Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

IV. ЛІТО

З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.

Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»

Людське життя теж має свої «пори року», що у природі визначають шлях рослини від проростання до в’янення. Ламетрі порівнював людину не лише з машиною, а й з рослиною, що більш приємно, бо Ніцше називав її «брудним потоком». Індуси мали касту «недоторканих», чому взагалі не можна знайти виправдання. Ламетрі позбавив людину безсмертної душі, тобто шансу продовжити існування. Мабуть, у цього чоловіка були підстави вважати, що людина, котра не має власної думки, є рослиною чи машиною. З якоюсь дитячою жорстокістю він анатомував красу. Щось схоже вчинив мій дитячий приятель, знайшовши мертву іволгу. Він розрізав її ножиком, аби подивитись, що всередині. Я стояла поруч, завмираючи від жаху. Не знаю, чому мені було так страшно. Одна річ, волання і гнів пророка, інша – науковий аналіз. Надто часто слухаючи лукаву людську мову, ми втратили чутливість до слова, втратили подив перед цією організованою системою звуків, семантичних та граматичних зв’язків, і звідти почалось наше падіння, а література стала товаром. Тому безмовність вражає більше, але вона – небажана. Чарлі Чаплін покидає кіно, як тільки у ньому починають розмовляти уголос. Захаращене словами життя, позбавлене свого природного плину, стає для більшості з нас прокляттям. Воно знищує в людині віру, допитливість, чистоту. Кожен з нас мусить боротись за себе, стаючи то Сізіфом, то Мідасом, то гомерівським Терсітом з усіма наслідками, що випливають з цих ролей. Колись їх були одиниці, нині – леґіони прикутих до скелі соціуму нещасних. Безперервна праця і війна не мають взагалі сенсу, а тим часом їх зробили чеснотами цивілізації.

Невідомо, як взагалі людині могло спасти на думку вбивати собі подібних чи працювати задля самої праці. Ще більш неприроднішим є зростання особистих потреб, адже людина не може споживати більше їжі, ніж потребує її організм. Однак природні потреби стали надмірними: потреба в їжі перетворилась в обжерливість, продовження роду – в сексуальні збочення, потреба в одязі – в моду, що безперервно міняється. Мовлячи про такі очевидні речі, я розумію, скільки існує арґументів на користь зростаючих потреб. Найперший серед них – не можна зупиняти потяг, який вже набрав швидкість, бо станеться катастрофа. Насправді, свідомість важливіша за будь-які соціально-економічні механізми. Коли людина вросла, за висловом Акутаґави, у зубчасті колеса чи спільність людей нагадує щурячого короля, кожен зокрема не здатний не тільки себе прогодувати, а й мислити самостійно. Людям здається, що зупинка машини є смертю для них. І це справді так – там, де хаос рівнозначний смерті.

Принцип аналогії створив науку і мистецтво. Проте сучасні наука та філософія відривають людину від її природної сутності, позбавляючи коріння. «Укорінення» назвала свій трактат співвітчизниця Альбера Камю Сімона Вайль, показавши, що відбувається з потребами людської душі, яке насильство чиниться над свідомістю кожного з нас. Насильство – це «позбавлення коріння». До речі, Ламетрі написав ще один трактат «Тварини більше, ніж машини». В теперішньому духовному вакуумі про кожну живу думку можна сказати, що вона не є ориґінальною. Натомість «ориґінальна» думка – це думка збочена, яка не суперечить хворій цивілізації. Отже, людина є рослиною, бо прагне вкорінитися у життєвому середовищі. Людина без почуттів і незалежної свідомості – це машина. Тварина відчуває і прагне бути незалежною, отже, вона – більше, ніж машина. Ламетрі умів спостерігати й далеко випередив свій час, і не тільки свій. Це він назвав Монтеня першим французом, котрий почав думати.

Починаючи писати цей есей, я мала на меті показати, якими важливими є для людини її почуття у різні пори життя. Мені нецікаво описувати детально стани людської душі. Кожного дня щось впливає на мої думки, я дізнаюсь щось нове, та й, зрештою, після осені настала зима і гостро відчувається потреба у сонячному теплі. Я залежу від усього цього, і тому ритм думки змінюється. Відчуваю, наскільки світ змінюється, коли беру до рук перо і схиляюсь над аркушем паперу. Це дуже важливо – бачити й відчувати одночасно. Майстер переймається лише тим, щоб механізм працював згідно заданої ним програми. Вій відповідає за це, але той, хто користується виготовленою майстром річчю, відповідає лише за себе. Стосунки майстра й користувача – примітивна модель взаємодії живих істот. Майстер – не творець, бо його особистість не впливає на того, хто користується виробом. Творець викликає почуття, пробуджує свідомість зі сну, що називається життям. Хоча вона може прокинутися й сама: від страждання, від променя сонця, від краплі роси, що впала на щоку. Існує безліч речей, здатних збудити нас і наше сумління. Геґель порівнював сумління зі світильником, який розганяє темряву, але люди часто його зумисне гасять. Покладаючи провину на суспільне середовище, як це часто бувало у XIX столітті і чим так обурювався Достоєвський, людина втрачала сумління. А з іншого боку, сумління є також хворобою, бо змушує страждати. Такими нас, очевидно, бачить ота Вища Істота, котра має безліч імен і безліч ніким не підтверджених місцезнаходжень. І Їй, напевно, що шкода тих, хто зазнає муки від дня народження до дня смерті.

Древні ставили Сонце в центр Всесвіту, доки врешті наука не зробила його третьорядним світилом Галактики. Зорганізований Всесвіт став наслідком випадкового вибуху, а не цілеспрямованою акцією Творця, хоча його закони досі залишаються непізнаними, а ті, які начебто абсолютні, вже зараз виявляються фальшивкою. Зрештою, моїх сучасників це цікавить щораз менше, бо вони й так отримують надмір «конче потрібної інформації». Ми живемо у хаосі, впорядкувавши лише якусь крихітну його частинку, накладаючи її формат на усе буття. Один формат у дитини, інший – у юнака, ще інший – в зрілої людини. Чим більше звикаємо до свого середовища, тим важче позбутися знань, і тоді виручає банальна житейська філософія, яка відгороджується в ім’я стабільності від болісних, але таких потрібних, істин. Коли людина перестає рости, вона повинна б дозріти. Натомість вона клонує себе недовершену в дітях, стає сліпим знаряддям суспільної думки.

Виживання стада важливіше за життя окремої особи; тільки в тоталітарному суспільстві кожен приносить цю жертву примусово, а в демократичному – добровільно. І перші кроки до гуманного суспільства здійснюються в умовах шаленого їм опору, нищення культури як вияву найбільшої людської чесноти – свободи вибору. У юності здається, що свобода – це здобуття самостійності й незалежності. Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода – це неприналежність з її обов’язковим наслідком – самотністю. Не належати – означає не мати нічого, що зв’язувало б людину: ні власності, ні влади. Неналежними, вільними стають одиниці. Якщо їх до цього змушують обставини, вони – не мають свободи. Це річ – добровільна й усвідомлена. Парії викликають у решти суспільства осуд, ненависть і зрідка – співчуття, а то й ксенофобію як крайній, нелюдський спосіб відчуження. Перш ніж подивитись, чим завдячує людина неналежності, повернемось до тексту Михайла Коцюбинського, письменника з дуже чутливим сумлінням і панорамним баченням світу, ознаками, що не часто зустрічаються в нашій українській літературі, для якої характерні дві больові точки: збереження мови і державна незалежність.

Отже, якогось літа, тобто літа 1908 року, письменник відбуває щорічні вакації на селі. Він саме в тому віці, коли наближаються до межі зрілості й старіння, коли хода в людини стає повільнішою. У когось цей вік настає пізніше, у когось раніше, але саме тоді, коли людина ніби пізнала себе, ніби пізнала інших, і тепер прагне осягнути власне місце у світі, що складається з безлічі реальних і вигаданих світів. Втім, не в кожного виникають ці проблеми.

Книга Коцюбинського зараз лежить на полиці, і я не збираюсь її препарувати: мені досить враження, яке справив на мене уривок з «Intermezzo». Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек. Щось подібне описує Альбер Камю в «Шлюбах у Тіпаса»: людина сам на сам із сонцем, небом і травами. Її повернення назад, до людей, передбачене сумлінням. З розкішних полів виповзають злидні, людське горе отих тихих, висушених працею, невільників землі й пана – хліборобів. У небі сяє сонце – символ справедливості й досконалості. Уривок з тексту простежує зародження власної свідомості аж до усвідомлення істини – сонця незаходимого. Непорушне сонячне світило в імпресіоністичному сприйманні розбивається на промені й відблиски тут, на землі. Того осяяння, що вдалось Григорію Сковороді, людині незалежній, не відбувається. Автор знає, що це лише інтермеццо великої драми людського роду, де сильні залежні від зла, а слабкі – від сильних. Можливо, істину слід шукати поміж сумлінням та непричетністю, опівдні, коли сонце в зеніті. Відчувається, як гірко мати досвід, як на все падає тінь розчарування, як людина відшукує блиск сонця в обличчях тих, кого любить. Розчарування в дітях ще попереду. Кожен з нас не очікує отриманого результату виховання власної подобизни, бо любов не розділяє, а прив’язує. Свобода не сягає далі особистої свободи вибору, і всі любовні драми відбуваються саме на полях свободи. Навіть цей нижчий щабель свободи зуміє переступити далеко не кожен. Оскільки вибір може зробити нас залежними, то з’являється думка, ніби гроші і влада дають свободу. Вона вкорінюється не лише у свідомість, а й у землю, висисаючи з неї усі живильні соки. Тепер можна дати визначення людини: плоть, наділена розумом. Замість – «дух, наділений плоттю». Між цими двома людьми існує жахлива прірва, заповнена брехнею, захланністю, жорстокістю. Коцюбинський розкриває перед нами красу, створену підневільними людьми. Вона начебто така сама, як і краса, що є творінням Бога-засновника. Але незабаром жнива, які відділять корисне від некорисного. Незабаром – осінь життя. Міста виникають як притулки, щоб охороняти людей з їхніми багатством і владою. Селянин, кинувши косу, тікає за міські мури і, дивлячись, як нищать та грабують його працю, плаче.

Тепер немає таких міст. Ті, хто йдуть із села в місто, залишають власні душі як щось непотрібне на межі, в купі картоплиння. Наче втому після багатьох віків праці, з якої поступово вивітрювалась поезія, бо та праця була на землі, що належала комусь іншому.

Поза тим уривком з «Intermezzo» є звернення до сонця, щоб спалило землю, очистило її від скверни. Так само, як у Шевченка, про правду: «… сонце встане І оскверненну землю спалить». Злидні, війни, несправедливість змушують страждати мільйони людей, але це не вціляє кожного в саме серце. Ми навіть буваємо іноді щасливими й вільними, принаймні, відчуваємо це. Але в нещасливому краї – нещасливі всі. Війна суперечить здоровому глузду, надмірне багатство – також, несправедливість не менш абсурдна. Ми звикли жити в світі, що втратив розум, а, отже, й чутливість. Альбер Камю, пишучи в розпал Другої світової війни «Листи до німецького друга», без вагань стверджує: у цій війні переможе розум, а не розсудливість. Його власне визначення розуму – ясна свідомість, що діє на благо людині. Камю зауважує: «Ми соромимось розуму і таємно мріємо про якесь щасливе варварство, коли істини давались би без зусиль». Істини нав'язують нам з дитинства, не даючи змоги відкрити бодай одну. Гасло, кинуте натовпу й прийняте ним, призводить до фанатизму, і того, хто не може це зупинити, охоплює відчай.

«Intermezzo» – це шлюб з природою. Плодами цього шлюбу є чутливість і та єдина містична радість, у якій людська істота не буває егоїстичною. Для радості потрібно щонайменше двоє. Але двоє людей – це вже людство, а людина й море, людина й поле – обіцянка гармонії, раю.

Відчай, що охоплює Коцюбинського при зустрічі з постарілим завчасно селянином, не є лише наслідком соціального та морального безсилля. Це – трагедія несумісності краси й потворності. Надмір завжди потворний і порушує баланс у Всесвіті. Як обурюється Сей Сьонаґон надто голосною музикою, надто перебільшеними виявами почуттів! Усе це є ознакою незрілості людини, котра може мати сиве волосся, але свідомістю не дорости до зрілого віку. Вона живе, не помічаючи довкола нічого, крім власних потреб. Лише розум здатний бачити цей світ як певну систему, що має початок і має кінець, на який заслуговує. Усвідомлення Вищої Справедливості прояснює розум. Камю вживає слово «розум», Григорій Сковорода – «серце», а Бруно Беттельгайм, пройшовши крізь пекло фашистського концтабору, – «освічене серце». По суті, вони мають на увазі одне й те ж – здатність людини бачити, відчувати і навіть впадати у відчай. Правда, нам є від чого впадати у відчай? «Без відчаю в житті немає ні любові, ні життя» – ця фраза належить Камю, останньому стоїку XX століття. Таким же вразливим був і американець Селінджер, майстер власного життя.

Український письменник Михайло Коцюбинський виявляє надчутливість і легко впадає у відчай, але так непомітно, що ніхто з літературознавців цього не зауважив. Я б назвала його винятком в нашому письменстві, що мав би бути правилом, якби українській літературі не доводилось борсатись в колонізаторських обіймах. Постійне напруження, як і недоїдання, виснажує. Залишається лише вузький прохід до горизонту. Можна заздрити цивілізованій Європі, але не її свободі, яку вважають чимось безмежним, за що, як переконані були стародавні греки, карає Немезіда, а її впорядкованості, самодисципліні. Коли самодисципліна перебуває під знаком Розуму, а не Прагматизму, вона розвивається і щасливо уникає консерватизму. На жаль, нині суспільно-економічний механізм занадто ускладнений й контролюється грошовою одиницею. Найменше порушення – і механізм перестає добре працювати, й тоді шукають винних: уряд, політичні партії, нелегальних міґрантів, яких можна назвати людьми відчаю. Людина, що втратила коріння, не викликає довіри, навіть, якщо її змусили до цього. Увесь цивілізаційний прогрес не вартий відчаю африканця, чиї діти вмирають від голоду, котрого обдурюють, принижують, ставлячи перед ним мур міґраційних законів. Ніде у Євангелії не сказано, що треба любити лише людей однієї з тобою віри. Данський філософ XIX століття Сюрен К’єркєґор звинувачував тогочасні філософські системи у байдужості до етики, а культуру – в бездуховності. Він створив етичну теорію відчаю, згідно якої кожен несе відповідальність за зло у світі. Відгомін цієї теорії знаходимо у єдиній повноцінній моральній філософії XX століття – екзистенціалізмі.

К’єркєґор виділяє щонайменше дві форми відчаю: відчай-безсилля і відчай-виклик. Обидві ці форми супроводжують людство від початку його існування, обидві зазнають зневаги та осуду з боку суспільства. Відчай-безсилля виникає в умовах нерівності та несправедливості. Мільйони людей животіють, усвідомлюючи ганебність свого існування. Їх контролюють тоталітарний режим, кордони і ксенофобія в більш-менш розвинутих країнах. Ці нещасні чекають на Месію.

Прометей уособлює відчай-виклик. У епоху варварства, яка, за висловом Камю, настала після трагедії Хіросіми, Прометей може перетворитись на Цезаря. Він позбувається сумнівів, отримавши владу над людьми: хочу – робитиму добро, хочу – зло. Копнувши ще глибше в ментальній історії людського суспільства, можна видобути образ Каїна: насильство доцільне для спільного блага, хоча завжди йдеться про особисте благо.

Відчай не дає заснути людському сумлінню й змушує шукати опори. Між офіційною доктриною Церкви і особистим прагненням досконалості (вірою) існує багато фальші та непорозуміння. Зараз це намагаються подолати тлумаченням тексту. Від філософії, таким чином, залишається лише герменевтика. Відчай можна подолати шляхом інтуїтивних пошуків істини, звільнившись від конформізму та прокляття первородного гріха, тобто праці заради виживання. «Intermezzo» – перерва на відчай, очищення душі. Більшість людей не здогадується, що можна зробити щось подібне. Людське життя традиційно уявляють, як вихід із темряви материнського лона і повернення в материнське лоно знову, не розрізняючи початок і кінець, на що суворо вказує Екклезіаст. Моторошне уявлення про абсурдність життя стало основою середньовічної християнської теорії смерті, перетворившись у акт замирення, тотальної рівності усіх живих істот після смерті, без особливої надії на воскресіння, яке стає привілеєм лише святих.

Коцюбинський описує розчинення часток душі у повітрі, землі, воді, надто крихітних, щоб по них можна було впізнати особистість. Щось подібне відбувається з Русалонькою Андерсена: тіло й душа перетворюються у частки сонячного проміння. Ist gerettet! – врятована! – і душа Гретхен підіймається з в’язниці до світла.

Зріла людина усвідомлює власне тіло з його потребами як підставу для компромісу між людиною та іншими людьми. Вона заходить часом настільки далеко, що зраджує власні переконання і чинить усупереч сумлінню. Для виправдання шукає аргументи, що не змінились, либонь, з часів Вавилону та Єгипту: так роблять усі, цей світ безнадійний. У неї завжди бракне сил на вибір, коли потрібно його зробити негайно. Самі уявлення про свободу дуже невиразні. Свободу плутають з незалежністю, яка тлумачиться нині дуже цинічно: гроші роблять нас незалежними, а влада – недосяжними. Відчай-безсилля стає на шлях конформізму, нищачи себе повільно й неухильно. Бувають люди, охоплені відчаєм, котрі намагаються знайти розраду в допомозі знедоленим, але чим більший обсяг допомоги, тим менше милосердя. Доводиться кликати на поміч тих, хто зробив людей знедоленими, що є аморальним. Більшість статків здобуто шахрайством і відвертим хижацтвом, тому благодійність стає одним зі способів відмити брудні гроші.

Набагато важливіше повернути людині гідність, віру у власні сили. Але цього не збираються робити ні політики, ні філософи, ні митці. Вони зовсім не прагнуть шукати причини і передбачати наслідки. Процес перетворення усього на бізнес нікого не шокує, а конкуренція стала синонімом свободи, хоча насправді відбирає навіть внутрішню, потаємну, незалежність. Нас більше немає кому судити, а самі ми цього не вміємо. Сонце нас не спалить – ми самі спалимо його.

Те, що відбувається в Україні, відбувається в цілому світі. А відбувається знищення Розуму. Занепад чистої науки, бо фінансується лише те, що приносить прибутки, занепад освіти, щоб її могли лише отримати ті, хто керуватиме світом, руйнування національних особливостей, вигнання моралі з усіх сфер суспільної думки, особливо з мистецтва, знищення довкілля – усе це викликає відчай-безсилля. Зріла людина мусить перетворитися на нерозумне дитя, яким маніпулюють і яке не має жодної свободи, окрім права на власні життя і смерть. Це – дитя-перестарок, якому болить тільки особистий біль.

Відчай-бунт знаходить вияв у тероризмі. Останнє десятиліття пройшло під знаком викорінення духовних потреб людини, і тероризм теж є спробою реагувати на деструкцію суспільства й особистої свідомості. Втім, на тероризмі теж наживаються, але у чистому вигляді – це бунт з відчаю, вибух почуттів людей, котрі не визнають себе приреченими. Вони не бачать іншого виходу в темряві буття, де ллються сльози і кров, де прагнуть врятувати дітей від голодної смерті, де бояться заснути, де ніколи не виконують обіцянок… У тому світі діти рано дорослішають. Вони вчаться ненавидіти, не цінувати власне життя, яке не має сенсу, коли у ньому немає свободи і щастя. У розвинутій країні щастям є мати гарний будинок, автомобіль, можливість задовольняти різні забаганки. У Афганістані, Іраку та Чечні – щастя, коли близькі люди знаходять один одного після бомбардування живими й неушкодженими. Свобода там солодка, бо її кожної миті можна втратити.

Свобода – наче проміння від сонця Справедливості й Розуму, всього, що сприяє життю. «Я – життя серед інших життів, які теж прагнуть жити», – писав Альберт Швейцер. В основу етики, що сягає корінням до раннього християнства, він кладе благоговіння перед життям, розкриваючи перед людиною цілий Всесвіт, проте не до безмежності, а від незалежності до неналежності. Не-належати означає насамперед обмежити власні потреби, амбіції, керуючись освіченим серцем. Ґьоте казав: якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете. Ось чому я починала кожен розділ цієї книжки уривками з поезії та прози, пропускаючи тексти через власне сприйняття. Під кінець на моєму шляху зустрівся Альбер Камю з його cogito ergo sum. Він постав переді мною в усій його трагічності. Його маятник хитався від відчаю до просвітленого розуму. Таке неспокійне життя й закінчилось передчасно. Альбер Камю загинув в автокатастрофі, маючи 47 років, і його творчість нагадує конспект студій над життям. Уперше я зустрілась з ним, коли мені було 17 років. Майже через тридцять років я прочитала його по-іншому. Я бачу перед собою людину, одну з тих, кого пізнала через власний досвід.

Іноді мені вдається пізнати людину миттєво, одразу побачити силу її та слабкість. Я не могла б скористатися з цього бачення. Просто охоплює жаль і співчуття, коли людина беззахисна переді мною. Я впізнаю серед них себе. Усі мої книги – це спроби віднайти якусь опору, це блукання серед гір і долин, серед міст і сіл, ані надто стрімкі злети, ані глибокі падіння. Щось мене завжди стримувало від різких кроків, та тепер, здається, що, зробивши коло, я повернулась до юнацького максималізму. У моїй першій повісті дівчина, моя ровесниця, каже, маючи на увазі німців-окупантів, дивну фразу: «Їй було всіх жаль». Я написала це якось інтуїтивно, бо так може сказати лише зріла людина. Зараз я вимовляю ці слова цілком усвідомлено, бо всі наступні роки пізнавала людей і пересвідчилась у їхній вразливості. Хтось казав, що бувають люди живі, сонні і мертві. З мертвими я, мабуть, не знайду спільної мови. Але яке щастя зустріти живих! Від них йде тепло, і їхні очі ніколи не бувають заплющені. Вони пильнують світ, аби той не заснув.

Я була на грані відчаю і самогубства, не раз опинялась у небезпеці, і добре знаю, як обезвладнює насильство. Неправда, що я створюю вигадані світи: їх створює моє життя. Нарешті мені вдалось знайти таке місце, де я хотіла б жити. Це – Королівство, де розум не суперечить почуттям, де не окрадають довірливих і не принижують слабких, де обходяться тим, що мають, де краса – добра, а магія не підточує душу. Мені вдалося прожити життя, не належачи до якоїсь партії чи секти, і жодна теорія не змогла заволодіти мною цілковито. Звичайно, можна влаштувати собі комфортне самітне життя, замкнувшись у шкаралупі, але я волію жити поруч з людьми, а не привчати себе до незворушної байдужості. Хоча розумію, що втручатись у чиєсь життя, чи вести за собою – теж не мій клопіт. Із Прометея можна легко перетворитись на Цезаря, якщо навіть той Цезар – гуру, себто вчитель. Кожне життя обирає собі власний спосіб існування.

Людина, яка відчуває себе на місці кожної істоти, є уповні людиною. Вона дотикає болючих, вразливих місць, аби їх зцілити, але не повинна торкатись речей мертвих і скам’янілих. Обивательська тупість, стабільність, порядок, що заперечує будь-які зміни, – це ті мертві речі, яких домагається нині більша частина людства. На тлі воєн, злиднів і кривд це, може, й виглядає привабливо, однак рано чи пізно у сні прийде відчай. Коли перестаєш думати, тоді перестаєш жити. Іноді мені хочеться вмерти. Обивателі прагнуть жити вічно, відрікаючись від права на власне життя і власні думки. Страшно подумати, скільки попереду ще неспокою, поразок, втрат близьких людей, але я тепер втішаю себе думкою, що перед жадобою пізнання відступає навіть холод зимової ночі нашого життя. «Тільки єсть у нас ворог – наше серце», – писав Тичина. Серце робить нас вічно молодими. Я довіряю поезії й музиці, народженій з чутливості, вразливості й відчаю. Поруч з рядками Лі Бо, Антонича, Тичини, Блейка у мене в пам’яті образ квітучого глоду на узліссі, на якому присів на мить рідкісний білий метелик з чорними смужками на крильцях. Краса входить в серце пекучим променем сонця, зате потім зігріває його ціле життя.

Осінь і зима 2003 року