Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Шамхат ніби стоїть на місці, рухається лише краєвид, пустеля під її ногами. І все вона бачить не своїми очима, а наче чужими, через що не може їх заплющити. Її охоплює безмежна туга, яку не порівняти з тугою за Енкіду. Це – туга за всім сущим, що перетворюється на сірий пил. Me сходять з неба, перетворюються в наші думки, втілюються у плоть, яка страждає, і врешті стає прахом.

Від того стало диким серце Шамхат, і вона не змогла більше цього приховувати. Вона підвелась й мовила до чоловіка, який хотів надто багато:

– Пане! Бери моє тіло, але не чіпай моєї душі, бо стільки навіть ти не зможеш заплатити. А якщо гребуєш моєю вже не юною плоттю, то відпусти. Моє серце тужить за всім світом. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я вже сама не знаю, хто я.

– Дівчино, – відповів їй великий пан з Ніппура, – я не покупець душ. Я прийшов до тебе за допомогою. Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися у світ людей, як допомогла повернутись Енкіду.

Відказала Шамхат:

– Барабанні палички[55]55
  Намагаючись дістати барабанні палички, які Більґамес впустив у підземний світ, Енкіду пішов туди, і смертельно захворів. Палички Більґамес впустив, почувши крик дівчинки, яка чогось злякалась.


[Закрыть] згубили Енкіду. Любов до людей згубила Енкіду. Сидить він тепер у пилюці[56]56
  Світ мертвих був непривабливим. Його мешканці сиділи в пилюці й чекали на жертви живих.


[Закрыть] і плаче.

– Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…

– Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу[57]57
  Різновид тополі. З цього дерева на прохання Інанни Більґамес зробив для неї ложе, а для себе барабан і палички.


[Закрыть]. Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони – щасливі. Думузі[58]58
  Йдеться про пастуха Думузі, якого покохала Інанна й зробила царем. Щоб визволити Інанну з царства Нерґаля, слід було знайти їй заміну. Думузі замінив Інанну, але не з власної волі, а тому, що не надто журився, коли Інанна перебувала в Країні без вороття.


[Закрыть] теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.

– Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, – зітхнув чоловік. – Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар – він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.

– І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання – все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?

– Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, – знову зітхнув пан із Ніппура. – До речі, про пустелю. Для мене світ людей – то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?

– Молися богам, щоб послали тобі мудре рішення, – мовила Шамхат. – Я нічим тобі не допоможу. Відпусти мене додому. Завтра я поставлю біля своїх воріт очеретяний сніп, бо мушу заробляти собі на життя. Мені не слід слухати слів, які ображають богів.

– А, може, я сам бог, Шамхат? – шепнув чоловік.

Їй від обурення аж перехопило подих. Та все одно вийти вона не могла, тому якомога спокійніше відказала:

– Чому ж я нічого не відчуваю? Серце не завмирає, руки не тремтять, ноги не холонуть, і я можу дивитись тобі в очі. Це свідчить, що ти, твій батько, твій дід зліплені з глини над прірвою.

– Богами не народжуються, людьми не народжуються. Ними стають внаслідок прозріння, упіймавши спис від самого Ана. Усе що я хочу від тебе, це допомогти мені прозріти так, як прозріла ти, Шамхат. Щоб стати нарешті людиною.

– Ти даремно приїхав! – вигукнула Шамхат. – Побалакай краще з жерцями, чиї помисли і тіло чисті, як підземні води Абзу.

– Я ходив до них. Я питав їх, як можна стати людиною і покинути пустелю. Усі казали одне: спитай богів. Але звідки боги можуть знати, що таке бути людиною? Скажи мені! От я почув усю цю історію про Енкіду й подумав собі ось що. Енкіду вирушив до царства Нерґаля – ти залишилась. Герой Більґамес пішов шукати вічного життя – ти залишилась. Отже, ти знаєш щось таке, що об’єднує життя і смерть. Бо ти нитка, що сполучає тих двох, жоден з яких не є повністю людиною. В жилах Більґамеса тече кров богів, а Енкіду – напівзвір-напівлюдина. Іграшка богів, дарунок богів, помста богів…

– Я нічого не знаю, і не хочу знати, – похитала головою жінка. – Я залишилась, бо не була потрібна ні Енкіду, ні Більґамесу. Я – наче самотня очеретина, зламана вітром, її не вплетеш навіть у циновку. Моє життя теж не має сенсу, однак я продовжую жити.

– Якби ти наклала на себе руки, я б тебе зрозумів. Якби ти не сиділа в пилюці, тужачи за Енкіду, я б тебе зрозумів. Але ти вмієш жити життям без сенсу, як уміє жити лише справжня людина, а не лялька з глини, чиє призначення годувати інших людей і богів.

– Я не бачу різниці між людьми. Усі вони служать богам, а більшість – іншим людям. Ти такий великий пан, що, напевно, не служиш нікому, крім богів. То я призначена служити кожному, хто заплатить за моє тіло, а коли постарію, либонь, навчатиму інших дівчат свого ремесла. Я лишаюся з тими, кому, можливо, потрібна.

– І ти задоволена з себе, Шамхат?

– Мушу.

Настала тиша. А потім чоловік знову обізвався:

– Я хотів би бути на твоєму місці, Шамхат. Це – мені до вподоби. Але я сподівався, що ти допоможеш мені стати людиною, тобто розпізнати власну сутність. Спершу я вийшов за мури Ніппура, і увійшов у мури Урука, тихо й мирно. Я ще не знав, навіщо це роблю. Я оглядав місто, стрічався з великими людьми Урука, залагоджував якісь справи, і так три дні відтягував зустріч з тобою. Я пізнав храмових блудниць, щоб наситити тіло й не бачити у тобі лише жінку. Але сьогодні серед ночі я прокинувся і відчув, як з неба Ану простягає мені лазуритові нитки. Їх було так багато, вони дзвеніли, як струни арфи, але я не міг до них дотягнутись. Тіло моє ствердло як камінь і стиснуло душу. Я почував одночасно велику муку і велику радість. Якби розколоти мене в цю мить, звідти вирвався б стовп полум’я і спалив Небо-Землю. Якби ти знала про це, Шамхат, ти розкрила б переді мною не лише груди й лоно, як розкрила їх Енкіду, а й серце!

– Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?

– Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.

– Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?

– Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..

Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.

– Ти не маєш що сказати, Шамхат?

– Я сказала, що продаю лише своє тіло.

– Навіть, якби я був богом?

– Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.

– Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.

Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.

Пан з Ніппура з витонченою жорстокістю оголював її душу, витягував з середини тіла, як рибу витягують з води, і ця риба поволі конає на сонці. Голосу її не чути люди. Лише боги знають, що кричить риба в передсмертних муках.

– Шамхат, – тихо-тихо мовив пан з Ніппура, – я маю для тебе дуже добре вино. Давай вип’ємо його удвох, і ти відкриєш мені своє тіло, знявши з нього усі прикраси, бо для цього ти прийшла сюди. Взамін знятих прикрас я подарую тобі інші – для волосся, шиї, грудей, рук. Коли ти повертатимешся додому, вони так сяятимуть і дзвенітимуть, що всі урукські жінки помруть від заздрощів. Я дуже багатий, Шамхат. Ти не пожалкуєш, що прийшла сюди…

Він сягнув рукою по невеликий темний глечик, що стояв на окремому столику, налив у чашу прозорого вина, що пахло квітами, й простягнув її Шамхат. Вона прийняла чашу з його рук, їхні пальці зіткнулись, й вона відчула священний трепет свого тіла, наче того першого дня, коли її лоно прийняло чоловічу силу. Вона не думала, що це може ще колись повторитись. Мабуть, то був справді один з богів. По тілу поповзли мурашки, а далі вона відчула млість, і спробувала сказати:

– Я твоя, мій пане.

Бо відчула себе кимось більшим, ніж блудниця. Від блудниці вимагають її вміння, а не серця, гри, а не любові, ілюзії, а не правди. Проте язик не слухався, уста затерпли, таким міцним було вино. Вона зніяковіло засміялась, тобто здавалось, ніби сміється, хоч насправді сміх долинав звідкись збоку. Шамхат схилилась на ложе, що пахло звіром, не здатна навіть підібгати ноги.

– Дурненька Шамхат, – почула вона голос і знеможено склепила повіки.

А пан з Ніппура ляснув у долоні й сказав слузі:

– Вкиньте її у ріку, доки не розвиднілося.

Шамхат і Ріка

Шамхат рухається над водою і бачить своє тіло, без жодної прикраси, без одежі. Вода жовта під сірим, збуреним хмарами, небом, з якого ось-ось поллється дощ. Кожна річ в Небі-Землі так задумана Аном, що несе в собі одночасно добро і зло, життя і смерть. І з цим треба змиритися. Чи була Шамхат щасливою в місті Уруку, повз товсті мури якого пропливають зараз її розлучені душа з тілом? Була й не була. Чи мало її життя якусь вартість в очах людей? Мало і не мало. Чи має її мертве тіло вартість перед Небом-Землею?…

Тіло Шамхат належить Ріці. Коли течія сповільниться, воно опуститься на дно, в намул, разом з іншими тілами, стане поживою для риб. Цих ситих риб спіймають рибалки в сіті, принесуть на ринок, на поживу людям Урука чи іншого міста. Ніщо не пропадає, окрім голосу.

У вранішньому тумані душа діви Шамхат не одна. Довкола аж роїться від напівпрозорих постатей, однакових, безмовних. Душ убогих, старців, злочинців, жертв, немовлят, за кого нема кому заплатити. Куди вони прямують? Навіщо? Увага кожного прикута до свого мертвого тіла, скрині душі. Деякі починають відставати, загубивши своє тіло, метушаться, шукають, а далі бліднуть й розпливаються… Що буде, коли зійде сонце? Воно їх усіх спалить.

Але тут Шамхат починає розуміти, що сонце не зійде. Вони покинули землю, яку щодня осяває Уту. І то не хмари, що мають пролитися дощем, а підземне склепіння над рікою, що впадає у царство Нерґаля, створене з сірої глини, пронизаної корінням дерев.

Зненацька почувся гул, тріск, від якого усе почало тремтіти. Повітря наповнилось блискавицями. Згори посипались грудки глини, втім, вони не завдавали жодної шкоди. Але блискавки вражали безплотні постаті, й ті мовчки, без спротиву, падали в безодню Ріки, на мить спалахуючи. Далі почався справжній хаос. Суцільні потоки води заповнили собою підземелля. Вода аж стогнала, намагаючись вирватись з тісного простору. У цьому вирі усі погубили свої тіла. Проте Шамхат не відчувала особливого жалю, адже не лише мертва, а й жива плоть, давно не належала їй, як і власне ім’я: усі нею користувались, усі чоловіки Урука, хто бажав отримати насолоду – старі й молоді, старійшини і чиновники, купці й писарі, воїни і пастухи. За це вони давали їй те, що потрібно, аби тіло отримувало необхідні життєві соки і продовжувало виглядати звабливим. І нічого поза тим.

Якимось внутрішнім чуттям жінка знала, що вода знайде вихід, і оскільки вона, Шамхат, теж є часткою того хаосу, то і для неї існує вихід. Вона – не сама. Вона ніколи не буде сама, влившись у могутній ритм води. І даремно вона боялась за Енкіду. У царстві Нерґаля він не самотній. Можливо, вона приєднається до нього. І їх ніщо не розлучить: ні жінки, ні чоловіки, ні дороги, які ведуть у чужі краї, ні чоловічі й жіночі справи. Той добрий пан з Ніппура розлучив Шамхат не лише з власним тілом, а й з Уруком, з цим життям, що не мало жодного сенсу. Тепер вони з Енкіду чекатимуть на Більґамеса, який пішов шукати життя вічного на землі, але знайде його під землею. Звідки в неї була така впевненість? А ось звідки.

Шамхат зазирає за темну завісу

Перебуваючи в полоні вируючої каламутної води, незбагненним чином, внутрішнім зором, Шамхат побачила безкраю гладінь синьої води, осяяну вранішнім сонцем, картину, наповнену спокоєм. Море[59]59
  Видіння Шамхат показує їй, як Більґамес, покинувши Урук після смерті Енкіду, після довгих блукань знайшов на дні моря траву вічної молодості. Пораду дав йому безсмертний Зіусудра.


[Закрыть], царство богині Нашле, яке подарував їй великий Брат богів Енкі. Шамхат ніколи не бачила моря, але про нього розповідали купці, що приходили до неї. Проте вона навіть не уявляла, що море може мати таку барву, з якою не зрівняється жоден з лазуритів. Але зблизька вода була прозорою: небесну лазуритову барву дарував їй Ан.

А Шамхат засмутилась, бо все життя вона провела в Уруку, за винятком тих кількох днів у степу, коли сповняла волю богів, ловлячи в свої тенета дикого чоловіка Енкіду. Виявляється, світ поза степом, кур-кур, зовсім не страшний.

Жінка побачила каміння, яке лизали хвилю, змінюючи одна одну. І Більґамеса, який лежав горілиць на піску. Засмагле тіло, вкрите краплями води, здригалось, уста щось шепотіли, а очі дивились у небесну безодню. Поруч з ним, торкаючись пальців, лежав жмуток трави, що відливала червоним. Далі впала темна завіса, і коли вона знову відхилилась, Шамхат побачила велике око Напни, що відображалось у темно-зеленій воді. Більґамес спав, поклавши голову на камінь, вкрившись плащем, і стискав у руці той самий жмуток зілля. Либонь, те зілля було чудодійне.

По світлому піску ковзнула велика чорна змія, істота, якої боялись навіть духи, не кажучи вже про людей. Вона підповзала до безборонного Більґамеса, але не для того, щоб його вкусити. Жодна змія не кусатиме людину, якщо та не дратуватиме її, не руйнуватиме гніздо, не простягне руку, або не наступить на неї. Спершу Шамхат подумала, що змія хоче зігрітись на серці Більґамеса, і вивідати його потаємні думки. Але насправді змію привабив запах трави і вона повзла йому назустріч тихої місячної ночі, сама дитя ночі. Шамхат хотіла розбудити Більґамеса, але відчула потужний опір не лише ззовні, а й зсередини. Навіщо їй порушувати волю богів, від яких залежить її місце в світі, звідки не повертаються, куди вона незабаром потрапить? А щодо власного опору, то вони з Енкіду не розуміли дивного бажання Більґамеса жити вічно. Енкіду хотів померти не на ложі, а в степу, не поміж стін, а під лазуритовим небом, не під акомпанемент плачу, а під шум очерету й вітру. Шамхат було все одно, де померти, аби з братом своїм Енкіду, з мужом своїм Енкіду, сином своїм Енкіду. Нехай спить герой Більґамес, на дві третини бог, на одну третину людина. У царстві Нерґаля він матиме довкола себе родину, слуг, садівників, арфістів, виночерпіїв. Майже все, що має в Уруку.

І знову темна запона закрила від Шамхат видіння того, що було, чи, можливо, буде. І коли вона відсунулась. Настав ранок. Більґамес ридав, качаючись по землі, а віддалік лежала порожня шкіра старої змії. А сама змія, віднайшовши молодість, солодко спала в норі[60]60
  Змія вкрала у сонного Більґамеса траву, і той втратив свій шанс на безсмертя.


[Закрыть].

Та Шамхат не мала часу думати про видіння. Потік води нарешті вирвався на волю і полетів униз, а разом з ним потужна хвиля повітря.

Кістки над краєм безодні

А потім її викинуло на берег. О боги Неба й Землі, яке смутне видовище відкрилось перед Шамхат! Неозора пласка рівнина, всіяна кістками і трупами людей і тварин, що їх відкинув світ живих. Незліченна кількість, яку, мабуть, і писарі Нерґаля не можуть полічити. Втім, боги дбають, щоб мертвих не було більше, ніж живих, а живих – більше, ніж мертвих. Така доля, що про поживу мертвим нема кому подбати, що хтось стає жертвою вбивць і лишається непохованим, що хтось не має матері, а хтось – сина…

Усі почуття Шамхат, здавалось, залишились в тілі, але розум був поки що з нею. Мертві не божеволіють, а вона була певна, що мертва, бо бачила власне тіло, яке пливло водою разом з іншими тілами, а потім зникло у вирі. Скраю лежали ті, хто помер недавно, учора, хоча Шамхат не була певна, чи зараз ранок чи вечір, бо в царстві Нерґаля і Ґашінґаль час інший. Уту спускається під землю, коли пройде шлях із Східної брами до Західної. Над нею нависало небо, якась брудно-сіра пелена. Вздовж берега клубочився туман, ні, то були безплотні постаті, котрі блукали поміж свіжих небіжчиків. «Треба й себе знайти, – подумала Шамхат. – Я маю подивитись на себе. Так годиться». І вона підійшла ближче до примарних постатей-тіней. Ніхто не звертав на неї уваги: усі були надто заклопотані собою, щоб вступати у бесіди. Та й, зрештою, говорити ніхто не міг. Тому всюди панувала тиша, нечувана тиша, несусвітня.

Тіла лежали так, як їх викинули хвилі, в незручних позах. Одні долілиць, багато мали рани, завдані водою. Старі й молоді, каліки, діти, немовлята, перемазані намулом, а поміж ними мертві тварини – вівці, телята, собаки, коти, птахи… Шамхат шукала себе, таку ж непривабливу, понівечену Рікою і життям. Вона довго ходила берегом, і знайшла тіло Ені, маленької служниці, яка вважала себе її дочкою, хоч то не могло бути правдою. Не знати, чи знайшла душа Ені своє тіло. Шамхат озирнулась довкола і не помітила нікого, хто нагадував би Ені. Мабуть, вона вже пішла звідси. Здається, деякі душі прибували сюди раніше за свої тіла, бо як тільки вода викидала нове тіло, кілька примарних постатей кидалося до нього. Але не так, як живі люди. Тут не було різких рухів, наче душі зав’язли в меду потойбічного світу. Знайшовши тіло, тінь-душа нахилялася над ним, намагалася увійти до тіла, обіймала його, тулилася… Невже вони не розуміють, що двері тіла навіки замкнені для них і належать Нерґалю, пастирю мертвих? І що повернутися звідси неможливо. Он яку важку дорогу вони подолали. Недаремно її називають дорогою без вороття.

Нарешті Шамхат знайшла себе, тобто свою земну оболонку. Тіло лежало обличчям донизу, в грязюці. Вона впізнала себе по сплутаному мокрому волоссі, в якому чомусь застрягла шпилька з рожевою квіткою. Напевно, роздягальники трупів не завважили. Та наступної миті вона засумнівалась, чи це не помилка, бо поряд лежала лицем донизу інша жінка, така ж молода, вп’явшись у пісок посинілими пальцями. Мабуть, вона потонула в одному з каналів, таке часто буває, коли осипається гребля. Але й Шамхат могла теж втонути! Вона навіть почала щось пригадувати: удар об воду, якесь червонувате світло, що буває, коли починає сходити сонце Уту, повільно прочиняючи двері, щоб не спалити ліси в Країні кедрів. Зрештою, вона не хотіла нічого пригадувати. Тут їй це непотрібно.

Шамхат забирає з собою Писар мертвих

І тут Шамхат помітила писаря, за яким ходив учень з табличкою. Вони не нагадували мертвих, однак і живими їх важко було назвати. Таких людей немає в Країні чорноголових. Надто високі, з волоссям кольору соломи, білою шкірою й прозорими очима. Напевно, вони служать Діві-писарю, яка в підземному світі записує долі всіх людей. Шамхат застигла над двома тілами, одне з яких колись належало їй, а тепер вже ні – тільки душа й ім’я. Втім, імена також мають долю: їх можуть забути чи пам’ятати вічно. Але зараз своє ім’я вона не може вимовити. Є надія, що його запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно. Але на землі… Доки приносять жертви й відчитують молитви, доти існує зв’язок між живими і мертвими.

Ті, чиїми кістками встелено берег, їм ніхто не принесе ячмінних коржів і пива, і вони гризтимуть суху глину й злизуватимуть росу зі стін. Їх навіть не пустять через Браму, бо за це треба платити. Хто міг сподіватися, що Шамхат приєднається до цих найнещасніших!

Шамхат з острахом спостерігала, як Писар з помічником наближаються до неї. Вона не знала, як має поводити себе перед такими поважними особами. Уста її були запечатані глиною, вуха заліплені піском, та навіть, якби вона могла говорити, однак не зможе пояснити, чому її, напоївши смертельним зіллям, вкинули у Ріку. Та, зазирнувши в очі Писаря, вона побачила не відображення його душі, бо той не мав людської душі, а дух і плоть богів. Вона побачила в них усе своє життя від початку до кінця. Але що йому ще потрібно від неї, чому він виділив Шамхат серед інших душ?

– Дочко Шамхат, – мовив Писар, не розтуляючи уст, і погляд його пронизав її тінь, вийшовши поза неї. – Ти маєш піти зі мною.

Тільки й усього сказав й обернувся, пішов не озираючись. А Шамхат поквапилась за ним, як телиця на налигачі, котра не відає, куди її ведуть: на пасовисько чи до різника. Перед нею простягся безживний степ, плоский, як стільниця, і невдовзі зникли кості мертвих, жертви битви між життям і смертю, де завжди перемагає остання. Зрозумівши це, Енкіду перестав боротися: яка різниця, коли вмерти? Прив’язаний до пана-товариша Більґамеса, він не міг вернутись у степ, не міг покинути стіни Урука. Так, він став устами Більґамеса, серцем його уст, його братом. Цього ніхто не заперечить. Здавалось, ось-ось перед Шамхат відкриється велика правда буття, і вона наближається до прірви, в глибині якої ховаються иерозкриті таємниці. Наразі жінка усвідомила лише одну з істин: вона є частиною історії про Більґамеса, Енкіду й діву Шамхат, і ведуть її задля того, щоб вирішити долю по смерті. Можливо, її чекає випробування, і не одне. Це засмутило Шамхат, бо хоча й смерть звільнила її від втомленого тіла, залишилась втомлена тінь-душа. А що коли Писар веде її прямісінько до Енкіду? Можливо, там на неї чекає навіть Більґамес, котрий згинув у кур-кур, звідки не долетить навіть ворон, щоб сповістити печальну звістку?

Брама посеред площі

Чи Шамхат замислилась, чи стала неуважною від монотонного руху степом, котрий більше нагадував пустелю, коли раптом помітила, що йде за… цапом[61]61
  Одним зі священних імен Енліля було Цап-вожак Неба-Землі.


[Закрыть], так, старим цапом з темно-брунатною спиною і облізлими боками. Це так її вразило, навіть розсмішило, хоча мертві не сміються, і вона не могла. Чи то Писар перетворився на цапа, чи дав їй за провожатого цю тварину – що їй було робити? Мусила йти за цапом. Аж ось вони опинились на краю улоговини, вкритої великим чорним камінням, великим дивом у країні чорноголових, з чого Шамхат зрозуміла, що опинилась справді дуже далеко. Втім, іти було зовсім неважко, бо її босі ноги були лише тінню, а тіні все одно по чому ступати: по м’якій пилюці, стерні чи гострих каменях. Проте цап вибирав собі шлях, намагаючись не поранитись. Вони перетнули улоговину й заглибились у темний отвір між камінням. Стіни проходу були викладені лазуритовою плиткою, а долівка була білою. А відтак, слідом за старим цапом, в якого один ріг був трохи звернутий набік, Шамхат вийшла на простору площу, посеред якої стояла однісінька брама з кедрового дерева, вдесятеро більша, ніж та, яку спорудив герой Більґамес, перемігши Хуваву, володаря Країни кедрів. Звісно, цю браму зробили боги. А богам не слід дивуватись, навіть якщо вони поставили браму посеред площі й замкнули.

Та цап і не намагався обійти браму. Дрібочучи, він обійшов довкола неї і зник. Шамхат залишилась сама посеред площі, яку оточували не мури, а щось схоже на димову завісу. «Це дим з наших жертв, – подумала вона. – Дим для Ануннаків»[62]62
  Судді у Царстві мертвих. Звичайно, вважалось, що їх семеро, але називають і інші цифри. Можливо, звідси походить леґенда про сім мудреців.


[Закрыть]. Тут мають бути ріки пива і гори ячменю, купи срібла і золота. Проте нічого такого вона не помітила. Площа була величезна, брама висока, а Шамхат – маленька. Не можна сказати, щоб вона цим не переймалась. За життя їй вдалось зажити слави найкращої блудниці Урука, її осяяло світло енсі Більґамеса, додав загадковості Енкіду, зліплений з глини над прірвою. І що з того? Ніхто не приніс нічого на помин її душі. У той світ вона прийшла нага з порожніми руками. Отже, їй нема чого сподіватись на добре ставлення Ануннаків, адже що заведене на землі, те спущене з неба.

Тепер вона чекала, що хтось її покличе, скаже, що робити далі, куди йти. Вона завжди підкорялась чужій волі і чужим бажанням. Це додавало їй сили. Вона стоятиме на площі перед брамою з кедрового дерева сто літ, тисячу, скільки треба.

Може, минуло сто років, може, менше, але раптом звук дверей, що відчинялися прорвав тишу, яка тримала Шамхат в полоні, відколи та опинилася на березі Ріки. Він був такий величний, приголомшливий, захоплюючий. Жодні двері у світі людей не відчинялись так.

Навала звуку створила вихор, який підхопив Шамхат, втягнув її в отвір дверей, наче пір’їнку, й вона полетіла кудись угору в сріблястій імлі. Несказанна розкіш пронизала її душу, випускаючи тугу за земним світом, вилущуючи тверді чорні часточки, кидаючи їх вниз. Ні, її доля таки була благодатна. Вихор м’яко опустив Шамхат на зелену траву.

Шамхат не бачить богів

І знову вона була сама. На розкішному полі, де зліва колосився ячмінь, а справа доспівала пшениця. «Це, мабуть, боги засіяли ниви з жертв за померлими», – вирішила Шамхат. За полями був округлий пагорб, на якому паслися ягнята й козенята. З пагорба витікав струмок, весело біг поміж очерету. Далі кучерявились сади з виноградом і яблунями. Але Шамхат не знала, що їй робити. Усі запахи, звуки, які тільки могли бути в цьому щасливому світі, оточували її. Вона ніби була досі калікою, невидющою і глухою, а тепер видужала. Їй не хотілось, щоб хтось дивився, як вона йде і казав:

– Ось іде Шамхат, блудниця з Урука.

Ні, тут не було нікого. Це місце не призначалось для людей, а, отже, й для неї. Вона не могла торкнутись трави, погладити ягнят, не могла напитись зі струмка, з’їсти гроно винограду. Вона була ніби всередині цього, і водночас поза ним, і ніщо не бажало її помічати. Та все ж краще, ніж запилене підземелля, де лише глина й мутна вода, де мертві чекають ласки живих, чия пам’ять така коротка.

І Шамхат сіла просто на землю, щоб стати ще непомітнішою, й почала слухати дзижчання бджіл, шелест трави, тихе мекання ягнят, а далі й сама заговорила.

Шамхат звертається до Гашанни:

– Пресвітла Гашанно, володарко життя і смерті! Ти дала мені життя, навчила жіночого діла, і я служила тобі, як уміла. Ти відібрала життя в мого брата і сина Енкіду, зітнула серпом очеретину, і зробила це у священному гніві. За того бика, що його вбили Енкіду з Більґамесом[63]63
  Конфлікт між Інанною і Більґамесом виник через його відмову одружитись з нею. Більґамес і Енкіду вбили оскаженілого небесного бика, якого Інанна наслала на Урук. Бик тут символізує стихію жіночого гніву.


[Закрыть]. Мабуть, кожен вчинив би так. І Більґамеса ти покарала – безумством. Хоча, можливо, він теж десь іде далекою дорогою в царство Нерґаля і сестри твоєї Ґашінґаль.

Так само вчинила ти мудро, убивши дівчинку, що називала мене матір’ю, а Енкіду батьком, бо жити з одним оком у цьому світі небезпечно. Однак я не можу зрозуміти одного. Чому ти вбила їх так, ніби я була тому причиною? Адже інші великі боги є свідками, що, хоч я й стала серпом смерті в твоїх руках, помисли мої були дуже далеко від цього. Спитай-но краще в Нанни-місяця і Уту-сонця.

Нічим не відізвалась на це Гашанна, пані Урука що має завжди багато роботи, без якої життя на землі припинилося б, без якої світ переповнився б і тріснув би, наче глек. Тільки повів вітру наповнив теплом ноги Шамхат і вона відчула, що вони стають плоттю, легшою і прозорішою, ніж та, що була в неї перед тим, як вирушила вона в далеку дорогу. Тепер вона мала ноги, якими могла відчувати тепло землі й шовковистість трави. Тамуючи подив і радість, Шамхат продовжила розмовляти з богами.

Шамхат говорить до Нанни-місяця

Батьку Нанно[64]64
  Бога Місяця зображали у вигляді пастуха, який поганяє зірки на небі.


[Закрыть], що поганяє лазуритовою палицею зорі на небі, хто являє нічну красу і дбає про безпеку людей, від чийого ока не сховатися потаємним діянням, ти ж знаєш, як усе було? Знаєш, що моя робота найбажаніша уночі, і бачив, що я не лінувалась, аби Урук багатів. Ти ж бачив, як три дні ми з пастухом Ніртабом сиділи в очереті, пильнуючи, коли до води у смерку прийде дикий Енкіду, оточений онаграми і газелями. Ти освітив моє намисто, браслети і шпильки у волоссі, ти освітив мої груди і лоно, щоб Енкіду, котрий досі не бачив жінки, зрозумів, для чого її створили боги. І щоб я побачила Енкіду з гривою, наче в лева, якої не торкався гребінь, з устами, що не відали про шляхетність людської мови. Ти бачив, як він злякався! І як я злякалась: ану ж він задушить мене своїми волохатими ручиськами. Та син пастуха-мисливця Лу-Піріна шепнув мені:

– Не бійся, Шамхат! Він не кривдить газелей і онагрів, рятує від стріл мисливців; він засипає ловчі ями і розриває сіті, він лікує недужих звірят і грається з левенятами. Його зліпила мудра Нінхурсаґ, щоправда пізніше за всіх нас, то й не дивина, що Енкіду не знає нічого крім степу, не бачив міста Урука, не їв хліба і не пив вина. Але так само невідомі йому людські вади: марнославство, захланність, лицемірство. Він достоту, як новонароджене дитя, брат наш Енкіду. Тому ми й не кривдимо його, як не кривдимо ні людське дитя, ні дитя газелі, очікуючи, коли прийде його час і воно принесе нам користь.

Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.

Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки – прудкішим вітру був Енкіду.