Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Розповіді прочанина

1

Біля одного міста ми побачили величезний квітучий луг на березі ріки. Нам розповіли, що той луг хотіли забудувати, але люди не дозволили. І ще ми чули, ніби колись влітку тут стояло багато копиць сіна, та якось з’явився гелікоптер і розстріляв з кулемета ті копиці. Потім люди знайшли в сіні багато убитих: чоловіків, жінок і навіть дітей. Здається, то були чужинці, які хотіли просити притулку в місті. Відтоді сіно не складають в копички, а, підсушивши скошену траву, забирають додому для худоби.

2

А ще в одному місті ми йшли через турецький міст, дуже старий, на річці Случ. Там у підпорах зроблені сходи, по яких тече вода. Кажуть, ніби камені скріплені яйцями й сиром, тому міст такий міцний. Бачили ми ще один турецький слід: мечеть, перероблену на костел. І хоч зверху хрест, а всередині теж усе християнське, але чомусь воно не таке. Не чути християнського духу.

3

Було одне село, яке навпіл перетинав кордон. Як треба було піти до родини чи сусідів, мусили брати у війта папір з печаткою. Та найбільше сміялись ми над жовтою куркою, що часто перебігала кордон, і кожного разу господиня брала папір у війта, або несла солдатам пляшку горілки. Ми спитали її, чого вона не прив’яже курку за ногу, аби не бігала. Жінка засміялась і розповіла, що вийшла сюди заміж, і не має родини на тому боці, а курка дає їй змогу почуватись такою, як усі.

4

В одному селі нас перестріла молодиця й спитала, чи будемо ми йти через одне велике місто, в іншій державі. Ми сказали, що так. «Як стрінете такого то й такого, то перекажіть, що я вмерла». Ми здивувались, і вона пояснила, що не бачила того чоловіка вже тридцять літ, і що ні він до неї, ані вона до нього не може приїхати. Потім наш Михайло сказав: «Яка дурна! Чи можна знайти голку в сіні, а чоловіка у великому місті?» На те Старший відповів: «Усе може бути. Пощо ти з нами йшов, коли не віриш?» Я бачив, як хлопець після того замислився.

5

Якось ми ночували під горою, звідки, оповідають, витікають два потічки: один з мертвою, а другий – з живою водою. Ми знайшли їх, але не знали, де мертва, а де жива вода. Було вже темно, і Старший порадив змішати обидві води й зварити на них вечерю. А вранці ми побачили над обома потічками дерево, обвішане стрічками й мотузочками. «То якісь язичники», – мовила жінка на ймення Параня, кисло скривившись. «Те, що святе для інших, святе і для нас», – відказав Старший і відірвав від носової хустини смужку.

6

О, той Старший недаремно водив прочан уже не один рік! Він знав, куди йти, що казати, як берегти ноги, і як вчитись терпіння. Пам’ятаю, був такий випадок, коли нас взявся підвезти один добрий чоловік, бо дорога через гори тяжка. Мав фургон без вікон. І ми не бачили нічого, лише чули, як раптом фургон нахилився і наляканий водій крикнув, що ми зависли над прірвою. Аби ви бачили, що за глибокі прірви в тих горах! Водій наказав нам перейти на один бік, щоб врівноважити машину. Ми розуміли, що порятуватись можемо лише завдяки спокою, і навіть жінки, їх було три, не заплакали. Та коли ми перейшли, виявилось, що нашої ваги замало. Тоді Старший сказав: «Ви – із золота, мої дорогенькі, із щирого золота, і воно – важке, дуже важке!» Ми всі уявили, що наші змарнілі висхлі тіла – золоті, навіть блиск привидівся золота, і враз фургон вирівнявся, і ми від’їхали від небезпечного краю.

7

Старший навчив нас сміятись, вивільнювати з себе біль і почуття провини. Якось нас оточили розбійники й відібрали усі наші гроші. «То несправжні розбійники, – сказав Старший. – Я знаю тутешніх розбишак: ті ніколи не грабують бідних прочан». – «А хто ж вони? – спитали ми плачучи. – Слуги диявола?» А той похитав головою: «Ні, дітоньки, се – ангели!» І почав сміятись: «Вони забрали ваш тягар, аби ви не турбувались і не лічили грошей, кожного разу, коли витрачаєте. Аби небо і земля про вас дбали». Ми пригадали цих засмаглих розкудланих лайдаків з блискучими гострими зубами, що наставляли на нас пістолі й рушниці, й теж почали сміятись.

8

Ми побачили сніг на перевалі й тішились як діти. Бо знали, що в тих краях, через які будемо йти, снігу не буває. І хоч в себе вдома ми його не любили, тепер сніг був для нас згадкою про домівку. Ніхто й не думав лишатися у Святій землі. Нас вдома чекали, а там – ні. Ми стали пригадувати, який день нині, місяць і рік, ковзаючись по кризі, що вкривала сніг. Нарешті Гриць закоцюблими руками витяг з торби календар і сказав: «Нині – понеділок, 25 лютого, 2008 року!» Отже, і вдома, і тут була зима!

9

Ми були змучені й голодні, коли спустились з rip. А їсти не мали за що купити. І ще збиралось на грозу. На полі одинокий чоловік докошував збіжжя. Дехто з нас був із села, і ми знали, що бідака може лишитись без урожаю, тому кинулись в’язати снопи й складати на воза. Ледве встигли доїхати, бо почався сильний град, аж листя з дерев позбивав. Господар не знав, як нам дякувати: нагодував, поклав спати в хаті, ще й дав харчів на дорогу. Отак нам помогли небо і земля, і се так нас врадувало, ніби наші бажання вже здійснились.

10

Розповім, як ми співом заробляли собі на дорогу в чужій країні. Просити ми встидались, бо були ще молоді й здорові. Так-от трапилася нам на шляху велика ріка. Перебратися на той берег можна було лише перевозом, а міст був далеко внизу. Виявилося, що старий перевізник, якого добре знав Старший, помер, а замість нього знову був ангел. Він спитав, чи є у нас гроші, і вперся, що без грошей не повезе. Тоді Стефанія посміхнулась і сказала: «А може, ми заспіваємо?» І завела коляду «Ой, у лісі, в лісі на морозі». Ми підхопили і зі співом зійшли на перевіз. Пливли дуже помалу, бо перевізник хотів послухати якнайбільше. Ми заспівали йому «Їхав козак за Дунай», про Довбуша, «Чорні очка як терен», а наостанок гримнули «Реве та стогне Дніпр широкий», що напевно почули аж коло мосту. Так ми скоротили собі шлях до Святої землі. І нам було приємно, що ненаські люди послухають наших пісень.

11

В одному місті була книга, яку може відкрити хіба чистий душею. Люди товпились коло неї, приїжджали здалеку, але ніхто не насмілювався спробувати її відкрити. Одні казали, що то ошуканство, інші боялись собі нашкодити, ще інші не хотіли стати посміховиськом. Ми теж прийшли подивитись. Книга була така велика, як двері. А наш Старший, коли ми вийшли надвір, сказав: «Певно, за тими дверима вітер свище». І нам аж мороз поза шкірою пішов, хоч надворі стояла спека.

12

В одному селі теж була дивовижа – стара криниця. До води треба було дуже довго спускатись сходами і черпати з невеликої виїмки. А тоді нести ту воду в збанку, поставивши на плече. Тяжкий труд, але, якби вода діставалась легко, хто б рив таку криницю?

13

Були такі місця, що ми їх обходили віддалік. Мінні поля. Я в себе на городі теж колись вирив снаряд, пам’ятаєте? А там того заліза повно: кози підриваються, часом люди, бо не всюди пише, що там є міни. Добре, що Старший вмів читати по-їхньому. Та однак ми бачили діточок без рук, без ніг, бо що дитя розуміє: хоче бавитися. Нещасний край. Мені снилася наша дорога, обсаджена вербами, веселі луки, сади, вкриті цвітом, міста з золотими дахами. Бо прочани розповідали нам про сади і міста, а про мінні поля, червоний порох, безводдя і розбійників ні слова. Та я хочу, людоньки, аби ви знали, яка дорога до Святої землі. Така, як на Голгофу.

14

Мусили ми шанувати місцеві звичаї, аякже. Хоч були вони й дивні. Не вільно нам заходити до їхнього помешкання і до мечеті, а шукати дім для прочан чи монастир. Та ми й самі не були цікаві. У нас своя Свята земля, і у них – своя. Вони шанують нашу, ми – їхню. Але я знаю, що ми не боронимо нікому йти до наших церков: нехай подивляться, як там красно. Я спитав про це Старшого, а він задумався, подивився на мене й каже: «Миколо, ти хотів, щоб хтось зазирав у твою душу?» – «Звісно, ні!» – настрашився я, подумавши про свій гріх, який несу, аби спокутувати. «Отак, для них дім і храм – ніби їхня душа». Може, й правда. Та мені, простому чоловіку се важко збагнути.

15

Мало не забув розповісти, як ми були у тому великому місті. Михайло все крутив головою, коли ми йшли людною вулицею, тримаючись одне за одного, аби не загубитись, бо все-таки чужа країна. «Чого ти крутишся, хлопче? – смикнув я його за полу. – Трамваїв не видів?» – «Та ні, у Львові на них їздив. Я виглядаю того чоловіка, пам’ятаєш?» Видно, бідаці міцно засіло се в голові: «Якби на людях було написано їхнє ім’я, то ми легко знайшли б його». – «Але ж, бачиш, тут так не заведено». – «Ніде так не заведено, хіба, може, у тюрмі…» Михайло затнувся, бо сидів колись у криміналі, але ми знали про се. І знали, за що сидів.

Нарешті ми натомились й сіли підобідати в парку на купі листя. Коли підходить до нас якийсь чоловік, і так пильно на нас поглядає, що ми аж перестати їсти. Стояв-стояв, а далі каже: «Звідкіля будете, люди добрі?» – «Та з України, прошу пана. Прочани ми». – «Ага. А чи були в такому і такому селі?» – «Здається, були». – «А чи бачили таку й таку жінку?» Михайло аж скочив на ноги: «А ви той…?» – «Так». – «Вона вмерла», – сказав Старший. Чоловік дивився, а тоді каже: «Перекажіть їй, що і я вмер». – «Добре, як будемо вертатись». – «Почекайте, я зараз!» – попросив чоловік і побіг кудись. «Але ж вона не вмерла!» – вигукнув Михайло. Але Старший на се промовчав. Незабаром вернувся той чоловік і висипав на скатертину цілу жменю золотих монет: «Візьміть мене з собою!» Ми подивились на Старшого, але той похитав головою: «Ні, чоловіче, у нас свій оркестр. Забери золото». – «Ти такий багатий, – не витримав Михайло. – Чому ж не приїхав до неї?» – «Бо тих грошей вистачить, щоб дістатись до Святої землі, а до неї – замало». – І пішов геть. Ми глянули на купку золота, а там, бігме, жмуток осіннього листя!

16

Трапилась нам нагода провідати одного пустельника, що мешкав у печері вже літ двадцять. Нам дуже кортіло подивитись на святого чоловіка. Найперше ми спитати його, чи був він у Святій землі. «Ніколи. Отам – найбільша спокуса». – «А може, ми, отче, шукаємо спокуси?» – тихо мовив Гнат, але так, ніби відрубав. Нам здалося, що аж сокира зблиснула в повітрі. «Може, – продовжив він, – найважче прийти і повернутись такими самими, як прийшли!» Усі мовчали. Мовчав і пустельник. Ми боялись, що він нагримає на нас, обізве поріддям сатани. Нарешті пустельник мовив: «Хто знає, чия спокуса довша…»

17

Наші гріхи після того, як ми побачили світа, вже менше нам муляли, бо надивились стільки усього, що ліпше нікому не видіти! Людей, що не мали навіть одежини, аби вийти удень з хати, яка стояла просто в болоті. Вони їли раз на три дні і продавали власних діточок, хоч, може, то й ліпше, бо рано чи пізно пропасниця спровадила би тих діточок на той світ. Людей, що не знали про віру і благочестя. Бачили ми священиків, котрі плакали від безсилля, віддаючи нужденним усе, що мали. Але то була правдива діра, прірва! «То хто з них святий: пустельник, що молиться в печері, нічого не відаючи про світ, чи священик і черниця, які день у день рятують людей, опікуючись найнужденнішими?» – спитав Гнат. Ми якийсь час помагали тим людям, а тоді пішли. Гнат, що був нежонатий, казав, що повернеться сюди, як відбуде прощу. За се його хвалю: слово є слово. Тепер ми менше дивилися на Старшого, а більше одне на одного, і се радувало нашого приятеля. Вийшли сліпими й убогими, дасть Бог, повернемось зрячими й багатими.

18

Нарешті ми прийшли до моря і не могли на нього надивитись, бо ніхто з нас, окрім Старшого, моря не бачив. «Я бачила, – мовила тихо Мирося. – У сні…» Зі співом зійшли ми на корабель, дивуючи інших прочан, бо нікого не втратили: як вийшли восьмеро, так і прийшли восьмеро. Маленький гурток, та кріпкий. Пливти було страшно, то правда. Як знаєш, що під тобою безодня, і берега не видно, ні одного, ні другого. Та ми були серед людей, наслухались різних оповідей.

На третій день знялась буря. Казали, що корабель потоне, бо на ньому пливуть грішники. Звісно, усі ми – грішники. Ми приступили до Старшого й спитали: «Що нам чинити? Ким маємо стати? Листками з дерева, трісками, пір’ям?» – «Ким хочете», – знизав плечима він. Люди клячали, молились, плакали, і не бачили, як вісім птахів знялись у повітря й полетіли з обох боків корабля, захищаючи його від вітру.

Лютий 2008 року, Львів

Рукави, вологі від роси

Із віком я навчилася й собі бути обережною серед обережних людей, котрі знають, що потаємні думки, висловлені вголос, можуть стати відомими широкому загалу, симпатії чи антипатії використають проти них. Наші почуття потрібно приховувати, а ще краще тримати під замком. Так само буває з довірою: незнайомець може завдати болю, якщо наблизиш його до себе. Людська спільнота звикла дотримуватись різних норм поведінки щодо певних груп людей, і ніхто відтоді не є достатньо вільним чи хоча б незалежним. Я намагаюсь менше бувати серед людей, котрі здатні заподіяти мені шкоду, але що з того? Втрачається не одна нагода зустріти тих, хто потребує мене і кого я потребую. А, може, й ні. Те, що має статись, коли-небудь станеться. Отак втішаю себе, а весну змінює літо, ця гаряча летюча зірка, на яку не можеш надивитися, і ось вона падає… Туман зволожує одежу і кам’яніє в кризі, яка сковує ставки, де у глибинному намулі засинають жаби і рибки, і серце робиться теж твердим і холодним у цій віртуальній або й справжній зимі.

Попри оте буття, яке проникає у вікна і двері, наганяючи страху, і змушує жити не зовсім так, як хочеться, або навіть зовсім не так, часом буває: я чи хтось інший, раптом стає божевільним нічним метеликом і рветься до світла, обпалюючи собі крила. Ця одержимість на перший погляд здається ганебною, помилковою. Вона порушує ритм життя, калічить себе і навіть інших, а потім довго тремтить у темному закутку й плаче, остерігаючись, щоб хтось не помітив її сліз.

І. ОСІНЬ

 
Самотній лелека не напоїть дзьоба,
Летить, кричить – голос нагадує ключ.
Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь?
Розгубилися в десятках тисяч важких хмар.
Погляд зривається – і ніби щось бачить…
Смутку багато – і ніби чує.
Польові круки – не продовжують нитки думок,
А теж кричать і метушаться безладною зграєю.
 

Ду Фу

Досвід самотності вчить не довіряти. Замикаєшся в мушлі, зробленій з твоїх поразок, зате всередині там тихо і тепло. Уся наша посивіла цивілізація заховалася в такій мушлі, створивши віртуальний світ високих технологій. Сталося те, що мало статися, – втрата чутливості поза межами мушлі. Інші живі істоти видаються рухомими механізмами, а будь-які емоції в людей виявляються лише задля того, щоб справити на когось враження. Бог – більше не люблячий Отець, а Бос, який може за чемну поведінку винагородити матеріальними благами. Духовні потреби людини залишаються десь у підсвідомості. Вони ніколи не зникнуть. Німий крик спраглої душі зависає у пронизливо синьому небі. Самотній лелека, що більше не належить до зграї, походжає по стерні, обплутаній зволоженим павутинням, а вночі засинає десь між кущами шипшини та глоду, цілком беззахисний, бо немає у нього жодної опіки. Якщо й доживе до зими, то сніг уб’є його, а дрібні хижаки розтягнуть шматки плоті по своїх норах. Той лелека усвідомлює власну приреченість і те, що ніхто йому не допоможе, бо поранене влітку крило втратило міць і ця вада відштовхнула дітей та дружину. Згадуючи про них, лелека кричить услід, прощається…

Це нагадує мені, як кровоточать зрізані квіти, як спливає кров’ю зламана гілка, відчахнута від власної сутності. Вони повільно вмирають і їхню зів’ялу плоть пожирає земля. «Квіти – найкращий дарунок». Їхня імітація з пластика та тканини може навіть пахнути. Так пахне сучасне мистецтво, яке не знає болю, так пахнуть вдавані людські почуття у мелодраматичних серіалах. Усе заступає культ людського тіла, яке теж пахне різними імітаціями. У мушлі надто тісно. Люди намагаються зайняти найзручніші місця і, як би вони не виправдовували це, їхні дії слід вважати жорстокими й егоїстичними. Жорстокість – це не почуття, а хвороба, що передається через погляд і дотик. Вона – причина тієї самотності, яка остаточно приходить із настанням осені людського життя. Аж тоді в людині прокидаються почуття. Може, вона й не заслуговує на них, принаймні, їй так здається. Вона ж бо стільки сил витратила на побудову мушлі, а тепер найменший камінець пробиває панцир, завдаючи нестерпного болю. Ніхто не допоможе їй полагодити мушлю, бо на місці старих будинків споруджують нові, а старих тварин виганяють на вулицю помирати або присипляють. Як і хворих.

Тремтячи від холоду, голодні старі люди й собаки доживають віку у темних закутках, як колись виживали. А коли ж вони тоді жили? У людей є мета: зробити так, щоб тебе потребували завжди. Тобто мати що залишити у спадок. Тоді завжди знайдеться кому закрити очі й провести на цвинтар. Коли ж нема у тебе нічого, мусиш терпеливо чекати смерті, не просячи нічого навіть у рідних дітей. Ось як описує це Василь Стефаник у одній з новел:

«…На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.

– Божечку, Божечку, найди мені смерти, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Дес умирают такі, що лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?

І розтріскувалася від кашлю.

Коло баби сиділи діти. Як баба синіла й заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирают». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».

Новела називається «Осінь». Старі говорять часом самі до себе, бо їх ніхто не хоче слухати. Розум і тіло старіють, але почуття вивільнюються з-під крихкої шкаралупи, і людина плаче. Чи хтось відтрутив її, чи вколов словом, чи чує вона пісню, або вірш Шевченка. Як би вона плакала, якби хтось погладив її просто по голові… Пригадую, як у дитинстві до старої сусідки приїхала її дочка з чужої країни, яку відібрали у неї дитиною. Як ми, діти, сиділи на плоті й дивились на цю зустріч. Дорослі плакали, а ми дивувались, як чужинка не знає материної мови. А однак вони порозумілись. Їхня зустріч не потребувала довгих розмов. Упродовж багатьох років вони писали одна одній листи.

Як дивно: людина здобула величезний досвід і може порозумітись з цілим Всесвітом, а її ніхто не бажає слухати! А вона допомогла б уникнути багатьох помилок. Розповіла б про найкращі миті свого життя, зовсім не пов’язані з успіхом, кар’єрою чи роботою, про почуття наближення до інших істот чи краєвидів, почуття жаху перед скороминущістю життя, чи природною стихією, яка надходить раптово, про лихо, яке, мов лакмусовий папірець, визначає присутність людяності в кожному з нас… Тому найпевнішим історичним джерелом є свідчення простих людей. Як ось цей «Плач над загибеллю Ура», записаний на глиняній табличці чотири тисячі років тому:

«Люди Ура порубані сокирами, шоломи з голів погубили; як газель, звалена ратищем, лежать, зарившись устами в пилюку! Його люди, повбивані києм, лежать з непокритою головою. Де недавно їхні дружини народжували дітей, там тепер вони валяються у власній крові».

Почуття здатні вистояти перед найпривабливішою брехнею і пронести вогник правди у найтемніші закутки сфальшованої історії. Одна війна, один голокост, одна пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, це – здичавіння власного серця, пам’ятаючи, що найсправедливіший суд – суд нашого сумління. Далеко не кожна людина наділена моральним інстинктом, бо закладається він у ранньому дитинстві й ніколи не зникає. Моральний інстинкт – це неприйняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Моральний інстинкт – це коли мати не відрікається від потворної дитини і любить її, хоча кожен день у неї серце спливає кров’ю. Моральний інстинкт – це не фанатизм святих та героїв, не вогонь, який обпікає, а лагідне тепле світло багаття, де так приємно гріти руки. Моральний інстинкт породжує переконання, а не одержимість, почуття, а не пристрасті. І вже, певно, для нього не існує поняття жорсткої необхідності, яка пахне кров’ю і завжди порушує чиїсь життєво необхідні права.

Нинішнє ставлення до старості таке ж атавістичне, як і сотні років тому: старі люди обтяжують плем’я, котре йде вперед, залишаючи старих вмирати на узбіччі. Разом із кровними зв’язками відсікається заразом і минуле, щоб правда не здобула над людьми владу. Але минуле неминуче опиняється попереду в образі їхньої ж старості. Справжня старість – це безсилля душі у безсилому тілі. Якщо щось не так, настає трагедія Фавста чи Курта Кобейна: вибух почуттів нічого не має спільного із тихим безболісним згасанням, яке триває часом ледь не половину життя. Хвороба, що поволі підточує й приводить до летального закінчення. Старіння так тісно зв’язане з тілом і завдає стільки болю, що людина воліє закам’яніти. Вона тяжко працює, оточує себе надмірною кількістю речей, вибудовуючи стіни індивідуальної мушлі. Те, що Екклезіаст передає словами, які виходять просто зі зболеного серця, звичайна людина примірює до суттєвих, як їй здається, матеріальних вартостей, спонукаючи власних нащадків до інфантильності. Вона гадає, що коли її діти не матимуть життєвих проблем, пов’язаних зі статками, то досягнуть успіхів у сферах духовних. Нарешті у них є міцний фундамент і надійні стіни, та тут надходить старість і звалює на тіло цілий оберемок хвороб, з якими вони вже не годні впоратись. Людина стає залежною і з нею поводяться, як з нерозумною дитиною: вкладають до ліжка, хвалять за чемність і сварять за неслухняність, або й карають. Спочатку їй увага навіть приємна, бо наче повертає у дитинство, але час надто коштовний: треба віддати світові власний досвід і ще пізнати те, що варто пізнати.

У тому печальному світі сумління витворює Бога любові, перекладаючи на Його плечі опіку над немічними. Жорстокості більшає, також брутальності, ненависті, відрази, але все це компенсує надія – звільнитись нарешті від тіла й почуттів, пов’язаних з ним. У декого надія асоціюється із втручанням Бога, хоча у природі не існує жодного втручання. Яйце перетворюється на гусеницю, гусениця стає коконом, а з кокона вилітає метелик. Але навіть із загибеллю метелика не закінчується життя: він відкладає яєчка і все повторюється. Людина ж розмножується на стадії гусениці, котра невпинно пожирає усе на своєму шляху. Старість для неї – кокон. Людина не здатна жити легко. Вона існує, налякана собі подібними, у вічній боротьбі за їжу і життєвий простір. Наслідки цієї боротьби: обвисла шкіра, зморшки, великий живіт, погаслий погляд і невиразна мова, що дратує оточуючих. Передчуття прощання – жаль за світом, якого ти так і не зрозумів, і тільки тепер починаєш безкорисливо любити, але не здатний передати це словами і навіть думками. Що не здобудеш у молодості, на старість не знайдеш.

І пам’ять рушає вниз, далеко-далеко, у ті місця, де ти мав шанс почати свій справжній шлях пізнання – у дитинство. Цей зворотній шлях завершує коло життя, за яким жменьку безсилої всохлої плоті очікує повне забуття, а що може бути після забуття? Нічого. Людина боїться Нічого ще більше, ніж хаосу.

Десь у вбогому притулку з вицвілими стінами і витертим лінолеумом, у запаху цвілі, доживає віку людина, відлучена від природи, яка є нашим лікарем і нашою матір’ю. Вона живиться крихтами чужого буття і ніколи не протестує проти абсурду й ганебності такого існування. Кожен пізнає ці почуття рано чи пізно.

Беззахисність звільняє нас від відповідальності за існуючий світопорядок. Парадокс: протягом усього життя нас обтісують, щоб надати правильної форми, хоча б цеглини, бо з неї зручно класти стіну, а потім виявляється, що це – без сенсу, що форма без її наповненості нетривка, і ось стіна починає валитися. Як у легенді про короля Артура, коли не можна було побудувати замок, бо, як тільки стіна досягала певної висоти, вона розсипалась. Однак ми продовжуємо будувати, скріплюючи цеглини розчином суспільної необхідності. Що не зруйнується війною, те знищить час, бо як лелека не прихилиться до зграї круків, так людина не зможе стати своєю серед чужих, а безсмертний – жити серед смертних. Втім, щоб жити вічно, треба перейти до іншого світу, а не залишатись у цьому, бо так тільки здається, ніби безсмертний може зробити і пізнати більше. Нічого подібного: втомлена свідомість врешті почне згортатись, перетворюватись на ембріон, як у оповіданні Борхеса «Місто безсмертних». Втома – це знак, що наші емоції не витримують напруження. Навіть великі дерева втомлюються, і з них потрохи виходять сила і сама воля до життя. Тому алхіміки шукають спасіння у філософському камені й еліксирі молодості, що нібито наділяють силою і безмежними можливостями. Їм здається, що можна зробити витяжку із сили Бога, розлитої у створеному ним світі, тобто обдурити Бога. Звісно, Бог не може суперечити людській волі, заважати божевільним проектам спасіння людства. Він сам існує в людській подобизні, проте може дозволити собі бути кимось іншим: квіткою, каменем, стовпом вогню, океаном, самотнім лелекою чи зграєю круків, бо для нього не існує важливого і неважливого. Було б дивно, якби людині забаглося зробити витяжку зі Всесвіту, кинувши в тигель всього потроху з чотирьох стихій. То була б просто дитяча гра. Магія також створює тільки ілюзію сили. Коли не можеш нічого змінити у світі, який прирікає нас на замкнуте коло безвиході, дух часом вдається і до цього. Однак жодна магія не врятує від болю і від старості, бо вони нізащо не підуть проти природи. Тому чарівник просто не звертає на них уваги. На щастя, потяг до чаклунства залишається в дитинстві для більшості з нас. Маг мусить бути або марнославним, або егоїстичним, або циніком. Концентруватись на одній ідеї упродовж багатьох років, оминати все людське на своєму шляху, переступати через почуття близьких – і опинитись у піщаній норі міста Безсмертних. Бачити довкола себе лише письмена, знаки, намагатись їх розшифрувати, не помічаючи найсуттєвішого: ми живі серед живих і не повинні завдавати шкоди одне одному. Безсмертя когось не обернеться безсмертям інших, але на певному рівні ми усі разом складаємо безсмертну цілість. Вічно кружляти в колесі – цього не хотів навіть Фавст. Істина відкривається йому перед смертю, в чорну годину поразки. Мабуть, безсмертя людини полягає в тому, щоб передавати дух остаточної істини наступним поколінням. Як тоді було б усе просто – рух по прямій лінії, та завше виникає сумнів: чи має усе це сенс? Адже повторюються ті самі помилки, відбувається заміна справжніх вартостей фальшивими, вижити вдається завдяки компромісу… Дон Кіхот одягає лати і йде воювати зі вселенським злом; він одержимий і не знає сумнівів. Та він так само, як і Фавст, зазнає поразки. Обидва старі, обидва самотні, обидва намагаються повернути втрачені духовні цінності, – і обом залишається старий мотлох: лицарство і античність. Час йде вперед, за свободу потрібно боротись, і нарешті кожен зустріне на небесах свою Дульсінею чи Гретхен, але вже не з плоті і крові. Така винагорода.

Досвід маленької людини, для якої найбільшою винагородою є звільнення від негуманних суспільних обов’язків при збереженні усіх її фундаментальних прав, не менш значний. Власне, усіх зрівнює між собою смерть, і за нею стає видно, чи бережуть про нас пам’ять. Бентежний дух штовхає до боротьби, яка може виявитися звичайною штовханиною. Дух спокійний та врівноважений часом приховує душевні лінощі. Таким чином, на старості людина отримує сповна. Її судять ще за життя інші люди та власне сумління. Монтень говорив, що сумління повинне прокидатися не тоді, коли згасають бажання, а коли розум вдосконалюється. Цей суд застає людину зненацька. Досі вона була забезпеченою, сильною, навіть агресивною, судила інших, а нині – беззахисна. Люди чомусь відступаються від неї, й вона опиняється в порожнечі, наче прокажена. Бо її час скінчився. Якщо вона не відшукала собі опори, або не задурила чимось голови, то буде невимовно страждати. Але навіть такі страждання ніхто не сприйматиме всерйоз, бо вони менш естетичні, ніж муки кохання чи ревнощі. Втім, ніхто людині вже не дорікатиме, чому вона не зробила чогось більшого, коли мала силу й вдосталь часу. Тепер просто чекатимуть її смерті: спадкоємці й чужі люди. Старість – наче ліфт, що поволі спускається, навіть деколи застрягає, до пекла.

Лев Толстой, спускаючись у ліфті старості, вважав похилий вік навіть привабливим. Він владарював над оточенням, став гуру для людей з різних кінців світу, однак надійшов час, коли і йому довелося відчути жалюгідну слабість старості, й він зробив те, що роблять старі тварини: пішов помирати. Він не мав Фавста, як Ґьоте, котрий створив його ще молодим і шукав з ним істину впродовж шістдесяти років. Слава на схилі віку дає змогу відчути опіку й турботу, але вона не поверне сили і не дасть здійснити усіх бажань. Неминучість і неможливість – це той ліфт, у якому ми усі спускаємось донизу. Безглуздо нарікати перед Богом чи кимось іншим на втрачені можливості або звинувачувати їх у власних нещастях, як це робив праведний Йов. Англійський поет і гравер Вільям Блейк дорікає біблійному герою, що той оплакує реальне життя з його достатками, сімейною стабільністю і гарантованою безжурною старістю, де душа дрібніє, а емоції не підіймаються вище земних цінностей. Бог стає для Йова владикою-благодійником, котрий винагороджує за покірність і добрі вчинки. Можна цю історію тлумачити більш містично, однак ніщо не відмінить гіркої правди життя. На порозі старості людина починає усе потрохи втрачати. Вона стає схожою на дерево, з якого опадають листки. За теплої погоди вони падають поволі, але можуть облетіти й за одну ніч, коли подме вітер чи вдарить мороз. Щастя – нетривке. Коли людина почуває себе безмежно щасливою, це не стосується часу. Ось уже ті, хто нас потребував, ступають на власний шлях; ось уже ті, хто любив нас, перестають любити наше віддзеркалення-обличчя… Людина хвора на ілюзію особистої вічної молодості й безсмертя. Тому вона вважає душу, тобто свідомість, чимось таким, що входить у тіло на початку життя і виходить з нього, коли фізичний стан тіла незадовільний. Навіть коли людина є атеїстом, то й тоді вона шанує вищу силу, яка керує її вчинками і формує долю.