Текст книги "Інші пів’яблука"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Коло дверей почулося шарудіння: Алла збирається йти додому.

– Я підвезу – відривається від книжки Луїза. – За півгодини буду вільна.

– Не треба, – відказує Алла стишеним голосом. – Я вже вмовилася з Просюками…

За півгодини діти підхоплюються з місць, бо засиділися. Кузьма до Соньки:

– Гайда звідси!

Тільки їх і бачили!

Магда повертає голову від комп’ютера. Вона теж працювала, правила рецензію на збірку віршів.

– Шедевр! – хитає головою і знімає окуляри. Віднедавна почала працювати в окулярах, бо зблизька вже погано бачить.

– Ну-ну, – заохочує заінтригована Луїза, – поділися.

– От послухай… – Магда ніби чекала такої пропозиції. – Послухай! «Його геніальне могуття поціноване – це рідкісне явище на українському поетичному видноколі, бо зібране воно з отих піщинок пустелі Сахари, яку він долає на човні українських міфів, характерної ментальності нації, її безмамайних поколінь, лірики та дивних сюжетів, бездоганно заримованих поезійністю…»

– Яких поколінь?

– Безмамайних.

– Ага. Кінь на це сказав би: «Це якось не авжеж…»

Магда піднімає вгору вказівний палець: мовляв, це ще не все. І веде далі:

– «… Лукаві барви пісочно-пустельних землежителів…» – дивиться на подругу: що скажеш?

– Як ти це правиш?

– А що, це можна виправити? Ні! Місія нездійсненна! Коли, як пише рецензент, творчість майстра слова «сягнула дзвінкоголосої високості визнання»! Залишається тільки перевірити коми… Що Кінь? Коли повертається?

– За два-три дні вже буде вдома.

– Не збирається зав’язувати зі своїми рейсами? Ото вже далекобійник зі стажем… Що за дивацтва? Переходив би вже в кіно.

Ігор Кінь не мав наміру ставити крапку в своєму шоферуванні. Йому подобалися дорога, кермо і далекі рейси. Свого часу вони відтягли його від алкоголю та казино. Але річ навіть не в тому, що відтягли, – вони допомогли йому вискочити зі старої колії. Нова дорога відкрила зовсім інші можливості. Це сталося, коли він згубив усе, програвся вщент і змушений був продати квартиру за борги. Його, як прогульника та пияка, попросили покинути телебачення. Він так і зробив. Пересів за кермо. Його цілком влаштовувала ця механічна робота, зміна пейзажів за вікном, сіра стрічка дороги попереду й відповідальність лише за гігантський контейнер із замороженою городиною. Луїза була з ним у перших рейсах, а далі він сказав їй: «Досить, це не твоє, не мучся. Чекай на мене вдома». Вона погодилася. Точніше кажучи, її спина погодилася: далекі поїздки видалися їй справді тяжкими. Його життя тепер складалося з простих речей: камуфляж і вільні светри, лаконічні розмови у придорожніх кафе, «Роллінг Стоунз» на аудіодиску чи путня радіостанція, гарячий душ на заправній станції. Коли ж призвичаївся, коли дещо зрозумів про життя далекобійників, тоді й почав знімати в рейсах документальне кіно. Тиждень за кермом, тиждень удома за монтажем знятого матеріалу. Знімав фотоапаратом із відеорежимом, щоб зберегти максимальну документальність і не привертати надмірної уваги до себе. Та й професійної камери він не мав. Натомість охоче порушував операторські правила, у найсумнівніші моменти уникав конкретизації, вдавався до небезпечних експериментів і сам потрапляв у такі ситуації, у такі жорна, ніби рятувався від спогадів про те, як воно п’ється і як грається, коли охоплює азарт.

Той, хто бачив його короткометражки згодом, не йняв віри, що знято їх простим, найпримітивнішим способом. Таких кадрів він ніколи б не надибав, якби й далі залишався на телебаченні. Нічого б цього не було. Йому подобалося те, що він робив тепер. Два в одному. Кермо та кіно. Такий був його вибір.

Луїза сприймала все як належне.

– Він кохається в тому, що робить. – Луїза дивилася на Магду і знала, що та її розуміє. – Це найголовніше.

На споді душі, десь у найпотаємнішому її куточку, назавжди оселився у Луїзи страх, що ті дні, коли Ігор Кінь пив без міри і грав у казино по дві-три доби поспіль, загубившись у часі, можуть повернутися.

– А ти?

– Що я?

– Твоя нова робота тобі подобається?

– Ще б пак… Я саме такої шукала. І от тепер нарешті маю. Два дні на тиждень працюю, а заробляю, наче гарую з ранку до ночі. А решту часу живу.

До своєї нової роботи вона ще тільки придивлялася. І поки що її все влаштовувало.

Після того як вона відмовилася повертатися на телебачення, шукала чогось такого, що давало б час на неспішні ранки, тривалі дні, наповнені вечори. Багато хто не пізнавав Луїзу цікавився, невже їй подобається працювати якихось два дні на тиждень – їй, активній, невтомній та вигадливій? Саме так, двох днів їй було досить.

Вона впивалася тим, чого не мала ніколи: ні тоді, коли викладала англійську мову на експрес-курсах, ні тоді, коли перекладала інструкції про користування побутовою технікою, ні тоді, коли була референтом у фармацевтичній фірмі, менеджером з персоналу, піарником у страховій компанії… Вона ніколи не мала страху перед новою роботою. Ніколи. Їй навіть подобався цей бадьористий стан, коли вона все починала спочатку. Він змушував її надавати собі нового, ретельно продуманого, зовнішнього вигляду, оперативно оцінювати ситуацію на місці, прикидати, з чого почати розмову, чим закінчити і чим запам’ятатися потенційному роботодавцю. Вона невимовно гарнішала в такі кризові моменти й відкривала в собі нові можливості. Кілька років тому їй нарешті здалося, що вона знайшла свою справу, але незабаром була змушена піти з телебачення разом з Конем, а без них обох – її як автора та ведучої і його як режисера – програма «Потвора» зробилася геть іншою. Відтак зійшла на пси і зникла з екранів.

З Геленою, теперішньою своєю директоркою, Луїзу звів випадок. Луїза якось допомогла їй улаштувати бізнес-семінар із фінальним урочистим частуванням. Одноразова робота, на яку її запросила Геленина товаришка – теж бізнес-леді. Гелена побачила Луїзу в роботі, трохи з нею поспілкувалася, а вранці зателефонувала: «Попрацюєте гостесою ще на одному заході? В моїй фірмі?» Їй, як повідомила, сподобався Луїзин голос.

Голос. Луїза володіла ним, як Башмет своїм альтом Тесторе. Голос був той інструмент, яким вона могла досягти всього.

Гелена – як з’ясувалося, неврівноважена, надмірно емоційна особа – заходилася вихваляти свою нову помічницю. Луїза почувалася ніяково під невсипущою увагою та нестримною зливою оцінок. Хоч що зробиш – чудово, знаменито, грандіозно! Вона навіть якоїсь миті запідозрила свою начальницю в непрофесійній зацікавленості до себе. Гелені подобалося в Луїзі все: жести, манера сидіти, хода і над усе голос, його тембр, його вібрації, модуляції, інтонації… Гелена навіть почала неусвідомлено копіювати ці інтонації, купила собі жіночу файку, щоб курити разом із Луїзою. Це вже було занадто.

А згодом до Луїзи долетів уривок фрази, що її сказала Гелена своїй товаришці: «… і так триматися – це ще треба повчитися… з такою спиною…».

«Он воно що, – усміхнулася Луїза, – спина моя її дивує: погляньте, мовляв, партнери та партнерки, яка екзотична горбунка на мене працює».

Луїза обрала певну модель поведінки з роботодавицею, привітно-відсторонену, і відтоді почувалася доволі комфортно. Її професійні обов’язки були нескладні: вона вітала учасників семінарів, занотовувала в блокнот особливі прохання – кого з ким варто садити за один стіл, а кого з ким нізащо, запам’ятовувала огром інформації і вміло її застосовувала. Іноді їй допомагав стриманий Богдан, дорученець в особливих справах, як жартома відрекомендувала його Гелена. Богдан мав зовсім безбарвну зовнішність, не було в ній за що зачепитися оку.

Незабаром Луїза зметикувала, що цим розгалуженим підприємством із суперечливими й заплутаними підрозділами орудує Геленин чоловік, а сама Гелена відповідає лише за клуб ділових людей, де збираються раз на місяць.

Дивним видався Луїзі той клуб, у який приходили після дзвінків-нагадувань: вона мала особисто запросити кожного. Члени зборів реєструвалися й дуже швидко прощалися.

Не такою відкритою і щиросердою, як видалося спочатку, була Гелена. Проте вона й далі напускала на себе простодушну приязність, називала Луїзу в своєму товаристві помічницею, і ця помічниця супроводжувала її під час подорожей та зустрічей. За добру платню.

Усе було поки що досить нечітким і невизначеним, у всьому ввижалася якась загадка. Але таємниці Луїзу приваблювали, наче додатковий бонус у новій роботі, хоч вона не зовсім розуміла, що це за бізнес, у якому вона працює.

…Грюкнули двері – ті, що вели до вітальні через невеличкий коридор, із якого можна було потрапити до майстерні й до гаража. Ігор залетів енергійною ходою, майже бігцем. Його світло-сірі очі сяяли. Задоволений собою чоловік ледве стримував радість, з чого жінки зробили висновок: те, що він робить тепер у майстерні, йому вдається.

– Голодний як пес. Привіт, Луїзо! Хочу їсти, дівчата!

Заходилися його годувати.

Він їв апетитно, пожадливо, наганяв бажання знову сісти за стіл.

– Куричу, що це буде? – запитала Луїза, кивнувши в бік майстерні. – Я бачила, як ти працюєш.

Він скинув брови: бачила? Не допитуючись, де і коли, одразу відказав:

– Крісло. Це буде крісло.

– Крісло? – здивувалася Луїза.

Того завзяття для крісла було забагато.

– Звичайне крісло? – перепитала.

– Сподіваюся, незвичайне.

Він підвівся, пішов до хлібниці й повернувся з новим куснем хліба.

– Сиди, – сказав по дорозі забудькуватій Магді, ще й потилицю їй полоскотав. – Зовсім незвичайної форми буде крісло. Я вже й назву йому вигадав. – Прожував і вимовив чітко: – «Хаджибей». Це буде крісло «Хаджибей». Одесит один замовив. Знаєте, що таке Хаджибей?

Обидві занадто поспішно кивнули. Кожна з них могла висунути кілька версій, проте вони в жодній не були певні. Усі варіанти належало перевірити в Інтернеті чи в довіднику.

Ігор міг зробити з дерева будь-що. Цей дар він виявив у собі кілька років тому ще коли працював у видавництві. Воно закрилося. Ігор казав тоді: «До кращих часів», – але знав, що вороття вже не буде, принаймні для нього. На той час він уже мав нове діло і добре ним заробляв. Його крісла та столи замовляли ті, хто міг дозволити собі обставити маєтки ексклюзивними меблями. Замовлень не бракувало. Але зі своїми першими роботами – кріслом «Хазяйка», що було Магдиним троном, і своїм улюбленим «Шерханом» із високою спинкою – він ні за які грубі гроші не попрощався б, хоч вони й мали деякі ґанджі. Ці крісла стояли тут-таки, у цій великій вітальні-їдальні-кухні. І дитячі кріселка були тут – «Кай» і «Герда». Ігор змайстрував їх не знати нащо, коли не було ще ні доньки, ні сина. А надії на те, що вони з’являться, вже не було… Майбуття надсилає нам виразні сигнали, але від нас залежить, вловимо їх чи пропустимо. Курич, певно, усе правильно відчув, хоч і підсвідомо, бо чого б це змайстрував наперед два крісла – дівчаче і хлоп’яче…

– А ти думала, що я роблю? – Курич задоволено затримався на улюбленій темі.

– Не знаю. Щось таке, що ми впадемо.

– Ну… Впадете… Аж такої реакції на мої крісла я не чекаю.

Ігореві сяйнула якась думка, він підвівся зі свого «Шерхана», що мав уже добряче потерті, заяложені бильця, поклав серветку коло порожньої тарілки.

– Зараз, – сказав.

І зник за дверима. Дівчата ззирнулися: що вже надумав?

– Заплющте очі! – гукнув з-за дверей.

Вони послухалися.

Кроки, шурхотіння, легкий стукіт, кахикання в кулак.

– Розплющуйте.

На столі – яблуко Пінзеля. І ще одне яблуко Пінзеля.

Два однакові дерев’яні яблука, клоновані плоди. Їхнє неповторне яблуко, унікальне творіння сницарської майстерності, і поруч – брат-близнюк. Другого такого яблука бути не могло. Але Ігор Курич його вирізав.

Порівняння лише докинуло переконливих аргументів. Воно так само рознімалося легким поворотом рук. І всередині було таке саме. Луїза з Магдою перевірили – з такими самими чарунками та зернятками, з хробачим ходом і навіть із ледь виразною опуклістю, що скидалася на обличчя.

– Це ти?… – уточнила Луїза. – Ти яблуко зробив?

– А хто ж? Витяг ваше яблуко, і так до нього приступав, і сяк. Кілька шматків липи зіпсував. Здавалося, ніби проста робота, а берешся до неї – нічого не виходить…

І тут на Курича як щось найшло. Він ухопив обидва яблука і станцював з ними якийсь короткий дикий непристойний танець.

– А-куш, а-куш, вйо! – вигукнув щосили, вибив ногами дріб і обережно повернув яблука на стіл.

Ті яблука відрізнялися лише запахом. Перше зберігало свій особливий запах, він не зникав, не звітрювався. Хоч би де те яблуко тримали, воно відгонило вощиною і ще чимсь бентежним. Наче щось забув і даремно намагаєшся пригадати. А нове яблуко пахло добре висушеним деревом і навіть почасти липовим цвітом.

– А навіщо?… – запитала Луїза. – Навіщо ти це зробив?

– Хотів перевірити, чи зможу…

Магда лише плечима стенула. «Чого б ти мав сумніватися? – виразно читалося на її обличчі. – Звісно, зможеш». Їй навіть на думку не спало б, що чоловікові це не до снаги. З-поміж усіх подруг, причетних до яблучної історії, вона найбуденніше сприймала можливості диво-яблука та чудодійну силу випадково знайденого чи вигаданого ритуалу – двічі розтулити і стулити половинки яблука, чекаючи згодом на здійснення бажання. До того ж яблуко вже давно вичерпало свої можливості, всі мали нагоду в цьому пересвідчитися. Воно втратило надзвичайні здібності й перетворилося на майстерний дерев’яний виріб, що його поклали в далекий куток на вічний схов…

Магдин чоловік різав дерево щодня. Дружина знала: як забажає, він може зробити будь-що, бо він Майстер. І коли вже й зробить копію, то це буде яблуко Курича, а не яблуко Пінзеля. Хай навіть і відрізнити перше від другого буде важко.

– Навіть та опуклість, що скидалася на обличчя, в тебе вийшла, – похвалила Магда, стуляючи половинки й дивлячись на чоловіка теплим поглядом. – А що таке Хаджибей? Якщо чесно, то я не знаю. І ще, мій ангеле, давно тобі не казала, що я тебе… люблю. Потягло чомусь на відвертість…

5. Львів. Репетиція

 
– …мій боже
твоя життєдайна рука
гойднеться – і русло міняє ріка…
 

– Що це? – Луїза кинула короткий здивований погляд на товаришку й знову зосередилася на дорозі. – Звідки це? Вечірні години пік вимагали особливої уважності, машини трималися мінімальної дистанції й раз у раз хтось пхався без черги, небезпечно підрізуючи одне одного.

– Вірш, – усміхнулась Ірина.

– Чий?

– Це Мар’яна Савка… Щось прочитаєш, а воно засяде в голові і крутиться, крутиться… Вже другий день: гойднеться – і русло міняє ріка…

– Давай тоді ще.

– Все. На сьогодні досить.

Досить, то й досить. Тепер Ірина ще й у поезію поринула, що з нею робиться? Нові уподобання, нові звички. Накачала музики у свою нову мобілку, слухає її тепер повсякчас, наче тинейджерка з навушниками. Ще й поезією захопилася, хоч донедавна, здавалося, була до неї байдужа. Посеред розмови могла прочитати кілька поетичних рядків.

«Чого це ти?» – запитала її нещодавно Луїза. А Ірина їй: «Пам’ять треную, хочу уникнути старечого маразму в майбутньому, далекому майбутньому».

А ці перепади настрою? То сумна й мовчазна, відгороджена від усього музикою. Гукнеш її – вона: «Га?» Один навушник витягне з вуха і чекає, коли можна буде знову заглибитися в себе. То піднесена, активна, сміється загонисто, кокетує з усіма – з чоловіками, з жінками – і робить одночасно кілька справ.

Луїзин «шевроле» вправно лавірував у потоці машин, доки подруги не заговорили про автошколу, про водійські права (ще один Іринин задум), про ціни на нові автомобілі. І тоді «Шева» пчихнув і заглух, став посеред дороги – ні туди ні сюди. Позаду вмить знялася автомобільна істерика, машини гудуть на всі голоси, хтось гукає: «Чого спинилися, блондинки?…»

Луїза увімкнула аварійку, махнула рукою у вікно: об’їжджайте! І до свого авто тихо, лагідно:

– Шев-во, не про тебе мова, дурнику. Я не збираюся тебе продавати, чуєш?

Ірина на годинник поглядає:

– Що робити? Спізнюємося…

Луїза на те:

– Почекай… Зараз поїдемо…

Повернула ключ у замку – і «Шева» ображено загарчав мотором.

Луїза дивилася вперед, на дорогу (де він побачив блондинок, той жевжик за кермом?), навіть голови не підвела, коли зронила, показавши направо і вгору:

– Балкон без билець.

На балконі наріжного будинку сидів чоловік у легкому костюмі кольору хакі, посьорбував щось із великого горнятка. Балкон і справді не мав билець – чоловік попивав собі чай чи каву, вмостившися на білому пластмасовому стільці, посеред пласкої кам’яної плити. Під ним – балкон другого поверху, з кам’яними фігурними балясами в поруччі, а цей, горішній, і балконом важко назвати – така собі платформа, перпендикулярна до стіни, до високих дверей, забутий виступ тепер уже невідомого призначення. Ризикуєш зробити необережний крок і опинитися в повітрі.

Машини стали перед світлофором. Тепер із салону можна було розгледіти навіть вираз обличчя цього чоловіка – цілком невимушений. Чоловік позирав на Високий Замок, під ним гарчала моторами вулиця Богдана Хмельницького. Луїза з Іриною, прикипівши очима до дивака, мало шиї не повивертали.

– Я його знаю, – сказала Ірина, відкидаючись на спинку крісла. – Ми з ним у музеї Пінзеля познайомилися.

Зараз його побачиш, якщо він зважиться на репетицію прийти.

У шлейфі парфумів, у супроводі ледь чутного дзеленькотіння срібних браслетів і нашийних прикрас піднесено походжала мистецькою галереєю її власниця – енергійна пані Інна. Тілиста, проте рухлива. Приміщення галереї складалося з трьох залів колишнього підвалу. Високі склепіння, широкі арки переходів, штучне освітлення, прохолода, абстрактні чорно-білі фото на стінах – усе разом створювало атмосферу окремішності від усього, що лишилося назовні, за цими стінами, у повітрі вечірнього вересня. За останнім відвідувачем Інна замкнула двері і, побрязкуючи металом, повернулася до гурту. Поки що нечисленного, однак надзвичайно колоритного. Вона ще таких типажів у себе не збирала.

Музикант і світло-звукорежисер, молоді хлопці, копирсалися коло своєї апаратури: виставляли барабани, тягли дроти й весело перемовлялися, почуваючись як удома. Натомість решту прибулих так і хотілося спитати, чи вони, бува, нічого не переплутали, що опинилися тут, на цій репетиції. Дизайнерка, одначе, попередила телефоном, що сподівається побачити серед запрошених двох чоловіків і двох жінок поважного віку. Оце вони і були. Прийшли завчасно, трималися скуто й осібно. Бабусі навіть не перемовлялися між собою. Обидві худорляві: одна – сива, у довгій спідниці-спіралі (такі носили хіпарки в сімдесятих роках), друга – з яскравим волоссям кольору червоного дерева, в обтислих штанцях і туніці за коліна, позиченій, певно, в онуки. Високий бородатий дід був у вільній, завеликій на нього футболці, а другий стариган тримав у руках пакет, у якому вгадувалися обриси чогось кутастого. Судячи зі звуку, дерев’яної коробки з камінцями.

Четвірка розгублено товклася коло входу, аж поки господиня запросила всіх пройти попід високою аркою далі, до крісел, винесених із офісної кімнати. Першим рушив високий кощавий бородань, прибравши безстрашного вигляду. Решта посунули за ним. Звичайні люди, ніби вихоплені з черги, – з якоїсь довжелезної черги в поштовій філії, де хто по пенсію стояв, хто з квитанціями на оплату телефону й електроенергії… Що вони робитимуть на показі колекції відомої дизайнерки?

Бородань із цікавістю приступив до стіни з фотографіями, висадив на ніс розхитані окуляри й заходився, насупившись, роздивлятися з-під кошлатих брів на сіро-чорні плями, що складалися у жіночі фігури. Світло над знімками падало йому на обличчя. Коли він опускав голову, намагаючися прочитати назву роботи, гострий клин сивого волосся торкався жовтого напису «Game over» на його чорній футболці. «Профіль Мефістофеля… Ну, точнісінько тобі профіль Мефістофеля», – промайнуло в Інниній голові.

Другий дід примостився в кутку, з полегшою сів у крісло і склав руки на своєму торохкотливому пакунку. Аж тепер Інна здогадалася: то шахи. Старий примружив очі, голова йому з’їхала набік, і за кілька хвилин він засопів. Його чоло і ніс неначе хто у профіль намалював прямою лінією. Цікаве обличчя. Тяжкі руки з вузлуватими пальцями, неначе дві цеглини, притискали шахівницю до колін. Випнуті жили, жовті нігті, відбиток короткого сну на опалому обличчі – немов на призьбі задрімав серед білого дня, малих онуків доглядаючи.

– Я перепрошую…

Сива бабця у спідниці-спіралі наблизилась ходою колишньої танцівниці, тримаючи спину підкреслено рівно. Шкіру на щоках укривали дрібні-дрібні зморшки, ніби брижі на поверхні озера. Надто широко розставлені виразні очі робили її подібною до морської рибини. Прошепотіла Інні щось у самісіньке вухо.

Інна схопилася, брязнувши мелодійно своїми браслетами. Задивилася на гостей, геть забувши про свої обов’язки. Заходилася показувати, де можна руки помити, де кави-чаю-води випити, запросила до столика в кутку й увімкнула електрочайника.

Пані з червоним волоссям охоче відгукнулася на запрошення. Вона виразно жестикулювала, крутила головою, задираючи підборіддя вгору, а коли говорила чи ковтала, жили на її шиї напиналися й ворушилися. Здавалося, нею керує невидимий ляльковик, смикаючи за нитки. Вона помітно нервувалася.

Що більше Інна приглядалася до цих людей, то більше розуміла, чому саме їх дизайнерка не змогла оминути своєю увагою. Вони, звичайні й особливі водночас, привертали до себе погляди. Від їхніх жестів та облич не можна було відвести очей. Тим цікавіше було дізнатися, що Ірина робитиме з цією екзотично-геронтологічною групою.

Дзенькнув вхідний дзвінок, хтось із хлопців відчинив двері. Пролунали впевнені кроки – і під арку ступив середнього віку чоловік: усміхнений, з короткою сивою стрижкою, в ідеально припасованому костюмі кольору хакі й добротному взутті. Коли він заговорив, Інна миттю завважила особливості його зовнішності й голосу, його стримані манери. Вона дала йому близько п’ятдесяти років, дарма що на його щоках залягли дві глибокі борозни, які могли б різьбитися на обличчі й багато старшого чоловіка. Такий собі немолодий Кері Ґрант – улюблений актор Інниної мами.

Заледве він устиг привітатися й назватися Яном Кумпою, як услід за ним вихором увірвалася Ірина, простукотіла підборами, вітаючись навсібіч. За нею неквапливою ходою – таку зазвичай виробляють багаторічним зусиллям – увійшла Луїза. Її руде волосся низьким кошиком лежало на потилиці. Минулого разу, коли вона приходила сюди з Іриною, Інна звернула увагу на вишукані дрібниці, якими оточила себе Іринина товаришка. Жінка в жінки таке неодмінно помітить. Луїза мала все зручне й ефектне: люстерко, кістяний гребінець, дорогу кулькову ручку, крихітну інкрустовану коробочку на таблетки, сап’яновий гаманець. Це переконливо доводило: жінка, що надає великої ваги супутнім речам, яких не раз торкається протягом дня, безперечно знає смак життя.

– Вибачте! Ми мали зупинку в дорозі. А ще заїхали до майстерні, вибачте. – Ірина поставила на стілець дві сумки: пласку чорну, схожу на теку для нот, із двома міцними сріблястими шворками, і маленьку чорну зі срібною застібкою.

«Треба й собі щось таке купити», – подумала Інна, завзята прихильниця білого металу.

Мовчазний дід із шахівницею прокинувся і вибрався зі свого кутка, помітно збадьорившись після короткого відпочинку. Підійшла з горнятком сива жінка. Вона тримала його обома руками, ніби гріла долоні. Жовта шкіра її побабченого обличчя зблизька ще більше скидалася на печене яблуко. Друга – та, що з червоним волоссям, – усміхнулася до Ірини, як до давньої знайомої. Зморшки заплелися навколо її очей химерним малюнком, вона повела занадто нафарбованим оком на свою туніку: як я тобі? Жест був виразно промовистий. «Мабуть, вони знаються не перший день», – відзначила подумки Інна.

Але це були ще не всі запрошені. Останніми до гурту приєдналося посімейство – жінка з чоловіком і двійко дівчат-близнючок, з вигляду випускниць школи. Батьки прийшли подивитися, куди покликали їхніх дочок, до якої справи запропонували долучитися.

– А ми знайомі, – усміхнулася Ірина до мами дівчат. – Вам донька казала?…

– Наше місто – велике село, – виснували жінки. – Тільки-но почнеш з’ясовувати, хто кому й ким доводиться, як за один, два, максимум три ходи постане картина зв’язків усіх з усіма: кожен із кожним знається, або має спільних знайомих, або навіть чийсь далекий родич.

Кілька років тому Ірина вже бачила тих малих сестричок – милий тандем протилежностей. «Ань-Янь», – називала їх мама. Це було на площі Ринок, на святкуванні дня міста. Галя сказала: «Знайомся, це Олена, ми в газетах-конкурентах працюємо». Тепер ті колишні малі стали вже дорослими дівчатами, і саме такими – схожими й несхожими між собою – були потрібні Ірині для показу. Збіг обставин і випадок підказали ідею: дві дівчини в однаковому вбранні, однакові й різні водночас – наче дві фігури обабіч вівтаря.

Дві фігури обабіч вівтаря?… Інна затамувала дух: «Що ж це має бути?» Вона слухала Ірину дедалі нетерплячіше. Вони зналися не так давно. Кілька місяців тому Інна сама запропонувала Ірині влаштувати показ у своїй мистецькій галереї, відомій резонансними фотовиставками. Інна вважала себе за творчу натуру, над усе її приваблювали яскраві особистості. Такі, як Ірина. Після знайомства з нею Інна захопилася світом моди, цікавилася його закуліссям і знаковими постатями. Дізнавшися, що крім професійних моделей у показі братимуть участь непрофесіонали, вона натякнула Ірині: мовляв, я й сама радо вийшла б на подіум, хоч і маю нестандартну фігуру. Нащо на вулиці шукати охочих?… Проте Ірина делікатно звернула розмову на інше. Сучасні обличчя, наділені рисами класичної краси, сказала, їй наразі не потрібні. Підсолодила гірку відмову.

Луїза, почувши їхню розмову, кинула на подругу погляд, сповнений іронії. Вона не одразу пристала на Іринину пропозицію попрацювати обличчям. «А також волоссям своїм рудим попрацювати, – додала тоді Ірина, – фігурою та ходою. Якби можна було, я б і голос твій задіяла…» На думку товаришки, Луїза була достоту «пінзелівським персонажем».

Ніхто зі збірної вуличної команди, що сиділа тепер перед Іриною, наготувавшися слухати її вказівки, ніколи не виходив на подіум. Ніхто, крім Анни Дмитрівни – професійної моделі шістдесятих років минулого століття. Ірина запропонувала спочатку всім назватися (батьки дівчат, щоб не заважати, навшпиньках пішли до дверей), а тоді делікатно нагадала, хто такий Пінзель. Судячи з реакції, про нього мало хто знав.

Ірина розтлумачила, що запросила всіх присутніх попрацювати моделями, показавши колекцію одягу, присвячену творчості видатного скульптора вісімнадцятого століття Іоана-Георга Пінзеля, який творив у нашому краї… І розповіла, яким буде головне дійство.

Вихід непрофесіоналів – ваш вихід, шановні! – стане стрижнем показу.

Коли підуть із подіуму професійні моделі, коли до музики, яка лунатиме в залі, приєднається живий барабанний звук, першою з-за лаштунків вийде Луїза.

За нею – Олег Олегович. Заторохтіли шахи там, куди показала Іринина рука.

Далі – Валерій Вікторович. Бородань не ворухнувся, ніби й не про нього мова.

Тоді – пані Марина. До речі, колишня фехтувальниця.

Анна Дмитрівна, свого часу демонстратор одягу у львівському будинку моделей.

Яне, я перепрошую, як вас по батькові? Гаразд, просто Ян Кумпа.

І сестри Аня з Яною.

– Коли всі будуть на сцені, – вела далі Ірина, – почне пульсувати світло – і під це блимання треба буде виконати ще кілька нескладних рухів. Зовсім простих. Наче ви повільно танцюєте.

Ірина відкинула вбік одну руку, спроквола повела нею вгору і назад, повертаючи за нею головою. А тоді відвела другу руку, розвернулася в інший бік.

– Це легко, – сказала, – це наче повільні вправи під музику, вам сподобається.

– Але чому ми? – стиха грюкнув шахівницею Олег Олегович. – Ви кажете, є професіонали…

– Не потрібні професіонали, навпаки! – Ірина навіть пройшлася туди-сюди, ніби показувала: просто йдіть, отак, без викрутасів. – Кожен ітиме так, як звик ходити… Ви будете за сучасників Пінзеля, наче ви потрапили в інший час, перестрибнули через два з половиною століття вперед. Ви всі певною мірою – пінзелівські типажі. Він шукав таких емоційних облич навколо себе. Хтось із вас скидався на його дружину – плечима, шиєю, поглядом. Хтось – на няньку його дітей. Можливо, руками, ходою… Хтось – на його товариша й колегу, архітектора Меретина,[19]19
  Бернард Меретин (кін. XVII ст. – 1759) – архітектор епохи пізнього бароко й рококо. Німецького походження, працював на західноукраїнських землях.


[Закрыть] – вони так довго спілкувалися день у день, постійно працювали разом. Меретин був хрещений батько одного з синів Пінзеля, він неодмінно якусь рису запозичив у товариша бодай для однієї зі своїх скульптур. Пінзель надихався людьми, він творив подібних до людей ангелів для костелу в Годовиці[20]20
  Годовиця – село в Пустомитівському районі Львівської області.


[Закрыть] і героїв давньогрецьких міфів для бучацької ратуші. – Ірина зупинилась, одітхнула. – Розумієте?

Вона й сама відчула, що розпалилася.

– Сьогодні, – вже спокійніше заговорила вона, – я пропоную лише пройтися отут, оцією доріжкою, зупинитися і просто відчути, як воно, коли музика і пульсація світла… Вікторе! – повернулася до хлопців біля барабанів, а тоді до запрошених: – Станьте отут. Можете навіть не рухатися.

Залунала музика, хлопець за барабанами стишено забив паличками. Другий хлопчина увімкнув світлоритм. Майбутні демонстратори одягу стояли, не знаючи, що робити. Крім сестер. Одна з них ледь помітно, а тоді щораз упевненіше й розкутіше почала вимахувати руками – неначе водорості колихалися в річковій воді. Друга, позираючи на сестру, і собі загойдалася. Ожили бабусі. Анна Дмитрівна тріпнула сивим волоссячком і пройшлася доріжкою взад-вперед добре поставленою ходою манекенниці. Тоді й Кумпа, що стояв, устромивши руки в кишені, прибрав розкутого вигляду і хвацько переступив з ноги на ногу. Тільки шахіст і бородань стояли нерухомо. Музику і світло вимкнули – спалахнуло горішнє освітлення.

– Круто, – сказала одна з сестер.

– Бридня! – оглушливо виголосив бородань. – Нічого такого я не робитиму.

– Послухайте. – Ірина від хвилювання забула, як його звати. – У вас, – вона покусала губу, – у вас, Валерію Вікторовичу, все вийде. Даремно я, мабуть, отак знаскоку накинулася на вас зі своїми ідеями. Налякала…

– Мене, – розважливо, з помітною нотою іронії, озвався бородань, – налякати важко. І клоуном я ніколи не був. І не буду.

– Та ви не зрозуміли, – ступила до нього Ірина, – я й не чекала, що вам одразу моя пропозиція сподобається. Я лише хотіла показати, яким буде фінал. Коли ви вберетеся у вільний одяг, вам буде зручніше. Ви себе відчуєте іншими людьми, наче під масками. Це буде так захопливо… Ніби гра. Невже вам не цікаво? Невже не хочеться відчути піднесення? Воно обов’язково виникне. Повірте мені. Цієї миті того, що буде, не бачить ніхто, а я знаю, як усе станеться. Я про це стільки думала. І без вас мені тепер годі обійтися. Ви ж точнісінько як апостол…