Текст книги "Інші пів’яблука"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Галина Вдовиченко
Інші пів’яблука

Передмова

Шановні читачі, ви тримаєте в руках продовження дебютного роману Галини Вдовиченко «Пів’яблука». Я прочитала першу книжку пані Галини майже п’ять років тому, але досі пам’ятаю те приємне відчуття. Це була хороша казка про пригоди чотирьох подруг Магди, Галини, Луїзи та Ірини, до рук яких потрапило яблуко. Яблуко було не просте, а…

Але закінчуються пригоди, карети перетворюються на гарбузи, а магічні атрибути втрачають силу. Що відбувається з героями казок далі? Добре, якщо вони живуть в фантастичних королівствах і цукрових вежах, де магія не закінчиться ніколи. А що, коли це чотири звичайні жінки, ви таких зустрічаєте в житті, вони ходять тими самими вулицями, п’ють каву в тих самих кав’ярнях і переймаються тими самими речами, що й більшість людей на світі: родина, робота, кохання, дружба?

Галина Вдовиченко вирішила розкрити нам цю таємницю і написала про життя, мрії й переймання героїнь у часи, коли чарівне яблуко втратило силу й заснуло на полиці зі слоїками. Яблуко заспокоїлось, виконавши по бажанню, – заспокоїлась і врівноважилась кожна з героїнь. У когось здійснена мрія пустила коріння в життя, хтось попрощався з тим, що дісталось від яблука, а хтось щасливий отриманим, але життєвий ковчег підтікає з іншого боку. Усе так, як буває в житті, хай навіть вам не потрапляло до рук яблуко.

Мене тішила як завжди смачна та багата мова письменниці, чудове поєднання колоритних діалектних слів із вкрапленнями сучасного сленгу. Авторка чудово володіє мистецтвом опису місць, ситуацій, людей – так легко уявити світ, у якому живуть чотири подруги, їхній вигляд, одяг, побут.

У романі є ще один важливий персонаж – це скульптор Пінзель. У побутове тло тексту вплетена містичність, якою віє від його постаті. Місця, де майстер народився, жив, кохав, творив, храми, де стояли його скульптури, образи, що він їх створював… Пінзель постає не просто історичною особистістю, він надихає Галину й Ірину на творчість, переплітає долі персонажів. Його присутність у творі відчувається повсюдно. Як на мене, це неабиякий козир. Він піднімає текст над жанром жіночого роману кудись у позажанровий простір. Важливий етап розвитку української культури – обростання історичних постатей легендами, міфами, літературою. Дивовижне явище, коли суха небагата біографія скульптора наповнюється життям на сторінках книжок його співвітчизників.

Мене зачарувала географія, в якій перебувають персонажі: здавалося б, ну що тут такого, живуть собі жінки у Львові, ходять інколи в Карпати, навідуються часом до навколишніх міст – так живе дуже багато людей. Але крізь призму авторського сприйняття бачиш цей звичний світ з особливого ракурсу. Це замилованість рідним Львовом, його історією, колоритом. Це очарівнення Карпат, овіювання їх легендами, старовинною магією і прадавніми віруваннями. Це маленькі містечка, що струшують із себе провінційний присмак і постають гордими, з глибокою історією, з легендами й таємницями навколо своїх вулиць, ратуш і підземель.

Роман читається легко, на одному диханні, і залишає приємне відчуття, як від хорошої розмови з близькими друзями, як від мандрів маленькими гордими містами, як від доторку до таємниць старовинних майстрів.

Марися Рудська,

художниця

1. Галя. Землетрус у Рукомиші[1]1
  Рукомиш – село в Бучацькому районі Тернопільської області.


[Закрыть]

…і ніколи не вимовляти цих слів: «Я не маю часу». Бо з кожним разом, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова – і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри! Перевірено безліч разів: усе піде не так, як хотілося.

Ось у чому секрет. Занадто часто вона вдається до цієї буденної фрази, наче сумирно й безнадійно виправдовується перед собою. І саме тому не встигає, саме від того застрягає в хащах необов’язкових дрібниць. У цих словах – розгадка браку часу, вони в усьому винні.

Янемаючасу – янемаючасу – янемаючасу…

Звучить, як мантра. Наче заклинання. Програмуєш свій день на постійний цейтнот, на даремну біганину та безглузду шарпанину. Бо ж слова означають не просто багато – вони означають усе.

Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день – він у нас є; обов’язковий, як дихання та рух, бо ми живемо, існуємо – час у нас є.

Аромат квітучої липи та нічного дощу ввірвався у розчахнуте вікно. Золотосяйний ранок заповідає світлу, гармонійну днину. І вона починається з думок про час і з кумедної ранкової гімнастики.

Помах вовняним килимком – і він слухняно лягає під ноги.

«Ці вправи не для стороннього ока», – зауважив якось Віктор-молодший. Та й не для стороннього вуха, як на те пішло. Але що вдієш – у квартирах, збудованих наприкінці вісімдесятих років минулого століття, навіть обруча-хулахупа нема де крутити, повсякчас ризикуєш або екран телевізора зачепити, або у скло книжкової шафи вгатити. У блокових бетонних мурашниках людина тулиться до стін і меблів, товчеться об кути, набиваючи синці. Тому вікно навстіж – і все, що за ним, із повітрям, обсипаною цвітом липою, вологими кущами й калюжами на асфальті – твоя територія.

Глибокий вдих, повітря холодить у носі, у потоці свіжості – нові нотки: підгорілі тости й сигаретний дим. Унизу готуються до ранкової кави, у горішньому вікні хтось курить.

Енергійний видих: «п-пах!». Сусід струшує попіл, губиться, мабуть, у здогадках, що там, поверхом нижче, діється такої ранньої пори з такими дивними звуками.

Легені порожніють, здуваються. Живіт утягнутий – голодний мультиковий вовк випинає груди. Кумедна вправа для усамітненого практикування, випадковий спостерігач не втримався б від сміху. Галі й самій смішно.

Отже… Отже, фразу «я не маю часу» викреслюємо зі щоденного вжитку грубим чорним маркером. П-пахх! Нескладне завдання для тих, хто вміє припнути язика за мить до вимовленого слова. Вона вміла. Хоч, відверто кажучи, не завжди.

Сіла на килимок, відкинулася назад – вдих… Зігнулася вперед, схилившись аж до підлоги, – видих! У розчиненому вікні – вертикальний сірий штрих. Грудка попелу пролетіла. Простір за вікном належить не лише тобі.

Нехай собі прислухається, якщо цікаво. Їй ніщо не завадить зробити ранкову гімнастику. І свій день вона захистить від чужих випадкових втручань.

Гаразд. Чим замінити заборонену фразу? «Я не маю коли» – значно кращий варіант. Ні, має бути не заперечення, а твердження. Наприклад, таке: «Маю дуже багато роботи». І це означатиме, що на інше немає ч-ч… Зрештою, зрозуміло, що воно означатиме. Сьогодні вона не дозволить нікому впливати на свої наміри, вона житиме за власним графіком і не дасть безглуздо зжерти ані десятка своїх хвилин. Нічого не відкладатиме на завтра, не казатиме собі: від початку серпня починаю нове життя. Ні, негайно, тут і тепер, останньої днини липня – нова рішуча спроба відшукати гармонію з часом.

Увімкнула телеканал із новинами – і кімнату наповнила енергійно-безупинна скоромовка диктора на позбавленому емоцій обличчі:

– …і почули надзвичайний гуркіт. Над долиною, де стоїть церква Святого Онуфрія, знялися стовпи густого пилу. Якоїсь миті стало зрозуміло, що травертинова скеля обвалилася. Величезні брили каміння відірвалися і впали на храм, проломивши двері центрального входу та покрівлю. На той час у храмі й коло нього людей не було, а тому обійшлося без жертв.

Фото церковці на екрані: вхід завалений камінням.

Рукомиш! Цієї миті зрозуміла, про яку церкву йдеться.

Минув лише тиждень, як Галя була там, на тому самому місці, роздивлялася на скульптуру святого Онуфрія. Безцінна робота з місцевого каменю, майстер Пінзель[2]2
  Іоан-Георг Пінзель (бл. 1707 – бл. 1761) – видатний український скульптор, представник пізнього бароко й рококо, засновник Львівської школи скульпторів.


[Закрыть] створив її понад двісті п’ятдесят років тому. Вона стоїть усередині, праворуч від входу. Стояла.

– Рукомиш відомий не тільки на Тернопіллі, а й в усій Україні та далеко за її межами… – І ані слова про скульптуру Пінзеля.

«Скоріше в Рукомиші станеться землетрус, ніж село віддасть свій оберіг».

Це незнайома жінка їй сказала там, у Рукомиші, тиждень тому. Впевнено так мовила, без тіні сумніву. Жителька села, не надто й схожа на місцеву, а може, до батьків приїхала. Запитала Галю біля джерела:

– Знову «Святого Онуфрія» до Парижа просили?

Галя хитнула головою.

– Я журналістка, ви помилились. – А тоді й сама від запитання не втрималася: – Чому рукомишці не хочуть, щоб «Святий Онуфрій» побував на виставці у Луврі?

Жінка напилася води зі складених човником долонь, обтерлася навхрест:

– А чого ми маємо вірити, що його повернуть?… Не віддадуть його люди. Побачите. Навіть на кілька днів не віддадуть, скоріше землетрус у Рукомиші станеться, ніж «Святий Онуфрій» звідси зрушиться…

От і стався. Слова, слова… Часом вони біжать перед подіями, нагадуючи нам: думай, що кажеш.

Кинулася шукати телефонний номер настоятеля храму. Де ж той телефон? Де блокнот?…

– Ма… – бадьорий голос за спиною. – Ти що сьогодні, за три хвилини впоралася?

Вікторові-молодшому тільки б поіронізувати, спостерігаючи за нею з-за дверей.

– Що сталося? – усмішка зійшла з обличчя.

– На церкву в Рукомиші скеля впала. А там Пінзель, уяви! «Святий Онуфрій».

– Завалило?

– Не знаю.

– Що ти шукаєш?

– Телефон священика. Де я його записала?…

Син мовчки пішов до «дитячої», вже навіть не «студентської» (повиростали хлопці), ввімкнув комп’ютер під братове бубоніння: «Що ви ганяєте по хаті від самого ранку?…» Сергій перекинувся на другий бік, глибше зарився в подушку: «Спати не даєте…»

– Ну от… – Віктор-молодший надибав, що треба. – Ма, чуєш? У новинах повідомляють, що церква напівзруйнована, а скульптура Пінзеля вціліла. Не хвилюйся. Нічого твоєму «Онуфрієві» не сталося.

Були плани на день, та розвіялися. В одну мить перемінилися. Дорогою до Тернополя взялася обдзвонювати всіх. Іван мовчки тримався за кермо, лише вкрутив звук до мінімуму, щоб музика не заважала.

У редакції довго не озивалися. Де ходять? Що за манера ігнорувати дзвінки…

– Нарешті, – дорікнула Славі, заступниці. – Мій репортаж із Рукомиша наразі не ставте, не верстайте. Привезу новий. Чула новину? Отож… Звісно, встигнемо. Тримайте розворот.

Далі Віктор…

– Вікторе, сьогодні до тебе Сергій прийде. Принесе їжу і… ті таблетки, що вчора їх виписали. Покажи лікарю, він усе пояснить. Та добре. Це вже добре… Припини. Що на тебе найшло? Завтра заїду Сьогодні я не маю ча… Сьогодні не зможу. Їду до Рукомиша. Та знову ж, знову. Потім розповім.

Тепер Ірина…

– Слухай, ми ж мали збиратися?… Доведеться без мене… А-а-а… якщо так… то, може, на день перенесемо?… Як ти на це?… Та от маю бути в Рукомиші. Чула? Ну от. Підходить, звісно. Треба навік призначити тебе відповідальною за збір. Тоді до завтра.

Так. Магда…

– Магдо, алло, чуєш? Тут така пропозиція, тільки не відмовляйся. Піди замість мене до Валі сьогодні… Ти ж казала, що хотіла підстригтися. Підеш? А дітей куди?… Чудово. Та, звісно, пам’ятаю… Зараз вона тобі телефонуватиме, я попросила перенести зустріч. От і добре. Тоді й оцінимо твою нову зачіску.

Тепер перукарка…

– Валю, це я, тільки не ображайся, я знову не можу. Але замість мене буде Магда… Не знаю поки що. На тому тижні, мабуть. Треба подивитись, у які дні я зможу. А цього тижня я зовсім не маю… Нема коли, дуже багато справ. Зідзвонимося, дякую.

Телефон нагрівся, вухо горить – денну норму розмов по мобілці виконано. Погляд перебіг униз: на ногах – хатні капці, зручні, розчовгані.

– Іване! – з докором, наче він у чомусь винен. – Чого ж не сказав?

Водій глипнув на неї, скоса подивився на її недоречне взуття:

– Я думав, так треба. Дорога ж неблизька.

– І що тепер?

– Ви ж маєте туфлі в багажнику. Чи вернемося по інші?

Галя згадала про ділові «човники», що їх колись сама залишила в редакційному «пежо» про всяк випадок, ось він і стався. Знову глянула на свої капці Шахразади, махнула рукою: вперед.

– Тоді вже й олівець витягніть із зачіски…

Хапнулася за вузлик, скручений з волосся, – вона так часто вдома робить, коли читає чи пише: підхопить олівцем чи ручкою довгого чубчика, крутить, крутить, а тоді й застромить над правим вухом. Іноді забуває витягти.

– Все, Іване, – хмикнула, усміхнувшись, іще й глянула в його обличчя – серйозний (невже не смішно?). – Гаразд, замовкаю.

Обличчя незворушне. «Ви мені не заважаєте» – написано на ньому.

– Сама собі заважаю, – трошки відкинула спинку крісла, вмощуючись зручніше. – Помовчу, відпочину від себе.

Водій хитнув головою, він розумів: шефиня хоче їхати в тиші. Іванові двічі повторювати не варто. Ледь чутна музика – усе, що їй тепер треба. Головний редактор журналу, вона зазвичай була стримана у виявах емоцій і не вирізнялася балакучістю. Іноді за довгу дорогу до сусідньої області вони могли перемовитися лише кількома словами. Цю рису він уважав за одну з найголовніших чеснот начальниці. Небалакуча жінка – рідкісна вдача, незаперечний джек-пот у життєвій лотереї такого чоловіка, як він, бо вдома усі його жінки, увесь сімейний жіночий батальйон – дружина, теща, доньки – усі без винятку дуже охочі говорити. Голосно й одночасно. Його вуха кайфували на роботі. Шефиня навіть не здогадувалася, що саме за це він найбільше цінує свою роботу. Її телефонний ступінчастий монолог (він не чув відповідей) був єдиною промовою за всю дорогу, якщо не рахувати запитання «ми мінералку маємо?».

На задньому сидінні біля пляшки з водою лежало дерев’яне яблуко – у коробці з-під подарункового набору, що складався з двох горняток із малюнком розрізаних навпіл яблук. Тепер ця коробка правила за футляр для творіння Майстра. Галя майже не сумнівалася, що його ім’я – Пінзель. З нею майже ніхто не погоджувався, але це не заважало їй триматися своєї думки.

Минулого тижня, перш ніж їхати до Рукомиша, Галя попросила в Магди – вона так і сказала – яблуко Пінзеля. Хотіла показати його настоятелеві рукомиської церкви, де зберігали скульптуру святого Онуфрія. Магда замислилася: «Де ж те яблуко?» А тоді підхопилася, рушила до комори, до полиць, заставлених слоїками з варенням нового врожаю, витягла з кутка коробку: «Ось, бери». Але того разу Галя забула яблуко вдома. Тепер узяла, про всяк випадок прихопила, хоч не знала, чи зацікавить воно отця Михайла такої особливої днини.

З настоятелем церковці вони познайомилися кілька років тому: вона – авторка роману про Пінзеля, він – головний хоронитель «Святого Онуфрія», фігури з місцевого каменю – травертину, визнаної за шедевр. Скульптура та ніколи не полишала Рукомиша й церкви Святого Онуфрія. Галя тоді поверталася з Бучача, міста Пінзеля, – це зовсім близько, можна й пішки дійти.

Розповіла тоді священикові, як її з товаришками взяли на кпини з тим яблуком: який то, мовляв, Пінзель? Геній на такі дрібнички не розмінювався, він мислив масштабними категоріями, він такі скульптури різав, що в двері не проходили. «А “Святий Онуфрій” як же? Його масштабним не назвеш». – «А що “Онуфрій”? Були й такі роботи, звісно, нижчі за людський зріст, але бучацький сницар[3]3
  Сницар – різьбяр.


[Закрыть] творив переважно для вівтарів і фронтонів будівель. Боцеті[4]4
  Боцеті – зменшені зразки скульптур.


[Закрыть] – інша річ, де вже без них. Для скульптора ті моделі, ті пробні зразки – як для маляра ескізи, невід’ємний етап роботи. Що ще? Голови ангелів Пінзеля? Було й таке, але ж як компоненти композицій… Будь-що – тільки не яблуко! Бо що може бути простішим від яблука?…»

Галя закинула пляшку з мінералкою на заднє сидіння, підтягла до себе коробку, відгорнула паперові серветки й, неначе зі сповитку, звільнила дерев’яне яблуко з натуральний ранет завбільшки, із затертим уламком на чубку – там був колись листочок на ніжці. Знайома шерехатість під рукою нагадала про той день, коли увесь квартет – Галя, Магда, Ірина, Луїза – надибали цю іграшку в павільйоні секонд-хенду Магда, щоправда, чекала на них у машині, гортаючи книжку, шкодувала, що не залишилася вдома, готувала б книдлі, а не нудилась у задушливому салоні. Яблуко стало для неї «призом за терплячість». Із появою цієї забавки жінки пов’язали ті зміни, що сталися згодом у житті кожної з них. Яблуко покотилося з рук у руки: то в однієї затримається, то в другої погостює. І всіх на своєму шляху обдарувало сюрпризом казкової щедрості. У таку неймовірну картину склалися тоді причинно-наслідкові зв’язки.

Давно його Галя в руках не тримала. Вже й не пригадає, коли востаннє бавились у гру «Замов бажання». Хто бачив яблуко вперше, не одразу й добирав хисту, щоб знайти місце, де з’єднано дві половинки. Не з першої спроби зазвичай вдавалося розкрити кулясту форму, подивуватися тонкій роботі майстра – насінинам із чарунками, хробакові у тонелі-сховку, а тоді обережно скласти частини докупи і загубити лінію поміж шкарубких борозенок.

Із бажаннями і мріями проблем не виникало – тільки от диво-яблуко не виправдало надміру сподівань: утомилося від шарпанини та й заснуло в коморі куричівської «Зубрівки», над слоїками з квасними огірками. На торсання не реагувало, остаточно втративши свої реальні чи вигадані чесноти, й ні на що більше не впливало. І навіть ніби потьмяніло. Звичайна дерев’яна іграшка, забавка на короткий час.

Очі відзвичаїлися від яблука, призабули добре знані колись (п’ять років минуло відтоді!) вигини на поверхні дерева. Ті лінії проступали витертими реберцями крізь обдерту тьмяність позолоти, що вкривала колись сферу, і через цю живу порепаність воно ще більше скидалося на стиглий осінній ранет.

Отець Михайло, почувши історію про яблуко Пінзеля, торкнувся бороди широкою долонею: «Чому ви вважаєте, що це, власне, Пінзель?…» – «Біля вашого “Онуфрія” трусить, – сказала Галя, – так ото, коли міцної кави забагато хильнеш. Неначе фонить від нього…» Священик хитнув головою: «Розумію». «І з яблуком так само», – додала вона. Відповідь видалася йому переконливою.

Але ж чи буде нині час для тих оглядин?

«Як спитає, – постановила собі, – то покажу, а як ні – тоді й не діставатиму».

Дороговказ – «Рукомиш». Із траси нічого особливого не побачиш, на швидкості пролетиш і не знатимеш, яку красу затуляє звичайний придорожній пагорб за поворотом на сільську дорогу. Однак коли вихопиш поглядом маленьку маківку з хрестом (вона ховається в траві віддалік), зупинишся, вийдеш із машини, дивуючись, що ж там таке, то вже не повернеш. Підеш собі далі. Туди, де поміж пагорбів, уздовж петлястої стежки, виростають на очах каплички, одна за одною, а тоді з-під самої гори вилущується золотим горішком зі шкаралупи скель церковця, вибирається з-під крутих, навислих берегів, за якими – широкий краєвид на красуню річку Стрипу, на її сріблясті мерехтливі вигини.

Нині той ландшафт – як кадр із фільму катастроф: вхід до понівеченої згорбатілої церковці завалено камінням, а тої скелі, що височіла над долиною, тої скелі, на якій Галя стояла під повівами свіжого вітру, розкинувши руки, немає… Тепер вітер недобрий, він змушує зіщулитися, стулити на грудях кофтинку, дарма що кілька днів тому він дув так само – той вітер зі Стрипи. Не було тоді місця гарнішого та безпечнішого, як цей мальовничий Рукомиш.

Минулого разу отець Михайло показував Галі (вона не випускала фотоапарата з рук) тріщини в церковній стіні. Вони утворилися, казав, коли неподалік прокладали нову трасу, коли вибухи гриміли нагорі… Не минуло й тижня, як серед білого дня скеля зрушила з місця. Це сталося – Галя зіставила дати – саме напередодні приїзду музейників, коли вони мали забрати фігуру святого Онуфрія на реставрацію, бо саме цій роботі заповідалося стати окрасою колекції Пінзеля в Луврі. Французи неодмінно хотіли бачити її в експозиції, яку планували показати в Парижі.

Навколо скаліченої споруди, біля кам’яного завалу зруйнованого бабинця, – людський мурашник. Сільська громада і приїжджі, судячи з вигляду та розмов – музейники. Сперечаються, але без особливого запалу, дехто й підкреслено спокійно, а тоді раптом у когось емоції вихлюпуються через край – і пішло-поїхало… Наче естафетну паличку одне одному передають.

«Не віддамо “Святого Онуфрія”!» – «І пошкодуєте згодом, – це вже хтось із зайд доволі різко. – От де він тепер, у яких умовах? То так ви бережете свою святиню?» – «Най вас це не обходить! Він у надійному сховку!» – спалахує жінка. Кров бухає їй в обличчя. Солідний дядько з місцевих стримує її жестом і провадить розмірено, впевнено: «Шановні, хто дає гарантії на те, що його повернуть? Хто конкретно?… Сказати вам, як буде?… Нам повернуть копію! Чого дурниці? Які дурниці? А… тоді вже буде пізно… Громада не віддасть. І край!..»

Зненацька дитячим, пискливим голосом у суперечку встряє маленька войовнича бабуся:

– «Святий Онуфрій» – то оберіг нашого села, ви це знаєте? Гоноруємося[5]5
  Гоноруватися – пишатися.


[Закрыть] ним. Сказали нє – то нє!

Шелест паперів, зосереджені погляди, канцелярська лексика. «Угода – прошу уваги! – ви ж самі хотіли, пункт п’ятий… особа, що відповідає… пункт дев’ятий… тепер щодо страхування…»

Плин розмови розточується на дрібні струмочки, і всі говорять одночасно.

«…І щоб ви не мали сумнівів, у судовому порядку, саме так…» – «Добре-добре… у юридичному полі…» – «Шановні! Маємо унікальну можливість реставрувати…» – «Дивіться, яка ситуація…» – «А як Пінзеля палили, то де ви були?… Отож-бо…» – «Та не ми ж палили!..» – «Ви не маєте рації…» – «Забрали на реставрацію – і не повернули, то звідки узятись тій довірі?… Кому варто вірити? Хто правду говорить?…» – «Не гнівайтеся на нас, ми вас шануємо…» – «Дайте документ, яким ви гарантуєте, що повернете його!..» – «Не треба документів!..» – «Дайте документ!..» – «Яке там юридичне поле…» – «Облиште сперечатися: не віддамо!»

Вигуки, бубоніння, шамрання, крики, шепіт, уривки галасливих фраз… Скелі над Рукомишем незворушні й байдужі. Коли б не безладний огром каміння, яке підперло напівзруйновану церкву, то здавалося б, що з цими горами й через століття нічого не станеться. Ніяких змін.

– Як гримнуло!.. як загуркотіло!.. – гуде голос солідного дядька. – Дивом затримався, ось тут мав бути, на цьому самому місці, вірите? То знак нам був – не віддавати…

Його перекриває високий голос любительки сенсацій, яка завжди все знає:

– Десять мільйонів долярів, чулисте? Як нє? Кажу вам, ото стільки він коштує, абисте знали. То хто нам його поверне, смішні ви люди…

Іван заслухався і загубив шефиню. Попрямував до бічного входу в церкву. Може, вона там? А назустріч – знайомець, димчастий вгодований кіт, бігає за сухими листочками, з вітерцем наввипередки. Бавиться, як і того разу. «Сармат!» – згадав Іван.

– Сармате, Сармате! – покликав.

Той навіть вухом не повів.

Каміння зі скелі розтрощило будівлю, похилило дах, затулило собою проломину, страшно й ступити всередину. Стіни бабинця, вхідної частини давньої споруди, зруйновано, кілька великих каменюк – глянув далі, за арку – зсунулися аж під вівтар. Кам’яна лавина зупинилася за сантиметр від тумби у правому куті. Тут, під розп’яттям, прикрашеним вишитим рушником, на синьому атласі, гаптованому золотом, кілька днів тому стояв «Святий Онуфрій» – руки в молитві, очі в небо, пасма бороди та смуги довгого волосся заплели схимника до п’ят. Іван на нього тоді як слід не роздивився, не второпав, від чого шефиню пробирало, чого вона в такому захваті поверталася з Рукомиша. А тепер «Онуфрій» зник зі свого кута. Кажуть, неушкоджений.

Під ногами хрускотіло, протяг холодив потилицю. Іван глянув угору і вийшов із понівеченої церкви. Ще походив між людьми, спинився послухати. Одна говірка бабуся в натовпі захоплено розповідала комусь із приїжджих, як щороку перед Великоднем білили скульптуру над церковною брамою. Скульптура тоді була геть інша, такий собі бовван. Хто ж знав, що під грубим шаром вапна ховається фігура святого Онуфрія…

В усі часи, за будь-якої влади, жіночі руки сповивали його вапном і врешті змінили до невпізнання, врятувавши скульптуру від вандалів та мисливців за антикваріатом. «Роби, що маєш робити, – і нехай буде, що буде» – просте життєве правило спрацювало й тут, аж поки науковці видобули «Святого Онуфрія» з його надійного сховку. Він вилупився на світ Божий, наче з яйця, – і мистецька спільнота не повірила очам: знайшли одну з найкращих робіт Пінзеля!

Ніякі аргументи не могли переконати рукомишан – люди ще міцніше згуртувалися, ствердившись у думці: «“Святий Онуфрій” залишиться в громаді: він село береже від негараздів».

Заслухався Іван. Тоді й священик прикінцеве слово мовив:

– Зрозумійте нас, добродії, «Святого Онуфрія» не віддамо.

…Шефиня розмовляла біля машини з якоюсь жінкою, а тоді озирнулася, шукаючи його. Вони зустрілись очима. «Нарешті! Де ти ходиш?» – зрозумів він цей погляд. Їй щось потрібно в салоні. Сигналізація слухняно писнула. Іван сховав ключі на брелоку в кишеню й поспішив до редакційного «пежо».

– …Тепер багатьом увижається Пінзель. – Жінка з короткою хлопчачою стрижкою вже уважно роздивлялася на дерев’яне яблуко. – Везуть якісь порепані частини скульптур із горищ і підвалів, старі фрагменти меблів із приватних колекцій… «Це Пінзель?» – питаються. Та який там Пінзель! А ще ж завважте, що він мав послідовників, його наслідували, копіювали, хто як міг, кожен у міру свого таланту…

– А як ви визначаєте – він чи не він? – Галю ніби й не дуже розчарувала та відповідь.

«Хлопчача стрижка» («Мистецтвознавець», – припустив Іван) не почула – вона крутила яблуко в руках.

– Як фахівці роблять висновки? Як визначають? – повторила шефиня.

– На основі архівних документів, роблять стилістичні порівняння… Є своя методика. Я, власне, зі скульптурою вісімнадцятого століття працюю побічно, в мене інший напрямок.

– Його можна розняти, – підказала Галя.

– Розняти? – Жінчині пальці намацали місце з’єднання, повернули у протилежні боки – яблуко розтулилося.

– Нема сумніву, що це липа, – констатувала «хлопчача стрижка».

Галя вперше бачила людину, яку цей момент не вразив. «Ну розкрилося – і що?» – було написано на жінчиному обличчі.

– Тільки це можу стверджувати, – спокійно повідомила жінка.

– Липа?

– Дерево – липа. Якісна робота, але підробка. Талановита містифікація. Штучно зістарена новоробка.

Вона стулила половинки яблука, а тоді знову їх розняла. Цього разу щось змусило жінку пильніше придивитися до його нутрощів, вона віддала одну половинку Галі, а другу мало не нюшила, наблизивши до короткозорих очей.

– Цікаво, – сказала нарешті. – Те, що я бачу, – або дивний збіг, або жарт, а найімовірніше – відверта провокація… Хтось намагався повторити печатку Пінзеля, доволі невдала спроба…

Вона провела пальцем по нерівній опуклості на внутрішньому боці яблука, поруч із тим місцем, де насінини ховаються в чарунках.

– Приблизно така сама мітка є на плечі… – Вона підвела очі. – Якщо ви більш-менш обізнані з творчістю Пінзеля…

Галя ствердно хитнула головою.

– … на плечі «Алегорії Мужності».

Галя знову хапливо кивнула: мовляв, знаю про таку скульптуру і про малюнок на її плечі. І миттю відчула роздратування від того, що намагається сподобатися співрозмовниці. Чи що означає її запопадливість?

– Та скульптура… – лагідно провадила тим часом жінка, якій, одначе, здалося, що її співрозмовниця лише вдає з себе обізнану в цьому питанні, – та фігура юнака викликає щире захоплення, бо напрочуд досконала. Але насправді вона має помітний ґандж – опуклий малюнок на плечі. Наче потворний знак від опіку.

– Подібний до колоїдного шраму, – додала Галя.

– Саме так, – здивовано підтвердила «хлопчача стрижка» (лише тепер жінка повірила в обізнаність своєї співрозмовниці). – Тоді ви знаєте, про що йдеться. Обличчя чоловіка – ось що чітко прозирає на плечі скульптури. Це міг бути автопортрет скульптора, єдине зображення Пінзеля. До таких автографів удавалися майстри у вісімнадцятому столітті. Хоча… це тільки гіпотеза, до якої я ставлюся з неабияким сумнівом. А щодо вашого яблука, то хтось, знаючи про «Алегорію Мужності», міг просто так пожартувати.

І тут Галя зрозуміла: жінка ж на неї натякає, мовляв, майстерно виготовили підробку, тепер намагаються продати.

– Але це яблуко… – Галя спробувала захистити його. – Воно має певні властивості… Коли воно потрапило до нас із товаришками, то якимсь чином – не знаю, як саме, – вплинуло на наше життя. На певні важливі речі, розумієте? Воно – звучить дивно, а все ж… – ніби притягає сприятливі умови й обставини, розумієте?… Творить удачу і підтримку… Відтак те, чого прагнеш, справджується. Без власних зусиль нічого б, звісно, не вийшло, – поспішила додати вона, – але, з іншого боку, і без нього б не вдалося, розумієте? Відчувався певний взаємозв’язок, такий собі ланцюжок: думка – бажання – певні маніпуляції з яблуком – зусилля – результат.

Із виразу жінчиного обличчя було зрозуміло, що вона лише з увічливості слухає, силкуючись приховати іронію в погляді. Вона озирнулася на групку людей, що збиралися біля машини неподалік, стулила половинки яблука, старанно припасувала одну до одної. Галя стежила за її акуратними рухами, розуміючи, що даремно спробувала ще раз перевірити свою версію про автора яблука.

– Принаймні тоді, коли це яблуко до нас потрапило, воно діяло як своєрідна чарівна паличка… – Її слова пролунали геть непереконливо.

– А потім? – усміхнулася жінка.

– А потім щось сталося, воно ніби вичерпало свої чудодійні можливості.

– А ви не ховайте його по коробках, – уже відверто сміялася «хлопчача стрижка». – Дайте йому подихати вітром, сонцем, відчути погляди людей, випустіть його на волю, може, воно, наче батарейка, мусить заряджатися.

Жінку гукнули – вона рішуче озирнулася. На неї вже чекали біля машини. Дехто з приїжджих помітно пожвавішав, із полегкістю залишаючи непривітне місце.

– Зрештою, можна показати вашу знахідку ще комусь…

– Дякую, не варто.

«Хлопчача стрижка» махнула рукою колегам: іду! І подала Галі яблуко.

– Нам іще до Бучача їхати… А це ваше яблуко – не помічали? – схоже на айву.

Чомусь ця жартівлива заувага зачепила Галю. Ще й підбори туфель, не менш недоречних тут, ніж домашні капці, повсякчас угрузали в землю. Вона переступала з ноги на ногу, як учениця біля дошки. Яка айва?

– На вашому місці… я принаймні спробувала б це перевірити. – У Галиному голосі прозвучали нотки такої переконливої впевненості, несподіваної навіть для неї самої, що жінка зупинилася. – Новачкам щастить. Ви все зробили як слід, ритуал відбувся, вам залишилося подумати про якесь бажання.

Галя дивилася вслід своїй співрозмовниці. Та видалася їй зарозумілою й занадто категоричною. Досить. Припинити будь-які спроби консультацій, щоб не викликати очевидних чи прихованих глузів. Пінзель то чи не Пінзель – правду кажучи, авторство нічого не важило. Яблуко наділене надзвичайними властивостями, воно таїть у собі не менше загадок і запитань без відповідей, ніж його гіпотетичний автор. Невідоме авторство не змінювало суті цього предмета, без сумніву надзвичайного.