть] на шворці.

– Дитинством пахне! – Луїза торкається пахучої трави, розтирає листочок між пальців. Вона все сприймає насамперед на запах, бо знає: ніс не зрадить, це очі та вуха можуть помилитися.

– Коли їдете?

– За два дні.

– Е-е-е. Хіба так можна? Тільки-но вступили…

– Ай, бабо, два чудові дні попереду… Роботи маємо в місті, мусимо вертатися…

Баба вмощується на бамбетлі, розправляє свої спідниці: їх щонайменше дві – під верхньою промайнув край спідньої, смугастої. Показує кривим пальцем:

– Он там-о, дитино, візьми гуслянку.[15]15
  Гуслянка – кисляк із пареного молока.


[Закрыть] А в братрурі – теплий бануш,[16]16
  Бануш – мамалига, зварена на сметані.


[Закрыть] такий, як любиш.

– Самі варили?

– Та де, дитино, я вже ніц не годна. То Маруська приходила.

– Дивися, мала-мала, а готувати вміє.

– Яка мала? Вона видаєси за місяць… Добра ґаздиня з неї буде. Беріть бануш із бринзов. Хазяйнуйте самі…

Баба керувала навсидячки: тарілки – там-о, виделки – он там. Не звертала уваги на клацання фотоапарата – Галя, спитавши дозволу, крутилася з об’єктивом навколо неї та по всій хаті.

Їла бабця як той горобчик – дві ложки банушу, дрібка бринзи, ковток гуслянки. Натомість ромова баба припала їй до смаку: половину подужала, а половину лишила собі на ранок. Смачна паска, сказала, м’якенька й солодка. І накрила її рушником. Ще й цукерку одну розвинула, за щоку сховала…

Розповіли бабі Ксені про те, що завтра йтимуть на гору Піп Іван. Завтра не варто, попередила баба. Завтра на горі буде вітер, нема чого завтра пхатися.

– А позавтра? – запитала Луїза.

– Тоді можна, – сказала баба. – То буде інший день.

– То підемо в суботу, – поклали собі. – А завтра тут усе обходимо-об’їздимо. А тепер – час спати. Добраніч, бабо.

Такий склався день, що й тижня вартує. Того вечора довго-довго сиділи перед каміном. Будиночок із грубого білого брусся, двоповерховий, із чотирма невеличкими спальнями нагорі й однією великою вітальнею-кухнею внизу. Він тримав іще запах свіжого дерева й нових меблів. Таких садиб тепер у Верховині чимало. А цю – чомусь без назви – Галя, обійшовши всі закутки, найменувала «Дві лисички». Бо у вітальні біля канапи шкірилися чучела двох молодих лисичок-сестричок, викликаючи щемкий неспокій байдужим поглядом пластмасових очей.

Уже й не згадати, коли отак сиділи й гомоніли, нікуди не поспішаючи. Зателефонували рідним, упевнилися, що вдома все гаразд. Дивились у вогонь, усе глибше поринаючи у спокій та розмову.

– …Вона тільки раз виїздила. До Києва. Коли озвучували фільм «Тіні забутих предків». Давно це було! Знімалася. Розкаже вам завтра, як буде цікаво. І після того – нікуди й ніколи. Вона до міста байдужа.

Світанок був тихий, лише півень неподалік запіяв і змовк. У прочинених вікнах стояли віддалік нерухомі смереки, а тоді задуло з гір – гілля затанцювало під повівами вітру. Знала баба, що так буде.

Коли нагулялися вздовж Черемоша й невисокими узгір’ями понад селом, наслухалися оповідок у музеї фільму «Тіні забутих предків», обмінялися жартами з Луїзиним знайомцем, що стрівся їм дорогою, тоді лише завернули до баби Ксені. Вона й розповіла, як була в Києві. На озвучку, сказала, Параджанов запросив її та ще кількох сільських артистів.

– А ви кого в «Тінях» грали?

– А біля церкви… і на весіллі…

У тих епізодах баби й не видно, попередила їх заздалегідь Луїза, її там побачити годі, але ж вона знає, що вона там… Коли приїхали до Параджанова в Київ, то він їх завів у готель, а вони йому: «Ні, ми тут без вас не лишимося!» То він до себе всіх забрав. Усі в нього ночували. Перше були в Параджанова, а згодом – у Федорівни.

Хто така Федорівна, не дізналися, бо розмова повернула на інше й невпинно потекла далі.

– А чи справді існує така традиція, як наприкінці повісті й фільму?… При домовині бавитися?

– Була. Коли старі люди вмирали, кому по дев’яносто чи сто років, то було таке. Тоді в сусідній хаті – забава.

– У хаті?

– У кімнаті, по-вашому. «Сороку» грали, «бука» тягли…

– Це як?

– «Сорока» – затуляли очі хустков, плескали – вгадати треба було хто. А «бука» – це ноги в ноги, хто кого перетягне.

– А ключку тягли – пам’ятаєте, бабо? Це, дівчата, коли палець у палець гачком – і тягнуть до себе, хто сильніший.

– А ще, було, грушку били. Той, кого праником ударяли в плечі, озирається – в усіх руки позаду: хто вдарив?…

– Яким праником? – озивається Галя. – Такою дошкою, на якій перуть?

– Станьте отам-о… – підводиться з бамбетля баба Ксеня. – Зараз покажу.

Ото вже баба організувала забаву, витягши невідь-звідки вузьку дошку з ручкою. Хто б міг подумати, що будуть отак бавитися, наче діти, постававши за спиною одної з них. А та, яку тицьнуть праником у плечі, обертатиметься й уважно придивлятиметься: в кого його сховано за спиною?… Баба Ксеня стоятиме поряд, спираючись на ціпок, сміятиметься беззубим ротом.

А тоді взялися бабин одяг роздивлятися. Перше Ірина попросилася, а тоді й Магда підхопила: я, каже, такого не маю, хоч у мене вдома велика колекція давнього вбрання. Баба відразу й сховала свої сорочки назад до скрині. Досить, мовляв.

– Можна ваш кептар поміряти? – Ірина торкнулася вовняної безрукавки.

– Поміряти можна, – поважно відповіла баба Ксеня.

Ірина загорнулася в кептар. Біле хутро зсередини, чорна хутряна облямівка зверху, увесь розшитий кольоровими нитками і шнурками, оздоблений червоними китицями.

– Який він теплий!..

– То посидь у ньому, – дозволила бабця. – Він з білої кози…

Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.

– Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.

– Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.

Вона навіть не здивувалася.

– Яке попередження?

– Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?

– Вуйко ходить, овець дере…

– Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?

Ірина лише плечима стенула.

– Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?

– Н-ні…

– Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.

– Та я й не страшуся. Лише якось дивно.

Луїза до подруги:

– Це ніби хтось обізнаний показав тобі під ноги: «Будь обережна».

– Вважайте завтра, – каже баба. – Як ітимете на гору, перше зупиніться й прислухайтеся. Як потік шумить лагідно, вітер віє тихо, низом і ніде не гримить – то добрий знак. Тоді рушайте. – Баба сперлася на ціпок, підвелася. – І напийтеся з дев’яти головиць. Хто за день нап’ється з дев’яти головиць…

Дівчата перезирнулися.

– … тобто з джерел, – підказує подругам Луїза.

– …той цілий рік буде здоровий, – провадить баба, – і справи вестимуться, і ніхто йому лихого заподіяти не зможе.

Здавалося: годі відірватися, відчепитися від справ і знайти час на короткий відпочинок разом. А виявляється: було б бажання! Все можливо, всі дають собі раду без тебе – і вдома, і на роботі. Варто хоч іноді відкинути думку, що ти незамінна. Бодай на три дні забути про це.

… Ідуть угору від Дземброні, куди довіз їх «Шева» й залишився чекати при дорозі. І що вище вони сходять, то гарніша стає Дземброня… Кілька кроків ступиш – і вже інший пейзаж розгортається сувоєм за плечима, виграє всіма відтінками блакитного, зеленого і жовтого. А озирнешся за мить – і не видно вже Дземброні.

До кожного джерельця, що трапляється на шляху, підходять напитися, лічать: «Раз… два…» Проминули порожню кошару, вигорілу ватру; залишили позаду гору Смотрич; ступили в темний ліс, на вузьку стежку, вибиту впродовж багатьох століть, – скільки ніг тут ступало, скільки люду туди-сюди перейшло, аж камені затерлися до блиску…

«Три… чотири…» Студена вода, смачна й солодка, з потічків, з водограю на річці, з джерельця.

На хребті – гігантські кам’яні фігури. Птахи і звірі. Летіли й повзли, а тут на осонні зупинилися перепочити. Що їм кілька хвилин, то людям – сотні років. Ноги вгрузають у м’який мох, плутаються в чорному плетиві зміястих стовбурів жерепів[17]17
  Жереп – гірська низкоросла сосна.


[Закрыть]… Вітер міцнішає.

– Туди! – показує Луїза. – На камінь Вухань!

Вище й вище, вже й утомилися, вода з головиць додає їм сил. «П’ять… шість…»