Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Тим-то у сучасному світі, де вийшли з ладу будь-які культурні та моральні гальма, втрачається природна послідовність станів тіла й душі, а старість вважається ганебною інфекційною хворобою. Її можна уникнути, лише коли помреш молодим. «Краще смерть, ніж старість!» – здригається двадцятилітній. «Якщо я збережу добру фізичну форму, то не буду старим», – міркує сорокалітній. Дискримінація за віком ніколи не була такою цинічною, як у XX столітті. Діти віддають старих батьків під опіку суспільства, бо вони так виховані: кожен відповідає сам за себе. Обов’язок – річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов’язку. Але де їх знайти у світі, позбавленому сентиментів, коли після молодості одразу наступає глибока старість, настільки молодість розтягнута? Старість замкнена у притулки, де особистість зазнає всіляких утисків та обмежень. Таким чином втрачається та важлива ланка, у якій і молоді, й старі знаходили опору. Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі. Родинні свята на кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак. Конкуренція та кар’єра висмоктують усі сили. Нехай старі бавляться своїми іграшками й не заважають дорослим. Американський стиль, а він давно вже побутує і в Європі, – це набір стандартних цінностей, що не мають жодної духовної вартості. Гроші й розваги нібито ведуть до свободи, хоча свобода – це завжди протистояння більшості, й випливає вона з бажання мислити самостійно. Наслідування, копіювання – від них тепер можна звільнитися лише тоді, коли опиняєшся поза суспільством, котре простує собі в темряві зі слабеньким економним вогником сумління, щоб остаточно не заблукати. Часом світло спалахує трохи яскравіше, щоб розгледіти на узбіччі беззахисне звіря чи самотню дитину…

«– Ну, а де ж ваша мама? – питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.

Дівчинка убік показала очима:

– У хуторі – горниці панам прибирають.

Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.

Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.

– Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, – не купила.

Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.

– І його! – показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» – крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.

Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».

Це – уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».

Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони – удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись – за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.

Погляньте, як старі люди, паралізовані, з майже відмерлою свідомістю, намагаються щось сказати дуже важливе. Наприклад, про якийсь дитячий спогад, загублену річ, втрачену можливість. Вони протистоять смерті, ці, здавалось, дрібнички, більше, ніж будь-яка віра у безсмертя, більше, ніж усе життя з його багатим досвідом.

Люди усвідомлюють, що час їх розз’єднує, бо справжнє життя надто скороминуче. Одне покоління не розуміє іншого, молодший – старшого. Кожен вік рухається власного стежкою, яка перехрещується з іншими стежками. Яке щастя, коли вчасно, не зарано чи запізно, бо тоді починається «страждання молодого Вертера», розпач Фавста за втраченою молодістю, а Король Лір блукає під дощем, шукаючи найубогіший притулок…

У повісті Бредбері «Кульбабове вино» хлопець закохується у дівчину з фотокартки. Коли вони зустрічаються, виявляється, що то дуже стара фотографія і жінці уже 90 років. Однак обоє відчувають, що вони створені одне для одного, і їх розділяє лише прикре непорозуміння – час. Міс Луміс зізнається:

«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».

Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання – це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже – чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», – писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.

Дивно, але характери й обличчя відтворюються протягом тисячоліть, переживаючи війни, голод, епідемії. Вони можуть бути добрими чи лихими. Навіть долі повторюються, але долі – це ті самі характери. Людина поставлена в такі умови, що вона не вдосконалюється, а виживає чи допомагає вижити іншим. Коли ж робиться зовсім нестерпно, вона бунтує і звинувачує Бога, наче він – людина. Досконалі якості у світі не вельми цінуються.

Поет Цюй Юань (III ст. до н. е.) втопився у річці, не витримавши самотності й злиднів. Ду Фу втратив усіх рідних і бурлакував на схилі літ, наче самотній лелека, навіть друзі були від нього далеко.

Лі Бо пише про розлуку з Ду Фу:

 
Входжу в річку, грає осіння вода…
Люблю свіжість цих лілей…
Зриваю квіти, граюсь перлинами на пелюстках, хвилюється заводь.
Дивна ця година… громадяться шовкові хмари.
Хотів би подарувати це все тому, хто за далеким небокраєм.
З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше…
В горі й надії дивлюся туди… північний вітер в обличчя.
 

Старість розлучає, залишаючи надію. Смерть розлучає назавжди в одному житті. Дуже часто справедливість має обличчя смерті. Вона не карає винних і не винагороджує скривджених. Для неї всі люди – рівні. Усі ми станемо колись старими і помремо, але не це є абсурдністю нашого існування. Абсурдність у тому, що ми дивимось і не бачимо, слухаємо і не чуємо. Усі наші думки схожі на круків, котрі живляться мертвеччиною.

…Старий чоловік опівдні виносить стілець й сидить біля під’їзду, доки не смеркне. До ніг його тулиться ціпок. Мені цей чоловік радше нагадує дитину, якій заборонено відлучатися з дому, й тому вона мусить дивитися через вікно і знаходити там щось варте уваги. Чи це буде дорожня пригода, чи хмара незвичних обрисів, чи хтось знайомий. Її серце вільне від почуттів. З таким серцем можна кинути крихти горобцям чи вимкнути світло, щоб нетля не обпеклася… А можна вчинити і навпаки. Саме існування довколишнього світу залежить від того, яке серце у наших грудях: чутливе чи байдуже.

ІІ. ВЕСНА

 
Яке схвильоване твоє серце, коли трапляється:
Годувати горобенят.
Їхати в екіпажі повз дітей, що бавляться.
Лежати самій в покоях, де куряться чудові пахощі.
Помітити, що коштовне дзеркало встигло ледь потьмяніти.
Чути, як вельможа, зупинивши свій екіпаж біля твоїх воріт, наказує слугам запитати щось у тебе.
Помивши голову, напудришся і вдягнеш сукню, просякнуту пахощами. Навіть якщо ніхто тебе не бачить, почуваєш себе щасливою.
Вночі, коли чекаєш коханого, кожен легкий звук змушує тебе здригатись: шелест дощу чи шарудіння вітру.
 

Сей Сьонаґон, «Записки біля узголів'я», XI століття

Весна – зовсім інша. Вона пробуджує надію, що в час останнього цвітіння яблунь, бузку та жасмину, віддає тліном. Земля всипана пелюстками, як могила тих почуттів, що вмирають, не знайшовши відгуку. У природі кожна істота, не знайшовши собі пари, приречена на загибель. Натомість людина, переступивши поріг невіднайденої взаємності, яку ще називають самотністю, продовжує жити далі. Уже пожовклі пелюстки змішались із землею, а вона все тужить, і це допомагає їй зберегти серце живим для надії наступної весни.

Весною – очищення. Повторюючи подумки слова із Дао де дзін про те, що лише тендітне й гнучке є сильним, ми вимітаємо з дому, саду і з серця засохлі уламки гілок, торішнє листя, змертвілі плоди, листи, спогади і павутиння. Виносимо надвір, під сонце, і спалюємо. Гіркий дим то стелиться понад землею, то підіймається рівним стовпом у небо, наче жертва, благання, щоб світ цей змінився на краще чи на гірше, аби лише не залишався незмінним. Від диму сльозяться очі. На місці багаття нескоро виткнуться паростки рослин, але на попелі вони виростають буйнішими і зеленішими.

Не можна без очищення. Як моторошно виглядають смітники, заповнені іржавими конструкціями, незнищенним пластиком, поміж яких проростає чиста, ще не торкнута старінням, трава… Втім, сміття залишається за межами наших оселей і садів, так ніби узбіччя доріг, галявини, яри належать до іншого, паралельного світу. Весна – це суміш невинної зелені дитинства із закам’янілим брудом старості. Цей трагічний контраст не може не зачепити наших почуттів. Зміна дня і ночі, послідовність пір року, як зауважував Ґьоте, є пружиною земного життя, і від того, наскільки ми її помічаємо, залежить наше щастя. Без контакту з природою людське життя стає абсурдним і важким. Навіть спогади про море чи гори, чи якусь стежку в лісі здатні викликати втіху. Ми не навчені носити прекрасні образи з собою, викликати їх, втратили здатність відчувати зв’язки між явищами і називаємо містикою рідкісні моменти пробудження. Тоді, коли можна щохвилі дивуватись красі світу, захоплюватися життям інших живих істот. Для цього не потрібно тренувань, медитацій та різних магічних трюків. Просто відкрити серце і полюбити те гарне, що є у цьому світі. Відчути, як стискається пружина життя взимку, коли земля засинає, відчути наближення дощу, який ось-ось принесе вітер зі сходу, як тисне крапля роси на листок… Ні, нам це не під силу… Наші почуття збуджують інші речі: політика, проблеми щоденного життя, інші люди. На зміну шляхетному пізнанню природи, як у Ґьоте, котрий намагався зблизити Схід і Захід, з’являється брутальне: не треба соромитись того, що природне. Насправді тварини живуть у злагоді з природою, а люди зробили її найбільшим ворогом, і коли намагаються слухатись «природних» інстинктів, йдуть усупереч тій же природі, зневажуючи простоту і чистоту взаємин між людьми. Гармонія Всесвіту полягає у мірі й врівноваженості, а основний закон – не зашкодь – стосується також і людських взаємин. У Всесвіті, як це й не прикро дізнатись, «вершині творіння», усі істоти рівні між собою. Ніщо не домінує, ніщо не залишається поза увагою, нічим не можна нехтувати. Зразком такого ставлення до світу є вірш Тараса Шевченка:

 
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата…
 

Те саме знаходимо у поемах Гомера: об’єктивне бачення, що виростає з нічим не спотвореної свідомості. Для когось опис щита Ахіллеса може видатися таким же нудним, як вигляд з вікна на море, бо здатність сприймати у нього давно притупилась. Шевченків опис весняного вечора викликає не лише видіння, а й почуття втіхи, миру, спокою. Бо сутність пейзажу чи мистецької речі – в деталях.

Тим часом краса Єлени в «Іліаді» не описується в деталях. Старійшини Трої встають, коли заходить полонянка Паріса. Вони мовчать. У їхній мовчанці – хода жінки, її очі, волосся, постава… Ця краса змушує державних мужів забути про власні роки і тягар політичних обов’язків. Вона – протиприродна і, як усе вище людського розуміння, вимагає жертви.

Натомість самі поеми Гомера нагадують море. Ритм віршів – це ритм хвиль, який пробивається навіть через переклад, дихання землі, що іноді переходить в уривчастий подих схвильованої людини. Знаходити відповідні слова для кожної речі є найважливішою місією поезії, яка є найближчою до правди, недаремно Ґьоте ставив їх поруч.

Прекрасна мить здатна осяяти ціле життя, і кожен з нас зберігає у пам’яті такі особливі моменти. Однак часто забуваємо покликати їх на допомогу. Правда, іноді вони можуть прийти і без поклику, самі. Тоді це називають містикою, містичним випадком, що здатний зламати лінійність буття. Ми відчуваємо любов, яку так проникливо описав Платон у «Бенкеті»: «Любов повинна соромитися ганебного і прагнути до прекрасного, без чого ні держава, ні окрема людина не здатні на великі та добрі діяння». Містики часто говорять про злиття в любові, але це важко сприйняти людині, яка не схильна до екстазу і не є ні пророком, ні поетом чи навіть фанатиком. Одержимість нагадує спалах, що обпікає. Блискавка, виверження вулкана, нестримна повінь прекрасні здалеку, проте й сліпі можуть зруйнувати те, що потрібно зберегти. Кожна сліпа пристрасть завдає шкоди іншим людям своєю егоїстичністю й водночас є каталізатором тих процесів, які необхідно змінити. Це не той виняток, що може служити взірцем для наслідування. Одержимість майже завжди закінчується трагічно, навіть коли спадає її напруга.

Як ми бачимо із японської середньовічної прози XI—XIV століть, тодішня еліта вважала вульгарними прояви одержимості, егоїзму, будь-яке афішування почуттів. Існувала знакова система почуттів, яка стояла набагато вище, ніж алегорична мова західноєвропейської куртуазної епохи, бо була природніша й не поривала зв’язків з традиційною народною образністю. Варто порівняти «Повість про Ґендзі» Мурасакі Сікібу з романом «Принцеса Клевська» Марі де Лафайєт, хоч їх розділяє цілих п’ять століть. Обидві письменниці належали до двору, обидві шукали справжні почуття, обидві бачили життя з вікон карети, почуваючи легку заздрість до простого люду, не скованого суворістю етикету. Вони бачать очима серця цей недосконалий світ, намагаючись облагородити його властивими їм чутливістю, ніжністю, покірністю. Через те їх можна читати через століття.

Ось перед нами текст Мурасакі Сікібу:

«Якось тихої місячної ночі, коли над морем в небі не було ні хмаринки, Ґендзі раптом здалося, що він дивиться на ставок біля свого рідного дому, і безмежна туга стиснула його серце. Він відчув себе самотнім мандрівником, котрий бреде невідомо куди і не знає, що чекає його попереду. У безоглядному русі рвонулась до столиці його душа, та, шкода, перед очима виднівся лиш острів Авадзі».

А це текст Марі де Лафайєт:

«Йому здавалось божевіллям не те, що він з’явився сюди, аби глянути па принцесу непомітно для неї, а те, що він вирішив видати їй власну присутність, адже він був свідком того, чого ніколи ще в житті не бачив. Йому видалось надто великим зухвальством раптово серед ночі постати перед жінкою, якій ще жодного разу не оповів про своє кохання. Як він міг уявити, що вона побажає його вислухати, а чи не справедливіше очікувати, що вона обуриться від думки про небезпеку, знаючи про випадковості, що можуть трапитися? Мужність покинула герцога, й він уже кілька разів ладен був повернути назад, не видавши своєї присутності».

І в першому, і в другому уривках нерішучість молодих чоловіків зображається різними засобами, але психологічний ефект досягається: від самозаглиблення до пробудження самоусвідомлення. Ґендзі складає вірш, його почуття самотності дістає полегшення через естетизацію. Герцог Немурський наступної ночі знову приходить в сад, щоб побачити принцесу, але та, відчувши його присутність, ховається у віддалених покоях, наче місяць у хмарах. Ні, там немає нічого про місяць, але я, як читач, відчуваю цю присутність.

Недомовленість, незакінченість, повторення тих самих ситуацій під різним кутом, залежно від настрою, – хіба так не легше усвідомити минущість життя на тлі руху небесних світил і хвиль моря, цей танець життя з посмішкою чи без неї на його обличчі? Гольбейнівський танок смерті надто примітивний у порівнянні з буддистською круговертю життя і смерті. Втім, у японській культурі середніх віків, а ще раніше у китайській, мало що від буддизму. Тут панує естетика дзен або чань, яка спонукає людину розвивати почуття, помічаючи красу, й насолоджуватись нею до останньої хвилини життя.

«Якось слуга, посланий одним придворним, приніс мені гілку сливи. Квітки з неї вже обсипались.

До гілки була прив’язана записка: «Що ви на це скажете?»

Я відповіла усього лиш двома словами: «Обсипались рано».

І другий уривок:

«Колись хтось сказав, що обкладинки з тонкого шовку незручні тим, що швидко псуються. Тонея зауважив:

– Тонкий шовк стає особливо привабливий після того, як краї витріпаються, а сувій, прикрашений перламутром, коли мушлі обсиплються.

З тих пір я став вважати його чоловіком з дуже вишуканим смаком».

Обидва уривки взято з творів у жанрі дзуйхіцу, якому немає відповідника в інших літературах світу. Самі автори трактують їх як записи вражень чи просто відчуттів. Перший уривок належить Сей Сьонагон, письменниці з XI століття, а другий – чоловікові, Кенко-хосі, – «Записки від нудьги», XIV століття. Ця вишукана проза передбачає високу культуру читача, котрий вміє знаходити у простих фразах глибинний зміст. Він мусить доказати самому собі, наскільки його почуття здатні до проникнення у текст і витлумачення цього тексту. Певна річ, існували й образні кліше, але понад усе все-таки цінувалась свіжість сприйняття та інтерпретації явищ та речей навколишнього світу.

Дім самотньої жінки, стверджує Сьонаґон, повинен бути трохи занедбаним, свідчити про беззахисність господині, а також про запустіння її самотньої душі. Незавершене буття лежить в основі японської культури.

Недосяжним зразком майстерності упродовж тисячоліття залишається «Ґендзі-моноґатарі». Перед очима читача проходить безліч людей, котрі належать до різних суспільних верств та культурних рівнів. Кожен свого часу отримав певне виховання, проте найбільше цінуються природність та безпосередність. Принц Ґендзі виховує дівчинку-сироту Мурасакі на культурних традиціях свого часу, намагаючись не згубити в ній чистоту сприйняття, бо саме на такому ґрунті зможуть прорости шляхетність, терплячість і відданість, конче потрібні у будь-яку епоху як чоловікові, так і жінці.

Дарма, що прихід до влади самураїв у XIV столітті призвів до занепаду духовного життя; дарма, що й через тисячу років європейська культура не змогла сягнути подібної глибини світовідчування й досі не знає, що якраз це і є істинним гуманізмом… Європейський гуманізм зупинився на подоланні ксенофобії, расової, національної та релігійної, так і не усвідомивши, що культура почуттів – це альфа і омега гуманного ставлення до дійсності. Сучасна японська література після Ясунарі Кавабати – суміш американізованого стилю з кодексом якудзи. У ній рукави ніколи не бувають мокрими від роси.

Анатомія почуттів на основі техніки психоаналізу вироджується наприкінці XX століття в насмішку й руйнування свідомості. Для задоволення емоцій існує масова література, жорстока й сентиментальна. Підліток, який ступає на поріг неспокійної юності, намагається приховати власні почуття, хоча суспільство зазвичай до нього поблажливе, адже на таких, як він, працює ціла галузь масової культури, яка диктує, що слухати, як вдягатися і як розмовляти. Не треба нічого вигадувати. Усе вже було: бунт в межах сім’ї та школи, конформізм, стадо на чолі з лідером, офірування дружби на олтар змагання… Усе безпосереднє й щире, що досі не викорінилось, виполюється після школи. Скажи мені, яку музику ти слухаєш, і я скажу, хто ти. Зізнаюсь, мене й досі музика штовхає на незвичні вчинки, прикликає дивні думки. Певною мірою музика здатна маніпулювати дорослою людиною, а що вже тоді казати про дітей. Це, як у залі на концерті, залежить від того, де ти сидиш: одні шаленіють, а інші спокійно слухають. Збоку це видається божевіллям, але як тільки сам опиняєшся в епіцентрі ритму й психічної енергії, то впадаєш у шаленство разом зі всіма, вдихаючи запахи поту, маріхуани, парфумів та алкоголю. Бодай раз у житті це варто спробувати. Немає значення, яка музика: важливо, щоб вона потрапила в ціль – подарувала мить єдності. Дітям це дуже потрібно. Їхні вчинки залежать від почуттів. Вони легко збудливі, часто плачуть і сміються. Цілий світ наповнений сміхом і плачем дітей. Це – музика життя. Без неї людське буття не мало б сенсу. Не можна користуватися вразливістю дітей чи робити з них завчасно дорослих. Хіба можна серйозно ставитися до світу, у якому справжнє викидають на смітник, а в Бога, котрий ділиться з нами любов’ю, просять грошей? Майже у нікого не залишається шансів бути собою, жити в гармонії з Всесвітом. Оті спонтанні вибухи почуттів, безпричинні сміх, сльози, оте вперте неприйняття кривди від людей-машин – усе має бути знищене в ім’я відповідальності та обов’язку перед суспільством, котре йде назустріч власній загибелі. Надто багато зустрічається нині дітей, інфікованих корисливістю, марнославством і цинізмом, і надто мало – просто дітей, які пізнають цей світ з цікавістю. А є ще діти, котрих неможливо зіпсувати, діти Діккенса з їхнім імунітетом проти зла, внутрішньою силою опору будь-яким обставинам чи маніпуляціям з боку суспільства. Вони схожі на Христа, Моцарта, Анну Франк чи Сей Сьонаґон. Завдяки своїй безмежній вразливості, що робить їх мудрими, вони не поділяють людей на добрих і злих, бо сповнені довірою до Сущого, частиною якого є ми всі. «Небо і Земля не всетворящі, мудреці не всемогутні, безліч речей не задовольняє усіх потреб. Справа Неба народжувати і покривати згори. Справа Землі – формувати і підтримувати знизу», – казав Чжуанцзи. Вони живуть, не питаючи ні в кого дозволу, відчувають, що так, як є, не повинно бути, підкоряються власній природі, завойовують серця любов’ю, й навіть гинуть мученицькою смертю без докорів. Вони ніколи не прагнуть поквитатися зі світом.

Любов – не егоїстична. Блискучий Ґендзі, котрий за коханням забув про обов’язки щодо інших жінок, якими опікувався, звинувачує себе у черствості серця. Для європейця кохання – це володіння, задля якого можна зневажити усе інше, що стає причиною багатьох трагедій. Один лиш Альбер Камю, розмірковуючи над феноменом Дон Жуана, зауважує неетичність кохання як володіння: «Черствість серця у тих, хто відвернувся від світу, охоплений почуттям до когось одного. Дон Жуан живе любов’ю, яка звільнює». Для середньовічного японця подібне усвідомлення неповторності і минущості – цілком природне. З Неба падає роса, яка зволожує рукави. Любов з’єднує Янь та Інь, землю і небо. Вона примирює, а не протистоїть. Вона нагадує любов харитативну, як у св. Павла, але вимагає взаєморозуміння. Такі почуття – найбільш зрілі. А є ще любов одержима, яка висушує і спалює усе в містичному вогні, – кохання Лейли і Меджнуна. Втім, його можна трактувати алегорично: як марне намагання злитися з Богом ще на землі, страх опинитися самому без Бога.

Любов дає могутній захист, бо той, хто любить, не заподіє зла тому, кого любить. Якщо коло любові буде розширюватись, щораз більше людей отримуватиме захист, як це було запрограмовано вченням Христа. Так повинно бути в ідеалі, але вже св. Авґустин розрізняє два гради – земний і небесний, яким ніколи не злитись в один. Бог не наділяє людей істиною, яку ті через нездатність осягнути, можуть повернути собі на зле. Він може лише їх любити, однак люди втратили чутливість до цієї любові.

Ми не замислюємось над тим,

як важко пташкам повертатись з ирію, долаючи весняні бурі з мокрим снігом і дощем, а потім заставати вдома білу пустелю на землі, у якій досі не прокинулось життя

як торішній листок калічить квітку, врізаючись у молоде ніжне стебло

як пахнуть смертю опалі пелюстки вишні, поступово втрачаючи колір і вологу

як витікає життя зі стебел тюльпанів, зрізаних на продаж чи в подарунок

як відламують квітучу гілку і тут же кидають, бо цвіт з неї вже осипається, як гине зав’язь

як покірно в’януть голівки голих пташенят, що випали з гнізда на асфальт

як гинуть пуголовки у висхлій калюжі

як гірко помирати людям, котрі дочекались весни, а вона все не приходить…

Весною самотня людина почуває себе особливо беззахисною, бо все здається їй нетривким і слабким. Насправді ж найтендітніші молоді паростки наділені величезною волею до життя і перебувають під захистом сонця. Свідченням того є трава, що проростає крізь асфальт і камінь. Світ не є ані жорстоким, ані милосердним. Він дає нам змогу допомагати іншим істотам чи, принаймні, не втручатись у їхнє життя. Антропоцентризм – це «благоговіння перед життям» (за висловом Альберта Швейцера), але у споживацькій цивілізації він переростає у еґоцентризм. Втім, і раніше особливо не наголошувалось на цінності кожного життя. Одним з небагатьох винятків у християнстві був св. Франциск Асизький (1182—1226), предтеча італійського Відродження. Його погляди можуть бути ближчими індусу, ніж освіченому європейцю, що вважатиме розмови з тваринами зворушливо-кумедними, а платонічний роман зі св. Кларою – малоймовірним. Для Індії св. Франциск став би вчителем на кшталт Рамакрішни, але для Європи він залишається засновником чернечого ордену, що за 800 років далеко відійшов від благоговіння перед життям. Бути дитиною – означає зберегти у собі здатність дивуватись і радіти багатоманітності життя, перетворювати навіть найменшу річ чи істоту у щось повноцінне, наділене чутливістю і розумом. Дорослі натомість прагнуть знайти собі пару й побачити у ній себе. Так вважав колись Френсіс Бекон: «Хіба ти не бачиш, що кожен шукає себе? І тільки той, хто любить, знаходить».

Втім, найчастіше все-таки шукають собі доповнення, на що вказує міф про андрогінів. Тим самим він натякає на неповноцінність, незавершеність людини, змушує її вирушати на пошуки, зазнавати невдач, змушує не поважати себе, неповноцінного, почуватись самотнім та розгубленим… Власне, християнство не давало великого вибору: можна бути або з Богом, або в подружжі. «Самотня людина – або звір, або Бог», – у цьому сенсі й слід витлумачувати відомий вислів Арістотеля. Самотню людину зневажають або її бояться, бо ж вона не належить до людського стада, котре гріється вкупі у печері. Тому й досі світ завойовується кількістю, а не якістю. Інколи самотність пробачається тим, хто не здатний до розмноження: дітям, старим, калікам. Коли Ісус називає дитину кращою серед людей, він має на увазі незалежність подібної людської істоти від карми тяжкої, а тому безсенсовної, праці, обов’язків, боротьби за виживання, низьких почуттів, які породжує подібне існування. Радість – чиста. «Іскрою Божою» називає її Шиллер, пророкуючи не Апокаліпсис, а царство радості, яке він бачить як обопільну згоду людини й природи. Найчистіша радість – від того, що минула зима і прокидаються трави й дерева, повертаються птахи.

Самотня людина відчуває первісний поклик плоті разом з іншими живими істотами, однак її інтимні стосунки регулює мораль людської спільноти. Виникає її протилежність – безладність таких стосунків, вдосконалення техніки сексу, сліпий егоїзм, який часом називають пристрастю. Дон Жуан – це спосіб виправдати пристрасть, ушляхетнивши її незбагненною потугою, непідвладною розумінню обивателя. Демон пристрасті, перейшовши у масову культуру, видається нині безнадійно опошленим і комічним, хоча пристрасть Дон Жуана – від відчаю, нездатності заповнити любов’ю цілий світ, принаймні ту частину, яка гостро потерпає від самотності.

Бо все згасає, перетворюючись на попіл, під яким земля довго залишається безплідною.

І лише там вогонь, де збереглися священні ритуали, пов’язані з природними циклами. Весною – ритуали, які покликані збільшити родючість землі, захистити її від подиху холодної смерті. Оплакування Озіріса і радість від його воскресіння, оплакування Христа – і тут же радість від духовного оновлення. І ритуальні зачаття на ниві, які побутували в хліборобських цивілізаціях. По суті, немає народу, котрий би не намагався за допомогою емоцій вплинути на процеси, що відбуваються в природі, задля їх уникнення чи прискорення. Чим більша залежність від цих процесів, тим ясніше палає вогонь, відроджуючись знову і знову.

Дивно читати китайські тексти з III століття до нашої ери про те, що істинна мудрість була у древніх. Це так, наче пірнаєш глибоко-глибоко, де ще не повинно бути високої духовної культури, а проте віднаходиш її навіть там, де не існувало писемності. Йдеться про «Шицзін», збірку народних пісень. Вона є джерелом натхнення і мудрості для Конфуція і Лаоцзи, хоча кожен обирає інший шлях. Конфуцій – обряд, ритуал, а Лаоцзи – тінь від ритуалу, його невловимість і загадковість. Вони не вступають у суперечку, як приміром європейські матеріалісти з ідеалістами, не розпалюють фанатизм, у якому згоряють люди і книги. Вони шанують життя як мистецтво і мистецтво як життя. Так само культура Японії X—XIV століть опирається на народну пісню як найбільший авторитет. Ман-йо-сю цитують всі: від імператора до бідного сюцая. При цьому найбільше остерігаються вульґарності як невміння виявляти почуття. У китайській середньовічній естетиці розрізняли аж п’ять видів вульґарності, яких повинен остерігатися майстер туші й пензля: вульґарний дух, вульґарний ритм, вульґарний пензель, вульґарний замисел і вульґарна особистість художника (Шень Цзе-чжоу, епоха Цінь). Вульґарність – нетривка. Вона наче грудка вологого піску, що розсипається від найменшого дотику. Античність, яка стала каталізатором Відродження, захищала від вульґарності дух, але не почуття. Грубі плотські втіхи, описані Бокаччо, і «Vita nova» Данте – речі протилежні, однак жодна з них не є такою універсальною, як народна пісня. Якби Ренесанс розпочався з відродження народної пісні й з упорядкування почуттів, а не з самодисципліни й герметизації духу, християнська цивілізація стала би більш гуманною. Визнання рівності людей у почуттях – значно відважніший вчинок, ніж духовне вивищення окремих особистостей над примітивною юрбою. Співчувати, розуміти, любити в кожному його безсмертну душу – важче, аніж відвертатися з презирством від когось, хто не вміє як слід висловити власні почуття і бачення світу. Іноді це просто непотрібно, адже вже існує пісня: «Горе мені на чужині – зовуть мене заволокою, Кажуть мені Дунай брести – Дунай-річку, ще й глибокую» (Запис З. Доленги-Ходаковського).